СТОРІЗ

Ірина Малішевська
Світлана Ославська

Селами Полісся і Донбасу: піша подорож у невідоме.

Перекладачка Ірина Малішевська і журналістка Світлана Ославська мандрують пішки українськими селами у пошуках справжньої України.

16 вересня 2020

У 2010 році швейцарка Сара Маркіз вирушила у трирічну пішу експедицію від Сибіру до Австралії.

Отак і ми вирішили – за прикладом чи то Сари, чи то Григорія Сковороди – ходити українськими селами, щоб говорити з людьми і вимірювати землю кроками.

Фото: Світлана Ославська

Внутрішній туризм – це кіт Шредингера. З одного боку, в України є все необхідне – природа, історія, люди. З іншого – розбиті дороги, скорочені графіки руху потягів та непевний розклад сільських маршруток.

Фото: Ірина Малішевська

Про сільський, зелений, локальний та екотуризм зараз багато говорять — це потужний світовий тренд. В Україні є близько пів сотні національних парків, багато з яких мають інфраструктуру для кемпінгів і походів.

Фото: Світлана Ославська

Ці парки можуть стати новими точками тяжіння для відповідальних мандрівників, які прагнуть неглянсового туризму, неходжених стежок і екосвідомого дозвілля на кшталт бьордвотчінгу.

Фото: Світлана Ославська

Ми обидві вболіваємо за стан довкілля, тому для нас важливо популяризувати локальний зелений туризм.

Фото: Світлана Ославська

Влітку 2019-го ми обрали маршрут Поліссям, бо Світлана цікавиться традиційною сільською архітектурою, а Іра просто любить глухі закапелки і хоче вивчити Україну перед тим, як вирушить у навколосвітню подорож.

Наш маршрут — Любешів – Люб’язь – Хоцунь – Сваловичі (Волинська область).

30 кілометрів, які ми без поспіху подолали за чотири дні.

Фото: Ірина Малішевська

Виходимо з Любешева – найпівнічнішого містечка Волинської області. Рухаємося в напрямку села Люб’язь, фотографуємо поліську архітектуру – дерев'яні хати з синіми вікнами та різьбою.

Фото: Світлана Ославська

У Люб’язі є велике озеро, тому жителі знають про зелений туризм – здають кімнати. Далі на північ села менші. Обідаємо консервами та овочами у напів покинутому селі Шлапань.

Фото: Ірина Малішевська

Дорогою на Хоцунь нас не обганяє жодне авто, зате дошкуляє багата фауна: ґедзі та кусючі мухи. Високі дерев’яні хрести в кольорових стрічках — виразна риса волинського Полісся.

Фото: Світлана Ославська

В Хоцуні ми, здається, перші люди з рюкзаками. Місцевий житель Гнат розповідає історію свого навернення у віру та запрошує на перекус: чай із білим хлібом, посипаним цукром. Гнат вирощує троянди і роздає саджанці сусідам.

Фото: Ірина Малішевська

Ночуємо в подружжя Люби та Івана – вони приймають нас, хоч і бачать уперше в житті.

Наступного ранку приєднуємося до шкільного «турпоходу». Разом із учнями їдемо до річки Прип'ять. Транспорт – дерев’яний віз, у який запрягли трактор.

Фото: Світлана Ославська

Кінцевий пункт подорожі, село Сваловичі, лежить на території Національного природного парку «Прип'ять-Стохід». У селі живе менше двох десятків людей, магазину давно немає, як і автобуса.

Продукти сюди привозять раз на тиждень.

Фото: Світлана Ославська

У Сваловичах заночувати можна в хостелі національного парку, але ми зупиняємося в баби Катерини. Вона здає частину своєї хати – в кімнаті висять старі портрети й вишиті рушники – туристам, часто це іноземці. Сюди приїздять почути традиційний поліський спів.

Фото: Світлана Ославська

Донедавна основним транспортом тут були човни. За СРСР ними їздили до найближчого міста – білоруського Пінська. І сьогодні у Сваловичах можна орендувати човен і дістатися до Рівненської області.

Фото: Світлана Ославська

Ми ж повертаємося до Хоцуня, де сідаємо на автобус. Ще година – і час побіжить у звичному швидкому ритмі, про який забуваєш у Сваловичах.

Світлана: "Подорожувати Поліссям виявилося нелегко. Тут не треба долати круті підйоми і спуски, натомість безперервно борешся з комахами. Але вартує помучитися, щоб побачити, як живуть люди в тих селах – у ритмі природи, без гаджетів і магазинів, натуральним господарством".

Фото: Світлана Ославська

Цьогоріч ми вирушили у подорож Донбасом, бо Іра ніколи не була в цьому регіоні й хотіла витравити з себе стереотипи про сепаратистський Схід, а Світлана там народилася й відкриває його для себе заново.

Фото: Світлана Ославська

За маршрутом Святогірськ – Пришиб – Маяки – Слов'янськ – Крива Лука (Донецька область). 35 кілометрів, чотири дні.

Прокладаємо маршрут вздовж річки Сіверський Донець і рухаємося межею Слобожанщини (північніше) і Донбасу (на південь).

Фото: Світлана Ославська

Починаємо зі Святогірська і через Національний природний парк "Святі гори" прямуємо до села Крива Лука. Обрали його, тому що район має туристичну інфраструктуру і привабливий сайт.

Фото: Світлана Ославська

Села на маршруті виявляються настільки тихими, що здається, наші голоси можуть розбудити в них щось моторошне. Ставимо намет у селі Пришиб на піщаному березі Сіверського Дінця.

Фото: Світлана Ославська

Незатишне відчуття зникає зранку, коли виходимо в степ, зарослий кущами червоного глоду і синього терену. Йдемо слідами: овечі копита, пара черевиків і собачі лапи. Думка, що тут тримають господарство, навіює спокій.

Фото: Світлана Ославська

Маяки – велике село, де варто побачити етнографічний музей Геннадія Киркача. Головний об'єкт – хата-мазанка 1868 року. Власника на місці немає, але телефоном Геннадій Киркач розповідає, як він створював музей.

Фото: Світлана Ославська

Крива Лука спершу також лякає тишею, покинутими господарствами і гратами на вікнах будинків. Село здається ворожим, доки не знаходимо кемпінг "Під горою" на території обійстя Леоніда і Людмили Довгих. Вони переселилися сюди після окупації Донецька. Одразу за кемпінгом – заповідник "Крейдова флора".

Фото: Світлана Ославська

Кемпінг – це частина ініціативи "Туристична Лиманщина". Разом із подружжям Довгих Яна Синиця (в центрі) розвиває туризм у Кривій Луці та Лиманському районі. "У мене тут робота – з нічого зробити щось", — каже Яна.

Фото: Світлана Ославська

Активісти розробили карту з пішими та велосипедними маршрутами, проводять екскурсії та сплави по Дінцю.

Відео: Світлана Ославська

Вигадують ідеї для локальних сувенірів — наприклад, чаї з тутешніх трав. Така увага до цього непримітного села змушує і нас, гостей, подивитися на нього по-новому.

Ірина: "Донбас завжди був для мене напівмістичним регіоном із териконами, шахтами, кримінальними історіями про Януковича... І я їхала, щоб поспілкуватися з реальними людьми і побачити місцеве повсякдення. Зустріла привітних селян, мені нахамила касирка на автовокзалі, а продавчиня кіоску пригостила чаєм. Містика розвіялася, цей край став для мене людяним і живим".

Фото: Ірина Малішевська

Під час піших подорожей ти несеш за собою дім, а воду набираєш із криниці. Тікаєш від стереотипних питань: "Не страшно вам, дівчатам, удвох? І як вас чоловіки відпустили?" І усміхаєшся разом із місцевими бабусями, які називають нас "відважними".

Фото: Світлана Ославська

Подорожі пішки вписуються в глобальний рух slow life, коли ми уповільнюємося і припиняємо гнатися за успіхом, даємо відпочинок дофаміновим рецепторам. Вчимося докладати зусиль, щоби побачити приховану, неочевидну красу в суворих пейзажах і мовчазних селах, і врешті-решт її бачимо.

Ставтесь один до одного з розумінням та ставайте патронами Заборони

Стати патроном
Стати патроном