Традиція мольфарства в Карпатах зникає, і сьогодні непросто знайти людину, що називає себе мольфаром. Зате нескоро зникнуть люди, які хочуть, щоби мольфари все ж таки існували, й готові їхати до них на «консультацію» з усієї України. Журналістка Світлана Ославська продовжує вивчати світ езотеричних практик — вона навідалася до діда Михайла з карпатського села Черник, якого вважають мольфаром, екстрасенсом і тим, хто «знає». А він досить успішно використовує добровільну працю клієнтів і пацієнтів на своєму великому господарстві.
Якось в автобусі я почула від попутниці:
«Є біля Надвірної один мольфар. Коли до нього поїдеш, візьми простирадло і хліб з діркою».
Я уточнила: як лаваш? Так, або колач. Головне — з діркою. Інші деталі, включно з прізвищем мольфара, в той момент мені чомусь здалися неважливими.
В Надвірній пояснили: його називають не мольфаром, а просто дідом. Дід Михайло з Черника. І попередили стиха:
«Як ітимете до діда, ви тільки добре про него говоріт. Бо він знатиме, як що не так скажете».
«Краще не чіпати»
У черниківській церкві священник читає молитву над пачкою соку, двома пористими шоколадками за знижкою і домашнім молоком у пляшці від «Сваляви». Сьогодні 6 травня, день Святого Юрія. Схожий звичай етнографи спостерігали в гуцулів ще сто років тому: на Юрія доїли вівці й несли до церкви сир, молоко і свіжоспечені колачі. Потім їжу роздавали бідним, щоб ті просили Бога, аби вівці молочні були. В горах віра християнська дуже вплетена в народну, а отець Мирон, високий молодий чоловік, пропонує мені каву і відповідає на питання про діда Михайла дипломатично:
«Ходить до церкви. Перед Великоднем частіше бував — так, як усі люди».
Від церкви до дідової хати чотири кілометри, і дорогою є час розпитати про діда. Ось родина на подвір’ї, вичікувально мовчать на порозі.
«Мати його си вбирала як хлоп… Ну, як мужик», — старша жінка одразу малює коло сільських упереджень навколо діда. Вона вважає, що Михайло володіє екстрасенсорними здібностями:
«Кажут, він зразу людині говоре».
Але припускає, що ці здібності не від Бога:
«Бо такий, що говоре, має в собі Того…» — замовкає, а молодша показує пальцями «ріжки».
«Чоловік попри него їхав і подумав собі, що дідо має Того… То мало не в скалі був!»
«Бути в скалі» значить врізатися в скелю, впасти з урвища і взагалі все, що пов’язане з небезпекою гірських доріг, норовистих коней і старих авто. «Той» — це чорт, нечистий, одним словом — зла сутність, для якої в гуцулів є сотня назв, які вимовляти не хоче навіть отець Мирон.
Ілюстрація: my_pet_spider / Заборона
Але не всі такої думки про діда. Зустрічаю тих, що лікували в нього тілесні й душевні недуги.
«Він і ліки дає, і масажі робить, і заговорити вміє», — каже засмаглий водій вантажівки, якого зустрічаю в центрі села. Не розповідає детально, але натякає, що лікуючись у діда, треба і попрацювати. Він ходив до знахаря, коли сусід покінчив з життям, і від того чоловіку було неспокійно.
Підіймаюся дорогою до дідової хати і подумки підсумовую, що дізналася з таких розмов. Дідова жінка давно померла, а живе з ним названий син, який їздить «чорною машиною». Михайлові під 80, по батькові його ніхто не кличе, а магічних умінь набув у дорослому віці. Як і заведено в магів, силу йому передав інший тутешній ворожбит перед смертю. Лікує травами і «відає» про минуле. А може, і про майбутнє. Отже, в магічній ієрархії він — знахар і ворожбит.
Окрім метафізичного страху перед Тим, з яким у діда нібито близькі стосунки, селяни мають до нього й земні претензії. Кажуть, зливає каналізацію в річку. І як тут не подумати «щось не те»?
«То краще не чіпати. Погано закінчиться, — усміхається чорними зубами зустрічний хлопець. — Були тут журналісти, то дідо не схотів з ними говорити, а вони мало не в скалі були. Гальма відмовили».
Пригадую історії про мольфара Нечая. Він був останнім відомим на всю Україну гуцульським мольфаром. До Нечая їздили і жінки з ближніх сіл, і політики з Києва. Лікував і пророкував: «Східна Україна буде під Росією». Журналістів Нечай лякав бідою, якщо напишуть про нього погано. «Старих пердунів виженуть, молоді стануть», — казав про український політикум. 10 років тому Нечая зарізали у власній хаті.
Нечая боялися, як побоюються і діда Михайла. Кілька годин у Чернику — і вже я відчуваю, як усередині росте архаїчний страх.
«Треба копати»
Червоний мінібус зупиняється, коли я майже розвернулася в протилежний бік.
«Так проїдемо до діда?»
Жінка років 45 тримає на кермі пальці з чорним манікюром. Пігментні плями на обличчі і коротка стрижка з малиновими пасмами. Біля неї молодша, а в салоні — троє чоловіків і порожня пляшка. Їдемо вгору, а компанія ділиться своїм досвідом ходіння по екстрасенсах, цілителях і різних бабках. Маша — так звертаються до жінки за кермом — згадує, і як ходила до одного чудесного монаха. Той копієм лікував їй спину, а ще просив відкинути сніг і витрусити доріжки.
«Тут не проїдемо», — оцінює вона стан дороги, а я подумки видихаю: пішки надійніше, хоч у скалі не будемо. Тим часом Маша сердиться і воює з дверима, які не зачиняються. А чоловіки вже зникли попереду, за поворотом.
«От бля, попиздили! Боже прости», — додає Маша.
В компанії різні запити до діда. Подружня пара хоче дізнатися причини «проблеми». Йдеться про крадіжку і гроші, але в деталі не вдаються. У Маші болить спина, вона пройшла курс голкотерапії в Києві, але без результату. Одного з хлопців цікавлять проблеми фундаментальніші:
«Я хотів би знати, чи лишу пити, чи ні».
Ілюстрація: my_pet_spider / Заборона
Черник лежить на висоті 800 метрів над рівнем моря, тому в травні тут холодно. Весна починається від ріки: берег зеленіє, на гірських схилах дерева сірі, а вище від півтори тисячі метрів лежить сніг і сліпить очі. Хати в цій частині села стоять рідко, людей не видно.
Ось черговий міст невідомо на якому чесному слові тримається. Ще кілька метрів підйому — і ми біля великого господарства. Орієнтир «чорна машина», пікап-позашляховик, на місці. З’являється молодий чоловік у робочому одязі і з виглядом господаря. Запевняє, що дідо прийме, але треба зачекати.
«Такі люди відчувають, що до них їдуть», — містично каже Маша.
І ми чекаємо. Шукаємо туалет. Далі чекаємо. За цей час випав дощ, вийшло сонце, знову пішов дощ, хтось замість туалету збігав «під стодолу». На городі бачимо людей із лопатами, вони мовчки перекопують землю.
Обговорюємо дідове господарство. На території шість житлових хатин, кілька сараїв, гараж, два мобільні будинки. І дві альтанки, як у відпочинковій зоні, але в них відра з картоплею. Тут усе не відпочинкове, а суворе. Скрізь, де можна, складені дрова. Метрів 200 далі по дорозі ще один господарчий комплекс: стайні для корів і овець.
Холодно, тому час від часу йду погрітися до хліва. Десять корів жують сіно і з підозрою озираються на мене, а навколо ходять серйозні люди, зайняті роботою. Хлопець чистить каналізацію від мобільного будиночка, чути запах: вода тече по дорозі в річку, не брехали селяни внизу. Макарони, морква — хтось вилив суп.
На дорозі бачу темні краплі, схожі на кров. Іду за ними до одного з житлових будинків. Тут хлопець миє підлогу, краплі крові зникають під ганчіркою, а жінка патрає щойно зарубану курку. На мотузці над нею теліпається чорна овеча шкура.
Той, що зі шваброю, пояснює, що хата працює як хостел для дідових «пацієнтів». 30 грн за добу, у мобільних будинках трохи дорожче. Зазираю всередину: дві кімнати і запах людей, які тут живуть, їдять, сплять і не провітрюють. Замість ліжок — суцільний дерев’яний примост із ковдрами. Як у колибі на полонині, тільки з телевізором.
Сюди приїздять так, як Маша і її компаньйони, — без попередження (мобільний зв’язок не ловить) і запрошення. Дід себе не рекламує, таблички з графіком не вивішував. То на що чекають ці всі люди? На добру волю — що прийме. І він, коли має настрій, приймає.
«Щось усередині стискає», — Маша переживає. Як-не-як, чекаємо на візит до людини з надзвичайними здібностями.
І нарешті людина виходить з хати.
Високий і такий худий, аж із запалими щоками, у кофті з ісландським візерунком. Дід Михайло фактично й не дивиться на нас. Каже два слова:
«Треба копати».
«Вивали язика»
Чоловікам дістаються три лопати, і вони стають перекопувати город. Для жінок теж знайшлася робота — зрізати щівник. Це схожа на щавель рослина, як мені пояснюють, страшний паразит. Маша лопатою зрізає його під корінь, а я складаю на купки. Потім міняємося. Мені приємна робота, все ж не перед екраном, але тут люди приїхали з хворими спинами. Втім, копати ніхто не відмовився.
Ілюстрація: my_pet_spider / Заборона
В цей час приходять інші, по одному і парами, без питань стають копати. Дід і сам зігнувся навпіл і мовчки розбиває сапою шматки землі. Так минає година, чоловіки бурчать — у всіх же спини! — і закінчують з городом. Ще за пів години до хати повертається й дід Михайло.
Парі з «проблемою» він порадив приїхати ще раз із фотографією винуватця — тоді все розкаже. Двом людям назвав причину болів хребта: «Диски гниють».
«А я питаю: «Що це значить, як це — гниють?» — Маша трохи в шоці. — А він каже: «Вони в тебе в крові».
Прийом триває менш як п’ять хвилин на людину. Дід сидить коло печі, в добре нагрітій хаті. Всі стіни завішані килимами із Дівою Марією, а під вікном довгий стіл — на ньому хліб та ще якась їжа, накрита рушниками, коробки з чаєм. Клієнт сідає на табурет навпроти, дід просить перехреститися і прикладає до чола кульку з воску. Когось просить показати язик — так по-простому: «Язика вивали!» А тоді говорить свій висновок.
«Сказав, щоб на операцію не йшла, він мене вилікує. Але треба лишатися тут і тиждень митися в жентиці, — ділиться молодша жінка. Жентиця — це сироватка з овечого молока. Дід тримає кількадесят овець, тож жентиця й овеча вовна — тут ходові ліки. Вовною замотують частину тіла, на яку дідо наклав мазь.
Крім того, дід Михайло просвітив компанію у ставленні до грошей. Ніколи, ніколи їх не дають у руки, завжди кладуть на щось. Давати обов’язково треба лівою, а брати правою. Або навпаки. Головне — не дай Боже зичити в руки. Про оплату консультації висловився так: «Кіко даш, бо ви щось робили». Як розповідають «пацієнти», всі, хто лікується в діда, мусять попрацювати чи на городі, чи на сінокосі, чи коло худоби — залежить від сезону.
Врешті Маша дивиться на фітнес-трекер, ще трохи — й буде десять тисяч кроків. Видно, вона якось раціоналізувала те, що відбулося.
«Може, він щось і знає… Але зараз в кожної людини майже ідентичні проблеми з попереком».
І згодом, коли відходимо далі від хати:
«Я ніц не вірю в діда».
Що, втім, не означає, що вона більше не поїде до нього. Або до когось схожого на нього. Бо народна мудрість каже: «Якби дідо не помагав, до него б не ходили».
«Не пошкодить»
Сила чуток — третина успіху будь-якого знахаря. Ще третина, звісно, — це вміння. А решту визначає харизма і впевненість. У діда Михайла з цим проблем немає, не дадуть збрехати всі, хто тримав лопати.
На другий день я приїжджаю в Черник і пробую прийти до діда ще раз. Чекаю до самого вечора, а зі мною чекають інші. Чоловік приїхав мопедом із сусіднього села. Не знав навіть дідового імені, але переконує, що про «цього екстрасенса знає вся Україна». Жінка з дорослим сином вважає, що «принаймні не пошкодить; треба все спробувати».
Цього дня дід Михайло нас так і не прийме. Зате побачу «пацієнтів». Вони з’являються коло хати рівно о восьмій. З порожніми горнятками й баночками, у домашньому одязі нагадують людей із санаторію мінеральних вод. Дивляться на нас так, як носії глибокого таємного знання на неофітів. Мабуть, тому проходять без черги, поки ми стоїмо під дверима хати.
Не знаю, що відбувається всередині, але чую, як брязкають каструлі й відра. Хтось виходить з відром молока, хтось заходить з мотком овечої вовни. «Пацієнти» з’являються з коричневою рідиною в баночках — настоянка якогось кореня. Я намагаюся уявити, про що вони там говорять, які заклинання шепоче дід над їхніми болями. Аж чую, як за дверима молодий чоловічий голос каже:
«Сидить Баба Яга на пеньку і кричить: «Насилують!» Підлітає Змій Горинич: «Ти що, здуріла?» А вона: «Вже й помріяти не можна?»
