22.11.2018

Текст, фото: Світлана Ославська

Автобус привозить мене до Деражного в п'ятницю. Це базарний день. Над наметами з дешевим печивом, галошами та білизною бачу величезну книгу: чорна обкладинка, золотий хрест. Увечері, коли приберуть ятки, залишиться тільки розбитий асфальт, і посеред асфальтового поля – Біблія. Але поки що ранок, і під пам'ятником збирається громада «хлопців» – так вони про себе кажуть.

Хлопці чекають на відкриття продуктової крамниці, на жаль, не цілодобової. Їм треба похмелитися. «Доцю, позич-но 20 гривень», – беззубими усмішками вітають мене втомлені вчорашнім алкоголем.

«Хлопці» – головні літописці Деражного. Вони знають, коли ходять автобуси до Рівного, у які дні базар і коли подорожчало пиво. Вони бачили, як учора до постаменту «прикручували дошки» – таблички з посланнями з Біблії, з чотирьох сторін. Обходжу пам'ятник, читаю: «Прийдіть до мене всі струджені та обтяжені, я вас заспокою».

А струджених навколо не бракує. Один із них біжить у магазин. Інший схилився над кермом велосипеда в тіні пам'ятника, так само нерухомий.

Підприємець Ігор Шпорталюк із Рівного на початку 2000-х орендував у Деражному приміщення для продуктового магазину. Але чоловік був не лише підприємцем, а й «віруючим» – так називають тут парафіян євангельської церкви, до якої ходить Шпорталюк.

«13 років тому я покаявся. Прийшов до Бога. Мушу нести його слово», – каже він мені в телефонній розмові. Шпорталюк щойно повернувся з Сербії. Їздив туди проповідувати.

Згадує, що роками дивився на порожній постамент у Деражному, на якому час від часу вішали рекламний банер: «Куди їдеш, Явтуше? В Деражне на ярмарок». Шпорталюк знав, що місцеві хочуть щось зробити із постаментом, та не знають, як до справи підійти. Голова громади Олександр Пустовіт пригадує, що як альтернативу Біблії пропонували поставити тризуб. Був ще такий проект: чотири труби – а на них прапори.

Коли в Деражному сперечалися, чим замінити Леніна на площі, Шпорталюк уже мав досвід того, що можна назвати поширенням християнських цінностей у публічному просторі. На рекламних щитах він розміщував банери зі словами з Біблії. А в Деражному запропонував сміливішу ідею – монументальну книгу.

Шпорталюк сьогодні живе в Рівному й роками не бував у Деражному. Доглядають за пам'ятником, зокрема, вішають нові таблички, парафіяни місцевої Церкви християн віри євангельської. Пресвітер Михайло Степанчук пояснює, що «пам'ятник говорить про щось більше»: колись віруючих переслідували, а тепер «ідеї Маркса-Леніна рухнули, і там, де стояв пам'ятник Леніну, – слово Боже».

Він іде до свого храму – нової будівлі в сільській «промзоні». Я повертаю до лікарні. Це найбільша будівля в Деражному, вона розташована на площі, за пам'ятником. Медсестри, яких тут зустрічаю, ходять і до православного, і до протестантського храму. Вони впевнені в просвітницькій місії монумента. У тому, що він мав би навернути на ліпшу дорогу в житті і хлопців, які випивають на площі, і місцеву владу.

Одна з медсестер каже: «Треба ще більше написати: початок премудрості – страх, наприклад. Та всякі такі слова, щоб у душу западали. Людина, може, Біблію ніколи не відкриє, а так – прочитає, що їй далі буде. Щоби побачила кінцевий результат».

Імені автора ідеї пам'ятника Ігоря Шпорталюка не пригадує навіть голова Деражнянської громади Олександр Пустовіт. Проте голова вважає пам'ятник візитівкою села.

Водій автобуса, яким я приїхала в Деражне, лається на кожній ямі і вважає візитівкою розбиті дороги. Пустовіт розповідає про успіхи громади (перекрили дах лікарні), але тему доріг обходить.

Прощаюся з ним і йду до деражненського парку. Його заклав тут двісті років тому ландшафтний архітектор Деніс Макклер, якого в Деражному знали як Діонізія Міклера. Сьогодні частину парку займає футбольне поле.

Люди, яких зустрічаю, усі як один позитивно відгукуються про Біблію, слова на якій щодня нагадують їм про «кінцевий результат».

Раптом чую крик: «Продасть усе Деражно! Туркам продасть. І полякам». Жіночий голос лунає з найближчого подвір'я, поки я роблю фото будинку культури. До СРСР це був католицький храм, і навіть зараз контури костелу можна вгадати в стінах сільського клубу.

«Це вже не перша попитка восстановить костел!»

Мені цікаво, хто хоче продати костел і кому. Спираюся на фіртку й заговорюю до власниці голосу. Але жінка миє посуд і не налаштована на відверту розмову:

«Не знаю, я з хати не виходжу», – сердито забирає пательні і йде вглиб подвір'я.

Аж тут ще один голос: «Оця дівчина хоче забрати костел», – старша жінка показує на мене пальцем і додає: «У-у, єговістка! А я в другу віру не перейду! Один раз хрещена».

Що ж, міжконфесійна напруга в Деражному таки існує. З актуального релігійного різноманіття тут – православна церква та храм євангелістів.

Історія села багатша за його сучасність. Сьогодні в Деражному можна побачити лише сліди жителів колись багатонаціонального містечка. З одного краю Деражного – польський цвинтар. На іншій околиці – єврейський та, можливо, караїмський.

Про це найліпше розпитувати Володимира Шабаровського. Математик, краєзнавець і перекладач-аматор караїмської поезії пише книжку про Деражне. Тому, хоч нині він приїхав на день відвідати маму, радий показати рідне село. Сідає за кермо, й ми їдемо дивитися на сліди народів і культур, які збереглися в Деражному.

«Я оцінюю, що караїмський цвинтар був розташований саме тут, поруч із єврейським. Так завжди робили», – Шабаровський пробирається крізь ожину й показує кілька єврейських надгробків. Похилені мацеви прозирають із хащів. Місце, де могло бути кладовище караїмів, сьогодні є просто ріденьким ліском за парканом єврейського кіркута.

У минулому Деражне було одним із головних центрів караїмів на території нинішньої України, поруч із Галичем та Луцьком.

Його історичний вигляд майже не зберігся: дві світові війни зруйнували колишнє містечко. На одному з будинків Шабаровський показує довоєнний напис польською мовою. Тут була крамничка. А в цьому будинку, де тепер аптека, працював графік і політичний діяч Ніл Хасевич, який малював агітки для УПА.

Шабаровський не проти пам'ятника Біблії, але, на його думку, краще було б ставити його реальній особі, наприклад, Хасевичу. Але, хоч у Деражному з пієтетом ставляться до пам'яті про УПА – натрапляю на кілька пам'ятників із червоно-чорними прапорами – Хасевич наразі має тільки невелику меморіальну дошку.

Проте Бог у Деражному має два храми й один монумент.

Кількох годин достатньо, щоб обійти всі знакові місця Деражного. Мені залишається остання польська пам'ятка – палац Подгороденських-Потоцьких.

На руїнах графського палацу пасуться качки й сохне білизна. Поруч мешкає Люба. Жінка працювала в місцевому краєзнавчому музеї. Доки він тут був.

Люба бачить у мені туристку, яка цікавиться польськими пам'ятками. Я вже не перша. Жінка радить пройти до річки: там є підвісний міст і грабова алея. Точніше, можна вгадати, що за часів Потоцького вона тут була. Люба повторює те, що казала, мабуть, уже не раз:

«Моя тітка робила прачкою в палаці Потоцьких. Граф був дуже чемний, гарно поводився з людьми…»

Не хочу її розчарувати, але зізнаюся, що приїхала в Деражне не заради палацу. А подивитися на пам'ятник Біблії. Неочікувано – на її обличчі радість. Люба одразу хоче знайти мені хустку, аби ми разом пішли на вечірню службу. Вона ходить до церкви євангелістів. Я ж пояснюю, що маю встигнути на автобус. Тож Люба принаймні спішить сказати мені, що Біблія – книга з книг. Чому?

Вона любить Деражне й пишається тим, що в нього з'явилася така атракція, на яку приїздять подивитися з інших міст. Деражне було одним із тисяч сіл, а завдяки пам'ятнику стало унікальним. Люба бачила, як на тлі пам'ятника фотографувалися «навіть американці».

Від будинку Люби йду сільською вуличкою, яка закінчується вже знайомою мені площею. Вечоріє, «хлопці» десь розійшлися, але кілька інших чоловіків хитаються з пластиковими стаканчиками біля магазину. Присідаю під пам'ятником Біблії почекати на автобус.

Поки він над'їде, встигаю зробити селфі з монументом.