Платформа ТЮ в Маріуполі: історія Діани Берг - Заборона
Now Reading
ТЮ, Маріуполь. Як Діана Берг зробила місто головним культурним центром Сходу

ТЮ, Маріуполь. Як Діана Берг зробила місто головним культурним центром Сходу

ТЮ, Маріуполь. Як Діана Берг зробила місто головним культурним центром Сходу

Креатив у протесті потрібен тоді, коли звичайний протест уже не працює. У цьому переконана Діана Берг, яка з 2014 року втілює культурні та правозахисні ініціативи в Маріуполі. З її проєктів фактично почався розвиток міста як центру культурного життя на Сході, а заснована нею платформа ТЮ стала точкою збору активістів та митців. Журналістці Заборони Альоні Вишницькій Діана Берг розповіла, чому вона більше не хоче провокувати і як із пасивістки вона перетворилася на головну драйверку креативного протесту. 


Донецьк

Діана завжди жила в Донецьку. Народилася, вивчилася, працювала дизайнеркою — була звичайною, каже, креативною молоддю, якій, щоправда, все решта «було пофіг». Вона не цікавилася політикою, не була залучена в якісь громадські рухи чи організації. 

Все змінилося 1 березня 2014-го. Тоді на площі Леніна в Донецьку зібрався мітинг проросійських сил. Вони викрикували гасла «Росія» і «Слава «Беркуту» та штурмували облдержадміністрацію. Спустили з флагштока прапор України та підняли російський. Мітингувальники обрали місцевого бізнесмена Павла Губарєва новим головою області — той проголосив себе лідером «Народного ополчення Донбасу».

«Це мене дуже сильно торкнуло. Можна сказати, тоді народилася активістка Діана Берг. І саме тоді я зрозуміла, що мої цінності важливі і їх треба відстоювати гучно. Ми з друзями ініціювали протести в Донецьку, і це було так незвично для мене. Я швидко підсіла на голку активізму. 5 березня ми з моєю тодішньою дівчиною Катею організували перший мітинг — прийшло 3-4 тисячі людей. Тринадцятого прийшло вже вдвічі більше», — розповідає Діана.

Діана з Катею стали драйверками перших великих донецьких мітингів та збирали навколо себе людей, які знали про протести більше. Хтось підказував, де взяти сцену та апаратуру, хтось домовлявся про охорону, хтось шукав мегафон.

«Щоб таке організувати, потрібна ретельна підготовка, треба щось знати про безпеку, орієнтуватись у законах. Ми всього цього не знали — воно робилося, але якось саме. Коротше, ми виїжджали на стані афекту», — говорить активістка.

Це, додає, був чистий політичний активізм. Хотілося донести, що Донецьк — це Україна, і саме на цей заклик ішли люди. Політичні акції Діана організовувала протягом усього квітня — деякі були масштабними маршами, деякі — невеликими флешмобами, але всі вони давали зрозуміти, що Донецьк — українська територія, і люди готові за це боротися.

Після останнього маршу у квітні Діані почали погрожувати розправою і вбивством. Невідомі приходили до неї додому, а по Донецьку були розвішені плакати з її портретом та підписом «убити». Мама вмовляла поїхати з міста бодай на тиждень. Діана була проти, але пішла на поступки. Мама довезла її до Одеси, а сама повернулась у Донецьк — батьків активістів, каже Діана, не чіпали. Діана ж пробула в Одесі кілька днів, а після 2 травня стало небезпечно і там. Далі Львів, Київ і знову Львів.

«Ми все чекали, коли можна буде повернутися до Донецька. Але замість цього через чотири місяці поїздок по Україні доїхали тільки до Маріуполя. Поки жила в Донецьку, я його не любила — бувала пару разів, але щоб поїхати на море, необов’язково заїжджати в місто. Іронічно, що мені довелося тут лишитися — обрала його, бо воно було значно ближчим до дому, ніж усі інші. І ріднішим. І я хотіла приєднатися до протестного проукраїнського руху, бо у Львові спостерігати за всім було занадто комфортно».

Це було чимось на кшталт незавершеного гештальту, каже активістка — Донецьк не відстояли, а з Маріуполем ще був шанс.

Маріуполь

У 2014-му про мистецтво в Маріуполі не йшлося, каже Діана, — культурних ініціатив чи просторів не було взагалі. Спільнота об’єднувалася навколо нагальної проблеми: «Почався наступ на Маріуполь, усі гуртувалися, щоб не дати пройти сюди ворогу. Була потреба робити щось саме тут і саме зараз. А культурні проєкти — це гра в довгу, було не до того».

Культурною менеджеркою активістка стала випадково. У Маріуполь, згадує, тоді всі боялися їхати — російські сили були фактично під містом. Усім, каже, було страшно, що війна буде просто тут. На хвилі страху Діані зателефонували знайомі з львівського театру Леся Курбаса — запропонували приїхати й показати виставу. Мовляв, хоча б якось підтримати та допомогти маріупольцям. З цього все і почалось — Діана допомогла організувати кілька вистав, зібралась аудиторія.

«Виявилося, що потреба і запит на українську культуру є — не тільки на те, щоб воювати і волонтерити. Жити ж також треба», — каже вона. У Маріуполь їздити стали частіше: Андрухович, Мар’яна Садовська, письменники, музиканти. Всі зверталися до Діани як до людини, яка несподівано для себе стала тією, хто може все організувати.

Культурних проєктів більшало, і в якийсь момент Діана вирішила, що все вартує масштабування. І для всього цього потрібен «дім».

«Я захотіла зробити простір для всього чудернацького. У мене була головна ідея — щоб було місце, куди б спокійно приїжджали ХЗВ [гурт «Хамерман Знищує Віруси»] чи «Людська Подоба». Але якоїсь візії чи конкретного плану я не мала. Просто хотілося класне, комфортне для себе та інших місце, альтернативу будинкам культури. Неформальних культурних просторів не було — ми мали стати альтернативою нічому», — каже Діана.

З 2016 року платформа ТЮ запросила понад сотню митців, музикантів та художників, започаткувала перші в місті артрезиденції Zmist і «Деком», де учасниці та учасники мали змогу переосмислити українське радянське минуле. Платформу знають як людей, які креативно говорять на гостросоціальні теми: насильство, дискримінація геїв, стигматизація людей з інвалідністю, екологічна відповідальність, жіноча об’єктивація.

З 2019 року ТЮ почала проводити «Без меж, без страху, без грошей» — серію воркшопів про те, як креативно організовувати акції. А цього року активісти акумулювали свій досвід у проєкті «Активація: культура мирних зібрань».

«Ми розробили гру-тренінг та випустили книгу про свободу мирних зібрань і креативний протест. Ми запакували туди багато власного досвіду вуличного активізму, мирних креативних протестів і протестних рухів — бо така наша ідентичність», — каже Діана.

Якщо раніше платформа ТЮ була альтернативою нічому, додає активістка, то зараз усе змінилося. Вона спровокувала виникнення і розвиток інших культурних рухів у місті, почали утворюватися нові простори та проєкти, більшість з яких ініційовані міськрадою.

«Місто робить багато, і це класно. Тому тепер ми просто незалежна альтернатива. Вже не нічому, бо є щось. ТЮ — це артпростір для молоді, безкоштовний, постійно відкритий для творчого розвитку. Те, що це завжди поєднання активізму й культури, не змінюється», — каже Діана.

Мистецтво в протесті

Після 2014 року привертати увагу до якихось проблем стало важче. Звичні для активістів методи протесту перестали працювати. Протестувати постійно неможливо.

«Якщо ти хочеш порушити непопулярну тему, до акціонізму треба підходити креативно. Говорити про гендерну нерівність, гендерне насильство, права ЛГБТ-людей може бути важко. Подібний до київських масштабів марш жінок у Маріуполі ми не зберемо. Права людини — це досить абстрактна штука. Щоб вас помітили, треба бути винахідливими».

Вперше мистецтво у протест свідомо інтегрували на марші 8 березня — учасниць було приблизно десять, але все відбулося яскраво й помітно. Новина про подію рознеслася місцевими медіа, і її, каже Діана, ще довго обговорювали.

«Вийшли за Стамбульську конвенцію і влаштували перформанс. Ми були в образі жінок, які страждають від домашнього насилля, — з синцями та кров’ю, і так ішли містом, роздавали листівки з інформацією про конвенцію. Тримали плакати з написами «Зате він каже, що мене любить», «Але ж він усе одно хороший», «Зате він обіцяв купити айфон» і так далі. Це спрацювало. Ми потрапили у всеукраїнські новини і зрозуміли: навіть якщо не зберемо велетенський натовп у Маріуполі, то принаймні аудиторія нас побачить». 

Цей протест, додає Діана, підтвердив — можна вийти навіть на одиночний пікет у маленькому місті, і вас помітять, якщо зробити це креативно: «Ми хочемо, щоб у всіх регіонах люди повірили у свою силу. Ми проводили воркшоп з креативного протесту навіть у Трьохізбенці, це село на лінії розмежування, куди дуже складно навіть дістатися. З одного боку там — війна і окупація, з іншого — лісові пожежі. Підсумком воркшопу став реп від місцевих школярів: «Все життя — це боротьба, вас вітає Трьохізба».

Креативний протест, каже Діана, потрібний, і люди мають повірити, що вони можуть висловлювати свою думку і мають право бути почутими. Проте сама активістка планує трансформувати підхід до протесту — трохи відійти від провокації, якою була більшість акцій. Наприклад, на одному з маршів активістки влаштували так званий похорон патріархату — всі в чорному розвіювали рожевий попіл.

«Ми провокували, бо така була потреба. Але торік зрозуміли, що хочемо зробити щось об’єднувальне. Провокація працює, щоб вас помітили, і логічно, що викликає спротив у аудиторії. Це важливо робити, щоб люди прокинулися і, можливо, подумали, що так, це важливо. Проте зараз є потреба в якомусь діалозі й конструктиві, м’якості. Спровокувати легко, зацікавити та долучити — складніше, але важливіше», — пояснює активістка.

Так, минулого року 8 березня активістки провели зовсім інакший від попередніх марш — це була акція солідарності з усіма: «Ми перейменували вулиці на жіночі імена, зробили акцію, влаштували спільну прогулянку в чаті, куди приєдналися жінки з інших міст і селищ», — говорить Діана.

У неї лишається професія з того, минулого життя — дизайн. Щоправда, тепер це інструмент для власних проєктів. Діана вигадує назву, логотипи та всяке інше, що може знадобитися для ТЮ: «Просто мій графічний дизайн трансформувався у дизайн проєктів, ідей. Масштабувався».

Про ту, іншу Діану до 2014 року, вона говорить неохоче. Каже, цю, нинішню, любить і поважає більше. Були періоди, коли шкодувала, що не прокинулася раніше, не зайнялася активізмом — можливо, вдалося б змінити щось у світі раніше. Але зараз не звинувачує себе — додає, що, значить, треба було подорослішати саме так.

«Коли згадую себе до 2014-го, пам’ятаю, що було комфортно, спокійно. Інколи я сумую за цим відчуттям рівноваги, коли тут усе несеться. Але це доросле життя — і воно мені подобається значно більше».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top