Щоденник фотографів Михайла Палінчака та Романа Пашковського з лінії фронту

​​1 березня 2023 року українські фотографи Михайло Палінчак та Роман Пашковський вирушили у подорож вздовж лінії фронту з півночі на південь. Маршрут розпочався з прибуття у Харків, а закінчиться в Одесі. Впродовж 10 днів Заборона щоденно публікує фотощоденник двох різних за методологією і практикою фотографів.

10 березня 2023 року

День десятий (останній)

Михайло Палінчак:
Герої вмирають! 

Ми не маємо права забувати їх, маємо пам’ятати їхнє життя та подвиг, те, за що вони віддали найцінніше, що в них було — своє життя, маємо продовжувати їхню боротьбу аж до самої перемоги й далі.

Роман Пашковський:
Весь цей день я провів за кермом. Для мене це новий досвід, я вперше так довго їхав на машині з механічною коробкою передач. Я точно повернусь ще, для глибшого занурення в теми деокупації. Дякую Міші за його запрошення взяти участь в такій ініціативі, та окрема подяка Забороні за такий концептуальний щоденник, який можна переглянути з часом та поринути в атмосферу тих пригод.

9 березня 2023 року

День дев’ятий: Херсонська область

Михайло Палінчак:
Люди пристосовуються до всього — навіть до постійної присутності смерті. Під звуки обстрілів мешканці Херсона прокидаються, снідають, роблять звичні справи та лягають спати. Хаотичні російські обстріли міста вже стали буденністю. Люди звикли, а місто адаптується. Приватні компанії та меценати встановлюють поблизу зупинок громадського транспорту бетонні коробки-укриття. Поблизу однієї з зупинок такого укриття не було, і сьогодні зранку туди прилетів снаряд. Загинула ще одна людина, яка чекала на свій автобус.

Роман Пашковський:
Мій любий Південь, як же сумно бачити тебе в такому стані. Всі ці понівечені села вздовж Дніпра. Важко це все усвідомлювати. 9-й день був для мене найбільш особистим і важким, тому що з південною частиною Херсонщини в мене пов’язані найтепліші почуття. Три роки тому ми разом з друзями поїхали на Арабатську стрілку. Один тільки острів Джарилгач чого вартує. Я можу безмежно довго і з великою любов’ю описувати ці місця.

Потрапивши в село Олександрівка, де стояли російські війська, я знову побачив всі ці руйнування, трагедії людей та суцільний жах на фоні аромату і неймовірно красивих пейзажів Дніпра.

8 березня 2023 року

День восьмий: Херсон

Михайло Палінчак:
Херсон — це 15-річна дівчинка Таня. Вона мешкає з мамою на Острові — так місцеві називають район міста. Через близькість до лівого берега зараз це дуже небезпечне місце. Пережила російську окупацію. Після звільнення Херсона окупаційні війська РФ засіли на лівому березі Дніпра, звідки щодня та щоночі обстрілюють Херсон та околиці. На Острів прилітає особливо часто. Більшість друзів Тані виїхала, як і більшість мешканців району.

Ось Таня в перших проміннях весняного сонця під звуки далеких вибухів грається з котиком, любить українську музику, трохи сором’язлива та сповнена невичерпного оптимізму, яким щедро ділиться з усіма, хто поруч.

Роман Пашковський:
Доїхали до Херсона. Місто під постійними обстрілами — зазвичай це райони, розташовані вздовж Дніпра. Ми потрапили до катівень, в яких росіяни тримали абсолютно різних людей. Достатньо мати в телефоні фотографію прапора України, щоб провести в слідчому ізоляторі подекуди навіть до декількох місяців. Умови утримання максимально нелюдські: змушували співати російські пісні й вигукувати фразу «Слава Росії» при кожному входженні в камеру окупанта. Це денаціоналізація в дії, знищення нації й усього з цим пов’язаного. Я прирівнюю такі дії до вбивства: людина, яка не знає свою ідентичність — мертва.

В Херсоні є такий район — Острів. Це маленька територія, де розташовані об’єкти інфраструктури, а також невеликий спальний район. Він щільно обстрілюється з іншого берега Дніпра. Ми поїхали туди — наче в Прип’яті, моторошно та зовсім порожньо. Люди, яких ми зустрічали, переважно місцеві алкаші або ті, хто фізично не може і не має можливості кудись їхати. Серед них я зустрів дівчинку 15 років. Вона виглядає піднесено, і посмішка на обличчі настільки щира, що я не міг повірити в те, що такі люди залишаються в небезпечному місці.

7 березня 2023 року

День сьомий: Донецька область

Михайло Палінчак:
Ми покидаємо Донбас — непривітний край териконів, поганих доріг та радянського спадку. Життя тут і до війни не було легким, а тепер і поготів. Попереду 8 годин дороги на південь, в Херсон.

Роман Пашковський:
За вікном дуже депресивні містечка, розбиті дороги. Є такі ділянки, де можна залишити пів машини. Проте мене це особливо не хвилювало, бо якщо все йде гладко і за умовним планом, особисто мені стає нецікаво. Сів акумулятор в машині, але через години півтори ми вже їхали далі. 

Спостерігаючи за Донбасом, я помітив якусь таку певну ідентичність — кремезність; тут нічого і нікому просто так не дається, тут рідко буває таке, що ти виріс в сім’ї філологів із Торецька і потім почав працювати за фахом та втілив всі свої мрії. Зазвичай такі люди переїжджають до великих міст і там будують себе. А залишаються люди кремезні, яких виховує вулиця. Це відчувається в повітрі, просякнутому важкими металами.

6 березня 2023 року

День шостий: Краматорськ

Михайло Палінчак:
Всі дороги Донбасу лежать повз Краматорськ. Місто сильно спорожніло. Більшість мешканців за минулий рік поїхала, але деякі магазини, кафе та кав’ярні продовжують працювати, обслуговуючи тих, хто залишився: військових та журналістів. За минулі декілька місяців в очікуванні будь-яких новин з фронту (та особливо Бахмуту) наїхало дуже багато журналістів. Вночі місто повністю завмирає, світяться лише поодинокі магазинчики й вікна в будинках. 

Роман Пашковський:
Шостий день без жодної фотографії, тому що зранку ми поїхали в Торецьк. Там нас чекали в госпіталі. Ми хотіли познімати роботу медиків, але нам відмовили, і ми повернулись у Краматорськ. Зворотньою дорогою заїхали на ту саму заправку, де збираються всі. Так звана точка збору всіх. Потім — звичайний день в Краматорську. Заклади тут, до речі, працюють, і ввечері досить складно знайти місце, щоб повечеряти, тому що в місті повно військових. І якщо в закладі є люди не в формі, то це зазвичай журналісти і дуже рідко місцеві.

Тривоги лунають кожну годину. Вдень досить тихо, а от вночі можуть бути сильні вибухи. Останні дві ночі після вибухів погано сплю. Тривожно. Але місто тримається. Це прям відчувається.

5 березня 2023 року

День п’ятий: Донецька область

Михайло Палінчак:
Дивна у нас робота. Ніби й важлива, особливо в часи соціальних потрясінь, і надзвичайно важлива під час війни, коли очі усього світу прикуті до нашої країни. З іншого боку, відчуваєш себе постійно зайвим. Усі сприймають тебе з пересторогою, бояться сказати зайве чи навіть намагаються здихатись («заважаємо працювати»).

Більшість часу займає не фотографування чи інтерв’ю, а бюрократичне отримання дозволу кудись потрапити. А ти все одно не потрапляєш навіть туди, де безпечно, бо ще треба отримати дозвіл ось там, аби тебе внесли в-іще-один-вже-не-пам’ятаю-який-список.

Роман Пашковський:
Завжди якісь пригоди. Одна з основних — війна з бюрократією, тому що всі кроки треба погоджувати з усіма. Це може тривати тижнями і дуже виснажує. Дозвіл на те, щоб заїхати в певне місто, дозвіл, щоб отримати дозвіл, — лабіринт дозволів. В цьому є певна логіка, але можна так і не дочекатись погодження і поїхати назад. Тому найкраще працюють власні напрацьовані контакти і знайомства. 

Багато часу проводжу зі своїми думками. Мені подобається цей стан. Це як медитація, коли в тиші закриваєш очі і бачиш думки, які стають вібраціями. Так і тут: монотонні й однакові дороги, руїни, дикі степи і велич радянського спадку, що вже не має ніякої цінності окрім ностальгії для людей, які тут виросли. Це дике поле. Тут дике все, на що падає моє око — від людей до ландшафтів. Ця тема мене дуже цікавить, і я хочу її більш детально дослідити. Мабуть, я на своєму місці, хоч і не в своєму місті.

4 березня 2023 року

День четвертий: Донецька область

Михайло Палінчак:
З’їхали з основної автотраси, аби заїхати в село Богородичне вже в Донецькій області, де ще кілька місяців тому точилися запеклі бої між ЗСУ та окупаційною армією Російської Федерації. Як і очікувалось, від селища каменя на камені не залишилось, воно стоїть біля річки геть порожнє. Посередині бачимо зруйнований Богородицький скит Святогірської Лаври УПЦ Московського патріархату. Його купол з хрестом валяється розбитий біля підніжжя, відблискуючи позолотою, а стіни ще нагадують про багате та пишне минуле цього храму.

Роман Пашковський:
В Краматорську ми зупинились у квартирі на околиці міста з найближчої до Бахмуту сторони — це просто географічний нюанс, який тільки зараз набув такого контексту. Сама квартира досить звичайна. Нічого особливого в ній немає, окрім стійкого запаху сірководню з ванної кімнати, тому митись тут — таке собі задоволення. Я це зробив і потім вся квартира смерділа сіркою. Але мені тут не жити, слава Богу, і пару днів можна потерпіти. Далі знов дорога, блокпости і ввічливе «Добрий день, ми журналісти». Тут вже як повезе, але зазвичай чим ближче до війни, тим лояльніші люди на постах. Навіть поліція буває людяною, але то рідкість, бо копи є копи, і це не змінити ніяк. 

На Сході є одна традиційна штука перед в’їздом на територію бойових дій — це остання заправка, де завжди збираються військові та журналісти, що снідають або вечеряють, — така собі точка збору для всіх. Я дуже полюбив це місце з тих часів, коли ми їздили в Бахмут — особливо, звичайно, зупинку на зворотньому шляху, це така прямо релакс-зона. Цього разу так само, але ми не потрапили в Бахмут, тому що всі дороги до міста обмежені, міст, через який всі їздили, підірвали, і бої розтягнулись до містечка Часів Яр, де буквально пахне війною на кожному сантиметрі, у кожному дворі чи закутку. Як і в Бахмуті, люди, які залишились у місті, ходять серед руїн за гуманітаркою і ніяк не реагують невпинне гупання всього що тільки можна. А гупає постійно — це звук війни. Особливо сюрреалістично воно на фоні співу пташок і повної тиші: як гепне — і потім звук градієнтом заповнює місце входу міни чи якоїсь реактивної системи. 

Я вже звик до цих звуків і навіть не нахиляв голову, почувши постріл. Я став спокійніше ставитись до смерті, до того, що вона зненацька може завітати в гості, така типу: «Привіт, як ти?» А я в трусах і тільки очі відкрив — це не так, ніби ти сидиш, покупався і чекаєш, одягнув улюблені речі, включив музику і запалив свічки. Це буде тоді, коли ти не очікуєш, і це невизначеність, тому навіщо паритись і витрачати ресурс на хвилювання, якщо можна зосередитись на роботі? Тому я просто фотографував, споріднювався з цим містечком і був у моменті. 

Далі знову дорога і знов якісь інші пригоди, зустрічі зі знайомими, вечеря і додому. Ввечері, коли вже лежав у ліжку, за вікном лунала повітряна тривога і «Руки Вверх — 18 мне уже». Це моя вечірня колискова. Донбас — дуже дивний регіон. Проросійськи налаштованих людей тут, мені здається, половина. На фоні руйнувань і ракет, які запускає ворог, слухати російські пісні якось не окей, але я на це вплинути не можу. Просто дуже шкода військових, які віддають життя за тих, хто обожнює «Руки Вверх» та чекає на Росію. Але час все розкладе по поличках. Віримо у перемогу і рухаємось далі.

3 березня 2023 року

День третій: Харківська область

Михайло Палінчак:
Їдемо дорогами Харківщини. Чим ближче до Донбасу, тим більше згорілої та розбитої воєнної техніки на узбіччях, в полях та лісосмугах. В одній з таких лісосмуг ми побачили величезну кількість спаленої російської техніки. Зупинившись фотографувати, побачили, як серед неї злагоджено порпаються декілька чоловіків та підлітків. Вони розбирають її на металолом, за який отримують 2 гривні за кілограм. Більш як 500 кілограмів за день вони зібрати не можуть. 

Роман Пашковський:
Ранок почався з того, що машина не заводилась: сів акумулятор. Довелось чекати на новий — на це витратили дві години, а потім рушили в сторону Краматорська. Дорогою заїхали в Ізюм, і випадково Міша побачив багато спаленої техніки. Ми не могли не піти туди. Це було прям дуже сильно по відчуттях — мені складно уявити, яке пекло було в той момент, коли ракети поцілили в цю російську позицію. Звісно, так їм і треба, але чисто з людяної позиції це така безглуздість. Я ніяк не збагну мету: навіщо взагалі війна потрібна. 

Але далі на нас чекало ще більше емоційного занурення, коли ми потрапили на місце масового захоронення в Ізюмі. Іноді я просто не міг навіть щось уявляти і якось спокійно фотографувати. Це шок, який навіть не описати словами. Між тим воякою, що приїхав до нас убивати якихось нацистів, і місцевим мешканцем лежить соціальна прірва, так. Але з погляду людини і життя на планеті це не той сценарій, на який розраховували люди, які просто жили й будували якісь плани, подорожі та багато іншого. Я маю на увазі те, що війна — це деструктивна конструкція, яка не розв’язує жодних питань і приносить лише руйнацію.

2 березня 2023 року

День другий: Харківська область

Михайло Палінчак:
Територія північніше Харкова — це випалена земля. Кожна будівля понівечена війною або геть зруйнована. Їдучи дорогами, не знаєш, біля якого будинку зупинитись, аби довідатись його історію. Їх тисячі. Ми обираємо один, трохи згодом — інший, але сотні, тисячі історій так і залишаться нерозказаними та незаписаними.

Олексій, 70 років. Знайшов навколо дома фрагменти 26 ракет, снарядів і мін. Під час одного з обстрілів снаряд влучив у будинок. Ольга, його дружина, отримала поранення й померла 10 днів потому. Будинок майже повністю зруйновано. В ньому немає ні електрики, ні газу, ні опалення. Є лише вода, і та завдяки свердловині.

Мабуть, це і є місце-привид. В селі Руські Тишки, окрім однієї людини (принаймні коли ми там були), більше нікого нема.

Роман Пашковський:
Другий день розпочався о 7 ранку. Ми поїхали знімати селище Старий Салтів. Міст у селищі підірваний. Він непридатний для автомобільного сполучення,  людям доводиться переходити його пішки; місяць тому на той берег переправляв човен.

Поїхали в бік кордону з Росією. Я бачив багато знищених сіл, розвалених будинків, але тут таке враження, що пекло спустилось на землю. В Руських Тишках Міша побачив дим з димаря  —  ми знайшли місцевого, який кожен день приїздить із Харкова і розгрібає завали зруйнованої хати.

Якось мене все це прибило під кінець дня, загальна втома. Завтра нас чекає поїздка в Краматорськ.

1 березня 2023 року

День перший: Харків

Михайло Палінчак:
Перший день ми не працювали та майже весь провели в дорозі. Поки вийняли машину, поки виїхали з Києва, далі в дорозі майже 6 годин. Коли доїхали до Харкова, вже стало темно. 

Дорогою думав, що так багато, як минулого року, ніколи не подорожував Україною. Я звик подорожувати потягом або літаком, але в цьому випадку ти бачиш лише ті міста, куди їдеш — зазвичай обласні центри (Львів, Дніпро чи Одеса). Втрачається можливість імпровізації, відкриття для себе чогось зовсім нового та несподіваного. Ці два роки — перевідкриття України для мене. Гірко лише, що приводом для цього стало повномасштабне вторгнення Росії.

Роман Пашковський:
Я займаюсь фотографією вже понад 10 років — це фотосесії людей на вулиці та в студії. Зараз мій інстаграм — дивний мікс фотографій з війни та відносно спокійного життя в Києві. Мабуть, мені хотілося пірнути глибше, і події в країні стали сильним поштовхом до змін. Моя особиста мета поїздки — це пошук себе в документальній фотографії, я майже ніколи не стикався з таким системним сприйняттям документалістики, як зараз.  

Зустрівшись з Мішею [Палінчаком], я одразу, не вагаючись, погодився поїхати на Схід. Без плану, спонтанно, без жодних очікувань і уявлень, куди ми їдемо. Напередодні поїздки я себе погано почував, якась загальна втома і виснаженість. Але зібрав речі і вийшов назустріч невідомому, тому що не так важливо куди, як з ким.