Голокост — одна з головних трагедій 20 століття. Заборона відповідає на найпоширеніші запитання про нього | Заборона
Читаєте зараз
Голокост — одна з головних трагедій 20 століття. Заборона відповідає на найпоширеніші запитання про нього

Голокост — одна з головних трагедій 20 століття. Заборона відповідає на найпоширеніші запитання про нього

29 та 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру в Києві розстріляли близько 34 тисячі людей. Усього за час війни там вбили, за різними оцінками, до 150 тисячі людей. Незважаючи на те, що про Голокост багато розповідають, досі є люди, які не вірять у нього, а в світі продовжує квітнути антисемитизм. Журналістка Альона Савчук розповідає, що потрібно знати про Голокост у Європі та в Україні.


Чому взагалі треба щось знати про Голокост?

Про Голокост — як і про Голодомор, знищення вірмен у Туреччині, тутсі в Руанді, босняків у Сребрениці та будь-який інший геноцид — варто знати і пам’ятати, аби уявляти, на що здатні люди. Історія — це застереження. Розуміння причин, мети й умов Голокосту дасть змогу розпізнати подібні, коли/якщо вони з’являться знову, допомагає аналізувати суспільні й політичні процеси, застерігає не стати засобом в обізнаніших і вміліших руках.

Антисемітизм, расизм, ксенофобія, шовінізм, гомофобія — явища одного рівня, з однаковими проявами й формами. Невідомо, кого завтра зарахують до «ворогів народу» в нетолерантному суспільстві.

Звідки взялася назва «Голокост»?

«Голокост» походить із давньогрецької, у перекладі — «всеспалення». Слово позначало геноцид вірмен в Османській імперії 1915 року. Проте у 1940-х єврейський письменник Елі Візель почав вживати його за цією асоціацією і щодо дій німецьких нацистів під час Другої світової. З легкої руки Візеля «Голокост» прижився у всьому світі саме як злочин проти євреїв. Самі ж євреї політику системного знищення свого народу називають «Шоа», у перекладі з івриту — «катастрофа».

Фото: George Grantham Bain Collection (Library of Congress)

Слово «голокост» має два значення. У вузькому розумінні — це переслідування і масове вбивство євреїв нацистами і колаборантами в Європі у 1933–1945 роках. В широкому — винищення невгодних Третьому рейху етнічних і соціальних груп.

 Хто вигадав Голокост і навіщо?

Німецькі націоналісти толерували антисемітські ідеї, нехай і в м’якшій формі, задовго до НСДАП, Гітлера та Другої світової. На початку 20 століття вся Європа обговорювала працю англійського антропосоціолога Г’юстона Стюарта Чемберлена «Основи 19 століття». У ній арійці зображені творцями і рушіями прогресу, а євреї — паразитарним народом, руйнівниками цивілізації. Згодом Йозеф Геббельс назве Чемберлена «батьком нашого духу», а його концепції знайдуть продовження у гітлерівській Mein Kampf.

Перший Кабінет Міністрів Гітлера. Фото: Bundesarchiv

Після програної Першої світової, серед хаосу й економічного спаду, в Німеччині посилилися націоналістичні, мілітаристські, а з ними й антисемітські ідеї. У програмному документі «25 пунктів» гітлерівської партії відкрито проголошувалася нетерпимість: «Жоден єврей не може належати до німецького народу». Євреї були зручними винуватцями воєнної поразки, стагнації, відсутності робочих місць, усіх реальних та вигаданих принижень Німеччини.

Виступ Гітлера 30 січня 1933 з нагоди приведення до присяги. Фото: Bundesarchiv

Здобувши владу, Адольф Гітлер планомірно погіршував становище євреїв. Спершу нацисти робили все, аби вони емігрували: позбавили громадянства, чиновницьких посад, заборонили мати стосунки і брати шлюб з арійцями. Спочатку на вуличних акціях спалювали книжки євреїв (зокрема Ейнштейна і Фройда), згодом — їхні будинки і синагоги. Євреям не можна було вчитися у школах й університетах, лікуватися у медичних закладах. Досить швидко у них відібрали майно та будь-яку можливість заробітку, крім рабської фізичної праці. Створювалися гетто та концентраційні табори. 

Кульмінацією антисемітської політики Рейху стало «остаточне вирішення єврейського питання»: масові розстріли і табори смерті.

А як нацисти вирішували, кого вважати євреєм?

Нюрнберзькі расові закони 1935 року визначили, хто є для Рейху євреєм, а також ввели терміни «неарієць» та «мішлінг» («напівкровка»). Євреєм вважався той, у кого було щонайменше троє єврейських дідусів чи бабусь, «напівкровкою» — хто мав у третьому поколінні одного або двох євреїв. Нацисти прирівнювали «напівкровок» до євреїв у тому разі, коли ті свідомо зробили крок у бік єврейства: сповідували юдаїзм або побралися з євреєм чи єврейкою.

І все-таки, невже немає переліку жертв нацистів в архівах Рейху?

Під кінець Другої світової нацисти, усвідомлюючи, що поразка — питання часу, поспіхом замітали сліди свого злочину, знищували документи, навіть вивозили з таборів смерті уже поховані останки. А вціліла під час наступу коаліції документація відразу ж засекречувалася на довгі роки, її частина й досі недоступна для широкого загалу.

Фото: Fabio Grandi

До прикладу, у найбільшому нацистському таборі Аушвіц-Біркенау в Освенцимі, за сучасними оцінками, вбито від 1,1 до 1,6 мільйона людей, більшість жертв — євреї. Увесь архів документів табору смерті відразу після його звільнення захопили радянські війська, вивезли в СРСР і засекретили. Аби хоча б опосередковано порахувати загиблих, історики вивчали списки депортованих та прибулих потягами в Освенцим.

Хто ще постраждав, окрім євреїв?

Німецькі нацисти переслідували людей за їхню національність, релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, фізичні й генетичні особливості. Деякі групи вони вважали неповноцінними або шкідливими для режиму. Наприклад, адептів релігійної організації «Свідки Єгови» відправляли у концтабори, тому що вони були політично нейтральними, відмовлялися служити в армії та вступати у нацистські структури. Від нацистів потерпали роми, геї, люди з інвалідністю, психічними розладами, безнадійно хворі, радянські військовополонені, політичні опоненти.

У Голокості винні лише нацисти? Чи допомагали їм українці? А євреям українці допомагали?

«Остаточне вирішення єврейського питання» було б неможливе без участі місцевого населення, проте вимагало незначної його допомоги. Наприклад, у Бабиному Яру виключно нацисти розстріляли людей, проте саме кияни розповідали євреям про збори, поширювали чутки про переселення, місцеві поліцаї допомагали збирати їх в одному місці. 

Німецькі військовослужбовці порпаються у речах розстріляних у Бабиному Яру, Київ, перші числа жовтня 1941 року. Фото: Йоганн Хелле

Німці рекрутували колаборантів з окупованої України у цивільну адміністрацію та поліцію, ті відповідали за «підтримку порядку», арешти та страти. Скільки серед них було виражених антисемітів, а скільки ненависників більшовицького режиму чи просто наляканих і покірних опортуністів — не відомо. Часто поліція була єдиною альтернативою примусовим роботам у Рейху.

Колаборація з гітлерівським режимом — це не виключно українська історія. Скрізь на окупованих територіях нацисти знаходили достатню кількість пособників на місцях, що співпрацювали з Рейхом на різних рівнях.

Водночас понад 2,5 тисячі українців визнані Праведниками народів світу (більше має лише Польща, Нідерланди і Франція). Так називають людей, які в часи Другої світової війни рятували євреїв від смерті в окупованій нацистами Європі.

Невже хтось справді вірить, що Голокосту не було?

Так, цих людей називають ревізіоністами Голокосту. Вони вірять чи пропагують, що геноцид євреїв або не був спланований нацистським режимом, або не проводився у тих формах і масштабах, які підтверджені історичними свідченнями й офіційно визнані світом. Наприклад, що євреї зникли з місць компактного проживання не через винищення, а внаслідок еміграції і депортації, що жертв газових камер і крематоріїв не могло бути «аж стільки», бо така «продуктивність» технічно неможлива, що оскільки не знайдені документи й накази про вбивства євреїв, отже, їх не існувало, і далі в такому дусі.

Погляди ревізіоністів здебільшого антисемітські, неонацистські й конспірологічні. Вони вважають, що євреї вигадали або перебільшили Голокост, щоб вимагати компенсації від Німеччини та її союзників і виправдати створення Ізраїлю, а інші країни приховували «справжні» факти, аби підкріпити позицію євреїв. Критика свідків Голокосту — один із найсильніших інструментів в арсеналі ревізіоністів, бо розповіді вцілілих і справді у багато чому неточні, перебільшені чи суперечливі.

Нагору