8 березня в Києві пройшов Марш жінок — щорічна акція, на якій вимагають гендерної рівності в суспільстві та дотримання прав жінок. Розповідаємо, чому потрібна ця акція, і які нерівності були у фокусі цьогоріч.
Історія маршів жінок почалася більше століття тому — наприклад, в 1908 році в Нью-Йорку жінки вимагали рівних умов та оплати праці.
8 березня 1917 в Російській імперії відбулася велика демонстрація, де жінки вимагали для себе виборчого права. У 1921 році 8 березня стало Міжнародним жіночим днем.
У радянський час цей день трансформувався в аполітичне свято «весни», проте у Західній Європі та США все ще відбувалися марші з вимогами дотримуватися прав жінок.
У Києві феміністичні марші до 8 березня відновилися десять років тому. У 2011 році на акцію зібралося кількасот активісток. За останні роки акції стали масштабнішими: торік на ходу прийшло кілька тисяч людей.
Головний меседж цьогорічного маршу — «У пандемії — жіноче обличчя». 82% людей, які зайняті у сфері охорони здоров’я, — жінки. Водночас, пояснюють організатори маршу, працівниці цієї сфери не мають безпечних умов праці та гідної оплати роботи.
Крім того, за рік COVID-19 рівень домашнього насилля зріс у рази. Водночас Стамбульська конвенція, яка містить механізми боротьби з насильством стосовно жінок, досі не ратифікована.
Ратифікація Стамбульської конвенції — головна вимога Маршу жінок, яка не змінюється впродовж останніх трьох років.
Проти ратифікації виступають консервативні депутати, Рада Церков, та противники маршу.
Крім того, учасниці та організаторки вимагають відкрити в різних регіонах України державні шелтери для жінок, які зазнають домашнього насилля, збільшити соціальну допомогу матерям та справедливо розслідувати випадки насилля з боку радикальних організацій.