«Воїн самооборони Львова». Розповідаємо про людей, які готуються боронити своє місто

Через тиждень від початку російсько-української війни команда підприємців організувала школу «Воїн самооборони Львова». Інструктори з досвідом роботи у зонах бойових дій розповідають усім охочим про основи домедичної підготовки, правила безпечного поводження зі зброєю та загальну військову підготовку. Навчання у школі вже пройшли більше тисячі людей, а місця заброньовані на декілька днів наперед. Спеціально для Заборони засновники школи, її інструктори та учні розповідають про особливості роботи та те, що їм допомагає триматись у час, коли в Україні йде війна.

Серця на склі

Зелені, помаранчеві та червоні паперові сердечка приклеєні до віконного скла. Їхні тіні створюють химерний візерунок на стінах, партах та дошці. До початку війни у класі вчилися діти, а тепер сюди приходять люди різного віку, щоб навчитися захищати себе та близьких. Зранку проводять лекції, після одинадцятої години — практичні заняття. Кожного дня у школу «Воїн самооборони Львова» приходить понад сто людей. Щоб заняття були ефективнішими, учнів розділяють на невеликі групи, які по черзі опановують ази домедичної підготовки та безпечного поводження зі зброєю.

«Розумію, що ворог може підійти і мені треба отримати мінімальні навички, щоб захистити свою дитину і себе», — говорить Анна, яка до війни працювала туристичною менеджеркою у Львові. Тендітна, з помаранчевим волоссям, загорнута у шаль пастельних кольорів, вона щойно вчилася заряджати набоями автомат Калашникова, правильно його тримати та цілитись. Попри численні розмови, дівчина не сподівалася, що може розпочатись війна, і перші дні не могла адаптуватись до ситуації. Згодом зрозуміла, що робота, волонтерство та сім’я допомагають справлятись зі стресом.

Дванадцятилітня донька Ані також перестала тривожитись, оскільки їй передається спокій від батьків. У школі розпочалося дистанційне навчання, тож місто повертається, наскільки це можливо, до впорядкованого життя. Вночі, коли лунають сирени повітряної тривоги, сім’я ховається у коридорі або йде на підземний паркінг, який слугує бомбосховищем для мешканців новобудов. Анна говорить, що мріє лише про закінчення війни, адже через неї страждає так багато людей.

«Ще планую пройти курси домедичної підготовки, адже ці знання знадобляться й у мирний час. До війни декілька разів ходила у тир, тож вирішила подолати психологічний бар’єр та навчитись тримати автомат. Пасувало б ще піти у спортивний зал, адже зброя дуже важка», — говорить з усмішкою дівчина.

Анна разом з іншими учнями школи сидить у великій залі. На стіні розвішані схеми будови автомата Калашникова та листки паперу із намальованими силуетами людей — цілями. Під ними, наче привіт з минулого життя, ховаються кольорові дизайнерські малюнки. В одному кутку інструктори розповідають, як поводитись із гранатами та заряджати й розряджати автомат, в іншому — навчають правильно тримати зброю.

Одягнений у все чорне, з нашивкою прапора рідної країни на плечі, фінляндець Томмі притримує автомат рукою — імітує віддачу ствола після пострілу. Він працює у школі інструктором майже тиждень. Побачив у Фейсбуці допис друга із Литви, який шукав волонтерів, і вирішив приєднатися до гуманітарної місії. Приїхав з Гельсінкі, щоб проводити тренінги. «Щодня бачу людей, готових захищати свій дім. Відчуваю, що моя робота потрібна», — каже Томмі. Додає, що до війни бував в Україні багато разів. Їздив у Київ, Харків, Одесу, де досі живуть його добрі знайомі та друзі.

У ритмі серця

Непрямий масаж серця — це складна фізична робота. Ритмічна мелодія допомагає з нею впоратися. Найкраще підходить пісня Stayin Alive групи Bee Gees — налаштовує слухача на потрібний темп та легко запам’ятовується. Цей факт, а також багато інших, можна дізнатися на курсах домедичної підготовки, які проходять у приміщенні школи «Воїн самооборони Львова».

У спортивному залі, серед тренажерів та намальованих на стінах підтягнутої статури жінок та чоловіків триває заняття. Дана, студентка п’ятого курсу Львівського медичного університету, пояснює, як правильно тампонувати та бинтувати рани. Головне завдання — зупинити масивну кровотечу та врятувати людині життя.

«До кінця шостого курсу вивчатиму загальну медицину, а потім мрію про офтальмохірургію», — говорить дівчина. У неї мила усмішка та пофарбовані у рожевий колір пасма волосся. Пригадує: у переддень війни вона почувалася дуже тривожно. Щоб заспокоїтись, вирішила спекти солодкий пиріг. Зранку подзвонила подруга з Києва і розповіла, що від п’ятої ранку сидить у сховищі.

«Я розплакалась. Подруга мене заспокоювала, а мало б бути навпаки, — говорить Дана. — Це були єдині сльози, які я пролила від початку війни. Потім взяла себе в руки й вирішила допомагати іншим».У школі дівчина працює майже від початку її заснування. Перед тим, як викладати, пройшла тренінг від 44 Навчального Центру, де пояснили, що краще розповідати цивільним, а що військовим. «У нас зараз курс скорочений: даємо найнеобхіднішу інформацію, яка допоможе врятувати життя. Пояснюємо, як зупинити кровотечу та накласти джгут, адже важлива кожна секунда. Якщо хтось хоче удосконалити свої навички, може прийти ще раз», — пояснює Дана. Заняття відвідують люди різного віку, утім, більше молодих дівчат та хлопців, які планують йти в лави територіальної оборони.

Юля прийшла на заняття разом зі своїм чоловіком. Дівчина розповідає, що за декілька днів до початку війни повернулася з Охтирки Сумської області, де гостювала у мами та бабусі. «Рідні зараз живуть у селі під Охтиркою. Туди переїхало багато людей. Охтирку бомблять страшно — міста майже немає. 

Намагаюсь розмовляти з мамою та бабусею кожного дня. Проте у них часто немає світла, і, відповідно, можливості зарядити мобільні телефони», — каже дівчина. Пояснює, що у селі люди тримаються разом, допомагають одне одному. Також там є свої овочі та фрукти, вода у криниці та пічне опалення. Волонтерам складно доставляти продукти та ліки, оскільки не залишилось нормальних доріг та ведуться бойові дії. «Мама з бабцею розповідають, що дуже низько літають літаки, їм чутно та видно вибухи», — говорить Юля. Забрати рідних змоги немає: бабуся старенька, ходить з паличкою, може не витримати складної дороги.

До війни Юля викладала музику дітям. Зараз у музичній школі обладнали прихисток для людей, які були змушені залишити рідні домівки. Також вони з чоловіком приймають людей вдома. «Якось у нас було тринадцять людей, які виїхали з Чугуєва, Харкова. Вони розповідали страшні речі. Коли допомагаєш іншим, немає часу переживати», — розповідає дівчина. Вони живуть у багатоповерхівці, ховаються під час повітряної тривоги у коридорі за правилом «двох міцних стін».

«За декілька днів до початку війни у мене був день народження, — усміхається Юля. — Коли мене вітали, казала, що мені нічого не потрібно. Тільки б нашій країні просто дали пожити. Якщо не буде війни, якщо будемо жити — у нас буде все».

Віра у серці

«Потрібно працювати усім нам, кожному на своєму фронті», — говорить співзасновник школи «Воїн самооборони Львова» Артем Баканов. До 2014 року він жив у Донецьку, а потім у Києві, займався підприємництвом у різних сферах — харчування, перевезення, барбершопи. Спираючись на здобутий у Донецьку досвід, разом з дружиною та друзями прийняли рішення виїжджати до Львова на другий день війни. Їхали автомобілями, у дорозі були 39 годин. У Львові зняли квартиру і почали активно долучатися до життя міста.

Артем Баканов разом із громадським діячем Назарієм Брезіцьким вирішив створити школу, де б люди могли навчитися поводитися зі зброєю та надавати першу допомогу. Зібрали команду із тридцяти людей, куди входять медики та люди, які мають досвід роботи зі зброєю — ветерани АТО та війни в Афганістані, а також майстри спорту та судді міжнародного класу зі спортивної стрільби. Головний акцент — на безпечному володінні зброєю, оскільки багато помилок та травм трапляються саме через брак досвіду. На розв’язання організаційних питань пішов день і школа запрацювала. Сьогодні, окрім теоретичних і практичних занять, тут діють колцентр та пресцентр для іноземних журналістів, а також осередок зі збору необхідного обладнання для Збройних Сил України.

«У перший день я сам пройшов тренінг — тримав зброю в руках. Освіжив знання із домедичної допомоги, оскільки раніше був на подібних курсах. Кожного дня заходжу у лекційні зали та на тренінги, контролюю роботу школи, слухаю інструкторів. Мені видається, що ще трішки — і сам зможу проводити заняття», — усміхається Артем. У найближчих планах — створити осередок для підтримки підприємців України, які приїхали на Львівщину з різних міст та хочуть розвивати свій бізнес. «Ми будемо допомагати контактами, постачальниками, приміщеннями тощо, щоб якомога швидше запустити усі процеси та підтримувати економіку у робочому стані. У Львові, який зараз перебуває у тилу, є для цього всі умови», — пояснює підприємець.

Артем з дружиною були змушені вдруге залишити рідний дім: спочатку у Донецьку, потім — у Києві, та будувати життя наново. До 24 лютого вчилися, працювали, будували бізнес, планували майбутнє — і в один день все закінчилося. «Нас тримає віра у краще, віра у перемогу та віра в те, що ми станемо сильнішими, ніж були до цього», — переконує Баканов. Згадувати 2014 рік йому досі боляче та сумно. Війна почалася у квітні 2014 року, проте наважились виїхати аж у серпні — чекали, сподівалися на швидке вирішення ситуації. Артем каже, що весь час читали українські новини, збирались із друзями у кав’ярні «Львівська майстерня шоколаду», яка була осередком українськості.

«Не всі люди у Донецьку хотіли від’єднатися — просто була гарно сформована картинка російської пропаганди, — говорить підприємець. — Багато молодих людей, у тому числі я з дружиною, виходили на протести, демонстрували свою позицію. Ми народилися в Україні та відчуваємо себе українцями». Артем пригадує, що на концерт гурту «Океан Ельзи», який був на початку квітня, прийшли тисячі людей. У місті цінували українську культуру. Артем каже, що ніколи ні у кого не було сумнівів, що Донецьк — це Україна, поки це не стало вигідно деяким політикам.

Артем Баканов говорить, що триматись йому допомагає сім’я та віра в Бога. «Вірю, що ми переможемо, що нам вдасться все перетерпіти, що ми зможемо пережити війну, яка триває зараз у режимі терору. Однак у кризові моменти може прокинутись віра не тільки в себе та людей, але і в Бога. Починаєш задавати собі питання, для чого ми тут та що буде далі після земного життя», — говорить підприємець. Біля школи «Воїна самооборони» розташована невеличка дерев’яна церква, і Артем інколи йде з кавою у сквер навпроти та слухає молитви.

«Бабуся казала мені, що пройти можна через все, лиш би не було війни. У нас в країні війна триває вже вісім років, а з лютого цього року вона перейшла у масштаб всієї держави, — каже Артем. — Ми повинні розвиватися та рухатися вперед, планувати проєкти на майбутнє, хоча зараз про це складно навіть думати. Утім, після війни обов’язково настане мир, буде життя, і від нас залежить, якими будуть наші міста та держава».