30 листопада в обмежений прокат виходить найкращий документальний фільм 2022 року за версією кінокритичної премії «Кіноколо» — «Нескінченність за Флоріаном» Олексія Радинського. Стрічка розповідає про спробу рейдерського захоплення споруди «Летюча тарілка» та про її архітектора Флоріана Юрʼєва.
У воєнний час документалістика активно розвивається. Розквіт розуміння її важливості почався ще за подій Майдану. Але про що зараз може бути актуальний фільм, окрім війни? Про це, а також філософію Флоріана Юрʼєва та шлях у кіно, кінокритикиня Єлизавета Сушко поговорила з режисером стрічки Олексієм Радинським.
Спойлер: фільм дуже актуальний для сьогодення, а його покази в київських кінотеатрах не варто пропускати.
Фільми про «Летючу тарілку»
Я знаю, що фільм почався з того, що ти зробив короткий метр «Колір фасаду: синій», який переріс у повний метр. Але коли і чому ти взагалі вирішив робити кіно на цю тему?
Я думаю, що «Нескінченність за Флоріаном» — один з тих фільмів, які змушує нас зробити саме життя. У ситуації, яка склалася, було б дивно не зробити цей фільм. Я так працюю, що я не завжди знаю наперед, що роблю фільм. Це стає зрозуміло в процесі.
Наше знайомство з Флоріаном Іллічем Юрʼєвим відбулося понад десять років тому, і з того часу в мене був його номер телефону. А коли почалася вся ця лабуда зі спробою рейдерського захоплення будівлі [споруда «Летюча тарілка» на станції метро «Либідська», спроєктована Флоріаном Юрʼєвим], я йому зателефонував. Спочатку він не вірив, що це серйозно. А коли він все-таки усвідомив, що цього разу загроза дійсно велика, то вирішив приєднатися до ініціативної групи, яка хотіла запобігти рейдерському захопленню. І оскільки він знав, що я займаюсь кіно, то попросив мене приходити з камерами на перемовини щодо збереження «Тарілки». Він тоді сказав, що хотів би, щоб у нього були свідки. Тоді ми вперше стали свідками Флоріана.
Продюсерка фільму «Нескінченність за Флоріаном» Люба Кнорозок та режисер Олексій Радинський. Фото: Настя Телікова, Arthouse Traffic
Паралельно з цим ми з друзями робили кінематографічний проєкт з умовною назвою «Київський фільм». Це була серія фільмів, де ми спостерігали за міським простором. Вибрали кілька точок у Києві та проводили тривале спостереження за їхніми змінами. Одною з цих точок була Либідська площа і «Летюча тарілка». Цей процес потім переріс у щось інше, бо почався розголос навколо забудови, до нас долучився Флоріан Ілліч, і вектор фільму пішов в іншу сторону. Коли робиш документальне кіно, ніколи не знаєш, яким буде фільм.
В рамках проєкту-спостереження Олексій Радинський зробив фільм «Колообіг», де камера стежить за змінами міського ландшафту з вікна київської міської електрички. Його можна переглянути на платформі dafilms.
Про філософію і політику
Чому для вас було важливо фіксувати слова Флоріана Ілліча?
Ми почали щільно спілкуватися з Флоріаном Юр’євим у досить особливий момент його життя. Його протистояння забудовникам тоді виглядало як битва Давида з Голіафом. Корупція у місті сягнула такого рівня, що було складно уявити, що цей процес забудови можна зупинити. З огляду на те, що архітектору на той момент було 89 років, всі залучені в цей процес чиновники ставилися до нього з дуже жорстким ейджизмом, вважаючи його старим маразматиком. Але поява Флоріана Ілліча на всіх цих зустрічах тільки підтверджувала, що в стані маразму перебувають якраз оті молоді люди з команди Кличка і Вагіфа Алієва. Вони просто раби своєї жадібності та неосвіченості. З деяких ідей та пропозицій цих молодих та ефективних менеджерів можна було зробити висновок, що цим людям місце в божевільні.
Кадр з фільму «Нескінченність за Флоріаном». Фото: Dzyga MDB
Для тебе «Нескінченність за Флоріаном» — це історія про спробу рейдерства, чи про персону?
В якийсь момент я сформулював, що це фільм про перемогу добра, або, точніше, про поразку зла. Про те, що ця поразка не завжди набуває тих форм, які можна собі уявити. Так, добро перемагає, але не завжди так, як ми могли передбачити. Звичайно, дивно було б заперечувати, що це фільм про Флоріана Юрʼєва. Але також важливо, що фільм не намагається вичерпно розповісти про нього, бо це неможливо зробити за 70 хвилин. Це мав би бути довжелезний серіал, щоб зобразити його повноцінно.
Цей фільм — про Флоріана і так само про суспільство, яке його оточує. Бо він розкриває і різні історичні етапи становлення нашого соціуму, і їхні наслідки, які привели нас туди, де ми є. Побічно, але не вичерпно Флоріан розповідає про різні етапи свого життя при радянській владі: як вʼязень ГУЛАГу, як визнаний архітектор, як людина в опалі. Але це не просто байопік.
Не так давно на фестивалі KISFF я подивилася твій фільм «Зсув», також ти згадував «Колообіг» — обидві стрічки якоюсь мірою про архітектуру та філософію. Так само і «Нескінченність за Флоріаном» торкається теми спадщини Флоріана як архітектора та філософа. Чому тебе це цікавить?
Моя освіта більш філософська, ніж фахова. В мене немає фахової кіноосвіти, я вчився на кафедрі культурології в Києво-Могилянській академії, але фактично нас навчали філософії. Кіно було великою частиною цієї освіти, бо сучасна філософія часто набуває форми фільмів.
Який філософський напрям, автор чи окрема книга вплинули на тебе найбільше?
Свого часу я покинув написання дисертації на тему монтажу в кіно. Тоді я цікавився філософією Жиля Дельоза. Його дві книжки, які він написав про кіно, досить туманні і можуть заплутати будь-кого, якщо читати їх як філософію. Але в якийсь момент я зрозумів, що їх треба читати як літературу, і тоді все стало дуже цікавим. Складно сказати, чи це вплинуло на мене на свідомому рівні, але на несвідомому, мабуть, так.
Основна його теза полягає в тому, що кіно — це один зі способів філософування в сучасному світі. Поряд з філософами, які створюють концепти, є автори фільмів, які виконують ту місію, яку виконували раніше філософи. Важливо, що Дельоз пише майже виключно про ігрове кіно, а я займаюсь неігровим кіно. Це великою мірою інша історія.
Радинський про шлях до кіно
В який момент ти зрозумів, що хочеш робити кіно?
Я точно вирішив, що знаю, як робити кіно, а не просто хотів би це робити, після воркшопа Харуна Фарокі [німецький режисер та митець, автор фільмів «Відеограми революції», «Війна на відстані» та інших]. От він якраз філософ від кіно, який займався рефлексією світу. Його серія воркшопів називалася «Праця одним планом». Він ставив дуже прості і водночас дуже складні завдання.
Це був час, коли нові технічні засоби достатньо мірою увійшли в наше життя, щоб можна було дійсно сказати, що для того, щоб знімати фільм, більше не потрібні складні технології. Для цього навіть не завжди потрібні гроші (а брак грошей був постійною відмазкою в українському кіно). Ти можеш узяти фотоапарат-мильницю чи телефон і йти знімати. Це вже було очевидно, і багато таких очевидних речей у спілкуванні з Фарокі підштовхнули мене до цього.
Кадр з фільму «Нескінченність за Флоріаном». Фото: Dzyga MDB
Про архітектуру та активізм
А коли у цій системі координат та зацікавлень зʼявилася архітектура?
Це також частина мого освітнього бекграунду, бо архітектура — це важлива частина історії мистецтва.
Але тоді це міг би бути живопис чи скульптура. Судячи з твоїх фільмів, ти цікавишся конкретно модернізмом в архітектурі.
Це мій тривалий інтерес до міста в широкому розумінні цього слова. Я цікавлюся києвознавством, а саме другою половиною XX століття в нашому місті, бо, як на мене, архітектура того часу набагато сучасніша, ніж та, яка будується зараз. Хоч система, яка тоді існувала, великою мірою була антилюдською, вона все ж не була монолітною.
З часів академії я брав участь у різних активістських групах. Однією з них був рух проти перебудови Контрактової площі, коли там хотіли знести памʼятник Сковороді і побудувати на його місці зал прийомів для мерії. Тоді все це вдалося зупинити на диво швидко — це були такі вегетаріанські часи, коли маленька студентська ініціатива могла досягти результату. Або принаймні в нас була така ілюзія. Пізніше, за Кличка, в місті почалася реальна диктатура великого капіталу, і вплинути на щось стало значно складніше.
«Літаюча тарілка» до початку відновлення. Фото: «Літаюча тарілка» на Либідській / Facebook «Літаюча тарілка» після початку відновлення. Фото: «Літаюча тарілка» на Либідській / Facebook
Про зближення з героєм та експертність
Як вийшло так зблизитися з Флоріаном Юрʼєвим? Ви знімаєте у нього вдома, святкуєте з ним 90-річчя. Чи це вийшло саме собою?
Для того, щоб зробити такий фільм, потрібно провести багато часу з його героєм. Але ми не просто знімали фільм — ми були частиною інших процесів, зокрема коли Флоріан Ілліч розробляв проєкт реновації «Летючої тарілки». Ми допомагали в міру сил, бо з нами в команді був архітектор і мій друг Олексій Биков [автор книги Soviet Modernism. Brutalism. Postmodernism]. На відміну від мене, він розуміється на архітектурі, й він фактично став одним з учнів Флоріана Юрʼєва в останні роки життя. Флоріан Ілліч спілкувався з ним практично як із рівним собі. А от щодо мене він одразу зрозумів, що я в архітектурі — чистий аркуш, але, з іншого боку, ні на що таке не претендую. Олексій Биков дуже вплинув на розбудову цієї взаємодії.
Крім того, наш оператор Максим Савченко [знімав майже всі фільми Олексія Радинського] дуже добре знається на таких речах як фізика та оптика, тож міг краще зрозуміти теорії про музику кольору, які Флоріан Ілліч нам озвучував і які мені як гуманітарію були не дуже доступні. Наш оператор навіть зміг пояснити мені деякі з них. Завдяки цим людям Флоріан зрозумів, що ми не є збіговиськом профанів.
Хоч у це складно повірити, але ще пʼять років тому Флоріан Юрʼєв був у майже повному забутті. Його знали у вузьких колах архітекторів та музикантів. Він жив самітником та думав, що так і буде до кінця. А тут, в останні роки життя, до нього прийшла увага — й історія про «Тарілку», і перша його персональна виставка в Національному художньому музеї. Тому він відкрився, щоб поділитися з іншими людьми своїми думками, а нам пощастило бути там і ми були готові це вдячно слухати.
Як ти думаєш, чи потрібно бути експертом в тій темі, про яку ти знімаєш фільм? Або як документаліст, ти можеш досліджувати це в процесі?
Що точно потрібно — то це дуже сильне зацікавлення тим, про що знімаєш. Можливо, бути експертом не обовʼязково — іноді це може навіть шкодити. Але точно варто спробувати дізнатися про свій предмет все, що можна. Звичайно, всього ти не дізнаєшся, а навіть якщо дізнаєшся, це не зробить тебе експертом. Бо чим більше ти знаєш, тим більше коло невідомого.
