(c) 2018  ГО “Крос Медіа” – Усі права захищено

Photo: facebook / Артем Чапай

«Тіки не ржи»: Уривок з нової книги Артема Чапая – The Ukraine

The Ukraine – нова книга українського письменника Артема Чапая. У тексті він зумисне порушує кордон між художнім і документальним: одні його частини буквально відтворюють реальність, інші є витвором уяви. Чи кожен читач зрозуміє, які з них які? І чи має це значення? Зрештою, художній твір буває правдоподібніший за абсурдну дійсність. Фрагменти The Ukraine пов’язані дотично, як у пазлі, – а з їхньої сукупності рельєфно виринають обриси України початку двадцять першого століття. Чи the України, як іронізують герої. Книгу надрукувало «Видавництво 21».

«[Мій читач] – це людина «розумна», людина із критичним мисленням, яка не зациклена на штампах і, не розкривши книжку, вже цок! – і «якщо автор написав The Ukraine, то це все одно що російською «На Украине». А в другу чергу (але це не менш важливо) мій читач – людина бодай з мінімальним почуттям гумору, якій доступні в тому числі такі його відтінками, як gallows humor, «гумор шибениці», або сумна іронія. А особливо – самоіронія», – розповідає автор.

Zaborona публікує фрагмент із книги The Ukraine, який ще ніхто не бачив:

Тіки не ржи

Чуєш, ти не дуже зайнятий? Не знаю даже, з ким про це поговорити. Тіки не ржи, ладно? Це про ту дівчину, Марину. Язик не повертається її назвати тьолкою, як ми ото в школі на них усіх кажемо. Мені здавалося, Марина – дівчина моєї мрії. Ну, не ржи!

Ладно.

Карочє, я з нею від сьомого класу… ну, тіпа… дружив. Уже три роки, виходить. Мені що в ній подобалося, знаєш? Вона не манірна, як оті… ну, тьолки. “Уті-путі, мой малиш”. У неї нема такого. З Мариною можна нормально поговорити. Ну, як з пацаном. Та що там поговорити! Ми з нею разом снаряд колись пиляли.

Ну, я, карочє, думав спочатку, що я з нею просто дружу. А потім влюбився.

Знаєш, у нас там за глиняним кар’єром залізнична колія йде? Ну да, на краю міста. А вздовж колії якісь великі в’язи ростуть. Чи граби, я гребу. Ми з Мариною раз на літніх канікулах вирішили залізти на дерево, набрати з собою пакетів з водою і потім скидати їх на поїзд. Так, я знаю. Ума палата. Ну, це два роки тому було, малі були. Набрали ми таких, знаєш, одноразових кульочків. Там внизу струмок тече, ну, як струмок — канава стічна. Набрали ми в кульочки води, позав’язували, а кульочки поскладали у велику сумку.

І Марина перша полізла. А я знизу дивлюся — вона ж перед тим, поки біля канави сиділа, трохи замастила джинси. Ну, ногу піднімає, джинси вздовж стегна натягнулися. Ну не ржи! Ну да, жопа. І шо? Людина ж. Але мені не то! Мені — що оті джинси брудні, якось аж заболіло. Тому що їй пофіг, розумієш? Я чуть не заплакав тоді, блін. Їй пофіг, якщо джинси десь там брудні. Ну, ти зрозумів, яка вона? Напевно, тоді я й подумав, що це дівчина моєї мрії.

Канєшно, нічо я їй не сказав. Нам тоді по тринадцять було, блін. Їй уже чотирнадцять, правда. Щойно виповнилось. У неї на літніх канікулах день народження.

Я ще потім два роки боявся. Канєшно, вона бачила, як я туплю часом, і все розуміла. Але я не хотів, щоб ми перестали разом… ну, тіпа… тусити. Ну, і вона, мабуть, так само. Карочє, обоє тіпа морозились. Тіпа, нічого нема.

Ми даже звикли до такого відморозу. Часом, правда, як випадково десь торкнусь її руки, то аж трусити починає. А вона мовчки прибирає руку.

Раз, помню, вже майже через рік після отого, ну, карочє, як я поняв… ідемо ми зі школи, все таке зелене, каштани цвітуть, я довольний як слон, що через тиждень канікули, обігнали ми якихось тьолок з паралельного, а тут Марина внєзапно мені каже:

– Знаєш, я б хотіла, щоб мені завжди було чотирнадцять… або ще менше.

А їй скоро п’ятнадцять мало бути.

– Та ладно? — кажу. — Не хочеш дорослою бути?

Тут я подумав про секс, канєшно, і подумав, що вона це теж подумала, ну і замовчав. А вона якось так печально:

– Та от не знаю. Думаєш, станемо дорослі — краще буде?

Я вже якось не міг далі говорити. Думав, що б я не сказав, а вийде, ніби про секс. Ну, блін. То ми замнули тєму. Я потім думав, канєшно: чи хочу я, щоб мені завжди було чотирнадцять? Це, тіпа, нічо рішати не треба? Напевно, я просто хочу, щоб час подовше тягнувся. Оце ходити з Мариною вранці до школи, ввечері зі школи. У школі ми, канєшно, морозились, а то б застібали нас. Ну але да. Хочу я, тіпа, щоб це подовше тривало — але зрештою хай би таки дорослим стати. Ну не ржи! Блін. Я ж не тільки про це.

Ну, і мені страшно, канєшно, але з часом чим далі, тим більше хочеться доторкнутись до неї. На канікули вона з батьками поїхала кудись. А з наступного навчального року я собі вічно став казати: ну все, до кінця вересня скажу їй. Ну все, до кінця жовтня. Ну, до Нового року точно. Але нє, ходив за нею, як тряпка. Ненавидів себе.

А вона якась ващє сумна стала. Я думав, канєшно, це через мене. Тому що я такий мямля. Йду, опустив голову, і весь час: от зараз до польського костьолу дійдемо — скажу їй. Добре, пропустив, тоді до повороту на Моцарта — і скажу. А у самого серце гупає. І вона мовчить.

Уже не так просто було взяти разом і на дерево залізти. Чи там на дах піднятися — ми колись дізналися, що в моєму під’їзді чєрдак не закривається на ключ. А зараз якби лізли, у мене б тільки одна мисля: чи ми там будемо цілуватись. Потім я і сам став думати, що да, краще б нам завжди було по чотирнадцять. Чи навіть по тринадцять.

Ну, і так, тіпа, ще цілий рік минув. Ми з нею чим далі, тим менше разом тусили. То вона скаже, що її сьогодні пораньше батя чекає. А то на вихідних даже мама її стала в церкву з собою брати. Прикинь! Мама її давно на почві релігії довбанулась, але ж Марина раніше не велась. А тут стала дозволяти мамі тягати її за собою. Я думав, це навмисне, щоб зі мною не бачитись.

А потім з нового навчального року, оце вже цього, у нас почали вічно дискотеки крутити. Ну, ти знаєш — Володя їх став організовувати. То в нашому спортзалі, то в Народному домі ото в центрі, то в Будинку офіцерів. Потім Льошка до нього підключився. Видно, самі хотіли, ну і, тіпа, для всіх уже робили. Льошка тоді своїм діджейством захопився. Раз я помагав йому: тягнули ми вдвох оту величезну колонку з актового залу. Зупинились між поверхами відпочити.

– Не можу дочекатися, поки закінчу школу і можна буде валити звідси, — каже Льошка.

– Чо так?

Я, тіпа, подумав про Марину, яка не хоче дорослішати. А Льошка навпаки:

– Пошвидше би. Валити звідси треба. Я вже давно зрозумів, що наше місто — анус цивілізації. Чи, по-простому, жопа міра.

– Та ну, — образився я.

Я наше місто люблю.

– Сам подумай, — каже Льошка. — Що можна зробити в місті, де всі всіх знають? Развє шо шкільні дискотеки. Я знаєш куди мрію? Нью-Йорк. Манхеттен. Отам можна задвіжувати і продвинутись по діджейській тємі.

Я потім, тіпа, думав про це. Да, канєшно, у нас тут не Манхеттен. Особливо те, що всі всіх знають. Колись ми з Мариною, ще як нормально тусили, пішли у травні прогулювати уроки на річку. Поки я прийшов додому, моя мама вже про все знала, бо на річці нас побачила якась її подружка. Ну що це за місто? Чи ця гімназія наша, блін, де замість одного з класів відкрили греко-католицьку капличку, а з уроків, правда, тільки пару раз на рік, зате всією школою водять на Службу Божу. Дійсно, анус цивілізації. Ото хіба на шкільні дискотеки й ходити.

Ну і, карочє, вічно ходжу я на ці дискотеки, бо тут же Марина. А я боюсь її запросити на мєдляк. Блін, я ненавидів ті дискотеки, але все одно ходив. Стоїш вічно, тебе трусить, ніби холодно тобі. В спортзалі, правда, дійсно холодно було. А я ж у самій сорочці, щоб красіво. Трусишся, зато під пахвами тече від страху. І вже думаєш, чи від тебе не смердить. А ще ж темно. І з великої колонки баси гупають, знаєш це почуття? Так, аж у грудях віддається. Отак, усім тілом баси чуєш, а не тільки вухами. І теж тебе трусить від цього.

А Марина весь час стоїть під стінкою, причому так: підпирає. Ну, тіпа, як пацан. І печально втикає в пустоту. Я втикаю на неї, надіюсь, вона це відчує і подивиться на мене. А вона не дивиться.

Ми тоді з нею вже майже не говорили.

Раз була дискотека в Будинку офіцерів колишньому. А Володька тоді якраз влюбився і вічно мєдляки ставив. Я стояв-стояв, а потім відірвався від стінки й різко пішов до Марини.

– Потанцюємо?

Вона так не мене подивилась, ніби я різати її вів. Отак, тіпа, знизу вверх, зі стражданням.

Але пішла.

Поклала мені руку на плече, легко так. А мене трусить усього.

– Холодно тут, — кажу.

– Та, є трохи, — каже вона.

Я мовчу. Як даун якийсь. Блін, а раніше так легко було з нею.

А тут її нога об мою шурнулась, отак, внтутрішніми частинами стегон — і чую, блін, у мене встає. Зразу, блін! Добре хоч темно. Я від неї трохи відсторонився. А сам думаю: може, тіпа, навпаки притиснутися треба. Тоді можна вже нічо не казати, і так понятно буде, ха. Але ж я сцикло, канєшно, щоб так зробити. Крутимось ми з нею, вже закінчується мєдляк, я вже панікую, що треба щось казати, бо ж інакше знову все піде по колу, як перед тим, але боюся заговорити, тіпа, язик до горла прилип, і тут Марина сама каже:

– Пішли надвір вийдемо.

Блін, у мене серце так гупати почало, що я даже баси з колонки чути перестав. Думаю, ось воно. А я сцикло останнє, раз дівчина мусить перший крок робити.

Йдемо ми надвір. Вона трохи спереду. Там оцей довгий холодний коридор. Думаю, може тут її догнати й поцілувати. Але ж нє, боюсь, канєшно.

А надворі вже холодно і темно. Там недавно, помниш, каштани старі зрубали? Марина сіла на один пеньок, я стою. Потім сів біля неї. Сам як пеньок, блін. Сиджу як притрушений, думаю: зараз скажу, зараз скажу, зараз скажу. А сам боюсь доторкнутись.

І тут вона мені каже:

– Саня… ти мій найкращий друг, але…

І мовчить. У мене все захололо. Ну да, думаю, канєшно. “Але”. “Але”, блін. І починаю злитись:

– “Але” — тобі хтось інший подобається?

А отут я ващє не сподівався: Марина обійняла себе за плечі й почала схлипувати. Плаче, плаче. Я сиджу, ну, розумієш… тіпа, не знаю ващє, що в такій ситуації робити. А вона трохи заспокоїлась, потягла носом і каже:

– Саня… Саня… Що мені робити?

Блін, я сиджу, як притрушений. Вона каже:

– Обійми мене, а?

Я тепер ну вже ващє не знаю, що думати. Ну, поклав руку їй на плечі. А сам уже радію: може, я щось неправильно зрозумів? А рука на її плечах важка лежить, ніби не моя, а дерев’яна. Нічого неясно.

– Сань, ти ж від мене не відвернешся? — каже вона і знову схлипує, я відчуваю, як її плечі здригаються. — Так, мені хтось інший подобається…

Мене знов заціпило. Сиджу вже, як камінь. Ну не можна так з людиною! Але тримаю руку на ній. А сам як статуя. А вона каже:

– Знаєш, хто?

Я мовчу. У мене губи стиснулись, як у курки срака, блін. Не хочу знати, але хочу. Марина мовчить. Потім каже:

– Надя.

– Яка Надя?

– Надя Мороз. Із “А” класу.

Тут мене як пересмикнуло. Від огиди. Рука сама з її плечей зістрибнула. А Марина голову повернула і на мене з-поміж долонь дивиться. А я тепер уже теж себе за плечі схопив і тримаю. Зіщулився.

Нє, я канєшно на секунду подумав, що вона це навмисне сказала, щоб від мене відмахатися. Знаєш, як ото тьолки: “ой, ми лізбіянки, не хочемо знайомитись”. Але потім дивлюся на Марину, на її позу, як вона зажалась, і розумію, що це правда.

– Але ж Надя дівчина.

– Та шо ти кажеш! – саркастично відповідає Марина, але так, зі злими сльозами в голосі.

Тут я й сам поняв, як моя фраза тупа прозвучала. А Марина ховає лице між долонями й каже:

– Я скільки пам’ятаю, мені дівчата подобались… — і на мене крізь пальці дивиться, — Ти ж від мене не відвернешся тепер?

– Бліннн. Я не помічав.

– Та ти тільки себе помічаєш, — зітхає вона.

Я суплюсь.

– Та я все розумію. В твоєму стані, — з несподіваною ніжністю каже Марина. — Але ти справді на собі зациклився, Саня. Ти що, справді ніколи не звертав увагу, як я поводилась, коли десь її зустрічала?

– Ні.

Я смутно пригадував, що за Надя Мороз ващє. Якесь таке аморфне створіння, з отих, манірних: “уті-путі, мой малиш”. Як вона може їй подобатись? Блін, про що я думаю.

– Я оце й зараз під стінкою стояла, на неї дивилася. Добре, що ти мене запросив, — і знов починає схлипувати: — Ти хоч можеш мене запросити…

Марина говорить, а мене всього стискає. Я відколи дізнався, що бувають… ну, тіпа… голубі, чи як їх називати… вічно боявся, чи я сам не голубий. Ну да, не ржи. Хотя і влюбився в Марину, а все одно вічно боявся. А тут виявляється, що Марина… ну, тіпа… розова. Чи як. Ну і я сиджу тоді на пеньку й думаю, блін: а вдруг, раз я влюбився в розову – чи може це значити, що все-таки я сам голубий? Ну, не ржи, блін. Це не смішно.

Сиджу, оці всі мислі дурацькі в голові, відвертаюсь від неї, а вона знов:

– Хоча б ти від мене не відвернешся? Я не знаю, що з цим робити. З ким тепер хоч говорити?

– З псіхічкою поговори.

Марина шморгнула. Ну да, це жорстоко з мого боку було. У нас у школі недавно завели псіхічку, але всі з неї ржуть. Таке чудо: вічно в якусь тюль кутається, таку напівпрозрачну, і сама вся така ефірна баришня, аж тошнить від неї, а на уроках психології втирає про якісь торсіонні поля, розу міра і всєлєнну, яка все для тебе зробить, якщо ти по-справжньому чогось хочеш. Весь оцей брєд. Ну і, канєшно, тільки поговори з псіхічкою — це зразу всі завучі, директор і, відповідно, батьки будуть знати. З таким же успєхом можна поговорити з нашою класною керівничкою: ця вічно ходить у червоних чоботах, вишитій сорочці, гуцульській плахті та в коралях, ніби з Квітки, блін, Основ’яненка вийшла, а свої уроки української літератури починає з молитви, при цьому плаче, часом до істерики доходить: адвентистка чи свідка Єгови чи щось у тому дусі, вона щороку міняє. А малих у молодших класах на коліна ставить.

Ну і да, Марина, розкажи тільки кому-небудь в нашому місті… В цій жопі міра справді всі все знають. От, наприклад, директор міського музею голубий — всі це знають. І ржуть: одного голубого не буває, їх мусить бути двоє. Ну, і тепер хто в музей не прийде працювати, якщо мужик — тицяють пальцями й хіхікають. Це ж як узнають, що я дружу з розовою, теж почнуть пальцями тицяти?

Ми тоді з Мариною так і не договорились ні до чого. Вона встала з пенька, забігла всередину по свою куртку і пішла додому. Я, канєшно, не проводжав. Зсередини гуділи баси, а надворі було темно і холодно.

А тепер-от я боюсь. Помниш, у нас у школі така вчителька англійської була, Ткачук? Раз я зустрів цю Ткачук біля Комсомольського озера і аж злякався: вона йшла, ну, на прямих ногах, дерев’яно так, а у самої щоки трусилися, ніби навішані на скелета шматки гуми. А очі порожні. Ну да, через пару місяців ця Ткачук повісилась. Ти в курсі.

Але пару днів тому я Марину в парку Кірова зустрів, дивлюсь, у неї теж на кожному кроці так само щоки трусяться, а вона цього не помічає. Я злякався, підійшов до неї, кажу, слухай, вибач, що я тоді так повівся. Просто ти говорила, а я не тебе слухав, а почав боятися, чи я сам не го… кхм! гомосексуалістичний…

– Я ж кажу, ти тільки про себе думаєш, — відповіла Марина.

Вона повернулась іти геть, але я наздогнав. І тепер наважився взяти її за руку:

– Я не відвернусь від тебе.

Кажу, а самого трусить.

Я ж розумію, що я й сам — малий дурний наляканий підліток. Думаєш, я цього не розумію? Насправді я дуже боюся. Послухай. Може, хоч ти знаєш і порадиш мені? З ким адекватним їй можна про це поговорити? Мама у неї — ну ти в курсі. Батя — тоже явно не варіант. Блін, ну взагалі з ким про це можна поговорити в місті, де змушують молитись на українській літературі й посеред школи відкривають каплицю – і де всі всіх знають і обговорюють в очі й поза очі?

Нє, я серйозно. Ну з ким? Тіки не ржи.

Зробити передзамовлення на книгу – тут