Іра вдивляється у вікно. З нього видно озеро, облямоване жовтими деревами, як картина в рамці. Її волосся забране у хвіст, в очах горить трохи рудого листя. З тим вогником нічого не змогли зробити навіть роки вживання наркотиків.

Її дітей – однорічну Мар'яну й чотирирічного Микиту служба у справах дітей забрала з родини у 2015 році. Тоді вони якраз залишилися зі своїм батьком, чоловіком Іри, теж наркозалежним.

– Я в тюрмі була, не на Канарах, – хмикає вона. – У мене б не забрали. А в нього забрали, навіть реабілітацію не запропонували пройти. Але ж не кожен чоловік, навіть не вживаючи, витягне сам двох малих дітей. А вживаючи… Це я кололась і тягнула все. Заважало воно звичайно, проте позбутися залежності не могла. Але ж не кидати через це дітей.

За даними Київського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей, молоді, щороку в Києві від батьків забирають у середньому 125 дітей.

Усе почалося, коли Ірині було 18 років. Точніше, саме тоді щось пішло не так. Каже, з'явилася погана компанія, з нею наркотики. Іра так і не стала майстром спорту із синхронного плавання, хоча лишалося докласти лише трошки зусиль.

– Не знаю, чому так у житті трапилось, – Іра крутить у руках телефон, який позичила в брата, її – у ломбарді до зарплати.

– Нібито все непогано починалось. У мене хороша мама, і тато хороший. Тільки загинув рано. Мабуть, якби він був живий, то я б і цигарок ніколи не курила.

Мати Іри працювала на взуттєвій фабриці, батько – на будівництві начальником будівельно-монтажної ділянки. Сама Іра з десяти років займалася спортом – і легкою атлетикою, і акробатикою, але зрештою зупинилася на плаванні. У 20 років вона тренувала дітей.

– Але й наркотики вже вживала, тож у якусь мить зрозуміла: це басейн, діти, не дай боже, щось трапиться. І пішла, – розповідає вона.

На той час Іра, як і її мати, шила взуття у швейному кооперативі. Вона почала працювати з 15 років, одразу після закінчення училища.

– Маю чотири дипломи швеї. По одному з кожного міста. Де сиділа, там і навчалась, – іронізує вона. Уперше в тюрму Іра потрапила у 2004-му, коли їй було 25 років, за наркотики й хуліганство.

– Мама «викупала» мене, «викупала». А потім задовбалась і вирішила: підеш трохи посидиш.

Іра відсиділа, але наркотики знову і знову поверталися у її життя. На наркотиках вона народила першого сина. Бабуся народження онука не побачила.

– Мама хворіла, померла в грудні, а в лютому я завагітніла. Я ж до того не вагітніла жодного разу, – каже Іра. – Мені було 30 років, кололася страх як, навіть місячних не було. Лікарі запитували: «Як же ти завагітніла?» Не знаю. Таке відчуття, наче мама життя віддала за те, щоб у мене з'явилися діти.

Спочатку Іра думала про аборт, адже доза наркотиків була надто високою. Але на те чоловік їй відповів: «Я тобі голову абортирую». Більше цю тему вони не піднімали. Іра виносила Микиту, а після народження лікарі боролися за його життя. Майже через три роки Іра народила доньку, проте разом вони були лише рік і три місяці, бо знову наркотики і знову колонія.

– Зробила, як сказали. Півроку була на реабілітації, але все те для галочки. Мені не допомогло, – відверто зізнається вона. Не для галочки, а для себе вона теж пробувала.

– Але це важко. Ось тут важко, – Іра стукає кінчиками пальців по скронях. – Знаю людей, які кидали. Тут так: або до Бога, або до гроба. А мене якось і Бог не взяв. Не знаю чому. Три місяці, і знову зриваюсь. Це зараз я ще тримаюся. Може тому, що перерва була, я відвикла. Усе ж таки два роки відсиділа. А може тому, що Бог дає рівно стільки грошей, щоби не померли. А більше не дає, щоби все на старі дріжджі не впало. Намагаюсь більше працювати, щоби відволікатися. Зараз ще й діти зупиняють.

Хоча раніше – ні. Останнього разу Іра потрапила за ґрати того самого 2015-го. Їй дали строк у шість років, але з огляду на «закон Савченко» й умовно-дострокове звільнення реально відбула 2 роки і 10 місяців. Весь цей час Мар'яна й Микита жили в прийомних батьків.

– Я все зробила, щоби пробути без дітей якомога менше. Наступного дня після звільнення пішла в службу у справах дітей, аби повернути їх додому, – каже вона. – Дев'ять місяців збирала всі папірці, ходила, куди посилали, доводила, що діти можуть бути зі мною.

Ремонт, офіційне працевлаштування, двічі на тиждень відвідування дітей у прийомній сім'ї, психотерапія. Такі умови поставили Ірі, усі їх вона виконала, але того ж самого вимагали і від батька дітей.

– Я сказала комісії, що діти будуть жити зі мною. «Віддайте мені їх. Час іде, діти ростуть. Мені що, до суду звертатися?» Три голови кивають: «Так». – «Думаєте, подарую їх вам? Якщо не поверну, то повішусь у вас у кабінеті й передсмертну записку напишу. Дізнаєтесь, що таке сидіти за доведення до самогубства. Шкода тільки не побачу, скільки вам дадуть». І тут вони всралися, – всміхається Іра.

Іра – одна із колишніх студенток школи батьківства Київського міського центру соціальних служб. Відвідування школи було додатковою умовою, хоч і неформальною, повернення додому Мар'яни і Микити.

– Заради дітей я хоч у тому озері готова взимку купатися, – Іра киває головою убік вікна. В очах виблискує вогник.

На запитання, що дала їй школа, Іра усміхається:

– Їхні рекомендації мені допомогли. Якісь знання. Але у мене пам'ять взагалі-то не дуже. Було корисно почути інші історії. Я тоді зрозуміла, що в мене ще не все так погано. Приміром, у нас у групі була одна дівчинка. Вона спочатку віддала дітей, а потім вирішила, що хоче забрати. Один раз прийшла на заняття, і більше я її не бачила. Але якщо ти хочеш повернути дітей, ти ходиш. Кажуть, чому Бог нічого не робить? А чому він має щось робити? Що робиш ти?

Школу батьківства для родин у складних життєвих обставинах, у яких або вже забрали дітей, або такий ризик є, організувала психологиня Любов Лоріашвілі.

У двері просовуються одразу чотири голови. Одна – Максимова і три – зеленого іграшкового дракона. Максим гарчить, драконячі голови рухаються в його руках. На вигляд Максимові два-три роки. Він тільки-но вирвався зі своєї «печери» й тепер із виразом цілковитого щастя на обличчі літає коридором центру соціальних служб, поки його мама на заняттях. У сусідній кімнаті вона вчиться бути кращою мамою.

У кабінеті зі столом посередині та стільцями по периметру сидить невеличка група дорослих. Наразі вони принишкли, наче діти, яких викликатимуть до дошки.

– У родини багато функцій, – говорить Люба. – Подумаймо, які саме? – пропонує вона, тримаючи напоготові фломастер.

«Виховати дитину», «дати їй освіту», «познайомити зі світом» – трохи несміливо озвучують свої варіанти присутні в кімнаті.

«Батьки годують», «одягають», «забезпечують житлом», «лікують».

Лекторка знову ствердно киває:

– Дитині має бути комфортно й безпечно в родині.

У кімнаті западає мовчанка, поки дівчина з русявим волоссям не запитує:

– А де в цьому переліку любов? Чому ви не написали, що функція сім'ї – любити дитину?

Її запитання звучить різко.

– Але ж це все і є про любов. Любов – емоція, проте виявляють її в конкретних діях, – відповідає Люба.

Батьки, у яких забрали дітей, мають шанс виправити ситуацію – пройти реабілітацію від алко- або наркозалежності, зробити ремонт, знайти роботу, зайнятися здоров'ям. Оцінюючи потреби родини і складаючи план роботи з нею, соціальні працівники насамперед зважають на матеріальні речі. Бо якщо в холодильнику порожньо, то це одразу помітно, як і бруд у квартирі або невипрані дитячі речі. І матеріальному батьки якось дають раду, з іншим – складніше.

– Від того, що мама прибере у квартирі або зробить ремонт, навички піклування про дитину в неї не з'являться, – пояснює Люба. – Але ж дітей батьки втрачають найчастіше саме через невміння піклуватися. Бо зазвичай вони й самі такого досвіду в дитинстві не мали.

Або вони впевнені, що вони гарні батьки. Дехто з них і справді старається настільки, наскільки розуміє це правильне й хороше батьківство. Інша річ, що уявлення про нього викривлені.

– Скажімо, мама бігає на дві роботи, каже, дитина одягнута, нагодована, що ще їй треба. Але ж коли йдеться про емоційний зв'язок, то в неї цілковитий провал. Або навпаки – мама дуже емоційна, «люблю, цілую, обіймаю», а що таке потреба дитини і як її задовольнити, не знає, – розповідає Люба.

Завдання школи батьківства заповнити ці прогалини. Наразі її відвідування добровільне. Хоча, приміром, в інших країнах такі батьківські курси є обов'язковими. Щойно родина потрапляє під супровід соціальних служб, батьки мають пройти навчання. Це один із кроків до головної мети – запобігання соціальному сирітству.

Віра Дрізо, психологиня і друга тренерка школи, звертається до групи:

– Досвід дитини, яка потрапила в реабілітаційний центр або в дитячий будинок нехай навіть на кілька тижнів, – це досвід болю, він залишиться з дитиною назавжди. Потім травма може виринути в будь-який момент життя. Вчитель щось сказав, подруга образила, й одразу виникає відчуття – мені вже робили боляче, мене вже зраджували.

У цей момент у кімнату влітає дівчина. Її рухи поривчасті. Тільки вмостившись на вільному стільці, вона одразу йде в наступ. «Я так розумію, ви говорите про чутливість. У якому віці дитина може її втратити?» – запитує вона, і не зупиняючись:

– Що таке травма? Що травмує дитину?

Зазвичай батьки опиняються тут тому, що інакше не могло скластися. У більшості випадків за їхніми плечима погані стосунки з власними батьками, насилля чи алкоголізм батьків або рання втрата тата чи мами. На підтримку з боку свого навіть найближчого оточення вони не можуть розраховувати. Найчастіше його просто немає. Якщо є дохід, то неофіційний, бо в багатьох немає освіти, яка б давала можливість претендувати на щось більше. Адже коли треба було її здобувати, вони потрапили в погану компанію, мали проблеми з законом або ще щось. Звичайно, є винятки.

– Знайомство показує, наскільки люди готові бути щирими, – пояснює Люба. – Чи готові вони визнати проблему, відверто казати про неї, чи розуміють вони, чому діти не з ними, чи не перекладають відповідальність на когось. Це і є перші кроки до змін.

На запитання Віри, чому ви тут, присутні батьки відповідають по черзі, але, насправді, відповідь одна на всіх: «мене направили» або «щоб отримати довідку».

Пройти навчання родинам і справді рекомендують районні соціальні служби. Потім висновки, що роблять організатори школи на запит центрів або служби у справах дітей, можуть стати додатковим аргументом для опікунської ради чи суду в разі вирішення питання про повернення дітей. Але не більше.

Чути «ти не зробив», «ти не можеш», «ти не вмієш», «ти не впоралась» вони вже звикли. Навіть найтолерантніші спеціалісти цим грішать. Досить важко змусити себе спілкуватися з такими батьками не з висоти кращого й успішнішого.

Під час першої ж лекції Люба і Віра завжди наголошують на тому, що школа не працює з позиції сильнішого або обвинувача: «Наше завдання – побачити те, що не помічаєте ви – батьки. Хотілося б, аби ви довіряли нам і дослухалися до наших слів. Але брати до уваги наші рекомендації, чи ні, лише ваш вибір».

Коли мама Максима – «дракончика» – виходить на перерву, він тягне до неї руки. У неї характерна худоба й захриплий голос. Вона вживала наркотики, її донька півроку перебуває в центрі соціально-психологічної реабілітації, а старший син уже давно живе в дитячому будинку сімейного типу. Йому скоро виповниться 18 років, і він не хоче повертатися до матері. Усе це написано в досьє Олі, яке лежить десь у папці на полиці. Але хлопчикові зараз однаково, що там написано. Він тримає жінку за коліна. Голову відхилив назад так, щоб ухопити мамин погляд. Максим усміхається й повторює: «Мама-мама-мама-мама». А потім чмокає повітря. Можливо, він – єдина у світі людина, яка любить Олю попри все.

«Конченая», «кукушка». Люди навколо вже давно не підбирали слів, коли бачили її. Для них вона була «кончелыга». Худюща й сутула, з опущеними плечима, зуби випали, голос низький, пальці на руках набряклі. Такою була Олена у свої 29 років. Вона переховувалася від міліції, бо мала три відкриті справи за збут наркотиків. Двох її синів забрали в дитячий будинок, старшу доньку виховувала середня сестра. Вона навіть не згадувала, як колись у дитинстві присягалася собі, що ніколи в житті її діти не переживуть того, що пережила вона. Але, напевно, її діти були приречені все повторити.

Матері Олени було 17 років, коли вона приїхала до сестри в Київ з Івано-Франківської області. Хотіла вступати до швейного училища, але познайомилась із 25-річним хлопцем, який служив у міліцейському полку. Завагітніла, вони вирішили побратися, хоча ні він, ні вона на це не розраховували. У вісімнадцять у неї народилася перша донька – Олена. Чоловік успішно просувався кар'єрною драбиною в системі МВС, зумів отримати чотирикімнатну квартиру. А вона тим часом народжувала доньку за донькою. У 22 роки в неї вже було троє дітей. Сімейне життя обтяжувало молоду дівчину, тож аби розрадитися, вона випивала з подружками.

Спочатку все виглядало досить безневинно, але раптом мати почала зникати на добу, забувати доньок у садочку, потім – приводити своїх друзів додому. Батько Олени намагався це припинити, але якось здався. Тікав від проблем у тривалі відрядження. У 39 років, коли вийшов на пенсію, почав пити разом із дружиною. І бити її. А Олені довелося стати мамою й татом для своїх чотирьох сестер.

– Прала, прасувала, варила борщі, бігала на молочну кухню, домашні завдання перевіряла. Мені здавалося, що якщо я все зроблю правильно, то конфлікти в сім'ї закінчаться. І все нарешті владнається.

Уперше за час розповіді в Олени блищать очі.

– Це вже пережиті сльози, – усміхається вона. Із сестрами їм завжди було весело. У сусідній кімнаті пиячать, а вони вигадують сонники, або кидають щось із вікна, або бігають по сусідах і дзвонять у квартири – роблять усе, що можуть робити діти без догляду батьків.

Соціальні служби не цікавилися родиною. Тільки коли Олена почала підроблювати талони для отримання їжі в школі (такі їм видавали як багатодітній сім'ї), її забрали в дитячу кімнату міліції і взяли на облік, двох наймолодших сестер відправили до інтернату.

Шкільне життя для Олени закінчилось у 13 років, коли вона пішла працювати реалізатором у кіоск до знайомого. Більше вона до школи не поверталась. У якийсь момент, коли Олена вже працювала адміністратором ресторану, забезпечуючи не тільки себе, а й сестер, з'явилися наркотики. Її доньці тоді було півроку. Самій дівчині ледь виповнилося 20. Олена була не набагато старшою за маму, коли та народила первістка.

– У нас у ресторані я бачила людей у наркотичному сп'янінні. Мені здавалось, що вони відчувають себе царями. Я подумала, чому б і мені не спробувати. Можу собі дозволити. Спробувала одразу ширку з маку, – згадує Олена. Сподобалося так, що кожного дня хотілося більше. Олена почала зустрічатися з хлопцем, який дістав першу ширку, і прожила з ним дев'ять років. Народила двох синів. Про другу вагітність дізналась, коли вже дитина билася всередині. До лікаря не ходила і взагалі про це не думала, була зайнята пошуками чергової дози. Тоді вона шкодувала лише про те, що не встигала робити аборти. Про третю вагітність теж дізналась уже на великому терміні. Її середньому сину було чотири з половиною роки, а молодшому – два, коли їх забрали в дитячий будинок, а Олену позбавили батьківських прав. На той момент вона вже два місяці не з'являлася вдома. З дітьми залишався їхній дідусь, який і сам пиячив.

– А якої допомоги ви хотіли? – запитую в неї.

– Хотіла, щоби мені давали гроші.

Коли втрачати було вже нічого й нікого, її знайшли віруючі з протестантської церкви й запропонували пройти реабілітацію.

– Мені було все одно, що робити, тож я погодилась. І перше, що почула в центрі: «Оленко, як добре, що ти прийшла». Люди мене обіймали, не гидували, хоча я мала жахливий вигляд. Тоді я вже забула як це, коли до тебе ставляться як до людини. Мене це струсонуло.

Прийняття, яке вона колись отримала і яке надало сили змінити життя, – те, що Олена зараз намагається дати іншим мамам.

Олена швидко йде коридором дитячого центру «Успех», де вона працює психологом. Їй доводиться маневрувати поміж дітей, які виринають то з одного боку, то з іншого. Сьогодні їх тут зо два десятки – хтось танцює під гучну музику, комусь роблять зачіску, наймолодші зайняті складанням мозаїки, дехто просто спілкується. Так виглядає денний центр для дітей із сімей у складних життєвих обставинах. Раз на тиждень тут проходять заняття і для їхніх батьків – тренінг «Виховання без насилля».

– Але ми не вчимо, як не бити дітей. Ми вчимо батьків керувати своїми емоціями, – пояснює Олена. – Насправді ці знання були б корисними всім. Проте ми працюємо переважно з тими родинами, які опинилися на обліку соціальних служб як важкі. Глобально в них є дві проблеми – або алко- та наркозалежність батьків, або психічні розлади. Для другої категорії ці курси неактуальні, а для першої – тільки після реабілітації.

– Річ у тім, що мотивація щось робити в цих родин дуже низька, – визнає Олена. – Вони воліють сидіти вдома, аби їх ніхто не чіпав.

Тому доводиться бути вигадливими. Наприклад, ті батьки, які упродовж курсу не запізнюються, приходять тверезими, не пропускають занять, отримують подарунок. Це може бути або сертифікат на купівлю продуктів, або продуктовий набір. Головне завдання, каже Олена, зробити так, щоби людина сама захотіла відвідувати заняття.

– Мама зробила домашнє завдання, її обов'язково похвалять. Це їх справді надихає. Вони здобувають не тільки знання чи підтримку, а й соціалізуються, – розповідає вона. – Вдома п'ють, б'ються, сваряться, кричать і раптом потрапляють у зовсім інше оточення. Жінка приводить себе до ладу, миє голову, фарбує нігті. І ми завжди це помічаємо: «Ви молодці», «Маєте сьогодні гарний вигляд». Якщо мама чи тато ходить на тренінг, то це означає, що вони готові заради дітей щось змінити. Принаймні спробувати. Наша мета допомогти їм пережити власні травми й отримати ресурс для змін. Адже кожна людина має право на те, щоби змінитися.

Олена добре знає, як важливо, аби хтось поруч повірив у тебе.

– Що відкривають для себе батьки на ваших заняттях? – запитую в Олени.

– Переважно те, що дітям потрібно не тільки, аби їм котлету посмажили або рюкзак для школи купили. Зазвичай я прошу підняти руку тих, хто говорить своїм дітям: «Я так рада, що ти вдома». Ніхто не піднімає. Або «Я така щаслива, що ти в мене є». Ніхто не піднімає. Вони вважають так: дитина живе зі мною, не в дитбудинку. Пожерти є, де спати – теж. Одяг є. Це ж не дитина купила, я купила. Що ще треба, – пояснює Олена. У цю мить у двері просовуються дві хлопчачі голови, разом із ними в приміщення влітають звуки музики. Якусь секунду хлопці оцінюють ситуацію і зникають. Олена продовжує:

– Людина не цілісна, зруйнована, не може ні за себе постояти, ні за дитину. Бере всім, чим вміє – криком, бійкою, образою або приниженням. Тому важливо дати зрозуміти, що ця людина – це не тільки набір імпульсивних фраз, лайки, бійки, а щось більше за це. Ми такі через те, що ми безсилі, не знаємо, як учинити, ми у відчаї, ми голодні, принижені. Ось чому ми це робимо. Ідеальних батьків не існує, у будь-кого може боліти голова й через це ми можемо зірватися на крик. Кожен переживав щось подібне, але з цим можна і треба справлятися. Це для них теж відкриття. І той, хто почує це, той ходитиме.

Зазвичай із п'ятнадцяти людей, які обіцяють відвідувати тренінг, на перше заняття приходять дев'ять, з них закінчує навчання десь половина.

– Але якщо завдяки таким тренінгам буде врятована хоча б одна дитина, то зусилля варті того, – каже Олена. – Тому що це не просто одна дитина, це її діти і діти її дітей.

Своїми дітьми Олена пишається. Її донька працює за кордоном моделлю, середній син – чемпіон України з самбо, молодший допомагає батькові й хоче стати бізнесменом. Колись вона змогла їх повернути.

– Якими б ви хотіли бачити своїх дітей? – запитує Віра Дрізо й починає записувати всі варіанти, що лунають в аудиторії. Успішними, освіченими, сильними, щасливими, радісними, шустрими, цілісними, мудрими, відповідальними.

– І чутливими, – несподівано додає тиха дівчина.

– Саме ми, батьки, відповідальні за це. Жодна людина, жодний заклад за нас цього не зробить. А тепер згадаймо, що ми робимо, аби діти були успішні, освічені, сильні, щасливі, – Віра перераховує написані на дошці слова, щоразу підкреслюючи їх долонею.

«Лупцюємо», «маніпулюємо», «підвищуємо голос», «стимулюємо», «психуємо».

– Вчимо, – нарешті хтось згадав про щось позитивне.

«Йдемо на роботу», «піклуємось», «граємось», «дуркуємо», «караємо».

– Чи все з цього працює на те, щоби діти були успішними, освіченими, сильними, щасливими? Приміром, «лупцюємо»? – запитує тренерка.

Кілька людей із групи вигукують впевнене «так».

– Як ще впоратися з дитиною? – запитує дівчина, яка любить провокувати.

– Навіщо лупцювати? – каже Люба.

– А як ще показати, хто сильніший?

– Лупцюванням ми припиняємо поведінку, яка нам не подобається, – пояснює тренерка, – Але ж не змінюємо її. Спочатку ми робимо те, що ми робимо, діти вчаться від нас. А потім ми, батьки, будемо першим майданчиком, на якому вони відпрацюють отримані від нас навички.

Дорослі замовкають.

Програма школи батьківства при Київському міському центрі соцслужб складається із десяти занять, присвячених різним темам, зокрема, функціям сім'ї, етапам розвитку дитини, потребам дитини, віковим кризам. Але за словами Любові Лоріашвілі, трапляється так, що в кожній групі певна тема стає головною і їй приділяють більше уваги. Як от зараз виринуло насилля.

– Це не випадково. У кожній історії, яку розповідали учасники групи, йдеться про насилля – чи то психологічне, чи то фізичне. А в попередній групі, наприклад, ми багато часу приділили розмовам про сімейний бюджет і його розподіл. Іноді мені здається, що це якась карма формує людей у групи, – сміється вона.

Заняття в школі починаються о десятій ранку, але учні зазвичай запізнюються. Ось і сьогодні кімната ще порожня. Проте в міському центрі людно. З аудиторії навпроти долинає гомін голосів, а вже о 10.05 двері зачиняються. Там теж урок, тільки для майбутніх усиновителів. У кімнаті, де займаються біологічні батьки, навіть після півгодини все ще нікого.

– З ким важче працювати: з прийомними батьками чи з біологічними? – запитую в Люби.

– По-різному. Іноді від усиновителів теж втомлюєшся. Адже вони позиціонують себе як «ми кращі за біологічних батьків, ми більше дамо дитині й ніколи від неї не відмовимось». Водночас трапляються і скасування усиновлення, відторгнення чи неприйняття дитини. Нехай підсвідомо, але в прийомних батьків з'являються певні очікування від дитини. Якщо вони не справджуються, то виникає незадоволення поведінкою, думки про погані гени, розчарування.

– Серед біологічних батьків я бачу багато розсудливих людей, – продовжує Люба. – Просто вони ніколи не питали себе, як я в цьому всьому опинився. Не питали, бо не готові до відповідей. З такими речами людина може працювати тільки тоді, коли вона має сили.

Із тих 125 дітей, яких забирають упродовж року від батьків, у родину повертаються лише 40-50% дітей. Наразі соціальні служби підхоплюють родини запізно, переважно через повідомлення про бійку чи крики у квартирі. На цьому етапі сім'ї здебільшого вже у глибокій кризі і ресурсів для її подолання вистачає не всім.

– Нам би хотілося встигати усюди й запобігати таким ситуаціям. Але, з одного боку, ми не всевидюще око, і з нашими обмеженими ресурсами знаходимо не всі родини, які потребують допомоги. З іншого боку, від нас чекають позитивного результату за будь-яких обставин, але ж соцпрацівник – не чарівна пігулка, яка все вирішить, – каже Люба. – Якісно змінити цю картинку могло б виявлення та супроводження родин із груп ризику, які ще не опинились у складних життєвих обставинах. Але на це бракує рук.

За статистикою школи з двох десятків батьків, яким під час формування нової групи рекомендують відвідувати курси, на перші заняття приходить десь половина. До кінця залишаються три-чотири мами.

– Вам не здається, що ви витрачаєте багато зусиль, а результат не такий уже й очевидний? – запитую в Люби.

– У будь-якому разі ми маємо використовувати всі можливості, щоби батьки зрозуміли, що вони мають вибір, – відповідає вона. – Хай навіть на цілу групу ним скористаються декілька мам.

Віра й Люба мріють про той час, коли ідею батьківських тренінгів підхоплять колеги з регіонів. Проте поки що подібні проекти реалізують тільки громадські організації, як та, наприклад, у якій працює Олена. Так само громадські організації страхують і в інших моментах.

Коли діти повертаються до батьків, важливо підтримати родину. Адже вона опиняється в старому колі знайомих, яке швидко затягує назад. Соціальні служби і справді ще деякий час супроводжують сім'ю, проте недовго – у середньому три місяці, максимум рік. Далі вона отримує допомогу, якщо сама звертається по неї. Але біда в тому, що зазвичай не звертається.

– Вони не відчувають, коли знову стає погано, – пояснює Люба. – У них є проблеми з веденням бюджету, тому вони не розуміють, краще справляються чи гірше. Запити в них невеликі. Якось є: дитина нагодована, одягнена. Тому щоби зміни були безповоротними, родину треба супроводжувати і три, і п'ять років.

Якщо говорити про батьківські школи, то вони дають лише знання, перетворити їх на навички допомагають знову ж таки фахівці з соціальної роботи на місцях. І на це потрібен час. Підтримувати родини, виводячи їх крок за кроком із кризи, наразі можуть дозволити собі хіба що громадські організації. Родину Іри, приміром, супроводжує благодійна організація «СОС Дитячі містечка».

– Іра сильна, вона змогла пробити систему й повернути дітей. Шанси в них є, хоча й ризики залишаються, – говорить Інна Куц, фахівець із соціальної роботи, яка працює з родиною. – І наше завдання, пропонувати їм допомогу. Це може бути психотерапія, можливість відвідувати групи взаємодопомоги чи арт-терапії для дітей, матеріальна підтримка. Приймати її чи ні – відповідальність родини. У будь-якому разі ми не гасимо пожежі. Це тривала робота.

Мар'яну і Микиту Ірі повернули в травні півроку тому. На початку донька, якій уже виповнилося чотири роки, тільки й робила, що «іркала». Її так довго не було поруч із мамою, що вона її майже забула. Зате Микита, навпаки, рвався додому, а коли нарешті повернувся, то згадав усі образи. Тільки нещодавно життя в родині почало налагоджуватися, і діти дедалі рідше згадують прийомну маму.

– Зараз шию малій чоботи – «дутікі», довгі такі, – Іра відміряє руками довжину чобітка. – Щоби не змерзла. А Микита постійно проситься зі мною на роботу. Я кажу: «Ні, будеш заважати мені». – «Ти мене не любиш!» – «Навпаки, я тебе люблю і не хочу, щоби ти нюхав клей».

– Може він не хоче з вами розлучатися? – питаю в Іри.

– Не знаю, можливо. Вона виглядає трохи здивованою, наче ця думка ніколи не спадала їй на думку. – Я повертаюсь з роботи додому, вони завжди кричать: «Мамка, мамка». Тато приходить, теж кричать: «Папка, папка». Пам'ятаю був момент, коли я подумала, нехай діти залишаться в прийомній родині. Боялася, що не потягну. Але я розуміла, залишу їх там, то це мені буде жопа. Так вони мене тримають. Я хоч трохи поживу, не помру.



Імена героїв Ірини, Мар'яни, Микити, Максима, Олі змінені.