«З 35 тисяч населення залишилося пʼять». Як живе місто під Харковом, яке регулярно обстрілюють росіяни

Чугуїв — невелике місто за годину їзди від Харкова. У мирний час там проживало трохи більш як 30 тисяч людей. Зараз залишилося близько пʼяти — основна маса населення евакуювалася у більш безпечні місця. Попри те, що обстріли по Чугуєву вже не такі активні, як у перші тижні війни, від російських снарядів там все ще гинуть люди — востаннє це сталося на Великдень. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з місцевим депутатом Дмитром Дроботом про війну, російську техніку в місті та волонтерство.

Почалося

Дмитро Дробот — місцевий депутат та аналітик Харківського антикорупційного центру. Він говорить Забороні, що вони з колегами готувалися до повномасштабного вторгнення заздалегідь. Десь за два місяці до 24 лютого донори Антикорупційного центру з США та Європи попереджали його про загострення ситуації на кордонах з Росією та Білоруссю. Перша рекомендація, згадує Дмитро, була пов’язана з тим, що громадські активісти, зокрема й антикорупціонери — перші в «розстрільному списку» окупантів.

«Вони писали, що ми маємо виїжджати в перші ж хвилини. Тим паче, що це Харківська область, де не так страшні були росіяни, як внутрішні колаборанти, що могли давати наводки. Тому ми десь за місяць [до того], як все це почалося, поговорили з колегами, що ми будемо робити і як готуватися, — згадує чоловік. — Готувалися, не вірячи в те, що це станеться. Але у нас були заправлені машини, обговорені маршрути, куди і якою дорогою ми виїжджаємо, у нас були підготовлені валізки, і ще були тактично-медичні комплекти».

24 лютого Дмитро прокинувся о 5:11 ранку від вибухів. Першого удару завдали по Чугуївському аеродрому, другого — по складах з іншої сторони міста, у Волинівці. Спочатку крізь сон він подумав, що це стріляють танки на полігоні — до того там щотижня тренувалися військові. Але потім зрозумів, що година доволі рання як для тренувань.

Він встав з ліжка, взяв до рук телефон і прочитав перше повідомлення від колеги, депутатки Чугуївської міської ради. У повідомленні йшлося про те, що Путін оголосив війну Україні. 

«Я відчував себе в такому сюрреалізмі і просто не міг повірити, що це сталося. Але я все ще чув вибухи на окраїні міста. Прокинулась моя дружина — вона на сьомому місяці вагітності. Я подзвонив своєму колезі Дмитру Булаху, який був у Харкові на той момент. Він сказав, що там така ж ситуація. Ми домовились діяти за інструкціями, які раніше проговорювали. Я розбудив трьох дітей, ми взяли дві валізи і сіли в машину», — говорить Дробот.

Сімʼя вирушила в місце, де буде спокійніше. На відміну від Харкова, з Чугуєва у перший день війни виїжджало багато людей. В основному, каже депутат, виїхали ті, хто був більш-менш активний в громадському секторі, але це не велика частина населення. Люди були налякані і спочатку не могли оговтатись.

Російські танки та евакуація

На другий день війни в Чугуїв вʼїхали російські танки. Вони не зупинялися в місті, не займали адмінбудівлі та майже не контактували з місцевими. Дмитро Дробот каже, що у місті фактично не було спротиву, тому колона просто вільно проїхала у бік Харкова, де її невдовзі розбила українська армія. Відсутність військової оборони, каже депутат, — наказ керівництва, мовляв, щоб армія не витрачала сили на бої в області і йшла одразу захищати Харків.

«Пізніше у ЗМІ писали, що Чугуїв звільнили від окупантів, але по суті окупації не було. Фактично якби вони [російські окупанти] захотіли, могли б взяти місто. Чугуїв був у складному стані, бо інформації було нуль, військова адміністрація нічого не повідомляла. Я постійно відповідав на дзвінки людей, публікував свій телефон у відкритому доступі, від помічників постійно якась інформація надходила. Але в перші три дні було відчуття безпорадності: ти не можеш нічого змінити і не можеш нічого вдіяти. Я займався тим, що розміщав наших хлопців [українських військових], які відійшли з Чугуєва і їм не було де ночувати. Вони працювали переважно наводчиками, бо мали відношення до артилерії і розумілися на місцевості Чугуївського напрямку, де саме йшли російські танки», — розповідає депутат. 

Через три дні місцеві були вже дуже налякані і хотіли виїхати з міста. Але тоді вже з’явилося чимало звісток про розстріляні машини на трасах у сусідніх селах. Тож Дмитро з командою побудували більш-менш безпечний маршрут, за яким можна було не натрапити на російську техніку. З Харківщини була лише одна дорога — через неї в Чугуїв проїжджала гуманітарна допомога і військове знаряддя. Цією ж дорогою можна було виїхати з міста. 

Проте основна маса людей, говорить Дробот, виїхала не тоді, а пізніше, коли віце-премʼєр-міністерка Ірина Верещук оголосила, що Харківська область має евакуйовуватися. На відміну від Харкова, Чугуїв зараз майже пустий: залишилися лише військові або ті, хто з особистих причин не зміг виїхати. За підрахунками депутата міськради, з понад 30 тисяч населення в місті залишилося приблизно пʼять. 

Обстріли

Обстріли на початку війни в Чугуєві були дуже активні: як заявляла в інтервʼю міська голова Чугуєва Галина Мінаєва, вони не припинялися ані на день. Росіяни били не тільки по військових обʼєктах, а й по житлових масивах. Однією з перших жертв війни в місті став 14-річний хлопчик, що саме мав виїхати зі своєю сімʼєю. Батьки хлопчика не встигли вийти з будинку, коли син зі своїм цуценям вибіг до машини. У цей момент на подвірʼя впав снаряд.

Ще одна постраждала від обстрілів у Чугуєві, Олена, стала відомою завдяки фото з її закривавленим обличчям — жінку поранило склом від шибок, які винесло ударною хвилею. Коли фото розлетілося мережею, Олену оголосили «обличчям війни». Сама вона, за словами мерки Чугуєва, заявила, що хоче бути обличчям не війни, а миру.

Зараз Чугуїв досі обстрілюють, щоправда, не так активно, як Харків. За словами Дмитра Дробота, це відбувається десь раз на 3-4 дні. Останній обстріл був 27 квітня — поранило двох людей. До цього місто сильно обстріляли на Великдень — загинула одна людина, постраждали ще троє. Під одним з обстрілів загинула сімʼя хлопчика, який товаришував із сином Дмитра та жив із ними по сусідству.

Волонтерство і тероборона 

Дмитро Дробот повертався до Чугуєва двічі. Сімʼю залишив у безпечному місці, а сам їздив у волонтерських справах. У Чугуєві створили бригаду ТрО і він почав їм допомагати. Перший час була потреба в транспорті, оскільки легкові автомобілі не могли їздити через сніг та ожеледицю. Тоді Дмитро з друзями знайшли дві машини в Дергачах на Харківщині та привезли їх у Чугуїв. Ці машини віддавали місцеві підприємці, але, виїжджаючи з міста, вони прокололи шини, щоб росіяни не забрали авто. Потрібні шини знайшлися лише в центрі Україні, де неподалік якраз був Дмитро. Він завантажив їх до своєї автівки і повіз у рідне місто. Згодом вдалося роздобути та відремонтувати ще 10 автомобілів — їх передали на потреби військових.

«Коли я повертався вперше, було дуже страшно. У 2014 році я теж бував під обстрілами, але не під такими масивними і регулярними. Навіть якщо стріляють за кілька кілометрів, вибухи відчуваються по всьому місту. Тому і в Харкові, і в Чугуєві це була небезпечна історія. Мої друзі і знайомі на той момент якось звикли до цього та іноді навіть жартували. Мені це передалося, і в якийсь момент я зрозумів, що нічого не можу змінити — просто роблю те, що роблю, а далі буде видно», — говорить він.

Перша така поїздка тривала кілька днів, після чого Дробот повернувся в тил до сімʼї. Згодом перевіз рідних до Польщі, а сам закупив там військове спорядження для чугуївських вояк. Так і сталася друга поїздка, але вона тривала довше: Дмитро жив разом із теробороною, їздив із ними у справах. 

«Найбільше мене вразило, що там немає чорного і білого. Всі одне одного підтримують, допомагають. Там не стоїть питання «Можу я щось зробити чи не можу?», там стоїть питання «Коли і скільки треба?». Що б хлопці не говорили, ми, волонтери, все робимо і виконуємо, — пояснює Дмитро Дробот. — Більшість запитів пов’язані з військовою справою. Часто хлопці виявляють усіляких сепаратистів, людей, які займаються наводженням, але переважно вони обороняють територію Чугуївщини — стоять на блокпостах, ходять у розвідку, займаються військовою справою».