ВІЙНА
Іван Чернічкін
Фото: Роман Пашковський
29 Березня 2023
«Війна стала для мене часом перевідкриття України».
Підсумки фронтової експедиції фотографів Михайла Палінчака та Романа Пашковського
1 березня 2023 року київські фотографи Михайло Палінчак та Роман Пашковський вирушили у 10-денну подорож вздовж лінії фронту, щоби на власні очі побачити та зафіксувати наслідки приходу «русского мира» на українську землю.
Фото: Михайло Палінчак
За ці 10 діб вони проїхали понад 3000 кілометрів. Їхній шлях пролягав через Харків, Ізюм, Богородичне та Краматорськ. А потім — на південь, до нещодавно деокупованого Херсону. Подорож закінчилася там, де й почалась — у Києві на Майдані Незалежності під час прощання з Героєм України Дмитром Коцюбайлом (позивний «Да Вінчі»), який загинув, обороняючи Бахмут.
Фото: Роман Пашковський
Насамперед фотографи відвідали села та містечка на північ від Харкова. Вони фотографували підірваний міст через річку Сіверський Донець у Старому Салтові. Зараз він непридатний для автомобільного сполучення, тож місцевим мешканцям доводиться переходити його пішки. Місяць тому дістатись на інший берег можна було за допомогою човнової переправи.
Фото: Михайло Палінчак
Фото: Роман Пашковський
У майже повністю зруйнованих російськими обстрілами Руських Тишках єдиним, з ким вдалося поспілкуватися фотографам, був 70-річний Олексій. Його дружина Ольга померла від поранень після ракетного удару по їхньому будинку. Олексій щодня приїжджає сюди з Харкова розгрібати завали. Навколо дому чоловік знайшов фрагменти щонайменше 26 ракет.
Фото: Михайло Палінчак
«Мабуть, це і є місце-привид. В селі Руські Тишки, крім однієї людини (принаймні коли ми там були), більше нікого нема», — писав у щоденнику Палінчак 2 березня 2023 року.
Дорогою на Донбас Михайло та Роман відвідали Ізюм. У лісосмузі поблизу міста вони помітили колону спаленої російської військової техніки. Серед уламків танків, БТР та військових вантажівок, наче мурахи, поралися декілька чоловіків, які розбирають цю техніку на металолом та здають по 2 гривні за кілограм.
Фото: Михайло Палінчак
Романа Пашковського вразила розбита й спалена російська техніка. «Це було прям дуже сильно по відчуттях — мені складно уявити, яке пекло було в той момент, коли ракети поцілили в цю російську позицію», — згадує фотограф.
Фото: Саша Луніна
Але найболючішим враженням — майже шоком — для обох став досвід перебування на місці масового поховання у лісі під Ізюмом. У щоденнику Пашковський писав, що вигляд цих могил та усвідомлення трагедії, що сталася в місті під час окупації, повністю вибили його з рівноваги. Він не міг спокійно фотографувати через емоції.
Фото: Роман Пашковський
Фото: Михайло Палінчак
Просуваючись глибше на Донеччину, фотографи побували у селі Богородичне. Ще кілька місяців тому тут точилися запеклі бої між ЗСУ та окупантами. Про це нагадує зруйнований Богородицький скит Святогірської Лаври. Золотий купол споруди тепер валяється у купі обгорілої цегли біля входу до головного храму.
Фото: Михайло Палінчак
У Краматорську документалісти стикнулися з бюрократичними проблемами, які доволі часто трапляються з українськими журналістами на відміну від закордонних колег, що теж працюють на війні. У місця, куди легко пускають іноземні ЗМІ, доступ українським журналістам (особливо фрілансерам) часто закритий.
Фото: Михайло Палінчак
Декілька днів Михайло та Роман намагалися отримати дозволи, щоб мати змогу працювати на Донбасі. На них чекали в госпіталі міста Торецьк, але в останню мить фотографи отримали заборону на зйомку.
«Завжди якісь пригоди. Одна з основних — війна з бюрократією, тому що всі кроки треба погоджувати з усіма, — каже Роман. — Це може тривати тижнями і дуже виснажує. Дозвіл на те, щоб заїхати в певне місто, дозвіл, щоб отримати дозвіл, — лабіринт дозволів. В цьому є певна логіка, але можна так і не дочекатись погодження і поїхати назад».
«Дивна у нас робота. Ніби й важлива, особливо в часи соціальних потрясінь, і надзвичайно важлива під час війни, коли очі усього світу прикуті до нашої країни. З іншого боку, відчуваєш себе постійно зайвим. Усі сприймають тебе з пересторогою, бояться сказати зайве чи навіть намагаються здихатись (“заважаємо працювати”)», — додає Палінчак.
В останні кілька місяців Краматорськ перетворився на військово-журналістський хаб. Цивільних в місті майже не лишилося, натомість приїхало багато журналістів, які слідкують за новинами з фронту, особливо з Бахмуту. І якщо у кафе або в кав’ярні ви бачите людину не у військовій формі, можна з упевненістю казати, що це журналіст або фотограф.
Фото: Михайло Палінчак
Покидаючи Донбас, обидва фотографи зазначили, що це дуже депресивний регіон, який і до війни відрізнявся від інших областей України. Регіон поганих доріг, териконів та радянського спадку. Але водночас — регіон із власною неповторною ідентичністю, в якій відчувається кремезність та незламність його населення.
Фото: Роман Пашковський
Фото: Михайло Палінчак
Подолавши 8 годин важкого шляху, експедиція дісталася Херсону. Хоч російські війська і залишили місто, воно постійно перебуває під ворожими обстрілами. Окупанти засіли на лівому березі Дніпра і звідти обстрілюють місто. Особливо дістається району, який місцеві називають Островом.
Фото: Михайло Палінчак
Саме на Острові Палінчак та Пашковський познайомилися з 15-річною Танею. Вона разом з мамою провела тут весь час російської окупації. Більшість друзів Тані виїхали з міста, як і більшість мешканців її району. Але Таня випромінює неймовірну позитивну енергію та оптимізм, якими щедро ділиться з усіма, хто поруч.
Фото: Роман Пашковський
Фото: Роман Пашковський
Фото: Михайло Палінчак
Дев’ятий день подорожі став для Романа Пашковського особливо важким. Йому було нестерпно боляче бачити Південь України у такому понівеченому стані. Три роки тому він разом із друзями відвідав острів Джарилгач і закохався у цей регіон.
Фото: Роман Пашковський
«Мій любий Південь, як же сумно бачити тебе в такому стані. Всі ці понівечені села вздовж Дніпра. Потрапивши в село Олександрівка, де стояли російські війська, я знову побачив всі ці руйнування, трагедії людей та суцільний жах на фоні аромату і неймовірно красивих пейзажів», — розповідає Роман.
Фото: Роман Пашковський
Подорож закінчилася 10 березня на Майдані Незалежності в Києві, коли вся Україна прощалася з Дмитром Коцюбайлом на позивний «Да Вінчі». «Герої вмирають! Ми не маємо права забувати їх, маємо пам’ятати їхнє життя та подвиг, маємо продовжувати їхню боротьбу аж до самої перемоги й далі», — пише в щоденнику Михайло Палінчак.
Фото: Михайло Палінчак
Для Михайла та Романа ці 10 днів стали якоюсь мірою одкровенням. 3000 кілометрів не основними дорогами, а крізь маленькі села та великі міста абсолютно різних регіонів України. Всіх їх об'єднує спільне горе війни, тисячі понівечених доль і зруйнованих життів.
Фото: Роман Пашковський
Фото: Михайло Палінчак
«Дорогою думав, що так багато, як минулого року, ніколи не подорожував Україною. Я звик подорожувати потягом або літаком, але в цьому випадку ти бачиш лише ті міста, куди їдеш — зазвичай обласні центри. Втрачається можливість імпровізації, відкриття для себе чогось зовсім нового та несподіваного. Цей час став для мене часом перевідкриття України, — зазначає Палінчак. — Гірко лише, що приводом для нього стало повномасштабне вторгнення Росії».
Вивчайте Україну та її історію, наближайте перемогу та ставайте патронами Заборони ❤️