«Веселив батьків, але це рятувало й мене самого»: важко поранений доброволець

Олександр Будько з позивним Терен, командир взводу 49-го окремого стрілецького батальйону «Карпатська Січ» імені Олега Куцина, втратив обидві ноги під час харківського контрнаступу. До повномасштабного вторгнення чоловік ніколи не тримав у руках зброї — 24 лютого 2022 року розпочалося його нове життя як військового.

Про спогади з фронту Терен написав автобіографічну розповідь «Історія впертого чоловіка». На презентації збірки в Українському домі у Варшаві спеціально для Заборони побувала журналістка Юлія Войнар.

Перший день війни та шлях на фронт

Життя до повномасштабної війни, як і в більшості українців, було безтурботним, розповідає Олександр. Сам він родом із Рівного. Свого часу переїхав до Києва, де працював баристою на Подолі, захоплювався графічним дизайном. Багато займався спортом, подорожував — вів активний спосіб життя. Мріяв стати найкращим дизайнером якщо не світу, то Європи. Утім, 24 лютого 2022 року плани довелося змінити. 

«Звістка про початок війни застала в Києві. Подзвонила моя тепер уже колишня дівчина, сказала, що почалася війна. Я не повірив, поки не почув вибухи за вікном. Які думки були? Спочатку трохи запанікував, не розумів, що робити. Не вірив, що війна дійсно почнеться, тож не готувався до цього. Проте швидко зібрав речі першої потреби й зустрівся з дівчиною», — пригадує військовий.

Будько не мав бойового досвіду, але вирішив піти на фронт. Бо точно знав, що хоче воювати, потрапити у вир подій і брати найактивнішу участь у захисті країни. Щоб потрапити до війська, довелося подолати багато перешкод — і через довжелезні черги з охочих до військкоматів, і через проблеми зі здоров’ям.

«Насправді не все було так легко, як би хотілося. Я собі думав: прийшов до військкомату, взяв автомат у руки — й пішов воювати. А виявилося, що не так просто. Щоби потрапити в ЗСУ чи будь-куди у військо, доводилось шукати різні шляхи. Мені було байдуже, просто дайте зброю і покажіть, де ворог», — розповідає чоловік. 

Поранення Терена на Харківщині

На фронт Олександр потрапив у травні 2022 року. Це був харківський напрямок — між Ізюмом і Слов’янськом, село Барвінкове. Він став командиром взводу 49-го окремого стрілецького батальйону «Карпатська Січ» з позивним Терен. І 24 серпня, рівно за пів року після початку повномасштабного вторгнення, коли ЗСУ йшли в контрнаступ на Харківщині, Олександр дістав тяжке поранення. Через сильну втому військовий задрімав в окопі. Прокинувся від нестерпного болю в ногах і від того, що з усіх боків сипалася земля. Врятували побратими: швидко відкопали, наклали турнікети на обидві ноги. Утім, зберегти їх не вийшло — довелося ампутувати.

«Усвідомлення того, що відтепер матиму інше життя, прийшло одразу в момент поранення. Я розумів, що втратив кінцівки. Був при тямі від моменту поранення і до першої операції, до введення анестезії. Тож це не стало сюрпризом, коли прокинувся й побачив, що нема обох ніг. Очевидно, спочатку я не дуже розумів, що відбувається. Єдине, чого хотів, — аби припинився біль. Місяців за три стало трохи легше, хоча фантомні болі є й зараз», — каже Олександр.

З того часу довелося призвичаїтися до іншого життя, адаптуватися до нових реалій і нового тіла, розповідає Терен. Не опустити руки вдалося завдяки підтримці людей, які були поряд: «Розумів, що за такої підтримки не можна розкисати, та я й не збирався цього робити. Я по житті весела людина, тому мені з багатьох моментів навіть було смішно. Аби відвернути сім’ю, батьків від негативних думок, старався якомога більше жартувати, веселив їх і не давав їм зрозуміти, що сталося щось погане. Я намагався робити це для них, але це рятувало й мене самого».

«Історія впертого чоловіка»: книга спогадів з фронту Олександра Будька

Про страшне поранення та ампутацію батьки дізналися із соцмереж. Ще на фронті Терен завів інстаграм-сторінку, яка називалася «Щоденник українських добровольців: будні та свята». Розповідав про все, що відбувається на фронті між бойовими зіткненнями, описував, як минають дні військовослужбовців. Отримував дуже багато відгуків і прохань написати книжку. Згодом, уже перебуваючи в госпіталі, вирішив усі свої спогади закарбувати.

«Я ще не мав протезів. Робити було нічого, однаково ніг немає, лежу — вирішив писати книгу. Розповідь починається від першого дня війни — 24 лютого, а завершується моїм пораненням — 24 серпня. Я це назвав таким шляхом від цивільного до пораненого військового. Хотілося, напевно, прожити той досвід ще раз: кортіло повернутися на фронт. Думав, що за місяць вилікуюсь, швиденько реабілітуюсь, отримаю протези — і назад на війну. На жаль, так не трапилось», — ділиться Олександр Будько.

Під час написання він знову проживав ті події, відчував ті емоції й запахи, чув ті голоси й міг уявити ту картинку доволі детально. Військовий сподівається, що йому добре вдалося все це відтворити.

Паралельно з паперовою книгою буде ще й аудіоверсія. Нині автор працює над озвученням твору. Крім того, Терен запустив на YouTube власне шоу «Відвал ніг, або All інклюзив». Разом з українськими зірками Олександр тестує, наскільки країна адаптована до потреб людей з інвалідністю, аби привернути увагу суспільства до цього питання. 

Будько вже задумується над написанням другої частини книги. В ній ітиметься про шлях бійця після поранення. Автор обіцяє, що цей примірник буде ще більш мотиваційним.

Своєю історією Олександр Будько прагне показати всім українським бійцям, зокрема тим, хто пережив ампутацію, що життя триває. І в ньому є безліч можливостей для реалізації, тож не варто опускати руки.