26 Січня 2021
Фобія — це неконтрольований ірраціональний страх або переживання надмірної тривоги, коли людина перебуває в ситуації або поруч із предметом, що провокують цю тривогу.
Умовно фобії можна поділити на два типи: специфічні, коли людина боїться певного предмета або обставини, і соціальні, — такі, як агорафобія (страх відкритих просторів і скупчень людей) або соціофобія.
Заборона попросила читачів розповісти про свої страхи й методи їхнього подолання.
Це Дар'я — зараз вона живе в місті Левен у Бельгії й займається клієнтською підтримкою в міжнародній компанії.
У дитинстві вона кілька разів застрягала в ліфті. Це її дуже налякало і вона вирішила підійматися до себе додому на дев’ятий поверх пішки.
Коли їй було 25 років, вона, як завжди, їхала на роботу в київському метро, але поїзд зупинився між станціями та простояв приблизно 10 хвилин. Тоді в Дар'ї сталася перша панічна атака.
Після цього випадку Дар'я почала уникати місць, які її тригерили. Спочатку вона перестала їздити в метро на глибоких станціях, потім — на будь-яких станціях взагалі. Через якийсь час Дар'я почала боятися заходити в метрополітен навіть із друзями. І їздила на роботу з Дорогожичів на Лівобережну трьома маршрутками через Троєщину.
«В один прекрасний ранок я вийшла на вулицю та не змогла доїхати до роботи. Мені стало настільки погано і страшно, що я повернулася додому», — згадує вона.
Дитячий страх опинитися в замкненому просторі, з якого немає можливості вибратися, став причиною розвитку не тільки клаустрофобії, але й агорафобії. Обидві ці фобії вважають найпоширенішими патологічними страхами.
Через пів року після першої панічної атаки Дар'я практично перестала виходити зі своєї київської квартири. Зараз їй теж буває непросто в нових місцях та відрядженнях.
З обома своїми фобіями Дар'я навчилася справлятися, знайшовши «свого» психотерапевта і пройшовши курс експозиційної терапії, коли пацієнт поступово вчиться долати страхи, стикаючись віч-на-віч із тригерами, які їх спричиняють.
«Якщо я бачу невелике колесо огляду, можу піти туди з друзями. Я, звичайно, буду страшенно матюкатися або хапати людей за руки. Але це мій спосіб потроху себе привчати до того, що це страшно, але все ж не смертельно», — розповідає вона.
Зараз Дар'я будує своє життя, не уникаючи тригерних ситуацій, а оцінюючи, наскільки вони сильні й до яких наслідків можуть призвести.
І радить не боятися звернутися по допомогу при перших проявах фобії, а тим більше при панічних атаках. Страхи можуть сильно вплинути на якість життя. «Наша психіка досить гнучка. Можна навчити її, що це не кінець світу, що можна з цим впоратися та отримувати задоволення від життя», — радить Дар'я.
Погоджується з цим і когнітивно-поведінкова терапевтка Юлія Ткаченко. Вона пояснює, що найкращий науково доведений метод боротьби з фобіями — це експозиція.
«Людина вчиться потрапляти туди, де їй некомфортно, і не йти з цієї ситуації, не використовувати захисну поведінку. Це допоможе їй побачити, що можна нічого не уникати, а тривога зменшиться», — пояснює терапевтка.
Перший напад агорафобії в Поліни теж трапився в метро. Через широку симптоматику вона спочатку списувала свій дискомфорт від перебування в публічних місцях або громадському транспорті на стрес і перевтому.
Але під час психотерапії спеціаліст сказав, що в неї агорафобія.
Свій страх вона описує як абсолютно нелогічний. «Ти розумієш, що, у принципі, з тобою нічого не може статися зараз. Ти в нормальному місці, знайомі твої ходять, — усе нормально, але це неконтрольована річ».
Через те, що цей страх розвинувся в неї на тлі депресії, справлятися з ним Поліні вдається тільки за допомогою антидепресантів.
Вона згадує, що коли працювала журналісткою в газеті, то практично кожен день приймала таблетки, адже їй постійно доводилося їздити з Кам’янського в Дніпро й ходити на пресконференції.
Основним мінусом цієї фобії Поліна називає неможливість літати на літаку й ходити в гори. Згадує, що кілька років тому з компанією поїхала в Карпати, щоби піднятися на Піп Іван. Але після виходу на хребет похід довелося закінчити й екстрено спускатися.
У відрядженнях і подорожах вона уникає громадського транспорту й користується таксі.
Каже, що після карантину їй доведеться літати у відрядження і вона не знає, як буде з цим справлятися.
Дар'я й Поліна зауважують, що карантин став для них комфортним періодом, коли більшість роботи можна було виконувати дистанційно. Але усвідомлення того, що він рано чи пізно закінчиться і доведеться знову адаптуватися до повноцінного життя, лякає їх.
Катерина живе з фагофобією вже сім років. Розповідає, що вдавилася хот-догом і сильно злякалася, що задихнеться й помре.
Після того випадку вона почала помічати, що від пережитого боїться ковтати. «Наче почав відключатися рефлекс ковтання…», — згадує вона.
Ні ендокринолог, ні невропатолог жодних видимих причин для цього не виявили. Каті довелося змінити свій раціон і процес споживання їжі.
Від частини продуктів, таких як гриби, цитрусові, желе й кавун, Катя повністю відмовилася. Іншу їжу запиває водою, соком або чаєм.
А через те, що всю їжу доводиться запивати, насолодитися її смаком повною мірою не вдається.
Але найнеприємніше — це страх їсти наодинці. Через страх вдавитися Катя щоразу продумує схему порятунку на такий випадок.
«Я постійно думаю, що мені робити, якщо я зараз вдавлюся. Я дивлюся на стіл і думаю, чи зможу сама собі зробити прийом Геймліха [методика порятунку людини у випадку задухи]. Починаю прикидати цю ситуацію, прокручувати в голові, як я на цей стіл буду падати», — розповідає Катерина.
Вона розуміє, що причина цього страху в неї в голові, але через високу ціну психотерапії по допомогу до лікаря не зверталася. Хоч і визнає, що рано чи пізно це зробити доведеться.
Говорячи про страх, Юлія Ткаченко нагадує, що лікування полягає не в униканні тригерних ситуацій, а в умінні справлятися з піками тривоги.
«Потрібен саме альтернативний вектор — щоби людина навчилася тому, що вона може це пережити, може з цим впоратися й це для неї посильно».
А прихід у психотерапію сучасних технологій, таких як віртуальна реальність, допомагає пропрацювати навіть найспецифічніші фобії.