Вакуумна екосистема, або публічні вияви релігійності на Галичині

Цей інсайдерський тролінг – передусім проговорювання власних травм і досвідів. Бо, хоч я народилася, виросла і майже усі 37 років прожила у Львові, все ж завжди мала достатньо підстав бути у суперечливих стосунках із цим містом, а точніше із середовищем, яке його формує не просто як урбаністичний простір, а як окрему екосистему. Доволі герметичну і вакуумну.

Звісно, жити у вакуумному середовищі комфортно, якщо воно твоє, рідне. Якщо це твоя персональна, знайома декільком поколінням чашка Петрі. Якщо у тебе один дід воював в УПА, а інший був священиком, якщо твоя родина складається з хитрого переплетення лікарських і мистецьких кланів. Бо клановість і родинність у Львові – річ визначальна. Для повноти картини бажано ще мати цьоцю (тітку, – ред.) в Канаді. Важливо у природній спосіб вживати такі слова, як «каляфьор», «п’єц», «спіжарка» і «зупа», а не робити це, як робила я, намагаючись сподобатися хлопцю з правильної компанії. Важливо мати всі підстави відповісти, що тебе хрестив правильний отець в правильній церкві. Що міг не хрестити – взагалі навіть не припускається.

Думаю, моє суперечливе ставлення до цього всього сформувалося не в останню чергу тому, що я дитячому віці застала дуже гострий і різкий переломний момент, коли від Леніна до Ісуса, навіть у Львові, було півкроку. Я пам’ятаю, як у 1989 директорка школи побачила у старшокласника натільний хрестик. Вона смикнула його різко і потягнула до себе в кабінет, обурюючись, як він, комсомолець, може таке носити. Навесні цього ж року мене ще встигли прийняти в піонери. А восени, у пориві прагнення бути крутою частиною колективу, я ходила на церковний хор, паралельно намагаючись позбутися переконання, що у мене немає ні голосу, ні слуху.

Тоді нам було років по дев’ять-десять, і моя однокласниця розповіла, що у неї був уже сексуальний контакт. Навигадувала чи ні – досі не знаю, бо це було з тих таких вихвалянь, які роблять крутою і дорослою в очах однолітків. Коли ми пішли до масової передвеликодньої сповіді, на яку треба було відстояти чергу, переконали її розповісти про все священику – бо ж гріх таки вагомий. І не зважаючи на тайну обряду, таки підслухали, чи вона це зробила, – воно й не складно було, якщо врахувати, як нависала позаду маса бажаючих покаятися. Спільними зусиллями ми вигадали для неї таке формулювання, щоб виглядало, ніби вона й не винна у скоєному. Тобто усе відбулося без її особливої згоди. І, здавалось би, дорослий чоловік у рясі мав би розуміти, що з боку дитини такого віку ні про яку свідому згоду йтися не може. Але він не звернув на це увагу. Скоріше за все не розчув, бо черга увесь тиждень така була, що йому, мабуть, весь потік інформації злився в єдиний гріховний шум. Тож він їй, скоріш за все ні в чому не винній десятирічній дівчинці, виділив стільки ж «Отче наш» і «Богородице Діво», скільки і кожному рядовому грішнику.

Зізнаюся, мені так і не вдалося комфортно відчути себе у цьому всьому патріотично-релігійному контексті. Нормально сприймати, що дідусь і бабуся іншої моєї однокласниці під час посту ховали магнітофон, щоб вона не мала змоги слухати музику. Відтоді минуло майже 30 років, але наповнення міського простору і, що найбільше бентежить – культурних та освітніх закладів, атрибутами християнської обрядовості набуває загрозливих обертів. Нещодавно один львівський художник написав у Фейсбуці про враження від відвідин філармонії, яка виявилася завішана іконами. Так і підпивав фото: «У Львові піст». В школах абсолютною нормою стали колективні походи до першого причастя, у вестибюлях споруджують вівтарі і шопки, а день починають з молитви. Діти мусульман, іудеїв чи атеїстів, сприймаються як випадковість і непорозуміння, тож їм буде навіть корисно, якщо вони з дитинства відчуватимуть власну неправильність. Але найгірше, що в усіх, у тому числі в щиро віруючих, забирається право інтимності релігійних практик, залучення до яких може вирішуватися лише на рівні сім’ї. Натомість всі отримують нав’язаний догматичний формат, і змагання за найгарнішу сукню, яку більшість дівчаток у такому віці сприймають в першу чергу, як одяг принцес, а не як символ християнства.

В результаті, діти приносять з світських закладів тези про те, що «у всіх два тата», але це – не виховання толерантності до ЛГБТ, другий тато – Бог. Зате про ЛГБТ краще не згадувати. Ну, тобто, звісно, ніхто тут нічого не має проти, ви не подумайте, але, за словами діджеїв, навіть аудиторія популярних радіостанцій, яка складається, в основному, з 25-річних домогосподарок до такого не готова. А так, ніхто немає нічого проти, ви не подумайте, якщо вони [геї], звісно, нічого не афішують.

Про публічні вияви релігійності на Галичині знято декілька влучних фотопроектів. Ті, для кого це крамола, якщо воно їм трапиться на очі, не забудуть, мабуть, наголосити, що автори їхні належать до представників російськомовного Львова. А відтак, наважуються критикувати святе через брак правильного виховання і розуміння того, якою ж є справжня українська культура.

Коли під час ремонтних робіт дорогою на вокзал встановили тимчасовий знак «ПРОХІД до ЦЕРКВИ, ПРОХОДУ до ЦЕНТРУ ТВОРЧОСТІ НЕМАЄ» не вловити іронічний підтекст у цьому, цілком практичному дороговказі було складно.

Львів багато у чому не залишає вибору. У місцевої громадськості поширена думка, що саме тут колиска справжнього канону українськості. Ну може ще трошки вона розгойдується на сусідні області. Але не далі. І тримається ця колиска на основних стовпах – мові і релігії. І, наче ж, нічого немає поганого у збереженні одного, чи у сповідуванні другого. Але за однією умовою, якщо такий формат не вважається єдино-правильним, позбавляючи тим самими права почувати себе українцем сумського буддиста, чи російськомовного ужгородця.

Коли мене запитують чи правда, що у Львові туристові бажано не звертатися до перехожих російською, щоб не спровокувати у них напад агресії, я завжди кажу, що ні. Бо ніколи не була свідком таких ситуацій і хочу вірити, що їх не існує. Але, правду кажучи, упереджені коментарі про москалів і анекдоти про жидів доводилося чути постійно. З самого дитинства і були вони настільки буденними, що мені треба було досягнути певної внутрішньою зрілості, щоб зрозуміти, що такі речі перебувають далеко поза нормою цивілізованого світу.

Пригадую, як у 90-х, намагаючись влитися у правильну пластунську тусовку, я соромилася при друзях говорити російською зі своїм дідульою, хоч розмовляла з ним так із дитинства. І зараз мені значно більше соромно саме за це. Хоча закидати підліткові слабодухість не зовсім справедливо, бо хто ж не готовий на максимальні жертви, щоб сподобатися одноліткам і завоювати високі рейтинги. Так Альони стають Оленами, а Крістіни – Христинами, не зважаючи на те, що в сім’ї їх так ніколи не називали, маючи на те свої історичні підстави.  

Моєю найбільшою персональною фобією завжди було опинитися за невістку у «справжній галицькій родині», де при кожній зустрічі – не кажу вже про свята – тебе оцінюють і розбирають за усіма канонами. Я як могла уникала такої ситуації і, мені таки вдалося її успішно оминути. Але я бачила не одного хлопчика, розцяцьканого мамою і бабусею, який одружувався з російськомовною, з іншого міста і зовсім іншого контексту, шукаючи в такий спосіб втечі від авторитарної вертикалі, збудованої старшими жінками роду. Можливо, ця гідна легенд сила жінок і породила галицьку асексуальність.

Фраза «у Львові сексу немає» уже давно перетворилася на жартівливий мем у колах легковажних дівчат. Втім, допускаю, що є середовища, де вирує хтивість, просто важко цю хвилю вловити, якщо тебе не заводить контекст. Колись стриптизерка заговорила до мене з місцевим акцентом і це вбило увесь настрій і всю інтригу, але я допускаю, що у цій ситуації проблема, власне, в мені. Бо від її інтонацій у мене склалося відчуття, що я у Шевченківському Гаю на Паску. А це – особливе місце конкуренції, де треба витримати змагання вишиванками і пасками. І я багато років хвацько в ньому брала участь. Аж раптом зауважила, що перед Великоднем у мене починає симптоматично сіпатися очний нерв. Згідно з місцевою міфологією, мене або продуло, або врекли. Бо, незважаючи на регулярні відвідини церкви, ворожками і викатуваннями яєць середньостатистичні громадяни тут теж не нехтують. Фанатична релігійність місцевих мешканців дуже часто межує із шаманською забобонністю.

Іноді мене переслідує страх, що всевидюще галицьке око безперервно стежить, чи так мешканці регіону роблять кутю, голубці і пляцки, чи не халтурять у регулярності лєгумін (солодкий корж з ягодами, – ред.) на столі. При цьому, щойно стається щось ганебне (як от засклений балкон на старій кам’яниці), усі підозри падають на нащадків освободітєлєй або донецьких. Хоча насправді це затишне гніздо галичан у третьому коліні. Їхні онуки поєднують такі захоплення, як танці на пілоні і церковний хор. А також звикли скрізь домовлятися і віддячуватися по-людськи, бо дрібно-побутове хабарництво – частина їхнього єства.

Одна моя подруга, яка ще далі від канону галицькості ніж я, якось написала, що вона мріє про одну суперсилу: бути чорношкірою лесбійкою з усиновленою дитиною, сидіти у якомусь культовому місці в центрі і розмовляти російською. І щоб кожен хто, проходячи повз, подумає про неї щось погане, вибухав на місці. Але вона б була б тут ні до чого, вона була би дуже доброю людиною, просто її суперсила мала би таку дію.

Я б може і обійшлася без таких крайнощів, але дуже хочеться мати право називати зупу – супом, каляфьор – цвітною капустою. Не хреститися на публічних світських заходах, куди запросили «отця покропити». Називати дітей і рідних як мені заманеться. Говорити з людьми тією мовою, яка комфортна для цієї конкретної розмови.  Бо що вдієш, якщо ніхто із вісьмох моїх прабабусь і прадідусів не вписується в шаблон, який робив би мене справжньою львівською панянкою. Мабуть, це і штовхає мене на такий інсайдерський троллінг.