«У мене під ногами були свіжі плями крові. Так мене налаштовували на продуктивну бесіду». Як людей катували в містах звільненої Харківщини — в репортажі Ганни Соколової

Від початку вересня українські військові звільнили низку населених пунктів на Харківщині. Зараз там триває розмінування та ремонт комунікацій, а правоохоронці знаходять катівні та масові поховання. Журналістка Заборони Ганна Соколова побувала в Балаклії та Ізюмі, поговорила з жертвами російських катів про окупацію і биття струмом та відвідала ексгумацію вбитих цивільних і військових.

«Це — моє» 

Зранку на пероні харківського залізничного вокзалу збираються люди із сумками. Надворі темно: небо затягнуте хмарами. Пасажири всміхаються і жваво щось обговорюють. Вони чекають на електричку до Балаклії — першу після деокупації міста.

Балаклія, що на південному сході Харківської області, була захоплена росіянами ще на початку повномасштабного вторгнення. Мер міста Іван Столбовий добровільно пішов на співпрацю з росіянами, через що прокуратура оголосила йому підозру у державній зраді.

На початку вересня українські військові пішли в контрнаступ на Харківщині. Першим звільненим містом стала Балаклія. Туди одразу ж поїхали сапери та комунальники. І вже за тиждень, 15 вересня, залізничники відновили сполучення з Харковом. 

В електричці місця біля вікон займають працівники залізниці — всю дорогу вони дивляться на колію та світлофори, позначаючи ділянки, які потребують ремонту. Наразі електричка складається з одного вагону. Він заповнений лише наполовину.

Деякі пасажири їдуть до проміжних станцій, які не були окуповані. До звільненої Балаклії прямує 70-річна Марія Сільченко. 

«Там мій дім», — широко всміхаючись, каже жінка.

Вона жила в Балаклії до липня, поки волонтери не допомогли їй виїхати через Печенізьку дамбу — чи не єдиний пункт евакуації з окупованих територій Харківської та Луганської областей. Близько місяця Марія жила в Словаччині. 

«Коли вже люди почали зникати, коли їх почали вбивати… Коли почали будинки громити. [Російські військові] виїжджають на об’їзну дорогу, розвертаються і стріляють по місту. А потім кажуть: “Це ваші, українці”, — згадує жінка. — Заходили в квартири, будинки, виносили все, вантажили в машини. Навіть унітази зривали! А що люди зроблять? Нічого. Вони ж з автоматами!»

Марія витирає сльози і знову всміхається.

Електричка прибуває в Балаклію. З двома великими сумками Марія поволі виходить на платформу. Вона роззирається навколо — калюжі у вирвах і посічена осколками будівля вокзалу із вибитими вікнами. Жінка виходить на ґрунтову дорогу, сподіваючись зловити таксі. 

«Яке таксі! П’ять мостів підірвані, — дивується місцевий мешканець, що зустрічає з електрички дружину. — Я до останнього не вірив, що й електричка поїде». 

Пасажири роз’їжджаються своїми машинами, заповненими речами, або рушають пішки. Хтось обирає коротку дорогу через ліс — попри мінну небезпеку.

Марія лишається біля вокзалу сама. Вона вдивляється в порожню дорогу, якою їздять тільки велосипедисти. За кілька хвилин зупиняється машина — місцевий мешканець приїхав дізнатися розклад електрички. Він погоджується відвезти Марію додому. Грошей не бере.

«Вціліла», — з полегшенням зітхає жінка, роздивляючись свою багатоповерхівку. У підвалі досі лежать дошки, на яких вона сиділа під час обстрілів.

У квартирі немає чим дихати. Марія прочиняє всі вікна і перевіряє квіти — вижили.

«Це — моє», — твердо каже жінка.

На вулиці накрапує дощ, у дворах багатоповерхівок порожньо. З балкона неочікувано визирає хлопець. Він пропонує каву і вже за кілька хвилин спускається з горнятами.

«Я теж можу вам кави зробити», — зі свого балкона звертається його сусідка, старша жінка з інвалідністю.

Вона не може вийти з квартири, але все одно долучається до розмови. Люди тут спраглі до спілкування. Зі свого п’ятого поверху їй доводиться кричати. 

«В здании укрылось мирное население» 

Опустивши голову, повз під’їзд іде жінка у блакитній хустині. Помітивши незнайомців, вона підводить очі — вони мокрі від сліз.

«Півтора місяця чекала на розстріл сина», — ніби виправдовуючись за сльози, каже жінка, і починає ще більше плакати.

Це Катерина, мати місцевого судді Володимира Стригуненка, якого переслідували російські військові, намагаючись схилити до співпраці.

«Вы неправильно воспитали сына!» — такі слова казали росіяни, зустрічаючи жінку на вулиці.

Катерина знайомить із сином Володимиром — суддя одягнений в спортивний костюм і кепку. А сама, втомлена, йде додому. 

Перш ніж розповісти про переслідування, Стригуненко пропонує екскурсію судом. До нього йдемо через центр міста, повз зруйновані будівлі та черги за гуманітарною допомогою. Суд лише частково пошкоджений. З фасаду зняли напис «Балаклійський районний суд Харківської області» і державний герб.

«В здании укрылось мирное население», — йдеться в оголошенні, що досі висить на дверях.

«В приміщенні зберігаються судові справи. Їх знищення або втручання ускладнить чи зробить неможливим здійснення правосуддя». Папірці з таким текстом розклеєні на дверях в кількох екземплярах.

Ці оголошення суддя писав сам.

«Російською мовою, щоб окупанти зрозуміли», — пояснює Володимир Стригуненко.

У перші дні війни суд працював у штатному режимі. На початку березня, коли росіяни намагались захопити місто і обстрілювали його, Стригуненко разом із колегами облаштували у підвалі суду укриття. Туди перенесли м’які крісла і дерев’яні лавки із зал судових засідань. Усього в підвалі переховувалося близько 70 місцевих мешканців.

Коли росіяни зайшли в Балаклію, оголошення про укриття не допомогло. Вони захопили будівлю і вигнали звідти людей. У підвалі повісили табличку з написом: «Да здравствует наш суд, самый гуманный суд в мире!»

Мати Володимира Катерина наздоганяє нас біля входу в підвал.

«Якщо сина нема кілька хвилин, я собі місця не знаходжу, — сумно посміхаючись, пояснює жінка. — Така тепер звичка».

Всередині — сморід і безлад. Всюди розкидана їжа, одяг та боєприпаси. Володимир помічає речі зі свого кабінету: печатки, картини і навіть іграшкового бика в мантії.

«Це подарунок від прокурорів», — сміється суддя.

«А тут уже неактуальні новини», — коментує Стригуненко заголовок «В авангарде битвы за мир» в газеті «РосгVардия сегодня», яку лишили окупанти.

Нагорі — теж безлад. Кожен кабінет і судова зала пограбовані. Не залишилося жодної скляної клітки для арештованих — росіяни перевезли їх до катівень, що облаштували у будівлях райвідділу поліції та типографії. 

Усюди розкидані російські прапори, георгіївські стрічки, пропагандистські газети. Вікна закладені стосами паперів, викраденими з канцелярії. В одному з кабінетів навіть зроблене ліжко із папок зі справами.

Серед паперів на підлозі Стригуненко відшукує свій розклад, щоб згадати, чим займався до війни. Поруч на стіні висить «Кодекс поведения российского военного в бою».

«Воюй тільки з тими, хто має в руках зброю. Не завдай шкоди цивільним об’єктам», — йдеться у кодексі.

«Так, це про них», — іронізує Катерина.

В одній із зал лежать рушниці, вилучені у місцевих, дозволи на зброю, особові справи працівників суду і складу боєприпасів, а також паспорти громадян України — молодих чоловіків із місцевою реєстрацією.

Росіяни залишили тут і свої документи. Один з них називається «Книга учета помывки личного состава в бане и замены белья» та містить перелік прізвищ росгвардійців. 

Ходячи судом, Володимир продовжує натрапляти на свої речі — мантію, туфлі, що взував на засідання, меблі з кабінету і навіть ікону. Але український прапор, схований напередодні окупації, суддя так і не знайшов. 

«У мене під ногами були свіжі плями крові. Так мене налаштовували на продуктивну бесіду»

«Я залишився у себе вдома. Ми чекали на деокупацію, сподівалися на неї», — розповідає Володимир Стригуненко, коли ми сідаємо на запилюжені стільці в одній із судових зал.

Його мати нещодавно перенесла операцію на серці, а у тата онкологія. Обоє вирішили залишитися в Балаклії. Володимир не зміг поїхати: «який я буду після цього син».

Найгірше почалося в червні. Повертаючись додому, він помітив у дворі незнайоме авто. Одразу зрозумів, що це до нього. Розвернувся і пішов до батьків, щоб попередити їх. У свою квартиру повернувся вже з матір’ю. 

За кілька годин у двері подзвонили двоє російських військових у балаклавах. Вони сказали Стригуненку взяти документи, телефон і проїхати з ними у райвідділ поліції.

Перед тим як завести суддю в приміщення, йому на голову натягнули мішок. Зняли його лише в кабінеті. Володимира посадили на стілець. Навпроти вмостилися четверо чи то військових, чи то спецслужбовців у масках. 

«У мене під ногами були свіжі плями крові. Так мене налаштовували на продуктивну бесіду, — каже Володимир. — Основна задача була схилити до співпраці. Пропонували працювати в суді при них. Я відмовився, сказав, що я український суддя».

Тоді Стригуненку запропонували працювати на військовий комісаріат. Він знову відмовився. Після цього його так само із мішком на голові вивели з будівлі райвідділу і відпустили додому.

За кілька днів біля будинку судді зупинився кортеж із чотирьох авто. У двері постукали п’ятеро людей. Співробітник ФСБ з позивним «Ірбіс», троє росгвардійців на прізвиська «Ураган», «Аташка» і «Беркут», а також боєць приватної військової компанії із позивним «Гамбіт».

Вони зламали Володимиру щелепу — на обличчі досі помітна асиметрія. Чоловіка завели в квартиру, посадили під батарею і продовжили бити. Після цього йому почали висувати претензії.

«Вони підготувались до приходу, були обізнані про мене, про наше сімейне майно. Пред’являли як претензію те, що я не хочу з ними співпрацювати. Що я і моя мати переховували атовця», — згадує Стригуненко.

Його родина дійсно допомогла хлопцю із селища Шевченкове, якого росіяни викрали із дому і прострелили ногу. Його утримували у катівнях Ізюма, а потім у Балаклії. Коли атовця випустили, він не міг піти додому в Шевченкове через заборону на виїзд із Балаклії, запроваджену на травневі свята. Стригуненко знайшов хлопця у підвалі школи, поселив у будинок друга, дав йому одяг і щодня, поки місто було закрите, приносив їжу. 

Крім цього, росіяни хотіли дізнатись у Володимира, де перебуває його друг-підприємець, якого вони вже давно розшукували. Перевернули всю квартиру. Знайшли запас шоколаду і почали його їсти, запиваючи газованими напоями.

Відібрали телефон, паспорти і ключі. Деякі речі, зокрема монети із закордонних подорожей, спакували у валізу. Так, несучи цю валізу попереду, військові вивели Володимира із квартири. 

У під’їзді натрапили на його батьків. Мати почала плакати. Вони повезли Стригуненка на ділянку, де він зводив будинок для батьків, і вимагали переписати її на них.

Зрештою забрали садові меблі та повезли суддю до будинку культури — єдиного в Балаклії місця, де був мобільний зв’язок. Наказали подзвонити другу-підприємцю і домовитись із ним про зустріч. Той усе зрозумів і сказав передзвонити пізніше.

Росіяни розгубилися. Вони повезли Стригуненка в поліцію і посадили до окремої камери, де він пробув близько години. Потім його знову відвезли до будинку культури і знову змушували дзвонити другові, стріляючи над головою з пістолета. Друг не взяв слухавку, тож Володимира знову повезли в поліцію. Під будівлею вже були його батьки.

«Вони фактично відбили мене, врятували. Мене б уже або серед живих не було, або я був би калікою», — зітхає Володимир.

Росіяни погодилися його відпустити, але натомість сказали прийти в поліцію наступного дня.

«Я сказав, що не прийду. Якщо хочуть, хай самі приїжджають, як сьогодні, кортежем, — розповідає Стригуненко. — У них такі великі очі стали».

Згадуючи ці події, суддя витримує довгі паузи і тяжко зітхає. Хоча розповідає про них уже вчетверте. Перші два рази росіяни самі змусили його розповісти про викрадення і побиття на камеру — нібито для внутрішнього розслідування. 

«Виникла небезпека, що нас просто «зачистять». Що ми просто зникнемо, — згадує Володимир. — У нашому дворі живе жінка, до якої майже щодня їздили росіяни. І щоразу, коли їхня машина тут зупинялася, ми вдивлялись у вікно — до кого вони йдуть». 

Втретє Стригуненко розповідав свою історію вже після звільнення Балаклії — працівникам Держбюро розслідувань, які перевіряють усіх держслужбовців, що лишались у місті під час окупації.

Суддя не знає, що буде з його роботою. Але впевнений, що будівлю суду можна відновити.

«Будем жити. Для того ми й залишились живі», — знизує плечима Стригуненко.

Його мати Катерина кличе в гості на обід, бо жоден заклад харчування тут не працює. На вулиці починається злива. Люди, що вистояли чергу за гуманітарною допомогою, квапляться додому. Під під’їздом — величезна калюжа. Схилившись над нею, сусідка черпає дощову воду металевим кухлем і виливає у відро.

«Цю воду можна використати для туалету», — із розумінням коментує Катерина.

У місті також немає електрики. У деяких районах — ще й газу. Мобільний зв’язок досі дуже слабкий.

Залізничники, що приїхали в Балаклію ранковою електричкою, привезли сюди генератор і «Старлінк». Цілий день люди приходять на вокзал, щоб підзарядити телефони, подзвонити рідним та почитати новини. Поряд на вечірню електричку до Харкова чекають ті, у кого не залишилося житла. 

«Чи розстрілювали, чи просто грались»

«У звільнених районах Харківщини знайдено вже понад десять катівень у різних містах і селищах. Коли окупанти втікали, вони кинули й апарати для знущання [інструментарій для катування]. Навіть на звичайному вокзалі Козачої Лопані знайшли приміщення для тортур, — заявив президент Володимир Зеленський. — Катування було повсюдною практикою на окупованій території».

Крім Балаклії та Козачої Лопані — селища на півночі Харківщини, — катівні знайшли в Ізюмі. Це велике місто на південному сході Харківської області. Російська армія окупувала його у квітні. У вересні українські військові звільнили місто.

Дістатися Ізюма можна тільки в об’їзд підірваних мостів. На Ростовській трасі трапляються перевернуті і спалені цивільні машини, розбита військова техніка та кинуті блокпости, позначені буквою Z. На розбитій зупинці — напис «ХНР».

На околиці міста росте густий сосновий ліс. Уздовж нього проходить всього одна вулиця. На лавці під будинком із забитими фанерою вікнами сидять Серій і Людмила Черняки та їхня сусідка Надія Калінченко. Вони радісно показують свою знахідку — лист російському солдатові.

«Я боюсь за свою сім’ю, боюсь за Росію. Та й ти, мабуть, теж. Ти пам’ятай, Росія завжди перемагає, росіяни завжди виграють. Тож удачі вам усім, хлопці. І дякую за мир!» — написала солдатові, що окупував Ізюм, дівчинка з Росії.

Ізюмчани знайшли цей лист на позиціях росіян, облаштованих у сосновому лісі. Пішли туди не через цікавість, а щоб забрати в них награбований шифер. Він знадобився, щоб полагодити будинок Надії, у який влучив снаряд. 

«Вони жили в хатах, навіть унітази там знімали. Як відходили, повивозили холодильники, газові плитки. До нас заходили, сказали: «У вас пусто». А ми ж самі все давно заховали», — сміється Людмила.

«І ми плазму зняли, — приєднується Надія. — А вони все одно кажуть: «Вы богато живете — у вас и холодильник, и морозилка». Один казав: «Мне понравился Изюм, я приеду сюда жить. Хороший такой городок, речка. Будет Белгородская область». Та нам і в Харківській добре жилось, кажу».

Під час окупації подружжя Черняків і Надія лишалися вдома. Мости підірвали, зв’язку не було. Харчувалися власними запасами, готували на багатті. Воду набирали в джерелі, єдиному на всю вулицю. 

«Коли тут стояли вояки, ми не мали права перейти через дорогу», — розповідає Сергій.

З лісу час від часу долинали звуки пострілів.

«Чи то розстрілювали когось, чи то просто гралися», — знизує плечима Надія.

З вікон своїх будинків мешканці вулиці бачили, як щодня до лісу приїздили дві машини: ритуальної служби та російських військових, із позначками «Z» і «Груз 200». За п’ять місяців окупації у лісі виросло кладовище з 445 могил. 

Як дізналося французьке видання Le monde, похованням займався працівник місцевої ритуальної служби на ім’я Віталій. Він збирав по місту тіла цивільних, загиблих під час обстрілів, і з дозволу росіян ховав їх у лісі. На кожну могилу чоловік ставив дерев’яний хрест, на якому писав номери. Під першим номером лежать загиблі 3 березня, під номером 445 — ті, хто помер 15 вересня, вже після звільнення Ізюма. Інколи під одним номером поховано декілька людей. Частіше — одна людина. Близько 20 тіл мають кульові поранення.

Віталій вів зошит, у якому розшифровував номери — вказував дані загиблих і дату смерті, якщо вони були відомі. Цей зошит чоловік передав слідчим, які приїхали на ексгумацію масового поховання 16 вересня. 

Після деокупації на узбіччі вишукувалися службові автівки та машини-рефрижератори із маркуванням «Салтівський м’ясокомбінат». Сюди приїхали десятки фахівців — поліцейські, прокурори, спецслужбовці, рятувальники, судмедексперти та лікарі. Спершись на лопати, чоловіки і жінки в блакитних халатах чекали на початок роботи. Ще близько години територію обходили сапери. Час від часу було чути глухі звуки вибухів.

Тим часом Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, повідомив натовпу журналістів про перше тіло з ознаками катувань, ексгумоване напередодні. 

«Зв’язані руки мотузками за спиною. Скоріш за все, його перед цим катували. І після цього вбили впритул, — сказав Лубінець. — Ми бачимо, що система залякування місцевого населення одна й та сама. Це відкриття катівні і військової комендатури, це масові тортури, це масові вбивства».

Наступного дня тут знайшли ще одне тіло зі слідами тортур — чоловіка зі зв’язаними руками та відрізаною мошонкою.

«Також тут є цілі сім’ї, — продовжує омбудсмен Лубінець. — Батько 1980 року народження, його дружина 1991 року [народження], їхня донечка 2016 року [народження] і їхні батьки. Вони лежать всі поруч. За свідченням місцевих мешканців, вони загинули внаслідок авіаудару російського літака, коли російські війська наступали на Ізюм».

Рятувальники огороджують розміновану ділянку лісу сигнальною стрічкою і пропускають фахівців. Копачі витягують із піщаного ґрунту хрести і починають роботу. У повітря підіймається різкий трупний запах — приторно-солодкий.

На деяких надгробках лежать фотографії в рамках, на хрестах висять вінки. «Дочечке от мамы со скорбью», — написано на чорній траурній стрічці.

Копачі виглядають зосередженими. Вони дістають понівечені тіла із неглибоких могил і пакують їх у пластикові мішки. Втомившись, сідають на пісок. На носі одного з копачів поблискує сльоза.

Загибель цивільних будуть розслідувати як порушення законів та звичаїв війни, уточнює керівник Харківської обласної прокуратури Олександр Фільчаков. Смерть 17 українських військових, похованих в окремій могилі — як посягання на територіальну цілісність і недоторканність України. 

Над тілами військовослужбовців, ексгумованих із братської могили, працює судмедексперт.

«Нашарування піщаного ґрунту, — диктує він колезі. — Труп з частковим скелетуванням».

Судмедексперт знімає з форми загиблого шеврон, із кишені дістає промоклі документи. Усе це обережно складає в пластиковий пакет.

Поруч — ще одне тіло в формі Збройних сил України. На руці зберігся жовто-синій браслет, на грудях видно татуювання. За кілька днів, 20 вересня, мешканка Нікополя впізнає за цим татуюванням свого чоловіка — Сергія Сову із 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр».

«Дуже Вас прошу посприяти поверненню мого тата додому для гідного поховання. Я ним дуже пишаюсь!» — звернеться до Міноборони син загиблого.

Омбудсман Дмитро Любінець припускає, що серед загиблих військових є закатовані полонені. Однак точну причину кожної зі смертей має встановити судово-медична експертиза, наголошує начальник слідчого управління харківської обласної поліції Сергій Болвінов.

Станом на 21 вересня ексгумовані тіла 320 цивільних та 18 військовослужбовців. Частина тіл мають ознаки катувань.

«Хвилин 15 я тримався, а потім просто відключився» 

«А чи повезуть журналістів у катівню Ізюма?» — чоловік у кепці звертається до начальника слідчого управління харківської обласної поліції Сергія Болвінова під час пресконференції.

Це мешканець Ізюму Максим Максимов, публіцист і дописувач українських видань. У катівні, розташованій в райвідділі поліції, він просидів від початку вересня до звільнення міста. Чоловіка арештували росіяни, які представилися військовою поліцією. 

«Приїхали додому, поставили до стінки, — згадує Максим. — Ми були вже навчені. Будь-який шум — і ти прислухаєшся. Взагалі тут треба було дуже уважно слухати. Щоби вчасно почути, коли міна летить, а коли машина під’їжджає».

Росіяни провели обшук і відвезли чоловіка до райвідділу поліції, одягнувши йому на голову пакет. Там Максима утримували в підвалі. Разом із ним у камері були двоє атовців — Сергій та Олексій.

«У підвалі — політичні. На першому поверсі — уголовники», — пояснює він.

Причину затримання не пояснювали. На допит повели лише наступного ранку. Максима посадили на стілець, руки і ноги закували в кайданки, до них під’єднали електричні дроти.

«Це дуже сильний біль. Тебе починає крутити. Ти намагаєшся якось звільнитися, — Максим показує рани від наручників, що лишилися на зап’ястях і щиколотках. — Я питав у співкамерників, скільки мене не було. Вони казали, що 40 хвилин. Я думаю, хвилин 15 я тримався, а потім просто відключився».

«Навіть не ставили питання, — продовжує чоловік. — Просто били струмом. На всі мої питання, що їм треба, казали: «Ти все знаєш, кажи сам». Поки не відключився, нічого не говорив».

Катування повторилися і наступного дня. Лише на третій день росіяни почали ставити Максимові питання — коли і де його завербувала Служба безпеки України. 

«Як доказ мені пред’являли мапи Донецької та Харківської областей. Це звичайні паперові мапи, розкладні. А мені казали, ніби я корегую вогонь», — каже Максим.

Також росіяни розпитували його про інших мешканців Ізюма — хто раніше служив в АТО, хто зараз в теробороні або має проукраїнські погляди. Чоловік переконаний, що катуваннями займалися російські спецслужбовці, а в райвідділі базувалися так звані «правоохоронці» з Луганська. 

«Ввечері напередодні контрнаступу вони були дуже знервовані. «Лнрівці» прийшли і кажуть: «Армія наступає. Раптом що, ми просто в кожне віконце кинемо по гранаті», — згадує Максим. — На ранок почули шум. Прибігли «лнрівці» — вже в цивільному, бо тікали. Відкрили всі камери, сказали забирати документи й тікати». 

Піднявшись нагору, чоловік побачив кілька сотень паспортів місцевих мешканців, розкиданих по приміщенню. Наступного дня, коли Ізюм уже був звільнений, Максим прийшов у райвідділ, щоб подивитися на кімнату для катувань. Знайшов там усі інструменти — кайданки, палиці й телефонний апарат, який виробляв струм. 

Максим лишається в Ізюмі і планує написати книгу про досвід життя в окупації.

«Дуже багато інформації за ці пів року. Я психолог за освітою, і мені було цікаво спостерігати, як змінювалися люди — хтось на краще, а хтось навпаки. Як виражався стокгольмський синдром», — розмірковує він. 

«Ти комусь казав, що не боїшся нас» 

Ще 16 вересня президент Володимир Зеленський заявив, що майже вся Харківщина деокупована. До контрнаступу росіяни займали 32% території Харківської області, нині — лише 6%, уточнив голова Харківської обладміністрації Олег Синєгубов. 

Російська армія відступила і почала бити по критичній інфраструктурі. 11 вересня Харків і частина області залишилися без світла і мобільного зв’язку. Місто ще більше спорожніло. Водночас пожвавилися місцеві волонтери.

Вони щодня везуть питну воду, їжу і ліки у звільнені міста і села.Росіяни обстрілюють деокуповані території, зокрема Куп’янський район, що на сході області. 20 вересня там загинули двоє людей, ще дев’ятеро отримали поранення. Тож волонтери евакуюють місцеве населення.

На харківському вокзалі знову людно. На київський поїзд чекають ті, хто пережив пів року окупації і тиждень масованих обстрілів. Це переважно мешканці Куп’янська.

Мешканка міста Людмила, жінка похилого віку, стоїть у холі вокзалу біля купи сумок. Вона виглядає втомленою, але не має де сісти. У широкій в’язаній кофті жінка ховає перелякане кошеня.

«Підкинули, — каже Людмила. — А куди його діти, коли війна».

За час окупації Людмила схудла на 12 кілограмів. 

«Самі по собі російські солдати ще більш-менш були, — згадує жінка. — Але «лнрівці» та «днрівці» — це повний морок, це сволота! Що вони тільки не робили: і машини в людей відбирали, і арештовували людей, і били…»

Росіяни затримували і її сина Олександра. Він просить не вказувати їхні прізвища, адже на окупованій околиці Куп’янська лишається його сестра. Зв’язку із нею немає. 

На початку окупації Олександр брав участь у проукраїнських мітингах. А за кілька місяців до нього прийшли російські військові. 

«Я відкрив двері, вони запитали: «Тебе звуть Саша?» Витягли мене в під’їзд і утрьох почали бити. Я питаю: «За що?» Вони: «Ти комусь казав, що не боїшся нас», — розказує чоловік.

Його відвезли у райвідділ поліції, але невдовзі відпустили додому. Олександру призначили десять днів «відпрацювань» — він мав приходити у райвідділ і виконувати господарські роботи, від фарбування стін до рубання дров.

«Я не міг сказати «ні». Вони казали, що знайдуть мене і стратять», — пояснює Олександр.

Він чув, як ув’язнені, яких тримали у відділку, щовечора співали гімн Росії.

«Вони так залякали місто… Я ще не бачив такого Куп’янська, — зітхає чоловік. — Коли наша армія заходила в місто, вся наша родина стояла біля вікна. У нас наверталися сльози. Це все, все!» 

Навіть зараз чоловік ледь стримує сльози.

«Вибачте, я дуже втомився», — каже він, повертаючись до своїх сумок.

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Institute for Human Science, Відень.