Ганна Орищенко
Поліна Ліміна

Культура

Експедиція «Провінція».

Як живуть і чого бояться художники в маленьких містах

11 Грудня 2020

Привіт, ми Ганна Орищенко та Поліна Ліміна. Разом ми досліджуємо, як живуть і працюють художники в невеликих містах та селах. Їхня творчість нечасто вписується в смаки елітарних арттусовок, але має власну логіку та систему.

Це наша історія про одну із таких експедицій, яку ми здійснили цієї осені в рамках програми від фонду Open Place.

Божена Чагарова, із серії «Пінчук»

Ми разом працювали в київській галереї «Я Галерея». Поліна паралельно досліджувала роботи художниці Божени Чагарової, а Аня — монументальне мистецтво Житомирської області. Разом ми хотіли й далі робити експедиції до маленьких міст і сіл, тож почали планувати поїздки.

Фото: Flickr / Susan Sermoneta

Ми часто сперечалися про поняття провінційного мистецтва. Його заведено називати або західним терміном «outsider art», або ж доволі застарілим словом «наїв». А «провінційною» арткритики та куратори найчастіше образливо називають неактуальну для них творчість.

Це Стрий — місто, до якого автівка доїжджає зі Львова за годину. Стільки ж займає дорога до перших карпатських схилів.

Фото: Flickr / Jackie Riceman

У Стрию неочікувано багато музеїв як для такого невеликого міста.

У першому з них — краєзнавчому «Верховина» — одразу дивуєшся актуальності дизайну, створеного братами Завозіними ще у вісімдесяті.

На цьому сучасність музею завершується: на зміну приходить «шкільне» розвішування експонатів, яке можна зустріти в будь-якому українському місті.

У меморіальному музеї Ольги Бачинської за головний експонат вважають її кулінарний збірник.

Для нас же справжнім скарбом став інший предмет — скрупульозний альбом ескізів із народними вишивками.

Скарби зберігаються і в малесенькій напівпідвальній майстерні Мирона Нестерчука. Цей митець майже все опановував самостійно. Наприклад, вивчив вірменську за книжками, аби згодом стати перекладачем та художником вірменської міфології.

Мирон Нестерчук, роботи «Вершники» та «Двобій»

Або змайстрував саморобний офортний станок (непростий прилад для гравюр на металі) — але так і не отримав професійної допомоги в опануванні офорту, за якою звертався до київських колег.

«Коли я зробив у 1977 році виставку в Стрию, то один видатний художник, Петро Обаль, здивувався, що я не маю професійної освіти й порадив не нищити душу роботою на будівництві», — згадує Мирон Нестерчук.

А ще в Стрию навчають художників — у профільному училищі.

Викладач живопису Степан Михайлович із захватом розповідає нам, яким має бути мистецтво — «приємним» і «позитивним». А якщо його учні не погоджуються, то для оцінювання мають надати два варіанти робіт: для викладача (формальний) і той, який хочуть самі.

Неформальним шляхом пішов і Ігор Мельник — учень Степана Михайловича в минулому та викладач училища тепер. Від попереднього директора до Ігора перейшла майстерня, яка займає два прольоти та цілий поверх. За словами художника, це найбільша майстерня в місті.

Ігор Мельник, серія «Біографії»

Коли ми тільки заходимо до майстерні Ігора, погляду немає на чому зупинитися — роботи видаються надто різнокаліберними. Але це рівно до того моменту, як Мельник починає створювати з них цілісні висловлювання.

У спілкуванні ми дізнаємося, що Ігор також працює як куратор. Наприклад, кілька років тому він займався з людьми з ментальною інвалідністю, яких сам називає «Особливими». А результатом їхніх зустрічей стала виставка картин у Стрию.

До власних кураторських здібностей Мельник ставиться скептично. Але розповідає про свої роботи так, що щоразу це перетворюється на уявне шоу.

Але де та кому його показувати?

«Я часто спонукаю своїх учнів: он там смітники на вулиці, давайте з них якусь інсталяцію зробимо. Але студенти стоять дві години за мольбертами, малюють собі та навіть у вікно не дивляться», — розповідає Мельник.

В останній день нашої експедиції ми разом п’ємо каву. Ігор трохи нервується та питає нас прямо: «Що ви думаєте про моє мистецтво? Тільки чесно».

Помітно, що Ігор відчуває мало підтримки ззовні, а майже єдиним критерієм оцінювання для нього є продажі робіт в інші міста і країни. Тим цікавіше йому отримати фідбек про ту цінність своєї творчості, яка не має грошового еквівалента.

Фото: Wikimedia.org/Investigatio

Ігор тепло відгукується про Стрий. Йому близький тутешній ритм життя й те, що сам він вигідно виділяється на тлі більшості місцевих художників.

Тим більше, що за бажання Мельник їздить до Києва, де в нього є друзі-митці та знайомі галеристи. Що йому не подобається в столиці, так це дорожні затори, шум і ті самі імена в галереях із року в рік.

Життя художника в провінції зовсім не обов’язково робить його відрізаним від «великого» артсвіту. Тут ідеться не про територіальну чи інформаційну віддаленість.

Мирон Нестерчук, робота «У світ»

Дистанція, яка визначає провінційність — це страх і неврози, пов’язані з боязкістю не вписатися і бути відторгнутим. І це неможливо виміряти кілометрами доріг від мегаполісів.

Ігор Мельник, із серії «Діалог»

Займайтесь улюбленою справою, незалежно від місця проживання, — та ставайте патронами Заборони.

Підтримати Заборону
Підтримати Заборону