Волонтери на карантині. Люди, які допомагали військовим, розповідають, чому переключились на боротьбу з пандемією
11 березня в Україні оголосили карантин через епідемію коронавірусної хвороби. Як і в багатьох країнах світу, українська медична система виявилася не готовою до пандемії – бракує не тільки апаратів штучної вентиляції легенів, а й елементарних засобів захисту. Волонтери, як і на початку війни 2014 року на Сході України, першими кинулися допомагати. Зараз вони постачають маски в лікарні, шиють захисні костюми, закуповують і роблять самотужки антисептики і відправляють тести на COVID-19 на фронт. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила з волонтерами, які допомагали під час війни – а зараз допомагають медикам і армії в умовах карантину. Вони розповіли, чому боротьба з пандемією – це теж своєрідна війна, і чому вони готові затикати дірки, але до певного моменту.
Перші дні карантину Оксана Іванців сиділа вдома в Києві та дотримувалася рекомендацій: нікуди не ходила, мила руки 20 секунд, дезінфікувала поверхні. Її перше й головне завдання було не захворіти самій і не передати вірус комусь іншому. Розповідає, що за тиждень «прийшла до тями» і провела із собою серйозну бесіду: «Оксано, ти ж усе знаєш і вмієш, ти можеш більше, ніж просто не розносити заразу по вулиці». Того ж дня вона почала шукати варіанти, як допомогти лікарям у своєму рідному містечку – Бережанах Тернопільської області. Одразу розуміла, що допомагатиме саме лікарням – якщо медики оперативно не отримають засобів захисту та захворіють самі, то лікувати інших вже не буде кому.
Оксана Іванців волонтерить уже вісім років. Вона була однією з перших, хто займався проектом лікарняних клоунів. Спеціально навчені аніматори приходили до дітей в онковідділення, веселили їх і розраджували їх під час процедур. Після Майдану Оксана волонтерила в проекті, який возив культурні ініціативи в прифронтові зони, а вже наступного року заснувала громадську організацію, яка допомагала ветеранам.
«Це був вересень 2015 року, додому саме поверталися військові з першої хвилі мобілізації – актуальним постало питання реабілітації. Ми стартонули з психологічної допомоги та створили ресурс «Без броні», де збирали перевірені ініціативи допомоги для ветеранів», – пояснює Оксана. На сайті зібрали понад 900 організацій і центрів, які допомагають безкоштовно. Відтоді Оксана займається переважно ветеранськими проектами – зокрема створила центр психосоціальної підтримки ветеранів АТО в Краматорську.
З початку карантину Оксана обдзвонила всіх, хто знав більше за неї: Міністерство охорони здоров’я та організацію «Пацієнти України», яка координує допомогу в різних регіонах. Прочитала десятки статей та зателефонувала в усі місцеві лікарні. Вона хотіла насамперед зрозуміти, чого потребують люди, яким вона хоче допомагати – і як робити це грамотно. «З 2014 року я зрозуміла, що найважливіше – це говорити з людьми, яким ви збираєтесь допомагати. Якщо це лікарня, то важливо передзвонити в цю лікарню і спитати, які саме маски їм треба, чи підійдуть ось такі й такі, не допускати самодіяльності», – пояснює волонтерка.
Оксана вирішила закуповувати маски для лікарів із неінфекційних відділень, які не працюють безпосередньо з хворими на коронавірус: «Я люблю допомагати системно. Людина може прийти зі скаргами на печінку чи серце, але бути в цей момент носієм коронавірусу та заразити лікаря. А якщо у відділенні хтось із медпрацівників захворів, то на карантин піде все відділення».
Масок бракує всюди й постійно, вони швидко закінчуються, пояснював Оксані лікар Бережанської лікарні. У закупівлях усе просто: що більше масок – то дешевше вони коштують. Відповідно, якщо зібрати більше грошей і скоординуватися з іншими, то разом вдасться допомогти більшій кількості людей, ніж окремо за ті ж гроші. Оксана скооперувалася з кількома іншими волонтерками в Стрию та Дрогобичі та спробувала об’єднатися з бережанськими активістами, які збирали гроші на те саме.
Але з координацією не завжди все ідеально – як у 2014 році, так і зараз, пояснює Оксана. Особливо важко робити це в маленьких містах: «Я пропонувала місцевим волонтерам викупити разом велику партію масок – так вигідніше. Люди на це не погоджувалися. Тоді я зрозуміла, що за таких обставин зручніше все робити самотужки, а не витрачати час і сили на переконування тих, хто не чує». Разом із подругами вони зібрали понад 65 тисяч гривень, цього вистачило на 400 респіраторів FFP2 і FFP3 і 3,5 тисячі масок для трьох лікарень.
Волонтерити варто тоді, коли треба відвернути катастрофу, каже Оксана. Серед таких катастроф – і війна, і пандемія: «Пандемія – тому що коронавірус призводить до колапсу медичної системи. Настає момент, коли лікарі заражаються й немає кому лікувати. Тому перший пріоритет – зберегти й захистити їх, щоби вони допомогли іншим». А коли катастрофа позаду, волонтерство варто зводити до мінімуму, каже Оксана: «Щоб держава не розслаблялася».
Як допомагають військовим
Благодійний фонд «Повернись живим», який із 2014 року допомагає українським військовим, був одним із перших, хто закупив для армії тести на коронавірус. «Державні механізми завжди повільніші, ніж волонтерські, – каже Марія Назарова, керівниця ветеранського відділу фонду «Повернись живим». – Волонтери для того, щоби закривати дірки. Потім, коли держава роздупляється, волонтери стають вотч-догами, які стоять поруч і дивляться, чи правильно держава робить».
Армія – не те місце, де можна зменшити соціальні контакти, там не можна самоізолюватися чи весь час зберігати дистанцію у два метри, пояснює Марія. Якщо вірус потрапить в армію, то треба ізолювати весь підрозділ і терміново вивозити на лінію фронту новий. Якщо таких підрозділів будуть десятки, то армія ризикує втратити боєздатність. Станом на ранок 29 квітня у Збройних Силах України на COVID-19 хворіє 52 людини, а на ізоляції та самоізоляції перебуває 327 військових.
За підрахунками фонду, військовим медикам на тиждень потрібно щонайменше 28 тисяч масок. Якщо ж рахувати й тих, хто працює на блокпостах, і кухарів, і водіїв та всіх інших – то йдеться про кілька сотень тисяч лише індивідуальних масок. Додатково – дезінфектори, окуляри, спорядження, рукавички й захисні костюми. Крім цього, фонд відправив на лінію фронту близько тисячі лабораторних тестів, які виявляють вірус уже в перші дні інфікування.
Команда фонду розробляла методичку для генштабу і для командирів – яких заходів безпеки дотримуватися, щоби зменшити ризик інфікування. Вона рекомендувала скасувати шикування та групові наради та створити резервні підрозділи, які б могли замінити ті, де зафіксують коронавірус. Крім цього, Марія розробляла інструкції, як користуватися всіма засобами індивідуального захисту, включно з масками, рукавичками, респіраторами та антисептиками.
«Зараз така ж ситуація, яка була у 2014. Спочатку є величезна потреба і брак інформації – куди, що, коли потрібно. Потім з’являються перші шахраї, які хочуть нажитися на ситуації, наприклад, підвищують ціни. Починаєш перевіряти постачальників. Потім хтось закуповує респіратори, які не захищають – і ти вже займаєшся тим, що поширюєш перевірену наукою інформацію», – каже волонтерка.
Зараз волонтерські організації знають одна одну та можуть у разі чого оперативно сконтактуватись. Це відрізняє нинішню ситуацію від 2014 року. Тоді було багато охочих допомагати армії, але її не вдавалося скоординувати. «Зараз, щоправда, існує ризик, що всі між собою пересваряться, як це сталося у 2014 році – хто правильніше рятує весь світ», – додає Марія.
Від військових до медиків
Бізнесмен Олександр Мартинюк став волонтером після Майдану у 2013-2014 роках. Каже, що на нього дуже вплинули розстріли протестувальників у лютому 2014 року. Щойно розпочалася війна на Донбасі, Мартинюк закинув свій будівельний бізнес, возив допомогу під кордон з уже анексованим Кримом, будував для армії бані на колесах і пічки, щоби військові на лінії фронту могли грітися. Потім він створив організацію «Криївка вільних» – майданчик для волонтерів, які можуть координувати там допомогу військовим і дітям. «Ми ж насправді допомагаємо не комусь, а допомагаємо собі. Не армії, а собі, бо без армії нас не буде кому захистити. Не медикам, а собі, тому що в разі хвороби тільки вони можуть нас врятувати», – каже Олександр Мартинюк. Зараз у нього кілька проектів для дітей – наприклад, влаштовує вишколи, де розповідає, як вберегтися від мін.
Досвід війни показав Олександру, що перше й головне – правильна координація людей, щоби вони розуміли, як можуть один одному допомогти. Він зустрічався з місцевими організаціями та активістами – щоби зрозуміти, хто що робить і не дублювати. Олександр об’їздив майже всі київські лікарні. Спілкувався з лікарями – щоби безпосередньо від них дізнатися потреби: «Я розумів, що в мене немає таких ресурсів, щоб купити апарат штучної вентиляції легенів чи зібрати на кілька. Але я міг допомогти елементарними засобами захисту та антисептиками», – каже волонтер.
Допомагати медикам буває складно, тому що вони інколи бояться зізнаватися в тому, що їм потрібна допомога. Але з часом цю ситуацію вдалося переломити, каже Михайло [він попросив не називати своє прізвище через міркування безпеки – його родина мешкає на окупованій території] з волонтерського центру «Народний проект». «Вони [лікарі та медсестри] звертаються до нас безпосередньо і з різних лікарень. Мовляв, у нас от зміна, треба захист, щоби протриматися якийсь час».
Кампанію зі збору коштів для медиків назвали «Другий фронт». Від початку карантину вже зібрали близько 560 тисяч гривень на респіратори, медичні маски, халати, окуляри та костюми для п’ятнадцяти лікарень. Запити не перестають надходити. “Лікарі кажуть нам прямим текстом: ось коли буде пік захворюваності, ми просто ляжемо поруч із пацієнтами і вимремо, — пояснює Михайло. — В ідею нашого проекту ми закладаємо саме цю тезу — лікарі теж смертні. Поки вони тримають лінію оборони, ми в порядку, а коли вони зляжуть, то поруч із нами”.
