У Старому Салтові в покинутому комплексі залишаються 28 коней. Від м’ясозаготівлі їх рятують місцеві шерифи. Заборона побувала там

Продюсер візуального сторітелінгу Іван Чернічкін та фотограф Стас Остроус відвідали колишній приватний кінно-спортивний комплекс «Атлант» у Старому Салтові на Харківщині. З початком повномасштабного вторгнення його власник забрав всі документи і втік до Росії, покинувши коней напризволяще. Місцеві поліцейські, конюх та фермери колосальними зусиллями намагаються врятувати тварин від загибелі.

Дорогою з Харкова до Старого Салтова вже майже ніщо не нагадує про нещодавні запеклі бої між українською армією та російськими окупантами. На полях зібрано урожай, зруйновані будинки приховує ще не опале жовто-зелене осіннє листя. На узбіччі дороги селяни продають яблука та гарбузи. Заїжджаючи у Старий Салтів, помічаю, як у підвал зруйнованої церкви Віри, Надії, Любові та матері їх Софії на службу спускається святково вдягнене подружжя. Наша автівка зупиняється на протилежному від церкви боці дороги біля кафе «Тесто». Тутешня зупинка громадського транспорту об’єднує та задовольняє всі аспекти життя: транспортний вузол, низка магазинів-мафів, аптека, побутова хімія та розливне пиво.

До війни все так і було, а зараз працює лише кафе «Тесто», обмін валют і аптека. Всі інші магазини знищені обстрілами та повністю вигоріли. Після деокупації Старого Салтова на площі з’явився Пункт незламності та модульне відділення «Нової пошти». Ще одним незмінним довоєнним артефактом лишається розкладка із сушеною та в’яленою рибою. На ролеті зачиненого магазину «Пивзаправна станція» розвішена водна фауна Сіверського Донця. За саморобним розкладним столом сидить продавець, який просить не паркуватися перед прилавком, бо автівки затуляють бізнес від потенційних покупців.

За столиком біля кафе п’ють каву два поліцейських. Побачивши фотографа Остроуса, вони вітаються й одразу запитують: «Яку каву вам взяти?» Повернувшись із кавою, один із них одразу починає розповідати про життя Старосалтівської громади, про свою роботу та проблеми коней з кінно-спортивного клубу «Атлант», якими вони опікуються. Це все схоже на якийсь офіційний звіт, тож доводиться його перервати, щоб нормально познайомитись і зробити спілкування менш формальним. «Ну тоді докурюємо і поїдемо все подивимось», — погоджуються поліцейські.

Денис Керпек та Дмитро Новицький — поліцейські офіцери Старосалтівської селищної територіальної громади. Під їхнім контролем перебуває 21 населений пункт Чугуївського району. Дмитро — високий та харизматичний 37-річний чоловік. Він місцевий, у Старому Салтові пройшли його дитинство та юність. Новицький багато курить і мало говорить: тільки по суті. Зі своєю напівсивою еспаньйолкою та харизматичною стриманістю він легко міг би бути героєм американського вестерну. 

Його напарник Денис Керпек навпаки нагадує кіношного добряка, який намагається всім допомогти, чого б це йому не вартувало. Денис зустрів війну у Вовчанську, разом з дружиною провів 40 діб під російською окупацією. Вибравшись звідти полями, він одразу повернувся до служби в поліції, і, як і Дмитро, разом з військовими брав участь у деокупації Харківщини. 

Після звільнення Старосалтівська громада через конкурс обрала Дениса Керпека та Дмитра Новицького поліцейськими офіцерами. Три місяці вони проходили навчання за програмою ІСІТАР (The International Criminal Investigative Training Assistance Program) у Вінниці. Разом з американськими інструкторами в максимально наближених до реальності умовах вони навчались розслідувати злочини, проходили тренінги з домедичної підготовки, вивчали правила дорожнього руху. Поліцейський офіцер громади — це, по суті, шериф, який поєднує функції криміналіста, слідчого, дільничного і дорожнього інспектора. Ці люди мають бути максимально наближеними до громади, знати її проблеми та потреби, завжди бути видимими, а не відсиджуватись у відділку. 

«Це було круто. Я б ще раз поїхав на таке навчання, — каже Новицький. — Я ніколи не був слідчим чи криміналістом, а тут люди з різним досвідом і знаннями діляться цим і доповнюють одне одного».

По обидва береги Сіверського Донця вода розкинулась до обрію. Осінні дерева на горизонті тонуть у блакитній димці. Біля води сидять поодинокі рибалки, а ближче до протилежного берега плавають лебеді. Дивлячись на цей пейзаж, розумієш, що до війни це був справжній курорт, куди на вихідні приїжджало відпочити чимало людей. Зараз же Старий Салтів більше нагадує місто-примару із розбитими будинками, зруйнованими технікумом і дитячим садочком, проблемами із забезпеченням комунальних послуг.

Ми прямуємо до кінно-спортивного комплексу «Атлант» — принаймні так він називався до війни. Як назвати це місце зараз, сказати важко. Звернувши з асфальтованої дороги, ми проїжджаємо кількасот метрів по піску, порослим диким чагарником полям та сосновому лісу. Серед високої сухої трави повороту до комплексу майже не видно, а напівзруйновані силуети будівель на горизонті виглядають покинутими. Тут нас вже чекає зелений «КамАЗ». Денис виходить з автівки і йде спілкуватися з чоловіком у машині — це місцевий фермер, який привіз сіно та 20 мішків вівса для коней. 

Після заїзду на територію автівки одразу обступає з десяток коней. Вони труться об машини та облизують вікна, не даючи пасажирам вийти. А коли це нам все-таки вдається, тварини з острахом та цікавістю починають вивчати гостей. Поки Денис та Дмитро розвантажують з «КамАЗу» овес, фермер Сергій поспіхом розповідає, що саме Денис попросив його допомогти із їжею для коней. Вони знайомі вже майже 15 років, і Денис завжди всім допомагає: то котам, то собакам, то людям, а зараз узявся рятувати коней. Сергій має поголів’я корів молочних порід у сусідній Кирилівці. Про «Атлант» він чув раніше, але приїхав сюди вперше. «У полях часто бачу цих коней, як вони там пасуться. Буває, їдеш з Харкова на Кирилівку додому, а вони всім табуном дорогу переходять, машину не пускають. Сигналиш їм, а вони не реагують». 

До війни «Атлант» був закритим виробничо-розважальним бізнесом, який працював на самоокупність. Залежно від сезону, тут працювало від 7 до 15 людей, було поголів’я у приблизно 200 свиней, розводили кроликів та курей. Власною технікою обробляли поля, на яких вирощували їжу для тварин. Але головною окрасою і гордістю комплексу завжди були коні. Саме вони магнітом притягували в «Атлант» основну масу відвідувачів. Хтось приїжджав сюди покататися з дітьми у кінній упряжці на візку, хтось — прогулятися верхи. Так само коні обслуговували весілля і різноманітні свята. На території комплексу працювала їдальня та велика відпочинкова зона. 

Зараз залишився тільки конюх Олексій, який працює тут уже 12 років. На вигляд йому трохи за 60. Це високий, худий, сивий чоловік із ніби з пластиліну зліпленим обличчям, глибоко посадженими очима і дуже тихим голосом. Він каже, що від 24 лютого тут лишалось ще кілька працівників, але вони всі повтікали під час активних бойових дій. «Я тут 12 років, уже 13-й пішов. Увесь час… І коли рашики були, і коли наші прийшли. Господар виїхав звідси рік тому, а я лишився. Не можу я кинути коней. В половини з них я приймав пологи, розумієте?» 

Про попереднього власника господарства Олексій розповідати не хоче. Каже тільки, що звуть його Олександр Солодко. Знає, що приходили до нього російські військові і він чаював з ними, а наступного дня, як вони пішли, Солодко зібрав документи на комплекс і коней та виїхав у Росію. «Він не підозрюваний, нічого такого. Він звичайний громадянин, десь перебуває за кордоном. Де саме, ніхто не знає, але їхав він через Росію. Чи лишився там, чи вже в Європі? Чорт його знає, — пояснює Керпек. — Господарство покинуто. Слава Богу, що є людина, яка розуміє, як тут що робити, і вона працює. Ну і ми максимально допомагаємо у всіх питаннях».

За час активних бойових дій на Харківщині на територію комплексу 33 рази прилітали снаряди. Одна стайня повністю знищена, друга пошкоджена. Одну кобилу поранило, а її 5-місячне лоша загинуло. Коли починались обстріли, Олексій спершу ховав коней у стайню, а потім сам ховався у льох. Коли атаки припинялись, він гасив пожежі, як міг рятував тварин. Після деокупації почались проблеми з мародерством та пограбуваннями. Один трактор розібрали на запчастини, вкрали частину сільськогосподарського устаткування, зрізали електромережі. З вересня минулого року він трішки підлагодив дах пошкодженої стайні, затягнув розбиті вікна плівкою. Але треба ще закласти стіни цеглою і максимально підготувати приміщення до зими, щоб тварини не мерзли. «Цегла у нас є, але я її класти не вмію. До того ж потрібен ще цемент і пісок, на які я не маю грошей», — розповідає конюх.

Говорячи про проблеми і потреби, Олексій весь час розповідає тільки про тварин і господарство, повністю ігноруючи себе. Весь теплий період року кобили з лошатами проводять на вільному випасі, годувати потрібно тільки жеребців. А коли трава на полях закінчиться, доведеться годувати всі 28 коней. Вівсу і сіна, які привіз Сергій, має вистачити десь до середини грудня. Що буде потім, конюх не знає. Але їжа — це не основна проблема тварин; їм також потрібен ветеринарний догляд, вітаміни для суглобів, догляд за копитами та гривою. 

«Може, когось [із коней] треба, аби лікар приїхав подивитися, зробив щеплення. Я бачу, що вони ходять, але як почуваються внутрішньо? Лікар розуміє, який в них внутрішній стан чи як у коня з ногою, так? Начебто всі цілі, живі. Знов-таки, подряпалася десь кобила, немає ж жодного засобу хоч запшикати чимось. Може, проглистовати їх треба — теж це все треба купувати. А воно недешеве, там одна ампула-шприц коштує 1 200 гривень, а їх 28 голів», — каже Олексій. 

Про нового власника мріє не тільки Олексій, але й поліцейські Денис та Дмитро. Вони зазначають, що це було б ідеальним рішенням, якби знайшлась людина, яка взяла б «Атлант» під свій контроль і змогла б відновити комплекс. Натомість поліцейські, хвилюючись за життя та здоров’я тварин, змушені проводити роз’яснювальні розмови із м’ясозаготівельниками, які періодично приїжджають на територію комплексу, аби придбати коней на м’ясо.

Але розв’язати це питання як з практичної, так і з юридичної точки зору дуже складно. Спортивно-кінний клуб — приватна власність, а де перебуває власник, нікому не відомо. Відповідно, невідомо також, де всі документи та паспорти на коней. Зараз доля 28 тварин «Атланту» повністю в руках двох старосалтівських шерифів, які бережуть їхню безпеку та конюха Олексія. Частково допомагають тваринам і фермери Старосалтівської громади, але, на жаль, цього недостатньо, бо є ще комунальні послуги — плата за електро- та водопостачання, яка складає значну частину витрат господарства.

Ми прощаємось з Олексієм та гуляємо територією комплексу. Біля рожевої, побитої уламками снарядів стайні стоїть, наче намальована Бенксі, молода кобила. У старих яблунях блукають молоді жеребці, десь у траві, далі від незнайомців, за матір’ю ховається півторамісячне лоша. Коні обступають нас з усіх боків, як тільки ми підходимо до автівки. Вони тикають у нас своїми довгими, граційними мордами. Ми з фотографом шкодуємо, що забули купити для них смаколиків — яблука та цукор. Дмитро і Денис тиснуть Олексію руку, він нагадує їм про вітаміни для коней і солярку для трактора. «Ну що, по конях!» — жартує один із поліцейських і ми рушаємо назад, до Харкова.