ВІЙНА
«І хоч люди тут спілкуються російською, серця у них українські».

Розповідаємо історії мешканців деокупованої Херсонщини
Іван Чернічкін
Фото: Роман Пашковський
10 Березня 2023
Херсон та частина Херсонської області перебували під окупацією майже 10 місяців — від початку повномасштабного вторгнення і до 11 листопада, коли українські війська увійшли у місто.
Станом на кінець 2022 року у місті залишалось приблизно 20% населення. Це близько 60–70 тисяч людей, які після відступу окупантів залишились без електроенергії, водопостачання та зв’язку із зовнішнім світом.
Фотограф-портретист Роман Пашковський відвідав Херсонщину одразу після її деокупації. Він зробив портрети містян, що пережили окупацію, та записав їхні історії про війну, ставлення до росіян і зустріч українських військових.
Заборона публікує портрети Пашковського та розповідає історії херсонців.
Вадим працює провідником, і 24 лютого 2022 року був у рейсі. Дружина Вадима та семеро його дітей опинились в окупації. В телефонному режимі йому довелось евакуйовувати їх з Херсона. Під час евакуації вони 5 годин просиділи у російському бліндажі під дулами автоматів.
Старший син Вадима служить у ЗСУ — зараз його підрозділ під Бахмутом. Батько радіє, що зміг побачити сина і побути з ним годинку.
Світлана дізналась про початок війни із новин по телевізору. Разом з сином та невісткою вони весь час окупації провели у квартирі Світлани, з якої майже нікуди не виходили.
«Могла вийти в місто, а дітей ховала в квартирі, — згадує Світлана. — Особливо було страшно, коли обшуки відбувались в сусідніх квартирах і було чутно, як кувалдою вибивають двері».
Про відступ росіян жінка дізналась, повертаючись із дня народження, коли побачила військові джипи з українськими прапорами. «Не могли повірити, що це наші. Сильно не галасували. Сховалися у квартирі і ще кілька днів тихенько просиділи там».
Доньку і зятя Олега 24 серпня окупанти забрали в одну з організованих у місті катівень. Юнаки вели TikTok, де висловлювали свою проукраїнську позицію. Здала їх директорка школи, у якій донька Олега працювала викладачкою музики.
Дочка повернулась додому через 8 діб, а її чоловік провів у російському полоні два місяці. Через кілька днів після звільнення з полону українські війська зайшли у місто — Херсон було деокуповано.
Людмила теж викладачка. Росіяни вмовляли її викладати російську мову та просувати антиукраїнську ідеологію. За 10 місяців вмовити її так і не вдалося.
Власної родини Павло не має. Єдине, що у нього є — літня мати, за якою він доглядає. Весь час окупації чоловік провів з матір'ю.
У лютому 2022 року, повертаючись з дачі на велосипеді, Міхалич побачив колону військової техніки, що розтягнулась аж до порту. Під’їхавши до військових, він поцікавився, хто вони і що тут роблять. «Ми росіяни. Прийшли звільнять вас від бандерівців і нацистів».
Майже весь час окупації Міхалич провів на дачі. Діставався туди велосипедом через російські блокпости. На початку листопада чоловік побачив, як росіяни виносять картини з музею Шовкуненка і складають їх в автобуси. Через кілька днів росіяни зникли — а разом з ними і їхні блокпости.
Микола з дружиною Оксаною до останнього переховувались в селі поблизу Херсона і не знали про евакуацію. Не витримавши постійних обстрілів, вони сіли на велосипеди й поїхали в центр села, звідки військові евакуювали їх спочатку в Миколаїв, а потім до Вінниці.
Машиною, яку Микола залишив у селі, українські військові вивезли близько 20 поранених з лінії фронту. А причепом евакуювали поні до Миколаївського зоопарку. Про це чоловік дізнався вже у Вінниці, коли побачив відео, на якому впізнав свій причіп і побачив тварину.
Юрій, власник невеличкої пекарні, не покидав Херсон протягом всієї окупації. На початку вторгнення ходив на проукраїнські мітинги, потім займався волонтерством. Робили все тихо, щоб не привертати до себе уваги.
Майже всі працівники пекарні залишили місто, і Юрію доводилось випікати хліб самотужки. Борошно та інші інгредієнти використовував тільки українські, що були закуплені ще у довоєнний час. Продукцію принципово продавав тільки за гривні, рублі не брав.
«І хоч люди тут спілкуються російською, серця у них українські», — говорить Юрій.
Залишайтесь українцями за будь-яких обставин та ставайте патронами Заборони ❤️