Читаєте зараз
«Якщо щось станеться, знак Червоного Хреста не врятує. Не на цій війні». Заборона побувала на Донбасі разом з евакуаційною місією. Ось як це було

«Якщо щось станеться, знак Червоного Хреста не врятує. Не на цій війні». Заборона побувала на Донбасі разом з евакуаційною місією. Ось як це було

Polina Vernyhor

Донеччина — мабуть, найгарячіша точка планети станом на початок 2023 року. Частина області перебуває під окупацією вже понад девʼять років, але від початку повномасштабного вторгнення бої за територію області стали в рази запеклішими. Попри це в містах та селах поблизу лінії фронту лишаються місцеві жителі. Щодня волонтери, ризикуючи власним життям, евакуюють цивільних. Команда Заборони відвідала евакуаційну місію волонтерів Товариства Червоного Хреста України і розповідає, як це — виїхати в прифронтове село, знаючи, що, найпевніше, люди відмовляться покидати домівку.


Коло і хрест

База українського Товариства Червоного Хреста України на Донеччині розташована в одному з прифронтових міст [локацію не вказано з міркувань безпеки]. На підʼїзді — напівзруйнована і згоріла будівля, навпроти — величезна вирва від ракети. За залізним парканом видно кілька невисоких будівель, на дахах висять великі білі плакати з червоними хрестами.

Ворота нашій машині відчиняє високий стрункий чоловік. Дмитро — волонтер, сьогодні ми поїдемо з ним в евакуаційну місію до села на лінії фронту. Ця територія раніше належала Міжнародному комітету Червоного Хреста (МКЧХ), та коли воєнні дії на Донеччині активізувалися, МКЧХ покинули це місце і передали приміщення в користування колег з ТЧХУ. 

Перше, про що запитую: чи безпечно розміщувати великі червоні хрести на будівлях, які, ймовірно, можуть стати орієнтиром для наведення. Дмитро відповідає, що розпізнавальні знаки потрібні за статутом організації, а росіяни, якщо захочуть, і без цього влучать. Це вже траплялося: востаннє ракета впала на парковці біля однієї з будівель.

Навпроти входу до однієї з будівель на ланцюгу сидить вівчарка: у неї витягнутий ніс і сумні очі. «Це Берда, повноправна членкиня команди. Ми евакуювали її господарів із прифронтового села, а вона нам так чогось запамʼяталася, що вирішили спеціально по неї повернутися», — розповідає чоловік у яскраво-червоній куртці. Його звати Артем, і він очолює сьогоднішню поїздку.

Артем

Артем народився в Москві, а 1986 року, за два тижні до аварії на ЧАЕС, переїхав з батьками в Київ. Під час Революції гідності він потрапив до Червоного Хреста. 

Тоді ж, у 2014 році, в структурі Товариства Червоного Хреста України зʼявилися загони швидкого реагування — групи волонтерів, які надають постраждалим першу допомогу, евакуюють цивільних із небезпечних територій, допомагають рятувальникам під час пошукових робіт та доставляють гуманітарну допомогу. Такі загони є майже в усіх областях України — усього їх 28.

За кілька днів до повномасштабного вторгнення Артем із сімʼєю поїхали до Грузії. 24 лютого він купив квитки на літак до Польщі, а звідти дістався України. Артем пішов у військкомат, проте на службу його не взяли. Перший час він возив гуманітарну допомогу з заходу України. Згодом знову спробував вступити до ЗСУ. Після чергової відмови повернувся в ТЧХУ. 

У такі поїздки, як сьогоднішня, Артем вирушає чи не щодня. Ротація на Донеччині в організації зазвичай триває 14‒17 днів, але іноді можна залишитися на дві підряд, бо бракує людей. Артем з Дмитром цього разу так і зробили — якщо все буде нормально, вже за тиждень вони потраплять додому, а ще через два — знову сюди. Волонтери в Товаристі Червоного Хреста України не отримують зарплати. Одні домовляються про регулярні відпустки на роботі, а інші намагаються працювати віддалено й під час ротацій у вільний час.

«Плануємо зараз поїхати в Никифорівку. Це селище поблизу бойових дій. Тривають бої за Васюківку, сусіднє село. Там немає зв’язку, але є люди, які залишилися й планують евакуюватися, є ті, що поки що думають, а є й такі, що повністю відкидають евакуацію», — пояснює Артем, надіваючи бронежилет із нашивками Товариства Червоного Хреста України.

Загін швидкого реагування працює на доволі широкій території: починаючи від підконтрольних Україні частин Донецької та Луганської областей і закінчуючи клаптиком Харківської. 

«Наприкінці осені вчергове поїхали в Бахмут — запити на евакуацію, — розповідає Дмитро. — Були вже перекриті дороги, довго шукали, як під’їхати до одного будинку. Раптом почався авіаналіт. Тоді я вперше побачив, як скидають бомби на парашутах. Коли ми забрали людину, почали виїжджати на основну дорогу, і на одному з поворотів перед нами в будинок прилетів артилерійський снаряд. Треба було швидко розвертатися й вибирати іншу дорогу».

Тепер у Бахмут ніхто не їздить.

Трьома днями раніше волонтери вивозили з Никифорівки маломобільного чоловіка. Його сусідка Марія, яка допомагала збирати речі, погодилася подумати над евакуацією. Там немає мобільного покриття, єдиний вихід дізнатися, що вона врешті вирішила, — поїхати до неї. 

Артем попереджає, що, скоріш за все, вона відмовиться і вийде так, що зʼїздили надаремно. Таке трапляється часто: люди подають заявку на евакуацію родича, волонтери приїжджають на місце, а їм відмовляють. 

«Складно пояснити, як ми їх вмовляємо, — пояснює Артем. — Вони всі дорослі люди, насильно змусити їх не можемо. Ми пропонуємо, мотивуємо, кажемо, що їх вивезуть у безпечніші місця, що є куди розселити, що їх там доглядатимуть. Не всі це розуміють і досі залишаються тут. Ви самі все побачите».

«Знак Червоного Хреста не врятує. Не на цій війні»

Три машини — два волонтерські бусики й одна наша. В салон одного з бусів заносять коробки з гуманітарною допомогою на випадок, якщо зустрінуть когось, хто її потребує. Попри те, що в Никифорівці немає води, світла, газу і звʼязку, там досі залишаються діти — їхні батьки відмовляються евакуюватися.

Наша колона виїжджає на трасу, що веде до Бахмута. Дороги на Донеччині відносно хороші, на узбіччях — перевернуті та згорілі автівки. Від 2014 року окупанти не заходили в цю зону, а дорога не прострілюється артилерією. Усі ці автівки потрапили в ДТП. Машини врізаються в бетонні блоки ввечері, бо вмикати фари небезпечно через можливе наведення. 

Дорога пролягає через степи, на схилах видніються зруйновані будівлі — там села Оріхуватка й Никонорівка. «Бачите пагорб? За ним уже Соледар. Якщо вибратися на верхівку, можна побачити зруйноване місто», — зауважує Дмитро.

Дорога значно погіршується, чути вибухи. На кілька секунд у машині стає тихо. Погляд ковзає краєвидами за вікном і зупиняється на лобовому склі: крізь нього видно капот — на ньому червона емблема Товариства Червоного Хреста України. 

«Ця наліпка, — питаю я, — не панацея від прицільних обстрілів?». «Теж правило: автівки мають бути промарковані, а ми маємо бути одягнені в спеціальну форму, — відповідає Артем. — Але якщо щось станеться, звісно, вона не врятує. Не на цій війні».

Никифорівка. Зараз [на момент перебування журналістів у селі] тут «відпрацьовують» українські військові. Звуки виходів — пострілів ЗСУ; це важко описати: вони доволі схожі на прильоти, але водночас інші. Машина доїжджає до невеликого провулка. В селі лишилися одиниці, знайти бабусю Марію не так просто. Ми описуємо її єдиному чоловікові, якого досі зустріли. Він указує на маленький будиночок з іншого боку вулиці. Важко повірити, що тут дійсно хтось живе: будівля ніби наполовину вросла в землю, шибки забиті дошками, на стінах обвалилася побілка, все поросло буйними кущами — майже постапокаліптичне відчуття. 

«Я, напевно, тут помирати залишуся»

Дмитро гукає вглиб приміщення. Всередині сиро й холодно. У вісім квадратних метрів вміщаються два ліжка. Під ногами пляшки з водою, консервація і різний непотріб. З-за дверей показується маленька літня жінка, закутана в хустину та кілька кофтин. 

«Кожного дня фронт наближається [ближче до Никифорівки]», — говорить їй Дмитро. «Хай наближається, — відповідає Марія, — мені все одно потрібна смерть. Я хворію, нема спасіння. Мені все одно, нехай убивають. Я чекаю смерті. Мені вже балакати нічим, жити нічим, не можу. Дай вам Бог здоров’ячка, що ви зайшли». 

Згодом додає: «Хай убивають, хай що хочуть роблять. Мені вже все одно, мені вже життя немає. Я ось скільки хворію — і не помираю. Бог не забирає нікуди, ще не час. Я не хочу з цієї хати їхати. Хочу тут померти. У мене тут на підлозі чоловік помер. На горі там кладовище. Дочка теж померла».

Марія не говорила із сином дуже давно — саме згадування Дмитра про сім’ю стало вирішальним; вона погоджується виїхати до нього. Але з ним спілкується її сусід Роман — він знає місце, де ловить мобільний звʼязок.

Марія заходить до своєї спальні. Кожен куток завішаний іконами, біля стіни стоїть старе ліжко, на ньому купа одягу — щоб було тепло спати. «Дай мені Господь, щоб я повернулася в цю хату, — починає Марія. — Ти ж мені дав цю хату, поверни мене назад в імʼя Ісуса Христа. Ти ж усе можеш».

На вулиці навколо Марії крутиться пес, десь від вибухів сховалося двоє її котів, подвірʼям ходять три курки та півник.

«Тут стільки бездомних тварин. Дуже-дуже багато. Ми нещодавно їхали й бачили, як двоє вже диких собак доїдають козу, — розповідає Артем. — Жахливе видовище». Ми намагаємося не говорити про тварин Марії. Всі розуміють, що забрати їх просто нікуди. Вони, як і Никифорівка, залишаються позаду, в дзеркалі заднього вигляду.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій