Коли здається, що більше немає сил: як воно — втекти від чоловіка, який тебе ледь не вбив

За 2023 рік до поліції звернулися майже 300 тисяч жертв домашнього насильства. Це на 20% більше, ніж 2022-го. На третину більшає адміністративних, і ледь не вдвічі — кримінальних справ. У 2024-му очікується така сама картина.

З одного боку, це свідчить про те, що такі злочини ідентифікуються краще і самими постраждалими, і правоохоронцями. Перші стають більш відкритими, а другі — більш компетентними. З іншого боку, жінки часто не звертаються в поліцію до останнього. А на сплеск насильства накладає відбиток війна.

Коли здається, що йти нікуди, є шелтери — тимчасові притулки для жінок із дітьми, які потерпають від домашнього насильства. В Україні таких декілька десятків: їх відкриває держава, а також громадські, благодійні та релігійні організації. Як одне місце об’єднує важкі жіночі долі та що робити, якщо в котрійсь із них ви впізнали себе, — у матеріалі hromadske.

Жінки стали більше звертатися до шелтерів

«Треба багато працювати, щоб, як барон Мюнхгаузен, витягати себе за волосся із цієї прірви. Бо дуже-дуже складно змінити своє життя. Не завжди й не всі це усвідомлюють. Дехто з дівчат каже: “Мені не треба психолог, я ж не хвора на голову”. Іноді опускаються руки», — зізнається психологиня Ірина Бородіна, яка працює в шелтері.

Каже, вони працюють над тим, щоб підвищити жінкам самооцінку, щоб вони побачили інший спосіб життя. «Це, знаєте, як посадити зерно. Але тих жінок, які можуть змінитися, — ну, може, третина. Це важкі числа. Але це чесно», — підкреслює фахівчиня. 

В більшості випадків, з якими вона стикається, йдеться саме про фізичне насильство. Суто через психологічне насильство, каже, жінки звертаються рідше.

Загалом на сплеск насильства наклала відбиток і війна. Жінок, які звертаються до шелтерів, побільшало. Тепер це ще й переселенки, які втратили все (для них організація відкрила спеціалізований шелтер), а також жінки, які постраждали від сексуального насильства під час війни.

«Я всім кажу, що залишатися наодинці в жодному разі не можна. Треба до когось звертатися. Не мовчати. Звертатися до відповідних служб. І не соромитися казати близьким людям чи тим, кому довіряєш, що ти страждаєш від насильства», — наполягає Ірина Бородіна.

Історія Аліси

Алісі — 37. І вона єдина, чиє обличчя буде відкритим, а ім’я й факти з біографії не будуть змінені задля безпеки — з її дозволу. Хоча каже: її чоловік досі переховується від поліції.

Зараз вона говірка й сипле жартами. Та лиш заходить мова про пережите — миттю змінюється в обличчі. Ясні очі враз стають залитими по вінця.

«Він просто прокинувся в поганому настрої. Сказав: “Мені наснився сон, що ти мені зрадила”. Я намагалась його заспокоїти, переконати, що це лише сон, але бачила, як йому застилає очі агресія. Він почав трощити все, що бачив у кімнаті. Серед інструментів схопив сокиру й почав трощити все вже нею. Я злякалась і в самій білизні вискочила за двері. Але він затягнув мене до квартири й почав бити кулаками. Аж ось у нього в руках знову з’явилась сокира. Обухом він вдарив мене по голові й по щелепі… А вістрям розрубав отут…», — жінка намацує ще один великий шрам на грудній клітці.

Закривавлена, вона вискочила на незасклений балкон 9-го поверху.

«Клянуся: я хотіла вистрибнути. І єдине, що мене зупинило, — це те, що на балконі лежав сніг. Я просто посковзнулася, й це мене протверезило. Схоже, його теж. Я стала благати його заспокоїтись, бо розуміла: він зараз або заспокоїться, або мене доб’є», — згадує Аліса.

Тоді його погляд змінився, він смикнув мене за плечі й сказав: «Ти сама у цьому винна». Скориставшись моментом, жінка втекла. Вибігла з під’їзду вся в крові. Кричала, аби хтось викликав швидку. Більшість удавали, що не помічають. Доки один чоловік не показав рухом — мовляв, телефонує куди треба. Вона забігла назад у під’їзд і принишкла в незачиненому тамбурі між поверхами — боялася, що її чоловік прийде по неї. 

Від втрати крові відчувала запаморочення. Але зі схованки наважилась вийти лише тоді, коли почула, як підіймаються лікарі швидкої та поліція. 

Чоловік проходив реабілітацію від наркозалежності й мав неконтрольовані напади агресії. Спочатку ображав. Потім штовхнув. Підняв руку. «Де тут у мене…» — шукає ще один шрам на руці Аліса. Це сталося в січні — на третьому році подружнього життя. 

«Тут ножем — раз. Пальці зламані — два. Це він мене душив, а я намагалася себе розтиснути… Так, це все дозволялось, — відповідає на хитання головою журналістки жінка. — Я ображалась, плакала, він вибачався, а я прощала».

Шелтер святої Ольги

Шелтер святої Ольги — це приватний будинок на два поверхи, який на цій вулиці мало чим різниться серед інших. У дворі акуратно й зелено. Не скажеш, що два роки тому тут палало та що село пережило понад місяць окупації. У шелтері тоді уламком пробило дах, його швидко відновили своїми силами.

За будинком нині — дитячий майданчик, висаджені квіти й навіть є клаптик городу: височіють із піднятими головами соняшники, росте картопля, наливаються помідори.

На воротах не знайти адресної таблички. Та й адреси у відкритому доступі — теж. Найбільш точна географія буде такою: Київська область, Бучанський район. Таємничість вимушена — кривдники можуть розшукувати жінок, які наважились на втечу.

«Дівчата, коли сюди потрапляють, взагалі підписують угоду про нерозголошення місця перебування. Але бувають такі ситуації… Просочиться інформація і хтось вичислить, де перебуває жінка, — таке бувало. Тут бувають різні випадки… — розповідає директорка шелтеру Марина Севостьянова, показуючи будинок. — Це наша простора кухня. У нас дівчата самі чергують, самі прибирають, самі готують. Ось ігрова кімната. Та ми ще будемо її переобладнувати. А дівчата мешкають у чотирьох кімнатах на другому поверсі».

Зараз у шелтері лише три жінки, дві — з малечею. Директорка каже: влітку завжди менше людей. Максимально ж тут можуть проживати 15 жінок разом із дітьми — до трьох місяців. Хоча за потреби термін перебування продовжують удвічі. Як, наприклад, Алісі.

Цей прихисток був першим, який три роки тому відкрили під егідою Православної церкви України. На відкритті був особисто митрополит Епіфаній. Він дістав чорний маркер і лишив на стіні в холі послання: «Любов зцілює, адже Бог є Любов». Відтоді стіни перефарбували, але місце з написом і його фото — недоторкані й оздоблені в рамки.

Цей напис, назва шелтеру й ікона святої княгині Ольги у вітальні — от і все, що пов’язує будівлю з релігійною структурою. Тут сфера роботи соціальних працівників, які чергують цілодобово. Є штатний психолог.

«Тут свобода у всьому. Не обов’язково вірити чи не вірити, щоб потрапити до нас. Можна мати свої погляди», — говорить священник Сергій Дмитрієв, військовий капелан і голова громадської організації «Елеос-Україна», яка, зокрема, розвиває напрям соціального служіння в ПЦУ.

Саме він відкривав, залучав і продовжує залучати кошти з різних міжнародних і благодійних організацій для будівництва таких прихистків. Відкрив таких уже шість у всій Україні. За три роки вони допомогли більш як тисячі жінок.

«Це також була адвокація свого часу — щоб церква почала займатися будь-якою соціальною справою. Бо багато релігійних організацій в Україні є надто консервативні. Ну, по-перше, розлучення, так? Церква ж проти розлучення. А наша мета — забрати жінку від аб’юзера, людини, яка її б’є. Ми вилучаємо її з родини фактично. І щоб це зрозуміти, щоб священники почали змінювати свої консервативні погляди, — треба побачити історії цих жінок», — каже Сергій Дмитрієв.

Історія Олени

У тихому залитому сонцем приміщенні раптом стає гамірно. До вітальні забігають троє засмаглих малих: старший хлопчик і дві дівчинки, найменшій — рочки зо два. Вони щойно повернулися з озера й одразу помічають гостей.

«Ви будете общатися з мамою? Мааам! — не дочікується відповіді середня. — Тут зараз будуть розмовлять з тобою!»

«А можна телефон подивитись? Тут TikTok є?» — підключається старший.

Разом із ними заходить мама і ніби й усміхається, але якось відсторонено. У її погляді читається втома.

Олені (ім’я змінене) — 32. У шелтері вона з дітьми місяць. Але потрапила сюди не з власної волі — жінку направили сюди соцслужби через те, що діти жили в неналежних умовах. До шелтера вони рік тіснилися в однокімнатній квартирі Олениної мами й вітчима, відколи жінка втекла від чоловіка-садиста.

«Він не одразу проявився. Десь на третій рік, коли я завагітніла. У мене було вже двоє дітей, і я думала: може, дійсно я комусь іще потрібна. Потім терпіла побої. Він бив з кулака й по голові… Я прощала, дурочка, боялася. Остання крапля була, коли він перерізав мені шию. Приїхала мама, щоб мене забрати. Він схопив кухонний ніж і приставив до горла. Сказав: якщо не мені, то нікому! І перерізав…» — розповідає Олена.

Жінку врятували. Її обличчя, шия, руки — всі у шрамах. До попередньої власної квартири вона повертатися боїться. Де її чоловік — не знає. Та й повертатись, каже, фактично нікуди: там усе побите, меблів немає. Грошей на ремонт — теж.

Зізнається, що тиранію бачила з дитинства. Рідний батько від неї відмовився ще коли вона була зовсім малою. А колишній вітчим дуже бив маму. Діставалося і їй.

«Вам психолог допомагає?» — запитує журналістка.

«Ну, я в принципі не потребую…»

Не боятися робити перший крок

«Ірина Іванівна — моя друга мама!» — каже мені Аліса.

Психологиня і її підопічна сміються. Уява забігає наперед і вже бачить, яким щемким за кілька годин буде момент їхнього прощання.

Аліса в шелтері стала найяскравішим прикладом особистісної трансформації. Вона, як ніхто, оцінила надану їй допомогу. До Ірини ходила, як на сповідь, і підбивала всіх дівчат звертатися до психолога.

«Я й чути не чула, що є такі місця, де людям надають і психологічну, і медичну допомогу. Мені полікували зуби, все це безплатно. Соціальні працівники — вони для нас усі як мами. Вже мовчу про різні заходи. Я за пів року побувала у стількох місцях і на такій кількості майстеркласів, скільки не бачила за життя!» — натхненно розповідає Аліса.

Вона на тисячу відсотків впевнена, що дуже багато жінок навіть і не знають, що щось подібне є. Вони сидять у своїх маленьких світах, де з них знущаються, і бояться піти, зробити перший крок. Просто тому, що думають, що іти їм буде нікуди.

Шелтер для Аліси став другим домом. На стінах і вікнах тут усюди її декор і малюнки. Аліса — дизайнерка комп’ютерної графіки. Вона вирішила, що житиме недалеко, у Бучі: «Але я назавжди залишуся із цими людьми, із цим місцем. Тут моє серце і душа».

Аліса підіймається до кімнати, де в клунках зібрані речі. Окидає оком і показує — мовляв, дивіться, як обжилася. Пів року тому вона приїхала сюди з однією чорною сумкою із парою штанів, курточкою й змінною білизною.

«Я тут підготувала пост подяки… З фото “до” і “після”», — каже насамкінець Аліса.

А ми залишаємо його тут без змін:

«Це наочний приклад того, як я змінилася на краще зовні. Як добре, що є можливість візуально порівняти результати. Але за фотографіями не зрозуміти того, що змінилося всередині. З перших днів перебування тут я була здивована абсолютно всім, що мене оточувало — починаючи з того, що є такі приголомшливі місця і такий рівень допомоги й підтримки для жінок, і закінчуючи тим, як перемикається свідомість, сприйняття соціуму і яке перезавантаження відбувається в житті взагалі.

Шелтер для мене — це найкращий приклад того, як має бути правильно і певною мірою ідеально. Жіночий колектив Шелтеру — уособлення жінки у всіх її проявах: хазяйновитості, щирості, вміння володіти собою, правильно виховувати, пізнавати нове, керувати, виражати емоції і думки, контролювати процеси, планувати, мріяти і втілювати в життя задумане. З вами я зрозуміла, що таке бути жінкою по-справжньому і бути щасливою. Кожна з вас стала для мене прикладом, авторитетом.

Я безмежно вдячна долі за ці прекрасні 6 місяців, за можливість бути частиною цього маленького, але неймовірно корисного і значущого місця, за досвід, який не проп’єш, хоч спроби і були; за неймовірний внесок, який кожен приніс із собою. Пишу і не стримую сліз. Днями переглядала всі фотографії за цей час і освіжила в пам’яті все, що відбувалося зі мною і навколо мене. Скажу так: це неймовірна і незабутня пригода. І всім вам я кажу від щирого серця: дякую. А тепер мені час вперед і тільки вперед».