Ганна Беловольченко
Галину Горяну у її 88 не побачити на лавочці біля під’їзду. Поки літні сусідки обговорюють новини чи самопочуття, вона збирає стандартний комплект для тренувань — спортивну форму й ракетку — та йде на тенісний корт.
Спортсменка займається чотири рази на тиждень, адже має тримати себе у формі. Сьогодні вона — членкиня збірної України з великого тенісу, хоча вперше ракетку до рук взяла у 60 років. Заборона розповідає її історію.
Життя Горяної завжди було пов’язане зі спортом і медициною. У 1936-му сім’я втекла до Якутії. В Києві тоді розпочалися гоніння генетиків, тож обом батькам дівчинки загрожувала в’язниця. На Далекому Сході Горяна їздила на ковзанах до школи, не розлучалася з лижами. Каже, тоді навчилася відчувати сніг, ритм і швидкість.
Після повернення в Київ зайнялася професійним лижним спортом. У 23 стала чемпіонкою України. Однак вирішила будувати не лише спортивну кар’єру — закінчила медичний інститут та фізкультурний. Паралельно їздила на всі змагання у складі української збірної.
«Я на повній швидкості влетіла в канаву, — пригадує спортсменка. — Її мали закрити колодою, щоб можна було проїхати, але в Радянському Союзі традиційно на всьому економили — перекриття зробили надто вузьким».
Змагання 1973-го ледь не стало останнім для Горяної. Львівщина, траса у Славську, швидкісний спуск, туман.
Фото: Quinn Rooney / Getty Images
Зазвичай, коли гірськолижники падають, вони ламають ноги, пояснює Горяна. Вона ж відчула гострий біль у хребті.
«На щастя, я мала медичну освіту й вчасно зрозуміла: рухати просто так мене не можна. Найімовірніше, зламала хребет. Коли підбігли рятувальники, сказала, щоб не чіпали без відповідного обладнання. Дівчині, яка їхала за мною, пощастило менше. Вона теж влетіла в канаву. До неї так само підбігли рятувальники, але підняли одразу — вона лишилася в інвалідному візку на все життя», — каже Горяна.
За рік лікування медики повідомили невтішний прогноз — травма призведе до того, що вона не зможе ходити. Першим бажанням, пригадує Горяна, було стрибнути з шостого поверху лікарні. Але взяла себе в руки. Замість стрибка, як каже, «поповзла до бібліотеки» — вивчати медичну літературу, бо з діагнозом лікарів спортсменка не погодилася.
А в 60 знайшла нове захоплення.
Горяна розробила власний раціон, комплекс вправ і, попри біль, за півтора року повноцінно стала на ноги. Навіть на кілька років повернулася до професійного гірськолижного спорту — виступала за збірну університету, в якому викладала.
«Я прийшла в Гідропарк пограти з друзями у преферанс. Але застала їх за грою в теніс. Кажу: я теж спробую. Вони спитали, чи я вмію. Не вмію, але хочу, відповіла я і взяла до рук ракетку. Навіть попадала по м’ячу, хоча й бігала кортом кумедно та робила все неправильно», — розповідає Горяна.
«Мене вчили, як ставити ноги, руки. Спочатку взагалі нічого не виходило. І це дуже засмучувало, адже я звикла вигравати, а не могла, — зізнається спортсменка. — Тому вирішила ставити собі реалістичні цілі. Кожен прийнятий м’яч — перемога. Далі — кожен забитий як перемога. А потім вже виграний гейм».
Випадкова гра настільки захопила киянку, що вона вирішила займатися з тренером.
Роки тренувань дали результат. За десять років її взяли до збірної України з тенісу, а вже у 2014-му спортсменка поїхала на міжнародний турнір до Туреччини. Тоді їй був 81 рік. Серед 39 учасниць Горяна була єдиною з пострадянського простору.
Далі були змагання та перемоги в Хорватії та США. «Якось грала з американкою, з якою розговорилися після гри, — пригадує Горяна. — Вона каже: «Я граю в теніс з шести років». А я їй ламаною англійською відповідаю: «I’m from sixty». Вона перепитує: «Sixteen?» Я кажу: «No, no, sixty». Словом, вона не вірила, думала, я неправильно вимовляю цифру, аж поки я на папері не написала, що дійсно граю з шістдесяти».
В Україні всього п’ятеро тенісистів віком 80+. Усі вони регулярно займаються та їздять на змагання. Наприклад, партнерці Горяної — 85. А одному з членів збірної — 96.
«Наші пенсіонери мало рухаються, усміхаються і багато скаржаться. За кордоном не так. Як приїздиш туди, одразу бачиш разючу різницю. В Японії, Америці, Європі — всі усміхнені, готові допомогти, на позитиві. Тому й живуть довше, ніж мої співвітчизники», — вважає Горяна
Сьогодні вона, крім тенісу, веде клуб «Активне довголіття». В ньому щотижня займаються понад двадцять людей, які, попри вік, прагнуть бути здоровими. Горяна розповідає їм, як харчуватися, виконує рухові вправи. А ще — веде блог на ютубі про своє життя та здоров’я. Відео знімає й монтує самостійно.
«Я так довго й щасливо живу тому, що все життя займаюся тим, що мені подобається. Я із задоволенням веду блог, клуб довголіття. Із задоволенням граю в теніс — це ж можна робити хоч до самої смерті! Привчила до цього і сім’ю — з ними граємо раз на тиждень», — пояснює спортсменка.
«Наші люди постійно в стресі. Вони не вміють давати собі з ним раду, тому рано помирають. Але хіба в японців стресів немає? Чому ж тоді вони живуть чи не до 90 років, а ми лише до 70?» — роздумує Горяна. Для себе спортсменка вивела власну формулу, як не впадати в паніку й залишатися на позитиві, хай що відбувається довкола.
Насамперед не треба рвати на собі волосся, каже вона. Трапилося щось погане — сідаємо й аналізуємо. Можна взяти папірець і описати ситуацію. Далі слід «ввімкнути мізки та перейти на конструктив: подумати, який є вихід». Всі варіанти рішень слід також записати — й тоді діяти. А якщо на проблему ніяк не вплинеш, варто видихнути, спалити той папірець та адаптуватися до ситуації.
«Ніколи не можна впадати у відчай, — переконана Горяна. — Для мене кожен день — боротьба з собою. У мене було чимало травм. Остання — розрив правого плеча. Чоловік штовхнув мене на ескалаторі, і я впала. Але ж сьогодні на ногах! Бігаю кортом і кожен день народження зустрічаю на гірських лижах — це спосіб самоствердитися, довести, що я все ще багато на що здатна. Бо для мене це означає перемогу».