24 серпня 2022 року Україна не лише відзначає 31-шу річницю відновлення державної незалежності, а й перетинає піврічний етап повномасштабної війни, яку проти нас розвʼязала Росія. Україна живе в стані війни останні вісім років, але боротьба за існування, суверенітет, мову та — насамперед — свободу, яку в нас хоче забрати сусід-агресор, триває вже не одне сторіччя. В редакції Заборони працюють люди різного віку: хтось з них памʼятає день проголошення незалежності України, а хтось був підлітком, коли Росія захопила Крим та розпочала війну на Донбасі. Але для всіх і кожного 24 серпня — не просто дата. Спеціально до півріччя широкомасштабного вторгнення члени й членкині редакції Заборони розповідають, як змінилося їхнє життя з першими бомбардуваннями 24 лютого та що сьогоднішня війна означає для України і всього світу.
Євгенія Костіна, шеф-редакторка новин
Я намагаюся проговорювати це вголос, аби усвідомити: в Україні є діти, які народилися не в мирні часи і вже можуть написати твір про війну. Їх (у тому числі) народили люди, які народилися вже в незалежній Україні. І при цьому ми 30 років продовжуємо заглядати «запорєбрік», надрочувати на «совок» і дивуватися: чому людожер їсть нас малесенькими шматочками? Чи зараз він вже добрався до серця?
З агресією є два виходи: або агресор тебе, або ти — його. Все. Крапка. Жодних перемовин, жодних домовленостей, загравань, пробачень і 158-х шансів. Тільки рубати всі якорі.
Воно боляче. Агресор може бути таким рідним, таким знайомим, спокусливим і добрим, розуміючим. Золотою кліткою. Де буде колективна Буча. І якщо хоч раз пробачити — це буде повторюватися. Невивчені уроки повертаються з новими, більш страшними умовами задачі. Не будемо далеко ходити, заглянемо в сто років назад: проковтнули колективізацію, не змогли в УНР, допустили два (!) Голодомори, змирилися з «малоросами» і смішним образом «вкраїнчика», забули про символи й історію, не усвідомили цінність української крові, що просякнула половину світу. От тепер ми маємо весь цей жах в одному моменті.
Ми пробачили гниді — й саме звідти йде наша толерантність до агресора. Може, він побачить, як ми страждаємо, і припинить знущатися? Може, попросимо його не робити цього? Подзвонимо його мамі, звернемося до його друзів. Час оговтатися: агресор харчується страхом, приниженням, толерантністю. Тільки сила і впевнене «ні» запалить у ньому жах, змусить відповзти в печеру і жерти самого себе. Дякую ЗСУ за силу. Гнида вже зламана. Треба дочавити.
Анастасія Оприщенко, журналістка-ілюстраторка
Іноді мені стає соромно за себе. Я ніколи не бажала людям смерті. Не вміла цього і не хотіла вміти. Життя занадто безцінне. Не я дала людині життя — не я маю його забрати. Навіть подумки. Навіть після анексії Криму. Однак з 24 лютого мені не шкода росіян.
Я згадую одногрупника, який втратив батька під час оборони Ірпеня. Друзів, які залишилися без будинку. Чоловіка знайомої у полоні. Паралізованого знайомого, що підірвався на міні.
Згадую, згадую, згадую.
І забуваю про совість. Кожен з тих, кого я знала і не знала, міг би пити каву, смачно їсти, обіймати дітей, купувати меблі для дому, сваритися через брудний посуд… І жити.
Тут немає місця сорому. Навіть якщо у мене довічно буде погана карма, я бажаю, аби Росія зникла.
Росія не відчепиться від нас. Їм подобається ідеологія «одного народу». Люди, які звикли їсти казки про свою велич та могутність, будуть годувати ними всіх, навіть якщо сидітимуть по шию у лайні. І якщо в цьому лайні сидітимуть інші, їм буде тільки краще. Не маючи хисту і бажання до змін у своїй країні, росіянам легше створювати ілюзію розвитку та збагачення шляхом захоплення інших країн. Легше вважати, що тобі всі винні, ніж спробувати думати своєю головою.
Ці 30 років українці будували свою країну, постійно озираючись на «модний» російський контент, не шукаючи власного напрямку, не думаючи про власні інтереси. І, може, українцям вперше за всю незалежність стає зрозумілим: не можна перекладати відповідальність за свою країну на владу.
З 2014 року ми подорослішали як нація. «Дякуючи» ворогу, ми мали час на те, аби самовизначитися і виокремити свій шлях до розвитку та зміцнення нашої країни. Але разом з тим, намагаючись домовитися з ворогом, ми втратили і час, і людей. І, як ми бачимо зараз — домовитися з ворогом неможливо.
Андрій Бистров, редактор
Найбільшим прозрінням стало усвідомлення розміру ментальної прірви між українцями і росіянами, ширину і глибину якої ми до вторгнення 24.02 уявляли собі вельми абстрактно. 30 років незалежності українці витратили на розвиток якості власного соціуму.
Це не втеча від Росії, це просто інший цивілізаційний вибір.
Відсутність бажання вбивати, ґвалтувати, палити, нищити — це нормально. Не витрачав своє життя пересічний українець на плекання ненависті до жителя Бурятії чи Туви. Бо деградувати до рівня росіян для цивілізованих людей нелегко — і подекуди неможливо. Якщо вже почав сортувати сміття, то кинути пляшку з вікна стає важко. Якщо платиш за програмне забезпечення чи музику, вже важко почати красти його по торентах. Якщо звик до чистого і комфортного туалету — важко змусити себе ходити у дірку в сараї. Росіянам це, до речі, зрозуміти важко — соціологія каже, що кожен десятий імперець стабільного доступу до унітаза не має. Саме тому ментальна прірва збільшується: ми боремось за якість виключно власного життя. Вони — за те, щоб недовго, але погано жили всі сусіди довкола.
Я переконаний, що від 2014-го ми лише здобували. Так, ці знання дорого обходяться, але це формування суспільства. Це і є та сама битва за незалежність держави. Втратили хіба що страх перед безумними сусідами, комплекс меншовартості та бажання слідувати хибними фарватерами.
Даниил Леховіцер, випусковий редактор
У 2022 році ілюзія наднормальності та супернормативності витончилась: світ вже не здається безпечним місцем, в якому немає місця геноциду, етнічним чисткам, екологічним та техногенним катастрофам.
Не здається так не тільки в Україні, а взагалі у світі, де найінтенсивніша війна у центрі Європи з часів Другої світової показала, якою крихкою може бути архітектура безпеки та глобальні економічні ланцюжки.
Ми як потерпіла сторона зрозуміли, що світ сповнений психотичних подій — в Африці, Азії, Латинській Америці, де люди переживають схожі історичні травми, — і ми повинні говорити про них так само гучно, як світ говорить про нас.
Війна Росії з Україною — це, перш за все, не боротьба за територію, ресурси чи вплив; це війна минулого із майбутнім, архаїки та археології проти футуризму. Як відомо, ці парадоксальні стани не можуть співіснувати, але також відомо інше: майбутнє завжди перемагає.
З 2014 року Україна платить страшну людську ціну, але — хоч і майже неприпустимо писати це, ніби перекреслюючи людські життя, — набула не менше. В якомусь сенсі Росія зробила для України все, щоб згуртувати нас як націю, перепрошити софт усій країні, поставити її на європейські рейки та перереформувати нашу армію. Минуле намагалося затягнути Україну у свій світ, але натомість підштовхнуло її ближче до майбутнього.
Катерина Круглик, дизайнерка
Після шести місяців рефлексій над минулим життям прийшло усвідомлення того, як глибоко я обманювала себе. Я толерувала російську мову, музику, кіно, культуру — тепер це відчувається так, ніби я толерувала війну. Ніби звикла, не пам’ятала, не дивилася, поки нас повільно вбивали. І за це соромно.
Бо росія — то паразит. Соромно за те, що всі ці роки більшість з нас мали сентимент до російського збочення. А від нього можна і потрібно відмовитися абсолютно.
росія — це «держава», національна ідея якої — ГУЛАГ. Голова цієї держави — тиран, а росіяни — раби. В росії все просто, і тепер ясніше нікуди. Це світовий порок, це гангрена, якій увесь світ дозволяв рости. Як влучно сказав український філософ Вахтанґ Кебуладзе: «Німців можна було лікувати поверненням до власної культури — умовно змушувати читати Ґете. А росіян не вилікуєш, змусивши читати Пушкіна — це, навпаки, посилить хворобу».
Одним словом, мертвонароджена країна.
Звертаючись до Володимира Єрмоленка, також українського філософа, стає відомо, чому нам постійно треба тікати. Бо впродовж свого існування європейська цивілізація зменшувала простір насильства. А росія, власне, приклад його максимального культивування. Вони втілюють його і в культурному просторі: «Настя» Володимира Сорокіна (де дитину спекли в печі батьки, а потім з’їли) і «Шатуны» Юрія Мамлєєва (історії зґвалтування вагітної жінки заради викидня, секс під час смерті, поїдання самого себе, перетворення чоловіка на курку, статевий акт жінки з гусятами та багато іншого, що подається як філософські пошуки) — гарна читанка, якщо хочете обмазатися гімном.
Це не просто емоції, почуття і мої переживання як українки — це реальні факти. Бо російська класична література має ксенофобський, інфернальний, некрофілійний присмак, а сучасна російська література є такою за своєю сутністю. Це гній людськості, це зло. Так вони насолоджуються власною деградацією у вигадках, а в Україні — в реальності.
Оце — росія.
Поліна Вернигор, журналістка
«Чим більше росіян ми вбʼємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям», — ці слова хороброго і відважного Романа Ратушного спливають в моїй голові майже щодня. Мабуть, вони зі мною тепер назавжди.
Ще пів року тому я не могла уявити, що здатна комусь бажати смерті. Мене виховували милосердною, я звикла любити світ, людей, я навчилася приймати їх і завжди дивитися на зло з різних боків, щоб зрозуміти, виправдати, пробачити людям, які його чинять. Ще в університеті мені трапилася книжка «Радикальне прощення» Колина Типпинга (одразу скажу — не гайте на це гівно час). У ній читача переконують, що будь-хто заслуговує на прощення. Навіть Гітлер. Так, цілком серйозно єврейському народу пропонують пробачити Гітлеру: буцімто якби не було Голокосту, у євреїв не зʼявилося б своєї держави — подякуйте. Іншими словами, забудьте свою історію та будьте невігласами, які регулярно отримуватимуть по пиці. Але основна думка всього цього, пардон, літературного твору: ненависть отруює нас самих.
Я була підліткою, коли в Україні почалася війна. Дуже переживала, але тоді війна торкнулася мене хіба що через колони військової техніки, які їхали на схід під вікнами мого будинку в Запоріжжі. У мене ніколи не виникало сумнівів, хто в цій ситуації агресор. Але зізнаюся чесно: я з тих, кому знадобилася повномасштабна війна, щоб нарешті припинити шукати «хороших руських». Не знаю, чи це так тисли рожеві окуляри, навʼязані зросійщеною культурою, в якій я провела все дитинство, але каюсь: я до останнього вірила, що російська «інтелігенція» здатна рухати бодай якісь процеси в своїй державі.
Сьогодні я фізично не здатна відчувати нічого більше, крім ненависті та болю. Я не можу не ненавидіти, бо майже щодня працюю з потерпілими через війну — у когось ракетою вбило дитину, хтось побачив на власні очі відірвані ноги своєї матері, у когось назавжди тепер буде інвалідність, хтось пережив такі жахи, що переслідуватимуть його до кінця життя. Війна змушує людей бути нещасними, ламає мрії, плани та долі. Наших людей. Моїх любих українців та українок — таких самих, як я.
То чого заслуговують ті, хто стоїть за цією неосяжною купою горя?
Зараз, через шість місяців їхньої бездіяльності, активної чи мовчазної згоди з геноцидом українського народу, я хочу, щоб моя відраза до всього російського передавалася у спадок щонайменше на три покоління вперед. Бо історія, на жаль, циклічна, а у людини, на жаль, від природи коротка памʼять.
Чи отруює мене ця ненависть? Думаю, так. Але по-іншому я вже не можу і, певно, ніколи не зможу. Чим більше росіян ми вбʼємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям.
