Стоп, міни! Як фотограф Стас Остроус фіксує життя Харківщини серед замінування й розрухи в проєкті «Руській Мир»

Харківський фотограф та викладач Станіслав Остроус від самого початку повномасштабної війни фіксує життя мешканців Харківщини. Разом із волонтерами він допомагає жителям деокупованих сіл та міст, а також досліджує їхній побут у наслідках війни. Одна з тем, на якій фокусується фотограф, — замінування територій, куди він постійно їздить. Заборона публікує фотоісторію Остроуса «Руській Мир» та його роздуми й спогади про роботу.

Всю зиму та весну 2023 року я їздив з волонтерами в деокуповані райони Харківщини. Ці виїзди тримали мене в тонусі. Рушали завжди рано, вантажились коробками й пакетами, заправлялися пальним та кавою — і їхали по розбитих війною дорогах серед безкрайніх полів кудись у темряву. Туди, де на нас чекали люди, яким потрібна допомога. Магазини закриті. Води, світла, звʼязку немає. Є лише списки на допомогу та надія. Тоді ж, дивлячись у вікно на холодну, вкриту кіркою льоду українську землю, я думав, що незабаром прийде літо й ці безкрайні поля проступлять хвилями пшениці та золотом соняшнику. Працьовиті місцеві селяни виростять і зберуть урожаї. І все в нас буде добре. Ці наївні думки якось гріли, давали надію. Але настала весна, а більшість орних земель так і залишилися недоторканими. Тільки зʼявилися обабіч доріг смугасті стрічки та червоні таблички з коротким страшним наголосом: «Стоп, міни!». Відходити навіть декілька метрів від дороги смертельно небезпечно: все заміновано.

Наслідки війни страшні. Щільність і площина мінування такі, що саперам доведеться ще не один рік із ризиком для власного життя розміновувати метр за метром. Тут і протитанкові, і протипіхотні, і «пелюстки», і розтяжки. Мінували з обох боків, але ж тепер це все залишилося в нашій землі.

Поліція, проїжджаючи повз, попереджає про небезпеку. Та всі й так обізнані.

Ходити тут треба з великою обережністю, уважно дивлячись під ноги, але і це не вбереже, якщо міна добре прихована. Тож краще взагалі від дороги не відходити. А що з населеними пунктами? Там, окрім дорослих, є діти. І надписи «Міни!» на дитячих майданчиках виглядають особливо загрозливо.

Ми виїжджаємо в Гракове. Село виглядає апокаліптично-порожнім: зруйнована дзвіниця церкви, залишки обгорілої автівки, безпритульний собака сидить біля облупленого вагончика, в якому розміщена місцева крамничка. Більшість псів на деокупованих територіях мають ознаки контузії. Вони тягнуться до людей, чекаючи на допомогу, але водночас можуть миттєво проявити агресію, почати гавкати чи навіть вкусити. Вони нічого не знають про розтяжки, і багато з них, бігаючи селом, підриваються на мінах. 

Біля магазину сидить чоловік, на вигляд безхатченко. Звертаюсь до нього із запитанням про заміновані території. Він показує вулиці, де тривають роботи з розмінування, а потім цікавиться, навіщо воно мені. Коли чує, що я знімаю ці місця, впевнено заявляє, що краще б я знімав порнуху. Посміхаюся, важко з цим не погодитись. 

Ми їздимо селом, бачимо, що люди, попри все, тут живуть. Більшість осель зруйновано. Сільрада, школа, церква — все в руїнах. Неподалік церкви — свіжий надгробок: захисникам села. Таких могил тут тепер багато. Біля деяких ще залишились особисті речі загиблих, обгорілі залишки бронетехніки. Поруч окопи, в яких приймали останній бій захисники. 

На краю села бачимо дивну картину. На розмінованій ділянці зростають соняшники, а по лінії розмежування гуляють дві лелеки. Далі — бурʼян і міни, до горизонту.