Сергій Самборський потай доглядав бабусю в ковідному шпиталі, а потім був змушений втекти з Росії. Ось його історія

Сергій Самборський — 27-річний зварювальник із Томська. Наприкінці жовтня 2021 року його історію дізналася вся Росія й не тільки: Самборський потай пробрався до ковідного шпиталю, щоби доглядати за бабусею з Альцгеймером. Проте турботу онука оцінили не всі: у деяких ЗМІ його звинуватили в спробах заволодіти бабусиною пенсією, а в Слідчому комітеті сказали, що його відео — монтаж. Коли стало ясно, що влада не тільки не має наміру до чогось дослухатися, а і взагалі збирається заарештувати його, Самборський утік до Грузії. Журналістка проєкту CODA Катя Патін зустрілася з ним у Тбілісі та записала історію, яка лише за кілька місяців кардинально змінила життя чоловіка.

Монолог Сергія Самборського було відредаговано та вкорочено.

Бабуся

Мою бабусю звали Юлія Федорівна. Вона викладала російську мову, літературу та історію, дуже багато світлих голів вивчила, половина вже мають наукові ступені — магістерські, ступені докторів філологічних наук. Вона найсвітліша людина, яку я знав, і найдостойніша. Вона навчила мене грати на фортепіано. Я навіть рідних, колишню дружину так не люблю, як любив бабусю. Вона мене виховувала з дитинства — жорстко спеціально, щоби більш-менш нормальною людиною виріс. Ось і виріс не зовсім нормальним, але влаштовує цілком. Я за бабусю і у вогонь, і у воду готовий був іти.

У Томську я працював зварювальником. У мене було тихе, розмірене, спокійне життя, жодних проблем не було. Друзів було небагато, зате справжні. Жив із дружиною, братом та бабусею.

Томськ — дуже гарне місто. Я патріот свого міста, бо я там народився і жив. Я знаю всі ліси, усі річки — все це знаю у радіусі 100–150 км. Люди там добрі, а от із владою проблема. Я не стикався з великою несправедливістю, але з бюрократією — щодня. Щоби бабусі вибити візок інвалідний, який їй мають видати за законом, я шість місяців дзвонив і просив.

Моїй бабусі було 84 роки, у неї був Альцгеймер. Я доглядав її вдома. Вона була частково паралізована, повна атрофія м’язів. Я змінював їй підгузки, годував її, мив. 21 жовтня, близько п’ятої години вечора, я готував їй їжу, і раптом вона почала «булькати». Повертаюся — а в неї прямо піна, слиз, очі закотилися, губи посиніли. Я її перевернув, кинув якось на коліна — вийшов слиз. Я поклав її назад і викликав швидку.

Ковід

Коли я приїхав до лікарні, бабусю вже забрали на КТ. Я підходжу на реєстрацію й питаю, де така-то. Вони кажуть: до кінця коридору й туди. Люди сидять, чоловік 50, кашляють. Усі з ковідом. Я проходжу, бабуся лежить на ношах, на каталці, гола, з медичною маскою на підборідді, тремтить. Я шукаю лікаря, кажу — холодно. Він пішов, хвилин 15 шукав санітара. Прийшов санітар, відвіз її до палати на п’ять ліжок, де всі пацієнти — ковідні.

Лікар сказав, що їй потрібен кисень. Я записав номер телефону її сусідки по палаті і пішов приблизно за годину. Наступного дня зателефонував цій жінці. Вона сказала, що ніхто до моєї бабусі не приходив. Ніхто не годував її, не мив і не міняв підгузки. Пролежні не обробляли, не годували, дали один шприц води. Я людина імпульсивна, мене охопили одразу почуття, емоції, я одразу побіг — прям одразу.

Я просив лікаря по-нормальному мене туди пустити, готовий був захворіти, підписати всі папери. Він мене запевняв, що з бабусею все гаразд і буде все гаразд. Я вийшов, подивився, як санітари виходять у тому ж одязі на вулицю, у якому вони входять у ковідники, курять, у брудних бахілах заходять назад. Стояла швидка допомога, я купив у них захисний костюм. Вони, звичайно, не мають права, але цей костюм захисний 400 рублів коштує (приблизно 150 гривень), а вони мені продали за тисячу (370 гривень). Це Росія.

За будинок зайшов, переодягся, узяв і пройшов. Охорони немає, відчинені двері, я почав знімати, але ніхто на мене косо не подивився. Коли я прийшов до бабусі, мене жах узяв. Вона була в загальній палаті, вона була прив’язана, уся рука в синцях, вм’ятини від пов’язок. Киснева маска на лобі, підгузок у виділеннях, пролежні просто червоною фігнею помазали і все. У неї три пролежні: один на коліні і два на стегнах.

Як це пояснити? Це байдужість, лінь. І це не виняток. Це відбувається в лікарнях по всій Росії, мені написали тисячі людей зі своїми історіями.

Я провів 8 чи 9 годин у відділенні. Я виходив і здебільшого ховався, щоби мене зайвий раз не питали. Десь жінка просила води принести, там поправив постіль, тут сміття зібрав.

25 жовтня був мій останній день у лікарні. Мене тоді вже розкусили. Я сів до бабусі на ліжко. Вона мені каже: «Сергію, я тебе люблю». Вона впізнала мене на кілька секунд, до того вона мене три роки не пам’ятала. Це було того варте.

Я надіслав відео місцевому каналу ТВ2, це найкращий регіональний канал — за 2–3 дні моя історія розлетілася по всій Росії. Спочатку я залишався анонімним, мене називали «онуком із Томська». Після того як ТВ2 опублікував мою історію, поліція конфіскувала їхні записи та викликала редактора Олександра Сакалова на допит.

Москва

Я думав, що Москва допоможе. Тому що в Москві не знають, що коїться в регіонах. Може, знають десь на своїх рівнях, але офіційно про це не говорять, офіційно у всіх все добре. Москва — це окрема держава в Росії, там мешкають інші люди, там інші закони. Я полетів у Москву, бо це було останнім оплотом надії.

Це був мій перший раз у Москві. Я заліз у борги, щоби туди полетіти. Прийшов до Слідчого комітету, увімкнув відео. Мені сказали: «Ви, звичайно, можете написати заяву, але реакція буде за місяць». Я йому пропонував подивитися відео, говорив, що готовий надати відео та фотографії, а він просто казав: «І що це дасть?».

Після Слідчого комітету я поїхав до генеральної прокуратури. Там була жінка-прокурор, вона одразу побігла радитись. За пів години мені зателефонували з Томська і сказали: «А чому ви до нас не звернулися?». Я прийшов в Адміністрацію президента, написав заяву. Але мені прийшли звідусіль відписки.

Поки я був у Москві, моя історія стала новиною національного масштабу. Мене дуже сильно образив канал РЕН-ТВ — найгірший, огидний канал. У мене з ними була домовленість, що вони мої дані не розкриватимуть — обличчя моє й бабусине, усі частини тіла замажуть. А вони без цензури все виклали. Державні канали, якими керує влада, зробили це навмисне, щоб очорнити мене. Мене звинувачували в тому, що я все це робив заради бабусиної пенсії, що я бив її, приковував до батареї, морив голодом, тримав, як полонянку. Усе тому, що я розкрив очі на правду про медицину в Томську, у Росії, на правду про владу.

Томськ

Зараз вони всіма способами намагаються мене втопити. Моя історія змусила людей думати про те, що їхні близькі померли не від хвороби, а від байдужості лікарів. Ось цим усе сказано. Я не здивований. Тому що в нас у Росії людям дай лише привід тебе з’їсти — вони з’їдять.

Коли я повернувся до Томська, того ж вечора мене викликали на допит до місцевого Слідчого комітету. Вони попросили мене віддати телефон і сказали, що підозрюють, що відео — монтаж, що я змонтував кадри і все це вигадав. Вони загрожували арештом, але я відмовився віддавати телефон.

Бабуся — дитя війни, вона голодувала. Вона заслана, вона репресована. Хоч би якусь повагу проявили за помилки минулого. Таке лицемірство, корупція, просто корупція.

30 жовтня о 7:32 вона померла. Мені зателефонував лікар і сказав, що причина смерті дуже незрозуміла, у неї зупинився кровообіг. У довідці про смерть було вказано причину смерті — пневмонія, без коронавірусу.

Я поспілкувався з людиною, яка працює в органах. Вона натякнула, що мені треба виїхати, тому що обговорюють можливості порушення проти мене справи. Я поховав бабусю й одразу після того поїхав.

Грузія

Уже в Грузії я теж не почуваюся в безпеці. До мене підійшли троє людей і запропонували повернутися на батьківщину. Це були не мої друзі, і на батьківщину мене, думаю, мої друзі не кликали б. Це люди, пов’язані з владою. Я росіянин, я поліцію боюся. Я не можу досі звикнути, що поліція тут добра. Коли чую «крякання» поліції на вулиці, одразу напружуюсь. Це відлуння Росії.

Я не планував кудись їхати взагалі. Мене не все влаштовувало, але я почувався спокійно, я був упевнений, що можу заплатити за комуналку, заробити, поїсти купити, машину заправити. Я думав, у мене бабуся помре спокійно вдома, як годиться, уві сні. А врешті-решт померла в собачих умовах.

Сьогодні мені виповнилося 27 років. Сподіваюся, це не останній мій день народження. Сподіваюся, я ще проведу свої дні народження на волі.

Матеріал підготовлений за підтримки Медіамережі