Незакінчений процес. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві | Заборона
Читаєте зараз
Незакінчений процес. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві

Незакінчений процес. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві

Урбаністи разом із художниками придумали пам’ятний знак «справі Бейліса» в Києві найбільш гучному судовому процесу за всю історію української столиці. Забороні стало відомо, що Київська міська адміністрація не дає дозволу на встановлення цього пам’ятника. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова розшукала внука Менделя Бейліса і з’ясувала, що історія 109-літньої давнини і досі не закінчилася.


Вірус наклепу 

Джей Бейліс відпочиває у м’якому зручному кріслі на веранді своїх апартаментів у Нью-Джерсі. Йому 67 і він разом зі своєю «ґьорлфренд» дотримується строгого карантину через коронавірус, який вже забрав життя тисяч людей в Америці. «Я у групі ризику», – пояснює він. 

Джей рідко виходить до магазину чи на прогулянку, здебільшого сидить удома. Переглядає класику кіно, яку показують по кабельному, і постить свої реакції на фільми у твіттері, де сотні таких самих глядачів обговорюють кіно. Не те, щоб йому було нічим зайнятися у свої шістдесят сім: у нього є невеликий сад, і книги, і старі фотографії, які можна було б переглядати час від часу. Просто у твіттері інколи можна зустріти звісточки з батьківщини його діда, Києва.

sketch4 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Ілюстрація: AVE / Заборона

Наприкінці 2019 року українська організація «Урбан Куратори», яка спеціалізується на відкритті громадських просторів, оголосила ім’я художниці, яка буде працювати над створенням пам’ятного знаку «справі Бейліса» – найбільш відомого судового процесу, що коли-небудь відбувався на території України. «Справу Бейліса» вивчають в українських школах та інститутах, за рівнем значущості для суспільства у всьому світі воно стоїть нарівні з французькою «справою Дрейфуса» (тоді, використовуючи фейкові докази, єврея звинуватили у шпіонажі для Німецької імперії, він провів у в’язниці 12 років). У центрі цієї справи – маленька людина, якою проїхався коток корумпованої і ксенофобської системи Російської імперії. 

37-річний Мендель Бейліс був євреєм, жив на Лук’янівці і служив прикажчиком (дрібним управлінцем) цегельного заводу. Йому не пощастило жити недалеко від дому, де утримувала злодійський притон Віра Чеберяк, з дітьми якої любив гратися 12-річний підліток Андрій Ющинський. У березні 1911 року Андрюшу вбили, а справу повісили на Бейліса, просто тому що єврей. Два роки його катували у тюрмі, а в суді, після тиску публічних діячів з усього світу, виправдали. Справжніх убивць не знайшли і після суду не шукали. 

«Справа Бейліса» стала символом ганьби поліцейської і судової системи Російської імперії. Біда в тому, вважають організатори конкурсу, що за сто з гаком років мало що змінилося. 

sketch1 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Ілюстрація: AVE / Заборона

Ідея створити пам’ятний знак «справі Бейліса» належить гендиректору кондитерської фабрики Roshen В’ячеславу Москалевському. Він не вперше стає меценатом різних проектів. Москалевський фінансував реконструкцію будівлі «Театру на Подолі», яка і досі спричиняє бурхливі дискусії. Він же викупив права на видання книги «Бабин Яр» («Бабий Яр») Анатолія Кузнєцова і встановив у 2009 році на Куренівці скульптуру хлопчика, який читає оголошення нацистських окупантів, які вимагають від євреїв прийти до Бабиного Яру з речами (незабаром у Бабиному Яру розстріляли приблизно 100 тисяч євреїв). Тепер він хоче, щоби напроти колишньої будівлі Печерського суду, де судили Бейліса, з’явився пам’ятний знак. 

«Про неї [«справу Бейліса»] забули, – вважає Москалевський. – До появи Гітлера найзапеклішими антисемітами була [царська] сім’я Романових. Просто згодом німецькі фашисти, коли почали будувати концтабори, переплюнули їх».

Як вбили Андрюшу Ющинського 

О 6 ранку 12 березня 1911 року Андрій Ющинський поснідав борщем і вийшов із дому. Він жив на Слобідці, там, де зараз станція метро Лівобережна, – а навчався в Києво-Софійському духовному училищі, у центрі Києва. Це училище випустило немало знаменитостей: його закінчив батько авіаконструктора Ігоря Сікорського Іван Сікорський, дитячий психіатр і запеклий антисеміт. У 1913 він стане одним зі звинувачувачів Бейліса в суді. 

Андрюша Ющинський був позашлюбним сином продавчині фруктів і зелені Олександри Ющинської від міщанина Феодосія Чіркова. Він пішов від неї, коли хлопчик був ще зовсім маленьким, і не займався його вихованням. Починалася весна, вчитися не хотілося – і замість училища семінарист побіг гратися з другом Женею Чеберяком біля садиби Бернера на Юрковиці, тоді ще краю Києва (пагорб дорогою з Лук’янівки на Поділ). Разом із ним та іншими дітлахами з околиці Ющинський любив бавитися на м’ялах зайцевського цегельного заводу. М’яло – це давнє приладдя, яким розминали глину. Діти запрягали одне одного в м’яло, як запрягають коней, місили глину й реготали. Так вони згодом описували своє дозвілля слідчим. 

sketch2 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Ілюстрація: AVE / Заборона

Була субота, для юдеїв – шабат. Під час шабату ортодоксальні юдеї не працюють і не виходять із дому в справах. Мендель Бейліс був не з релігійних. Він жив на Верхньоюрківській вулиці з дружиною Естер і п’ятьма дітьми. Працював дрібним прикажчиком цегельного заводу єврейської сім’ї Зайцевих. 

Завод був недалечко від його дому, на місці скопаної під виробництво цегли стародавньої Кирилівської стоянки. За кілька десятиліть до подій легендарний археолог Вікентій Хвойка виявив там, на глибині глинозему, рештки мамонтів. Знищення цього пам’ятника старовини для потреб єврейського підприємства обурило тоді багатьох киян.  

Того прохолодного березневого дня, писала преса, Бейліс встромив у тіло Андрюши шило 47 разів, злив кров (слідство згодом скаже – 5 склянок) і віддав її хасидам, щоби ті приготували мацу для прийдешньої юдейської Пасхи – Песаху. Мацу, писали в пресі, потрібно було приготувати обов’язково з крові християнської дитини. Знекровлене тіло хлопчика Бейліс зв’язав і відніс в одну з печер за садибою Бернера, де його через тиждень знайшли діти. 

Слідчі, які описували місце злочину, говорили, що вбитий хлопчик був знайдений навсидячки, лише в спідньому та єдиній панчосі. Поруч лежала його тужурка, пояс, кашкет і скручені зошити. У кишені куртки слідчі знайшли кусок наволочки зі слідами сперми – нею, стверджували вони, хлопчику заткнули рот. Розтин показав, що Андрюша Ющинського вбили всього за три-чотири години після того, як він вийшов із дому – тобто майже одразу, як він дійшов до друзів на Лук’янівку. 

sketch3 687x1024 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Ілюстрація: AVE / Заборона

Антиєврейський суд 

Спершу слідство розглядало версію, що дитину вбили злодії, які частенько гостювали в притоні Віри Чеберяк на Нагірній, – щоби той не розповів поліції про те, що Чеберяк скуповує крадене. Одна зі свідків, її подруга, стверджувала, що вбивство Ющинського «зробили під жидів», щоби спровокувати погроми, «під час яких можна було б нажитися». Кримінальну версію доволі швидко поховали, вбивство назвали ритуальним і повісили на єврея Бейліса. 

Річ у тому, каже історик, дослідник Голокосту в Україні Андрій Руккас, що на початку 1911 року, коли відбулося вбивство, Державна дума царської Росії почала обговорювати законопроект про скасування обмежень щодо євреїв, зокрема – смуги осілості. Це означало, що юдеям могли дозволити вільно оселятися у будь-яких містах Російської імперії, тоді як раніше можна було жити тільки в південно-західних губерніях. Окрім цього, у Думі розглядали питання скасування земства в Західному краю – це могло надати євреям виборчих прав і серйозно змінити політичний ландшафт. 

«Спершу слідчі пішли за версією, що вбивство – банальний кримінал, – каже Руккас. – Але справу взяв під контроль міністр юстиції Російської імперії, переконаний антисеміт, а до Києва з самого Петербурга приїхав керівник департаменту Мінюсту, який фактично роздавав слідчим накази, яку версію розпрацьовувати. Прокурор, який займався справою, також був антисемітом. І все це було очевидно погоджено з прем’єр-міністром Петром Столипіним. Можливо, навіть цар ініціював таке слідство». 

ill2 5 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Ілюстрація: AVE / Заборона

15 квітня 1911 року в Києві відбулося засідання екстремістської чорносотенної організації «Союз російського народу» («Союз русского народа»), на якому ухвалили рішення «про активізацію заходів щодо звинувачення євреїв у вбивстві Ющинського» – тобто погромів. Через кілька днів права фракція Держдуми звернулася в Мін’юст та МВС з проханням звернути увагу на нібито ритуальне вбивство дитини у Києві. Справа потрапила у руки прокурора Георгія Чаплінського. Він не приховував дружби з лідером іншої крайньо-правої антисемітської організації «Двоголовий орел» («Двуглавый орел») Володимиром Голубєвим – і дозволив йому впливати на слідство. Саме Голубєв заявив про ритуальність вбивства Ющинського Бейлісом і «хасидську секту», яка вбиває християнських немовлят заради приготування маци. 

«Ключові особи в правлінні тогочасної Росії боялися, що євреї обіймуть головні місця в самоорганізованих громадах, тому їм потрібен був аргумент, щоби не ухвалювати законів, які це дозволять, – каже історик Руккас. – Якби не це вбивство, знайшли б інше. Був би не Бейліс, знайшли б іншого єврея». 

Стенографічний звіт із суду над Бейлісом розповідає про те, наскільки наелектризованим було суспільство в Києві восени 1913 року. Депутати, міністри, відомі лікарі, церковники, чорносотенці, дрібні купці й ліхтарники – хто тільки не виступав у Печерському суді, намагаючись довести, що дрібний прикажчик цегельного заводу в інтересах «хасидської секти» вбив серед білого дня християнську дитину. Водночас його захищали авторитетні адвокати, наприклад, Василь Маклаков, який незабаром після суду став послом Росії у Франції. За Бейліса заступилися політики-демократи, відомі письменники від Володимира Короленка до Володимира Бонч-Бруєвича. Вони намагалися переконати присяжних-християн – мов на підбір, сільських мужиків і торговців, – у невинності Бейліса. Доказів проти єврея, окрім нечітких усних свідчень декількох людей, не було. 

ill3 5 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Ілюстрація: AVE / Заборона

Справа швидко розсипалась у суді, і навіть чорносотенці, які вказали слідству на Бейліса, засумнівалися в його провині і звинуватили поліцію в корумпованості й непрофесійності. 

28 жовтня, у понеділок, присяжні мали оголосити вирок. «Ось заметушилися розпорядники… Ось повалила публіка на свої місця… Завели Бейліса, востаннє туди, за ґрати, на лаву підсудних. Він блідий, наче смерть, схвильований, але володіє собою…», – описував момент Бонч-Бруєвич, який був присутній під час суду. 

Присяжні визнали, що вбивство було ритуальним, але скоїв його не Бейліс. А хто скоїв – неясно. Вбивство Андрюши Ющинського так і залишилося нерозкритим. 

Зупинка, якої не буде 

У конкурсі «Урбан Кураторів» на пам’ятний знак перемогла Аня Звягінцева, учасниця художніх груп «Худрада». Вона вибрала для «справи Бейліса» форму автобусної зупинки й запропонувала встановити її навпроти будівлі Печерського суду, де зараз головне управління Нацполіції, на Володимирській. Зупинка, каже художниця, має бути зроблена з елементами судової клітки, куди садять підозрюваних під час слухань. Такі клітки давно не використовують у більшості європейських міст, але в Україні, як і на всій території колишнього СРСР, вони й досі існують, хоча порушують презумпцію невинності. 

«Мені важливо було проявити проблему презумпції невинності, – каже Звягінцева. – Людина, яка чекає на транспорт, сідає на кубик за ґратами і стає центральним об’єктом, на який інші – усі ті, хто очікують на транспорт, – дивляться. Так вона стає підозрюваною, осуджуваною. А даху над цією кліткою нема, як нема захисту [від системи] у тисяч людей, які доводять у нас у судах свою невинність».

ill1 5 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Ілюстрація: AVE / Заборона

Окрім цього, Звягінцева запропонувала поставити на зупинці-пам’ятнику стенд з інформацією про деталi справи i про ромські погроми, які впродовж останніх 2 років відбувалися в Києві мінімум тричі (Заборона розповідала про погроми тут, тут і тут).  

Ідея такого пам’ятного знаку київській мерії «не зайшла». «У кожної міської зупинки є визначений номер, вони внесені до реєстру, – каже координаторка «Урбан Кураторів» Анастасія Пономарьова. – Щоби змінити зупинку на пам’ятний знак у вигляді зупинки, потрібно пройти кола бюрократії». Анастасія пройшла ці кола, але отримала відмову.

Річ у тому, що за зупинки в Києві відповідає комунальне підприємство «Київпастранс». За законом, тільки «Київпастранс» може ініціювати встановлення пам’ятного знаку на місці зупинки й має утримувати її надалі – за гроші міського бюджету. «В обов’язки комунальників, на жаль, не входить робота з культурою й пам’яттю, – каже Пономарьова. – Якщо вони візьмуть об’єкт на баланс, то будуть зобов’язані слідкувати за ним, бути відповідальними, а мотивація в людей низенька». 

24 лютого цього року «Київпастранс» надіслав до офісу Москалевського короткий лист: «Комунальне підприємство “Київпастранс” на Вашу пропозицію щодо зміни павільйону очікування із встановленням на новій конструкції пам’ятного знаку з інформацією про Справу М. Бейліса заперечує щодо виконання таких робіт». 

Квіти на могилі Ющинського 

Поділ і досі зберігає сліди історії, яка трапилася понад сто років тому. Ось особняк Бернера на Нагірній, 14, – закинутий. Ось труби зайцевського цегляного заводу – їх добре видно з Юрковиці. А під горою, на Кирилівській, 59-61, – будівля єврейської хірургії, яка належала заводу. Сьогодні там менеджмент компанії «Фармак».

Вище, якщо піднятися Богуславським узвозом, можна опинитися там, де колись бавилися діти Чеберяк і Андрюша Ющинський. Тільки на тому місці, де на початку ХХ століття добували глину, простягнулася обнесена високим парканом автобаза. Десь там – і печера, у якій знайшли тіло замордованого семінариста. А може, за десятиліття вона зруйнувалася й пішла під землю. 

ill5 4 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Фото: Катерина Сергацкова / Заборона

У неділю на могилі Андрюши Ющинського, на почесному Лук’янівському меморіальному кладовищі-заповіднику, можна побачити свіжі квіти. Хтось приносить їх після літургії в соборі Великомучениці Катерини (храм стоїть тут, на кладовищі). Могилка Ющинського не схожа на інші: над нею є дах із хрестом на верхівці, протоптана доріжка, біля могили стоїть лампадка й декілька ікон із зображенням розстріляної сім’ї Романових. На хресті – табличка, яка повідомляє: «Тут спочивають мощі святого отрока-мученика».

«Ющинського не визнає святим офіційно жодна православна організація, – каже історик Андрій Руккас. – Але є секти, які вважають його святим – 20-30 людей на всю Україну максимум. Це приблизно ті ж секти, що визнають святим Сталіна. Але сьогодні дотримуються версії тих часів [про ритуальне вбивство Ющинського хасидами] лише в антисемітських колах або в ультраортодоксальних сектах».

На початку 2004 року невідомі прокралися на кладовище і причепили до хреста металеву табличку з написом: «Андрій Ющинський, замучений жидами в 1911 році». Коли про це стало відомо, табличку зняли. А через 2 роки на могилі з’явилася біла кам’яна плита. На ній висічена цитата з вердикту присяжних, у якій хоча й не згадується Бейліса, але наголошується, що вбивство відбулося біля заводу, що належав єврею. 

«До могили Ющинського в нас часто приходять, – каже голова відділу охорони і збереження пам’ятників Лук’янівського меморіального заповідника Оксана Борисюк. – Ми особливо не розпитуємо, хто вони. Зазвичай це люди замкнуті, мовчазні…»

Можливо, за могилкою доглядають члени «Союзу російського народу» – сьогоднішньої реінкарнації чорносотенної екстремістської організації початку XX століття, яка намагалася організувати єврейські погроми під час розслідування «справи Бейліса». «СРН» з’явився у 2005 році, через сто років після створення за царської Росії. 

ill5 2 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Колаж: AVE / Заборона

«Союз російського народу» називає Київ «губернським відділом» і періодично проводить тут свої «хресні ходи», де виконують гімн імперської Росії «Боже, царя храни». А в роковини суду над Бейлісом, восени 2018 року, члени СРН встановили православний хрест неподалік від місця, де був убитий Ющинський. У 2014 році «Союз російського народу» схвалював агресію Росії проти України й закликав Ігоря Гіркіна-Стрєлкова «відновити царську Святу Русь». Прихильницею ідей СРН є, наприклад, колишня «прокурор Криму» й депутатка Держдуми РФ Наталія Поклонська. 

Історія протягнула свої ниточки від ранньої весни 1911 до сьогодні. Через 109 років в Україні трапляються ромські погроми й напади на ґрунті антисемітизму. У Росії, як і раніше, розвивається монархізм і кріпне диктатура, відбуваються репресії кримських татар і українців в окупованому Криму й на Донбасі. Як і сто років тому, люди в інтересах політиків голослівно звинувачують одне одного в ритуальних вбивствах – достатньо згадати російський фейк про «розп’ятого хлопчика» навесні 2014 року в розпал війни в Слов’янську. А поліція й суди і досі беруть хабарі й саджають за ґрати невинних – в інтересах тих, у чиїх руках зосереджена влада. 

Самовар Джея Бейліса

Джей Бейліс зберігає в себе на кухні самовар. Самовар-«яйце», як називають таку форму колекціонери, був виготовлений на фабриці Івана Михайловича Баташова в Тулі наприкінці XIX століття і відправлений у Європу на експорт. Самовар – єдине відчутне нагадування про історію столітньої давності: його подарували діду Джея в 1913 році. 

«Після виправдання мій дід не міг залишатися в Києві», – журиться Джей. 

ill6 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Колаж AVE з використанням фотографії, зробленої Джеєм Бейлісом / Заборонаа

Спершу до Менделя Бейліса приїздили знаменитості, його дім штурмували журналісти й письменники – він став зіркою. Але незважаючи на раптову славу, продовжувати жити в Києві було небезпечно: чорносотенці, як і раніше, вірили в сіоністську змову й ритуальні вбивства. Майоріла перспектива нових погромів. Наприкінці 1913 року він разом із дружиною Естер забрав п’ятьох дітей і поїхав на «святу землю», в Османську Палестину, що пізніше стала територією Ізраїлю. Вони їхали через Австро-Угорську імперію, зупинялися у Відні. Десь там, каже Джей, Мендель Бейліс отримав самовар у подарунок від заможного бізнесмена як жест подяки – за те, що довелося пережити в Києві. Суд над Бейлісом, каже внук, підштовхнув багатьох євреїв до еміграції з Російської імперії, і так уберіг їх від Голокосту в 40-их. 

Самовар разом зі своїм новим господарем пройшов довгий шлях перед тим, як опинитися на кухні американської квартири. Спершу Бейліси пожили місяць в Італії, згодом добралися до Хайфи. Приблизно сім років займалися сільським господарством у Петах-Тикві, а в 1921 році переїхали до Нью-Йорка. 

Джей і досі непокоїться через сумну долю Менделя Бейліса. Чимось він дуже схожий на свого діда: строгий погляд, гострий ніс, густі вуса, завернуті кінчиками донизу. Він народився через 20 років після того, як його знаменитий дід помер. 

«Як у всіх єврейських сім’ях після Голокосту, люди, які були змушені тікати до Америки, розповідали про погроми та переслідування, – каже він. – Через 50 років після суду ті, хто знали цю історію, і досі були живі, зокрема мій батько. Я був маленьким і дивувався: що це за люди, які постійно приходять до нас додому й говорять із батьком про якийсь суд? Мені було десять чи одинадцять років, коли я дізнався про цю історію – приблизно той вік, у якому був убитий Ющинський». 

portrait 1 - <b>Незакінчений процес</b>. Репортаж Заборони про легендарну «справу Бейліса» – і про те, чому пам’ятник йому може ніколи не з’явитися в Києві - Заборона
Колаж AVE з використанням фото Джея Бейліса / Заборона

Подорослішавши, Джей почав занурюватися в історію свого діда. Він прочитав його мемуари, які той написав одразу після приїзду до Америки, і переопублікував їх англійською у 2011 році, у роковини вбивства Андрюши Ющинського. Останні кілька десятків років він присвятив поширенню пам’яті найвідомішої справи про «кривавий наклеп» щодо євреїв у царській Росії. 

У світі досі немає пам’ятників, присвячених «справі Бейліса». Хіба що, журиться онук, маленька вуличка в Петах-Тикві. Коли він побачив ескізи пам’ятного знаку Ані Звягінцевої, то спершу подумав, що це фотографії, що пам’ятник уже існує. 

«Моя перша думка була: його обов’язково замалюють свастиками!» – каже він. 

Джей Бейліс надсилає через твіттер фотографію могили свого діда. На мармуровій плиті на їдиші висічено: «Тут лежить свята людина, обранець ізраїльського народу…». Джей – останній із роду Бейлісів. 

«Я майже все життя присвятив пам’яті свого діда й суду над ним, – каже Бейліс. – Але досі трапляються люди, які вірять, що мій дідо вбив християнського хлопчика заради крові на Пасху. Як ніби за століття людство нічого не навчилося».

Нагору