Упродовж 25 років математик рятує історичну пам’ятку в центрі Києва. Влада міста каже, що він заважає | Заборона
Читаєте зараз
Упродовж 25 років математик рятує історичну пам’ятку в центрі Києва. Влада міста каже, що він заважає

Упродовж 25 років математик рятує історичну пам’ятку в центрі Києва. Влада міста каже, що він заважає

садиба мурашко

У будинку 12а на Малій Житомирській, за хвилину від Майдану, ввечері горить світло лише в одному вікні на другому поверсі. На балкон ніхто не виходить — там вже проросли дерева, сиплеться каміння і половина лоджії надщерблена. Двері інколи відчинені — з вулиці видно полиці, вазони з квітами та стоси книжок. У цьому будинку останні 30 років живе математик і викладач Олександр Глухов. 25 із них він судиться з місцевою владою та забудовниками. Його, на відміну від інших мешканців, після десятків спроб чиновники так і не змогли виселити звідси. І це головна причина, чому цей будинок ще живий. Журналістка Заборони Альона Вишницька розповідає його історію. 

Життя в центрі

Будинок 12а на Малій Житомирській — це частина пам’ятки архітектури, садиби українського художника Олександра Мурашка та його родини. Наприкінці XIX століття тут була його майстерня. Зараз вікна садиби подекуди забиті дошками, даху немає, а всередині ночують бездомні. Будинки поруч теж стоять без вікон та даху. За останнє десятиліття їх неодноразово підпалювали — за тією ж схемою, що й інші культурні пам’ятки в центрі, на місці яких планували побудувати щось комерційне. 

Будинок на Малій Житомирській — ще не руїни, але він стрімко наближається до цього стану. Олександр відчиняє забиті дошками двері у свій під’їзд — зі стелі стирчить електропроводка, стіни оббиті до цегли, на підлозі — звалища будівельного сміття. Перше, що він просить — не питати, як він ночує без опалення взимку. Каже, якось у нього поцікавились, скільки вовняних шкарпеток він одягає, коли надворі -20 °C. Він тоді нічого не відповів — мовляв, це все дурниці. Головне — зберегти будинки. Якщо заради цього доведеться померзнути, він це переживе.

садиба мурашка
Фото: Іван Чернічкін

Олександр Глухов народився та виріс у Києві. Його батько викладав у Київському політехнічному інституті, і родина жила в тому ж районі. Батько помер — і у 1992 році квартиру розміняли. З малою донькою та дружиною Олександр опинився тут, у комуналці на Малій Житомирській. У їхньому будинку було вісім квартир, у кожній жило по дві чи три родини. Дім був повністю заселений — не пустувало жодної кімнати. У одноповерховій садибі Мурашка поруч вже не жив ніхто, але там був дах, вікна, навіть висіли пам’ятна дошка та бронзовий барельєф. Про те, що раніше тут жив відомий художник, знали всі. 

Пряник

Спокійне життя в новій квартирі тривало недовго. Ще не встигли обжитися, згадує Олександр, як у 1995-му міська влада повідомила, що цей, а також три будинки поруч, потрібно негайно реконструювати, а мешканців виселити. 

«Я математик — це мене, мабуть, і підбило. Я хотів розібратися, де логіка в тому, що відбувається: на якій підставі людей виселяють,  що буде з цими історичними будівлями, де проєкт реставрації», — каже Олександр. Перш ніж когось кудись відселяти, пояснює чоловік, треба чітко вирішити, що буде з будинком: чи будуть людей заселяти назад, чи там буде щось геть інше. Мав бути затверджений проєкт, а виявилося, що такого не було. На словах, згадує Глухов, розповідали, що будинок хочуть перепланувати з комунальних квартир на окремі. Але підписаних документів, що це підтверджували б, не показували, як і не казали, чи буде в цьому оновленому домі місце для його старих мешканців.

захисник садиби мурашка
Фото: Іван Чернічкін

Людей почали виселяти. Переважно кудись у спальні райони, але кому як щастило: «Були такі сусіди, що жили вшістьох в одній кімнаті — їм запропонували трикімнатну квартиру. Звісно, вони на таке погодились. Дехто навіть розлучався, щоб отримати дві квартири», — згадує Олександр. 

Із незгодними судилися. Таких було кілька. Олександру з родиною, наприклад, запропонували трикімнатну квартиру на Троєщині. Але, каже, річ була не лише в районі — він просто не розумів, на яких підставах його змушують з’їжджати з цілком житлового будинку.

«Я ходив у всі департаменти, допитувався, просив показати проєкт із печатками. А мені тоді казали: за законом чи не за законом — це справа наша і нашого начальства. Ваше діло — виконувати розпорядження», — каже чоловік. Йому такий сценарій не сподобався, тож він пішов по судах. Компанію Олександру склав сусід («Теж інтелігент», — сміється чоловік). Той працював в архіві, мав велику бібліотеку. Протягом кількох років вони лишалися тими єдиними незручними мешканцями будинку, з якими жодним чином не вдавалося домовитися. 

Із судами, згадує Олександр, була своя історія: «Коли люди програвали, їм пропонували кращі варіанти житла, щоб далі не судилися». Так сталось із сусідом — після програшу йому дали квартиру на Подолі. Він погодився, адже житло було непогане й неподалік від станції метро. 

А Олександр суд виграв. «І зламав їм матрицю. Схема була така: запресувати людину, а потім, коли вона плакатиме і йтиме на поклон, дати їй щось трошки краще. А зі мною так не вийшло», — згадує математик. Будинок порожнів, але оскільки відселення — процес тривалий, в порожні квартири тимчасом селили комунальників, щоб ресурс не втрачався. «Незрозуміло, чи це взагалі законно було, але добре, що хоч хтось жив. Поки мешкали люди, і будинок тримався», — каже чоловік. Врешті він відстояв право жити в своїй квартирі у судах — і його більше не намагалися виселити. 

історична будівля київ
Фото: Іван Чернічкін

Щоправда, вимкнули опалення. І після виграних судів щось регулярно ставалося з водою чи електрикою. «Це була така собі асиметрична відповідь. Я виграю суд — і тут ні з того ні з сього «прориває трубу», згори донизу тече окріп» — розповідає Глухов. 

У 2007 році вимкнули опалення. Тоді Олександр купив електричний обігрівач — взимку він дає змогу нагріти квартиру хоча б до 10–15°C. 

Чужа історична власність

Згодом виявилося, що цей, а також прилеглі будинки, у 2008 році передали разом з його нинішніми мешканцями якимось приватним фірмам із невідомим власником. За каденції міського голови Леоніда Черновецького таке трапилося не з однією історичною пам’яткою, розповідає Глухов. Виявилося, що новими власниками чотирьох будинків — і території в пів гектара у самому центрі міста — стала компанія «Пантеон-Інвест».  Вона нібито мала провести «ремонтно-будівельні роботи з реконструкції, надбудови і прибудови під адміністративно-готельно-житловий комплекс».

«Це була така собі матрьошка — компанія продала ці будинки іншій фірмі, 99% якої належить ще одній британській, а та майже повністю належить ірландській, і фінального власника виявити фактично нереально», — каже Олександр (кінцевий бенефіціарний власник фірми досі невідомий). Нові власники дали про себе знати, розповідає Глухов: «приватна охоронна фірма» в особі кількох кремезних хлопців зі зброєю приїхала «охороняти» будинок та вкотре виселяти родину математика. Бо ж він, мовляв, живе в чужому приватному будинку. Кілька сімей двірників вигнали одразу — просто викинули їхні речі з вікон. А Олександра попередили: «Ви ще самі захочете звідси виїхати».

садиба мурашка
Фото: Іван Чернічкін

Погроза була більш ніж реальна — чоловіки, згадує Глухов, постійно розмахували перед ним зброєю, нагадували типових бандитів та щоразу доймали гостей та родину викладача. Передбачити їхні дії було складно — і від того страшно, каже Олександр. Особливо він хвилювався за дружину та доньку, коли ті лишалися в квартирі самі.

Із новими власниками Олександр теж почав судитися. За кілька років набігло понад 40 судових засідань, тисячі сторінок апеляцій та рішень. В усіх паперах і документах Олександр розбирався сам — каже, це теж через те, що математик. Йому важливо було докопатися до всього самотужки. Врешті садибу Мурашка й прилеглі будинки повернули місту.

У 2017 році на реконструкцію будівель з бюджету виділили майже 6 млн грн, але розробник проєкту реконструкції наполягав на тому, щоб Глухов таки виїхав. Той відмовився, бо затвердженого проєкту, що саме планують на цьому місці, знову не було, як і впевненості в тому, що тут під виглядом реконструкції не виросте черговий торговельний центр. Наступного року будівлю визнали аварійною. 

Нічого нового

«Це типова схема: коли будинок ще можна відремонтувати, цим ніхто не займається. А потім зручніше дочекатися, поки він розсиплеться, пришвидшити це — і отримати землю, де можна зводити будь-що», — каже Глухов.

садиба мурашка
Фото: Іван Чернічкін

У центрі, в радіусі кількасот метрів від Малої Житомирської, архітектурні пам’ятки горять систематично та регулярно. Так, наприклад, на Софіївській 20/21 — на місці двоповерхової кам’яниці, де ще Михайло Грушевський проголошував Універсал про незалежність — хочуть звести 10-поверховий готельно-офісно-будівельний комплекс. Будинок на Ярославому Валу 15б, де народився авіаконструктор Ігор Сікорський, давно стоїть без вікон, даху та з прогнилими стінами. За незалежності він належав спершу Міністерству оборони, потім приватному фонду, потім знову Міноборони. Його планували відреставрувати, але досі цього так і не сталося.

Власником садиби Фрідріха Міхельсона на Пушкінській, яку збудували ще наприкінці XIX століття, є приватна фірма «Будинок на Пушкінській», яка мала його відреставрувати. Проте цього не сталося, у будівлі подекуди немає підлоги, стіни в тріщинах, а балкони розсипаються. Місту ці будівлі все ще не повернули.

Інші будинки в центрі, зокрема на Подолі та Печерську, розвалюються за однаковою схемою: їх обіцяють реставрувати, цього не відбувається, у процесі вони неодноразово «випадково» горять, а потім на згарищах будують щось на кшталт готелів, високоповерхівок чи торговельних центрів.

садиба мурашка
Фото: Іван Чернічкін

Директорка Департаменту культури КМДА Діна Попова історію з замороженою реставрацією будинків на Малій Житомирській прокоментувала так: «Проєкту реставрації немає і не може бути, поки будівля не захищена від подальшого руйнування. Процес протиаварійних робіт зупинили, тому що там [не в самій садибі, а поруч] проживає людина. І кран завезти неможливо. А питання з переселенням пана Глухова постійно заходить у глухий кут, бо він не збирається звідти переїжджати». 

Що буде на місці будинку, коли там проведуть «першочергові аварійні роботи», КМДА не знає — за словами директорки департаменту, таких документів просто не існує. Про це думатимуть після протиаварійних робіт — і, відповідно, після того як Глухов з родиною звідти з’їдуть.

Логіка

Що було в його силах, Олександр робив самотужки — точніше, разом із бездомними, які оселилися в садибі. Вони гуртом розчищали сніг та прибирали сміття. «Люди, які мешкають там, не будуть нічого ламати на місці, де живуть», — уточнює Глухов. Із місцевими бездомними він дружить — ті його поважають, допомагають та пильнують, щоб «чужі» не зруйнували залишки архітектурної пам’ятки — те, що ще можна врятувати. 

олександр глухов
Фото: Іван Чернічкін

У свою квартиру Глухов не запрошує — дружина хворіє на рак та відпочиває між курсами хіміотерапії, краще її не турбувати. Та й наголошувати на стані квартири, каже, теж не варто — це не головне, важливо врятувати будинок, а надії на це він не втрачає.

«Я просто не можу зрозуміти, — додає насамкінець. — Як ми дійшли до такого життя, коли всі погані речі мають системний характер, а всі хороші — унікальний? Який би мер не був, завжди постає питання про руйнування пам’яток і незаконні забудови. А коли кажуть про мене, що я йду проти системи — то це не так, я йду проти порушень. Але виходить, що порушення — це система».

Олександру 66 років, і майже половину свого життя він бореться за будинки на Малій Житомирській. Каже, не було часу думати, чи втомився — альтернативні сценарії свого життя розглядати не любить. Навіщо фантазувати про те, що змінити вже не можна?

Повторює — як математику йому завжди було важливо зрозуміти логіку речей, що відбуваються навколо: «Ну я і зрозумів — логіки немає».

Нагору