Усі страхи Арі Астера. Розповідаємо, що таке постгорори та яку роль в еволюції кіножахів зіграв режисер «Спадковості» та «Сонцестояння»

На українські кіноекрани вийшла стрічка «Усі страхи Бо» — остання робота майстра горорів нової хвилі Арі Астера («Спадковість», «Сонцестояння») з Гоакіном Феніксом у головній ролі. Як і в попередніх своїх роботах, режисер-сценарист розхитує межі жанру та запрошує глядача у тригодинну сюрреалістичну подорож, під час якої місцями треба натурально підтримувати щелепу. Спеціально для Заборони кінокритик Станіслав Тарасенко розповідає, як зрозуміти стрічки Арі Астера та що треба знати про постгорори та їхні жанрові особливості. 

Від початку XXI століття жанр горору переживає небачений досі розквіт, причому з усіх точок зору: і якості, і кількості, і касових зборів, і кінофестивального визнання, і навіть проголошення нової естетики кіно. Звичайно, скептики-кінознавці і фанати жанру стверджують, що ці високі оцінки перебільшені, і ніякої справжньої революції не відбулось — мовляв, з часів «Дитини Розмарі» (1968) Романа Поланського, «Того, що виганяє диявола» (1973) Вільяма Фрідкіна, «Техаської різанини бензопилою» (1974) Тоба Гупера або ж «Гелловіна» (1978) Джона Карпентера особливо нічого і не змінилося, а все нібито нове — це лише добре забуте старе.

Можливо, скептики мають рацію, проте їхня правота — не більше ніж констатація спадкоємності та традиційності будь-якої, у тому числі й найбільш самобутньої, культури. Хоч яка ця культура унікальна, вона завжди вписана в контекст свого часу. Так і сьогоднішні горори нової хвилі — або «постгорори», «піднесені горори» чи «повільні горори» — цікаві не лише своїми жанровими особливостями, а й актуальною контекстуальністю, місцем, яке вони обіймають у загальній картині сучасного кінематографа, а також суперечливою реакцією, яку вони викликають у глядачів.

Що ще за горори нової хвилі?

Постгорор — явище неординарне, і навряд чи воно сформувалося б, якби не засилля блокбастерів, що, як і постгорори, розквітли буйним цвітом впродовж 2010-х років. Супергероїка, фантастика, перегони, трансформери, апокаліпсиси, кайдзю, аватари, поттери, ба-бахи — чим би дитя не тішилося, аби тільки ходило до кінотеатрів. Кінотеатральне видовище стало амбітним, масштабним та дорогим як ніколи за всю історію людства. Щоправда, до того ж і одноманітним — ті ж самі фільми Marvel Studios часто схожі між собою, як дві краплі води.

Саме на цьому загальному однорідному блокбастерному фоні і виросла постгорорна цвіль-альтернатива — зазвичай дешеве, але дієве кіно, що смиренно повертається до витоків кінематографа часів Фрідріха Мурнау, Фріца Ланга та Альфреда Гічкока. Сьогодні виникла ціла плеяда кінорежисерів і навіть студій-дистриб’юторів (на кшталт «А24» та «Blumhouse Productions»), що спеціалізуються на жанрі горорів, перевідкрили його та обросли натовпами шанувальників.

Що ж відрізняє нове постгорорне кіно від інших стрічок? Є маса визначень цього жанру, причому іноді вони суперечать одне одному. Деякі дослідники кіно навіть відмовляються називати постгорори горорами, наполягаючи на першочерговості психологізму та драматизму в цих фільмах, а не жаху як такого. 

Проте постгорори свідомо відмовляються від таких типових прийомів фільмів жахів як послідовний розвиток сюжету або ж монстр, який несподівано вистрибує з шафи.

Постгорори — це:

Видів постгорорного кіно неймовірно багато, і, знов-таки, каталогізувати постгорори можна по-різному: вампірські постгорори («Впусти мене» Томаса Альфредсона), мейнстримні постгорори («Воно слідує» Девіда Роберта Мітчелла, «Тихе місце» Джона Красінські), артхаусні постгорори («Маяк» Роберта Еггерса), психологічні постгорори («Вбивство священного оленя» Йоргоса Лантімоса, «Пастка» Джордана Піла) — тут є де розгулятися фантазії.

Ще однією особливістю постгорорів можна назвати значущість авторів цього жанру. Тут режисер і сценарист — зазвичай одна й та сама особа, а їхні імена-бренди самі по собі приваблюють глядачів. І серед них усіх режисер та сценарист Арі Астер, який на сьогодні зняв три кінострічки — «Спадковість» (2018), «Сонцестояння» (2019) та «Усі страхи Бо» (2023), — посідає особливе місце.

Хто такий Арі Астер?

Арі Астер — один з найбільш талановитих, титулованих та фінансово успішних режисерів постгорору останніх років. Сама доля заповідала йому працювати у цьому жанрі: з юних років він надихався горорами, дивився їх пачками та шукав однодумців. Після низки вражаючих коротких метрів у 2018 році 32-річний режисер випустив «Спадковість» — пронизливі психологічні жахи, які при бюджеті 10 мільйонів доларів принесли понад 80 мільйонів доларів прибутку і увійшли до всіх можливих списків найкращих кінострічок 2018 року.

«Спадковість» — еталонний постгорорний фільм, гнітюча сімейна драма про неможливість опору злу, майже давньогрецька трагедія, настільки ж нігілістична, наскільки й незрозуміла. Фільм розповідає про нещасливе сімейство Грехемів, яке переживає смерть бабусі — як виявляється, могутньої та підступної відьми, схибленої на служінні демону Пейману. Грехеми постійно потрапляють у якусь чортівню, а у фіналі стрічки опиняються у натуральному пеклі.

При цьому сама історія не справляє враження чистого фільму жахів — це і справді швидше психологічний трилер про стосунки всередині сім’ї, про втрату, про розхитані нерви та бажання допомогти і врятуватися, якому не судилося збутися. Очевидно, що Астер використовує жанр жахів як інструмент, аби розповісти універсальну, хоч і дуже страшну історію про руйнування інституту сім’ї внаслідок дисфункціональних стосунків всередині неї. Грехеми від самого початку приречені, і те, що вони не в змозі вплинути на свою долю, жахає набагато більше, ніж відьми, які повзають по стінах, або ж відірвані голови.

Після замкненої в одному приміщенні «Спадковості» Астер зняв фольк-горор «Сонцестояння», що відбувається на зелених шведських просторах. І знову режисер-сценарист лише прикидається майстром горору — насправді він розповідає історію співзалежних стосунків хлопця Крістіана (Джек Райнер) та дівчини Дені (Флоренс П’ю).

Виявляючи талант першокласного сценариста, Астер використовує традиційні жанрові кліше фолк-горору (село, язичництво, жертвопринесення; класичний приклад — «Плетена людина» 1973 року), аби більш глибоко та неординарно розкрити діалектику цих самих безлюбовних відносин, виявити їхні суперечності та ступінь байдужості Крістіана до Дені. Як наслідок — і ми це розуміємо вже після перегляду «Спадковості» — Арі Астер підводить нас до думки, що абстрактне і нелюдське зло — це далеко не найстрашніше в нашій цивілізації. Нездорові стосунки між людьми, брак розуміння та прийняття іншого — ось головна руйнівна сила у стрічках Астера, у тому числі й у найсвіжішій його роботі, «Усіх страхах Бо».

Якою вийшла нова стрічка?

Як і Джордан Піл, інший іменитий режисер постгорорів, який прославився жахами «Пастка» (2017) і «Ми» (2019), а потім різко відійшов від них у своєму найбільш авторському фільмі «Ноу» (2022), Арі Астер також віддалився від «Спадковості» та «Сонцестояння» у стрічці «Усі страхи Бо» — цій сюрреалістичній напівавтобіографічній трагікомедії-горорі, що триває аж три години і влаштовує глядачеві психоделічні американські гірки.

Виконавець головної ролі Хоакін Фенікс постає у різновікових версіях героя, який боїться усього на світі — від власної матері до походу в магазин. Зовнішнє у цьому фільмі виражає внутрішнє: на екрані відбувається абсолютний і некерований хаос.

У цій стрічці Арі Астер, певно, як жоден інший його сучасник, відривається від звичних ознак постгорору настільки далеко, наскільки це тільки можливо. По суті, «Усі страхи Бо» — це чистий артхаус і сюрреалізм, відвертий експеримент у дусі Федеріко Фелліні та Луїса Бунюеля. Проте Астер все одно продовжує користуватися напрацюваннями постгорору. Страшне у цьому фільмі — лише інструмент для глибоко психологічного чи навіть психопатологічного сюжету. Не глядач потрапляє у звичний простір фільму жахів, а саме Бо знаходить себе у цьому просторі: одне божевілля змінює інше, вчорашній страх витісняється сьогоднішнім — суцільне царство постметамодерну.

Арі Астер дійсно розсунув межі горору і довів їхню умовність, адже горор чудово поєднується з багатьма іншими жанрами кінематографа на кшталт психологічної драми або чорної комедії. Астер погрожує, що наступним його фільмом має стати вестерн, проте нас цим не обдурити — впевнений, ми все одно побачимо чергову варіацію сучасного горору.