Пікнік із муміями та екофрендлі-похорон: п’ять книжок, які допоможуть прийняти смерть
Заборона вже писала, як пережити траур і смерть близьких, спираючись на нейронауки. Сьогодні ж ми підходимо до теми смерті з іншого боку — з позицій танатології, або death studies, що розглядає смерть як культурний та соціологічний процес. А ще — розповідаємо, як ці дисципліни навчають не табуювати смерть, як правильно продумати останні слова та чому індонезійці ходять на пікнік разом із мертвими прабабусями й прадідусями. Головний редактор Заборони Даниил Леховіцер, шанувальник death studies літератури, зібрав п’ять найулюбленіших книжок, які допомогли йому краще зрозуміти, що таке смерть.
Кейтлін Дауті — «Звідси до нескінченності» / From Here to Eternity
Можливо, ви вже бачили доволі популярний, на майже два мільйони підписників, YouTube-канал Дауті Ask a Mortician, де вона розповідає про те, що сталося (у фізіологічному сенсі) з тілами на «Титаніку», чому англійці Вікторіанської епохи робили з волосся мертвих прикраси, а ще — дивиться горори й аналізує, наскільки правдоподібно виглядають кіношні мерці.
Поза цим Дауті — технікиня моргу, good-death-advocate та письменниця. «Звідси до нескінченності» — одна з трьох її книжок — це збірка репортажів, сплавлених з дорожніми нотатками. Дауті подорожує Латинською Америкою й Азією, розповідаючи, наскільки буденніша смерть за кордонами Євроатлантичного регіону. Так, у Японії близькі померлого після кремації за допомогою паличок збирають по одній його кісточки та кладуть у спеціальну чашу, а дзен-буддійський храм Кококудзі в Токіо, де зберігається прах сотень японців, обладнаний сенсорними планшетами. У Болівії донни, старі жінки, тримають у домі н’ятітас — черепи померлих, що начебто можуть лікувати від різних хвороб, а в Індонезії є ритуал манене, коли живі дістають зі склепів муміфіковані тіла дідів і бабусь та беруть їх із собою на пікнік. Дауті робить нехитрий висновок: для деяких локальних культур смерть набагато ближча, і, як бачите, її там не бояться (ну, майже).
Джуліан Барнс — «Нема чого боятися» / Nothing to Be Frightened Of
Класик британського постмодерну й лауреат Букерівської премії навіть у цій книжці не може стриматися від притаманної йому іронії (про це трохи пізніше), попри дуже сумну зав’язку — під час написання «Нема чого боятися» в Барнса померла дружина. Її смерть стала поштовхом до згадування інших смертей: письменник розмірковує про втрату батька й матері, які пройшли через те, що він називає «сучасною смертю» — пролонгацією життя в госпісах, коли людина скоріше нагадує зморщену грушу, але продовжує жити.
І тут Барнс теж не стримується: він згадує, що якщо в модерній Європі була традиція останнього слова, то тепер через медикаментозне лікування ніколи не знаєш, помреш ти завтра чи через п’ять років, а твоїми останніми словами буде щось на кшталт «принесіть туалетний папір». Ще він думає, чи існують привиди і, якщо так, як мастурбувати, коли за тобою споглядають десятки прапрадідів і ще п’ять-сім поколінь фантомів? І наостанок, як справжній франкофіл, він звертається до думок улюблених французьких літераторів: що про смерть думали Руссо, брати де Гонкур, Стендаль і Флобер? А ще дає пораду, чому, міркуючи про смерть, так важливо мати запас фісташок. Мабуть, порада не тільки в цьому: про смерть треба навчитися жартувати — принаймні так вона не здається такою ворожою.
Гейлі Кемпбелл — «Усі живі та мертві» / All the Living and the Dead
Якщо продивитися резюме Кемпбелл, відомої дописувачки престижних британських журналів GQ, Observer і WIRED, то можна побачити добре написані репортажі для глянцю: сучасний Голлівуд, інтерв’ю з відомими акторами й режисерами. Та з-поміж них пунктиром постійно йде тема смерті. Кемпбел проводить день із муміфікованою головою філософа Джона Бентама, який одним з перших у Британії заповів своє тіло науці; розповідає, як замість кремації зварити труп у лугу, щоби не залишати вуглецевий слід, чи як улаштувати похорон на день народження.
Згодом, Кемпбелл написала про це книжку. «Усі живі та мертві» починається зі звернення до померлих, імена яких письменниця змінила з поваги до них — і, мабуть, тут полягає головна ідея її тексту. Мертві, як би це дивно не звучало, теж соціальна і доволі безправна група. Мертвих — тримаючи в умі, скільки за все існування планети загинуло людей, — набагато більше, ніж нині живих: вони утворюють більшість, але водночас мають права меншості, наче якась мінорна етнічна група. З їхніми тілами можна робити що завгодно, як і говорити про них що заманеться: вони ніяк себе не захистять. Кемпбелл хоче це змінити й довести, що ці тіла — не просто зламані м’ясні машини, а суб’єкти, які гідні поваги та можуть багато чого навчити живих. Тому вона проводить кілька днів із тими, для кого смерть — це професія. Наприклад, з директоркою похоронного бюро, яка просуває персоналізовані похорони, чи з медичним працівником, який вивчає хвороби на мертвих тілах — і не стирає лак з нігтів мерців, бо не хоче позбавляти їх індивідуальності.
Карла Валентайн — «Past Mortems: Життя та смерть за дверима моргу» / Past Mortems: Life and Death Behind Mortuary Doors
У передмові до цієї книжки Валентайн згадує roadkill — знайому їй з дитинства ситуацію, коли на узбіччі дороги бачила вбиту кішку чи їжака, які могли пролежати кілька днів. Зараз, каже Валентайн, їй не пригадується, щоби хоч раз побачила збиту тварину — і саме це говорить про сучасне ставлення до смерті: цілі муніципалітети, бюрократичні апарати, майже весь світ побудований так, щоби приховати смерть якомога швидше.
Валентайн — сестра Дауті по професійному цеху, технікиня моргу та прозекторка, яка щодня працює з мерцями в закритому від суспільства приміщенні. Саме це — закритість смерті, її метафорична дезінфекція й ізоляція на карантин подалі від живих — те, що турбує авторку. Валентайн повертає читача до періоду Середньовіччя та Ренесансу, розповідаючи про часи, коли через погану медицину смерть була звичною буденністю, а ще намагається відстежити генеалогічний ланцюг власної професії — починаючи від працівників анатомічних театрів і до англійських коронерів XII століття. Але за всією цією дуже захопливо написаною (але доволі вузькоспеціальною) оповіддю проковзує ідея death-positive: смерть не треба тримати за сьома замками — це так само безглуздо, як ховати Сонце чи Місяць.
Сью Блек — «Все, що залишилось: Життя в смерті» / All That Remains: A Life in Death
Сью Блек — пошанована королевою Єлизаветою II в дами шотландська судова антропологиня. Строго кажучи, згідно з правилами її дисципліни, Блек допомагає в розслідуванні «висяків» — кримінальних справ, що не могли закрити через відсутність доказів. Якщо через 5–10–25 років хтось знаходить скелетоване чи муміфіковане тіло, а проаналізувати причину смерті чи спосіб убивства зі зрозумілих причин стає проблематично — це до Блек.
У цьому списку книжка Блек стоїть окремо — здебільшого вона про судову антропологію, як розслідувати масові вбивства під час війни та про true crime, але в ній є і щось більше. «Все, що залишилось» — це ще й мемуари. Про те, як дівчинкою Блек почала працювати в м’ясному магазині та вперше почала думати про смерть, а ще — про її власні калькуляції, наприклад, скільки палива, що вже використали для кремації, вистачить для польотів на Місяць. В принципі, Блек робить те ж саме, що й Кетлін Дауті та Гейлі Кемпбелл: пропонує нове бачення смерті — біологічно виправданої, раціональної події, про яку треба говорити в сучасній культурі. І, звісно, Блек натякає, що західна похоронна індустрія застрягла в минулому, вже кілька сотень років кремуючи людей чи ховаючи їх у металевих трунах, що окислюються.
