Читаєте зараз
Від бригади Чорних Запорожців до Азова: три неймовірні історії українських захисниць

Від бригади Чорних Запорожців до Азова: три неймовірні історії українських захисниць

Ilona Kivva
Автор:
  • У лавах українських збройних формувань служать тисячі жінок: хтось боронить Україну з 2014 року, інші долучилися після 24 лютого 2022 року. 
  • Військовослужбовиця з позивним Сімка спершу займалася судовими розслідуваннями, але згодом стала зв’язківицею у одній з бригад ЗСУ.
  • Дві захисниці з 3-ї штурмової бригади та 72 бригади імені Чорних Запорожців ЗСУ стали першими жінками у своїх підрозділах, хоч до великої війни не мали жодного військового досвіду.

Руслана Данілкіна та Оксана Рубаняк серед тих, хто пішли доброволицями до лав Збройних сил України у перші дні повномасштабного вторгнення. Дівчата служать у різних бригадах та на різних напрямках, але обидві працювали на передовій. Дар’я (прізвище та позивний жінки не називається) провела перші місяці великої війни в окупації, але навіть за таких умов допомагала українським воїнам. Після евакуації приєдналися до штурмової бригади і повернулася у свій регіон вже військовою.

Заборона розповідає історії трьох українських захисниць.


Доброволиця у 18 років — Руслана Данілкіна

Дівчина родом з Одеси виросла у родині військових: мама і тато з 2014 року служили у зоні АТО/ООС. Після початку повномасштабного вторгнення Руслана теж долучилася до лав ЗСУ. На той момент їй було усього 18 років.

«Моя служба розпочалася у Запоріжжі. Але була я там недовго, десь три тижні. Я займалася судовими розслідуваннями. І з деякими робочими питаннями мені треба було виїжджати на передок. Коли я туди потрапила, то зрозуміла, що це моє місце», — розповіла військовослужбовиця.

Під час одного з візитів на передову вона звернулася до командира батальйону і попросила взяти її до себе — він погодився і за тиждень дівчина потрапила на першу лінію. Там освоїла нову спеціальність — операторка-зв’язківиця і отримала позивний Сімка.

Читати більше новин в Telegram

«Моя робота полягала в тому, що я повинна була приймати інформацію про виходи та проходи снарядів, прийняття двохсотих-трьохсотих та передачу їх до медиків, переміщення техніки, піхоти, авіації та будь-які звуки або вибухи розтяжок і багато чого іншого. Мій робочий графік був цілодобовим — зв’язківець працює вдень і вночі», — згадує захисниця.

Найважче, за її словами, було звикнути до звуків вибухів, які лунали постійно. Одного разу по штабу бригади, де зазвичай працювала Данілкіна, прилетів ворожий боєприпас. На щастя, ніхто тоді не постраждав.

Після Запорізького напрямку Сімку перевели на Херсонщину. Під час виконання бойового завдання вона з побратимами потрапила під артилерійський обстріл. Один зі снарядів вправ дуже близько — це був касетний боєприпас, його уламки наскрізь прошили автівку, у якій знаходилися військові. Руслана отримала тяжке поранення.

«Почула писк, ми з’їхали з дороги, я взялася за коліно, а там просто кістка. Абсолютно все було у крові. На щастя, позаду їхали бойові медики. Постраждали усі, хто був в автівці. Мені наклали джгут, як знову розпочався обстріл. Медики відбігли, а я просто молилася, щоб знову в нас не попало. Мене рятували під вибухи снарядів — ногу поклали збоку. У лікарні Херсону її ампутували», — поділила страшними подробицями Данілкіна.

Зв’зківиця ЗСУ Руслана Данілкіна (по центру) з побратимами. Фото: Руслана Данілкіна/Instagram

З Херсону бійців перевезли до Миколаєва, а вже звідти дівчина потрапила до Одеси. Тепер на неї чекає кількамісячна реабілітація, після якої вона має намір знову стати у ряди Збройних сил України.

«Найбільше допомагають думки про племінницю. Їй чотири місяці — народилася поки я була на службі. Бачила її всього один раз. І коли зі мною сталася трагедія, я згадувала, що вдома мене чекає ця маленька дівчинка. Є ще одна маленька дівчинка, яка на мене чекає — моя кішка Пуля. Вона зі мною з Запоріжжя, і я її всюди возила із собою. В Херсоні в момент обстрілу Пуля також була в авто. Але дуже пощастило, що її не зачепило. Мої побратими повернулися за нею — вона так і сиділа в авто, чекала», — розповіла Руслана Данілкіна.

Кішка Пуля. Фото: Руслана Данілкіна/Instagram

Позивний Ксена: хто така Оксана Рубаняк

Початок повномасштабної війни 19-річна Оксана Рубаняк зустріла в Івано-Франківську. Там вона працювала у Департаменті молодіжної політики та спорту міської ради й паралельно вчилася у коледжі. У перші дні після вторгнення записалася в одне з добровольчих формувань Івано-Франківська — допомагала патрулювати місто.

У травні 2022 року дівчина пішла служити кулеметницею у 72 окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців і стала першою (і поки єдиною) жінкою у своєму взводі.

«Одне з добровольчих формувань міста складалось із людей, що у перші дні зорганізувались для самооборони. Ми допомагали правоохоронцям підтримувати громадський порядок. Згодом все закрутилось-зав’язалось і… я стала військовою. На опанування військової професії часу було обмаль, тому доводилось все засвоювати швидко та, переважно, уже в районі бойових дій», — згадує захисниця.

Оксана Рубаняк з побратимами. Фото: Armyinform

У вересні 2022 року захисниця з позивним Ксена тимчасово повернулася з фронту, аби отримати диплом коледжу та вступили до вишу. Після здачі іспитів повернулася на передову — у Донецьку область. В окопі відсвяткувала і своє 20-річчя. 

«Тут всього стільки відбулось, що й важко виділити якийсь окремий випадок. Безумовно, морально та фізично спочатку було дуже важко, проте людський організм звикає до будь-яких навантажень. Буває недосипаєш, часом немає можливості помитись чи приготувати щось поїсти. І, до речі, скажу вам, що оті гуманітарні сухпайки з-за кордону дуже виручають, їх можна споживати у будь-яку погоду та в будь-якому місці. Проте після війни я точно ніколи не їстиму “Мівіну” чи інших субліматів», — зізналася Оксана Рубаняк.

Оксана Рубаняк з позивним Ксена, кулеметниця у 72 окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців. Фото: Оксана Рубаняк/Facebook

Чорнобаївка-Бахмут: історія стрільчині з «Азова»

33-річна Дарина жила в Чорнобаївці Херсонської області. У перші дні повномасштабного вторгнення село було окуповане росіянами. 

«Цивільних розстрілювали на вулиці. Було небезпечно, але до цього теж звикаєш. Найскладніше було бачити зрадників серед своїх — війна показала різні боки людей, і не завжди вони були позитивними, не завжди люди були такими, якими ми їх вважали, на жаль», — згадує життя в окупації жінка.

Кілька місяців Дар’я передавала українським військовим координати російських військ для ударів. Залишатися в Чорнобаївці ставало дедалі небезпечніше — наприкінці серпня-2022, подолавши 36 російських блокпостів, їй вдалося евакуюватися на підконтрольну Україні територію.

Жінка поїхала до Києва та навіть встигла влаштуватися на роботу, однак пропрацювала недовго — вирішила вступати до лав українських збройних формувань. 

Дарина пройшла відбір і стала санітаркою-стрільчинею в одному з підрозділів Сил спеціальних операцій «Азова» (станом на 2023 рік ССО «Азов» переформатували у третю штурмову бригаду Сухопутних військ ЗСУ).

«Я максимально швидко намагалася вчитися, хлопці вже були підготовлені. Я виходила і самостійно тренувалася з автоматом, самостійно намагалася фізпідготовку тримати на рівні, тому що розумію: природу ти не проведеш», — розповіла захисниця.

У своєму підрозділі вона поки єдина жінка. Зізнається, що одразу домовилася з побратимами, аби не робили їй поблажок.

«Домовилася з хлопцями, що ми — на рівних, максимально я виконую те ж саме, що виконують вони. Але завжди будуть оберігати, хоча кажуть, що так, ти наш побратим, але я розумію, що в них ставлення до мене трішечки інше», — зізнається Дарина.

Перше військове завдання жінка виконувала у рідній Херсонщині. Потім був Донбас — участь у боях під Бахмутом. За тиждень в окопах жінка відморозила ноги. Командир наполіг на лікуванні, тож захисницю відправили на лікування у Прикарпаття. Каже, що після лікування одразу повернеться на службу до своїх.

Раніше Заборона розповідала про українського воїна з батальйону Луганськ-1 Леоніда Овдіюка, який під час виконання одного з бойових завдань отримав важке поранення, майже три роки проходив реабілітацію, але все одно повернувся до лав рідної бригади.

Читати більше новин в Telegram

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій