Чорний сад.

Заборона розповідає історію конфлікту й перемир’я в Нагірному Карабасі.

Починаючи з 10 листопада Вірменію охопили масові протести, російські війська розгортають миротворчий контингент у 2000 осіб, а уряд опинився на межі відставки.

Пізно ввечері 9-го листопада лідери Вірменії, Азербайджану та Росії повідомили, що дійшли згоди про припинення вогню на території невизнаної Нагірно-Карабахської республіки після 45 днів запеклих боїв і обстрілів.

Розібратися, хто з ким воював і навіщо, може бути нелегко. Важливо розуміти передісторію конфлікту, якому виповнюється 30 років.

Справа в тому, що жителі історичного регіону Нагірний Карабах — переважно етнічні вірмени й носії вірменської мови. Сама ж територія є частиною Азербайджану, раніше Азербайджанської РСР.

У 1991 році, після розпаду СРСР, Нагірний Карабах проголосив свою незалежність під ім’ям НКАО (Нагірно-Карабахська автономна область).

Ідея національної самоідентифікації виникала й раніше. У 1988, після загострення етнічного конфлікту й низки погромів проти вірмен, було введено режим НС і залучені частини радянської армії. Лідери Карабаху зверталися до керівництва партії з проханням про перехід до складу Вірменської РСР. Ані в Москві, ані в Баку ця ідея підтримки не знайшла.

У 1992 після провалених переговорів Баку спробував узяти Нагірний Карабах під свою юрисдикцію в силовий спосіб.

У 1994 сторони домовилися про припинення вогню. Конфлікт був заморожений.

Це переросло в трирічну війну між Вірменією й Азербайджаном із залученням важкої артилерії, танків і авіації. Під час війни вірменська армія й загони самооборони захопили території, на які вірменський Карабах спочатку не претендував. Етнічні азербайджанці були змушені тікати з регіону.

Що ж сталося зараз, у 2020, сказати складно. Сторони звинуватили одна одну в поновленні конфлікту і провокації. За даними Міноборони Азербайджану, 27 вересня близько 6:00 збройні сили Вірменії «здійснили масштабні провокації» та піддали інтенсивному обстрілу села і позиції азербайджанської армії. Зі свого боку, прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив, що азербайджанські військові ініціювали наступ на Нагірний Карабах.

У Вірменії не було жодних стратегічних цілей з відновлення бойових дій, тож насамперед це може бути пов’язано із ситуацією в Баку.

Азербайджан зараз переживає економічну кризу. За прогнозами МВФ, країна втратить за рік 2,2 % ВВП. Згідно з офіційними даними, лише за 2019 безробіття зросло в 4 рази.

У Карабахській війні 2020 року Азербайджан мав тактичну і технологічну перевагу: Анкара підтримала Баку безпілотними бойовими дронами та інструкторами. Але про пряме військове втручання мова йти не може, адже Єреван пов’язаний із Росією «Угодою про колективну безпеку».

Росія разом із Францією та США залишаються головними учасниками переговорів про врегулювання конфлікту в Карабасі. А оскільки за 25 років ці переговори давно зайшли в глухий кут, основною їхньою метою було збереження конфлікту в замороженому стані. Росія також використовує свою роль для розміщення військ у Вірменії.

Поряд із Сирією та Лівією конфлікт у Нагірному Карабасі — це черговий гібридний фронт для Анкари й Москви.

На думку розслідувачів Bellingcat і журналістів The Guardian, Туреччина перекинула в Карабах найманців із Сирії та Лівії. Це підтверджує низка опублікованих у мережі допитів захоплених у полон сирійців, а також фото з позицій Азербайджанської армії.

Підписання договору про припинення вогню президент Азербайджану Ільхам Алієв назвав переможним.Зі свого боку, прем’єр Вірменії Нікол Пашинян повідомив, що був змушений підписати угоду, і назвав себе відповідальним за поразку Вірменії. Роль посередництва Росії в договорі наразі незрозуміла за винятком відправки ще більшої кількості своїх військових у регіон.

За результатами угоди вірменська сторона зобов’язана повернути Азербайджану сім районів невизнаної Нагірно-Карабахської республіки.

Тепер на Вірменію чекає безпрецедентна міграційна криза. Евакуація вірмен із Нагірного Карабаху вже почалася. Новоспечені мігранти підпалюють власні будинки до приходу азербайджанської армії.

Азербайджан домігся å лише повернення контролю над регіоном, але й відновлення наземного сполучення з Нахічеванню. Азербайджанці вважають це своєю перемогою, а звістка про це спричинила масову радість у жителів Баку та інших міст.

У Єревані ж досягнуті домовленості призвели до масових протестів і заворушень: протестувальники увірвалися до парламенту, резиденції прем’єра, а також побили представника правлячого блоку «Мій крок» Арарата Мірзояна.