З 13 листопада в галереї The Naked Room відкриють виставку «Ескізи монументального», де вперше представлять проєкти мозаїк та інших об’єктів монументального мистецтва минулого століття. В Україні є тисячі мозаїк, які, однак, на офіційному рівні ніхто не рахує. Їх сприймають як звичайне оздоблення радянських споруд, а тому часто знищують: чи то з комерційних мотивів, чи з ідеологічних. Заборона розповідає, чому мозаїка на поліклініці чи керамічне панно на готелі — не просто декор, а твір мистецтва, за який сьогодні борються українські активісти, культурологи й мистецтвознавці.
Поза законом і обліком
Пропаганда, оформлення на замовлення міського керівництва — так найчастіше сприймали та деколи продовжують сприймати мозаїки в Україні сьогодні. Більшість з них з’являлися на бібліотеках, готелях, лікарнях чи гуртожитках з 1960-х років.
«Сказати, скільки всього в Україні є мозаїк, неможливо, — пояснює мистецтвознавиця Євгенія Моляр. — Ніхто не вів їхній облік, оскільки не вважав творами мистецтва. Довгий час їх сприймали як звичайний елемент оздоблення. Є лише окремі низові ініціативи чи дослідники, які пробують рахувати мозаїки. А над тим, щоб запустити офіційний реєстр, зараз працюють у Міністерстві культури. Ймовірно, департамент охорони культурної спадщини опікуватиметься цим напрямком».
Фотограф Євген Нікіфоров каже, що знайшов близько п’яти тисяч мозаїк, «але ще стільки ж не зняв і, можливо, стільки ж не знайшов». Основна причина того, що мозаїки знищують, – хаотична робота з простором: реклама, реконструкції, відсутність уваги й інструментів захисту з боку держави. Частина робіт, яка підпадає під закон «Про декомунізацію», зникла також, пояснює Нікіфоров.
Зараз люди стали частіше сприймати мозаїки як мистецтво, якщо порівнювати з тим, що було 5-6 років тому, каже Євгенія Моляр. Зміни відбуваються завдяки виставкам, книгам про мозаїки і взагалі про мистецтво минулого століття.
«Такі твори потрібно популяризувати, звертати на них увагу, показувати в публічному просторі. Якось з однодумцями робили проєкт — додавали до мозаїк таблички з назвою твору, автором. Це позначало його саме як мистецтво. Адже люди часто байдужі тому, що мозаїки дуже органічно вплетені в міські середовища. Вони ніби розчиняються в урбаністичному пейзажі. Люди бачать їх щодня, а тому просто звикли й не усвідомлюють, що та чи інша робота має цінність, що автор хотів донести через неї певну думку. Це не те мистецтво, до якого людина має йти, це мистецтво, яке виходить їй назустріч само»
Євгенія Моляр, мистецтвознавиця
«Якщо їх створили, вони мають існувати»
Через те, що в Україні не ведуть облік мозаїк, не можна сказати й скільки їх знищили. А тих, хто руйнує такі пам’ятки архітектури, найчастіше просто не карають.
Ситуація у Львові з мозаїкою «Море і риби», скоріше, виняток з правил. У 2019 році міська рада дозволила забудовнику реконструювати рибний магазин «Океан», який звели у 1982 році. До робіт взялися влітку й тоді ж знищили мозаїку авторства Володимира Патика, хоча, відповідно до проєкту реконструкції, мали зберегти її. Забудовника оштрафували на 90 тисяч гривень. А коли він зобов’язався відновити мозаїку власним коштом, йому дозволили продовжити реконструкційні роботи.
У Дніпрі у 2018 році знищили мозаїку разом зі скульптурою «Дніпровські хвилі», яку створив український монументаліст Ернест Котков у 1985 році. У міській раді пояснили, що скульптура належала «Південному машинобудівному заводу». Керівництво підприємства й ухвалило рішення про руйнування. Відновити мозаїку, за словами Євгенії Моляр, було просто неможливо, а покарання за це так ніхто й не поніс.
А цього року у Києві з готелю «Турист» зняли керамічне панно «Місто на семи горбах» 1986 року авторства Галини Севрук. Власник готелю «Турист» вирішив позбутися твору мистецтва, оскільки, на його думку, він не пасував інтер’єру. Панно передадуть у заповідник «Софія Київська».
«В офіційному полі впливати на збереження мозаїк, панно дуже важко. Доводиться керуватися світоглядними позиціями, переконувати, що це мистецтво. Адже твори мистецтва мають бути недоторканими, незалежно від того, подобаються вони нам чи ні. Якщо їх створили, вони мають існувати», — каже Євгенія Моляр.
