Це — Олександр Пензель, але всі називають його Чарлі. До розпаду Радянського Союзу він щоліта бував на хіпівських з’їздах у Латвії.

З 1978 року в лісі біля моря, за годину їзди від Риги, збиралися хіпі з усього СРСР.

Щороку Чарлі доїжджав туди автостопом і лишався на кілька тижнів. Потім СРСР розпався, кордони закрили, і збиратися стало ніде.

За кілька років у нього з друзями спонтанно виникла ідея зробити щось схоже, але в Україні.

Місце знайшлося ідеальне — галявина в Карпатах біля водоспаду Шипіт.

Вирішили запросити лише своїх знайомих — кількадесят друзів із Москви, Мінська, Львова, Польщі та Чехії.

Інтернету не було — кожному від руки намалювали карту, як дістатися, та написали лист-запрошення. Розіслали взимку — майже за півроку до події.

"Коли влітку я їхав на галявину, то навіть не знав, чи хтось там буде", — згадує Чарлі. Але приїхали майже всі — назбиралося до сотні людей.

Вже на другий день з’їзду задощило, розповідає Чарлі, тож вечірка перетворилася на бабрання в болоті.

Про те, що хтось приїде наступного року, навіть не йшлося.

Але все вийшло з-під контролю. Вже наступного року на "Шипіт" з’їхалося у кілька разів більше людей. З часом почали приїжджати тисячі, зокрема з США, Великої Британії та Німеччини.

До хіпі долучилися представники інших субкультур: на галявині разом тусили ґоти, панки, раста та інші. Згодом і це відпало — тепер туди просто їдуть усі.

Чарлі їздить на Шипіт щороку вже 28 років поспіль. Із компанії ініціаторів він лишився один — хтось помер, хтось відійшов від справ, хтось переїхав в іншу країну.

Фестиваль досі не має організаторів. Одного разу благодійник пропонував побудувати сцену, щоб музиканти грали не кожен біля свого багаття, а централізовано. Але люди відмовилися.

Поліція щороку намагається знайти організаторів фестивалю, але їй не вдається, розповідає Чарлі.

Кілька разів поліцейські просто долучалися до посиденьок біля багаття, не знайшовши відповідальних.

Це Данило. Він їздить на фестиваль зі своїх 18-ти. Приїжджає щоліта вже протягом п’яти років.

За фахом він слюсар-фрезерувальник, і дізнався про "Шипіт" майже випадково — через знайомих.

Ті розповіли, що на фестивалі панує відчуття цілковитої свободи.

"Я побачив Чарлі й аж заридав, так мені було добре! Я стою в цьому натовпі і розумію, що вперше в житті щасливий", — згадує Данило.

"Шипіт" став для мене доленосним, бо повів шляхом кінематографа", — розповідає хлопець.

На фестивалі він познайомився з оператором та іншими людьми зі сфери кіно — тепер вони разом знімають фільми. Професію слюсаря-фрезерувальника Данило закинув.

Американський фотограф Джей Деніел Хад відвідував Україну тричі — і двічі їздив спеціально на "Шипіт".

Каже, ніколи не бачив нічого подібного ні в США, ні деінде.

"Фестиваль здався мені дуже дивним. Там не було організаторів, але всі ніби знали, що їм робити", — згадує Джей Деніел.

Хтось розкладав багаття, хтось носив дрова, хтось грав музику — все було органічно та природно.

Люди були розслаблені, відкриті та на одній хвилі. Заради цього відчуття Деніел планує приїхати сюди ще.

"Для мене загадка, чому він досі триває. Просто ніхто не може сказати, що фестивалю не буде — цьогоріч людей не зупинив навіть карантин. "Шипіт" дуже живучий", — каже Чарлі.