Офіційна причина смерті — серцевий напад. Так сказав снайпер. Заборона побувала в деокупованому Херсоні й розповідає історії з міста

11 листопада Збройні сили України зайшли на територію Херсона. Російські війська були змушені відійти на лівий берег Дніпра через ефективний контрнаступ українських військових. У перші дні деокупації головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова відвідала Херсон і поспілкувалася з мешканцем, який побував у катівні, жінкою, чоловіка якої застрелив снайпер за порушення комендантської години, та людиною, яку називають колаборантом.

«До мене часто підходять і кажуть, що я колаборант», — розповідає Володимир, високий чоловік у білому кухарському жилеті, натягнутому поверх светра. На голові в нього шапочка, завернута під саму потилицю, — в поєднанні з довгою напівсивою бородою це робить його схожим на мешканця Близького Сходу. Він готує м’ясо на мангалі просто на вулиці біля колишнього кінотеатру «Україна» в центрі Херсона, в якому останнім часом розташоване кафе. Кухня перемістилася на вулицю через те, що в місті немає світла, і м’яса потрібно швидко позбутися, бо холодильники не працюють. 

Володимир пропрацював у цьому кафе усі дев’ять місяців під російською окупацією. Готував м’ясо, бургери й салати. Це місце було одним з острівків «нормальності» в місті.

«Що ви зазвичай на це відповідаєте?» — питаю я. 

«Люди не розуміють різниці між політикою і бізнесом. Ми працювали для того, щоб народ міг прогодувати свої сім’ї, — каже Володимир, киваючи на офіціанток і помічників (у кафе працює більш як двадцять людей). — Ми на цьому не заробляли, просто виживали, ось і все. До нас і орки ходили, нікуди від цього не подінешся. Коли у них є зброя… Відмовити ти не можеш. Вони можуть знайти будь-яку причину, щоб тебе забрати [на так званий підвал]». 

Володимир стверджує, що кафе, в якому він працює, не сплачувало податків росіянам. Але він не володіє закладом — він лише кухар. Проте, каже він, його росіяни не чіпали, хоча для нього працювати просто в них під носом, на головній площі міста, було ризиковано. Це вже зараз він може відкрито говорити про те, що його син служить у ЗСУ. На початку вторгнення морський піхотинець Ростислав Джантимиров опинився в Маріуполі. Він захищав місто на заводі Ілліча до останнього — і потрапив у полон. Де він тепер, Володимир не знає, але має надію, що живий.

Таких історій серед херсонців немало.

Близьких забирали з мішком на голові

Під час окупації в Херсоні залишалося, за даними адміністрації області, близько 80 тисяч жителів — це третина довоєнної кількості мешканців міста. Хтось із них зробив вибір на користь Росії: взяв російський паспорт чи допомагав в організації «референдуму» про приєднання Херсонської області до РФ. Точні дані про кількість таких людей поки невідомі — співробітники СБУ щодня опитують місцевих. 

Тепер, коли місто звільнено від окупантів, жителі розповідають про таких людей.

«Я пам’ятаю, як [моя сусідка] мене агітувала на “референдум”, щоб я йшла з нею [голосувати]», — розповідає мешканка Херсона, пенсіонерка Ірина. Я зустрічаю її на вулиці на околиці Херсона: вона вийшла з дому, щоб подивитися на поліцейських і військових, які почали прибувати у місто. У неї на руках сині вінілові рукавички — щоб не забруднитися, поки прибирає сміття в хаті, бо води в місті немає.

«Кажу: не буду [голосувати на “референдумі”], — продовжує Ірина. — Вона [сусідка] пішла. Голосувала за них, а чоловік її був проти. Я її зустріла [після звільнення міста], каже, вдома такий скандал: вона ж і російський паспорт отримала, а чоловік не захотів цього всього. Тепер, каже, не знаю, що зі мною буде».

Площа Свободи стала центром тяжіння в місті після того, як окупанти втекли. Мешканці Херсона виходять на центральні вулиці, щоб побачити знайомих, зловити мобільний зв’язок (у центрі він працює краще, ніж в інших частинах міста) і розказати історії, які вони тримали в собі місяцями. У центрі можна зустріти десятки журналістів зі всього світу — вони приїхали сюди, щоб розповісти, як недавно окуповане місто повертається в Україну. Місцеві мешканці не втомлюються говорити про те, що вони бачили й чули.

«Мою жінку якось забрали з мішком на голові», — каже Олександр, чоловік середнього віку в тонкій курточці з мобільним телефоном у руках. Він чекає черги біля намету «Пункт незламності», де можна зарядити гаджети й погрітися. Він посміхається, ніби буде розповідати про щось буденне. 

«Отак приїхали й забрали — “за зв’язки із ЗСУ”. Тримали добу. Але ми змогли швидко її визволити, хоча у нас дійсно були знайомі в ЗСУ і ми чекали повернення України та вірили, що так і буде».

Основним місцем утримання був ізолятор на північному сході міста в районі, який місцеві називають «склотара», бо там розташована гуртова база скляної тари. Мешканець Херсона Євген перебував у цьому ізоляторі під час окупації. Його заарештували за крадіжку ще до приходу росіян, а у квітні відпустили. Але влітку чоловіка арештували знов — цього разу це були окупанти, які тримали його в «склотарі» до жовтня. 

Євген розповідає, що кожного дня зранку до вечора він чув крики: людей катували, щоб вибити свідчення про співпрацю із ЗСУ або змусити працювати на росіян. Він каже, що робітники ізолятора били його дубинками та катували струмом — і так робили з кожним, хто потрапляв у це місце.

Порушив комендантську годину — куля в лоба 

Тридцятирічна жінка прикриває обличчя капюшоном і затягується електронною сигаретою. Вона привела на площу Свободи шестирічного сина, щоб він відірвався від поганих думок і погрався з іншими дітьми. Її звати Катерина, і одного разу її родина порушила комендантську годину. 

Жінка розповідає, що якось ввечері у червні вона їхала машиною разом із чоловіком і сином на руках по Таврійському району на півночі міста. Комендантська година розпочиналася о десятій. На годиннику було 22:10, коли раптом Катерина відчула, як її продавлює в крісло. Машина набирала швидкості. Повернула голову на місце водія — чоловік лежав на рулі. Його нога тиснула на педаль газу, і машина врізалась у стіну.

«Російський снайпер влучив чоловіку прямо в голову, — розповідає Катерина. — Невже він не бачив, що їде цивільна машина з дитиною? Ми спеціально обвішали автомобіль ганчірками, [щоб було видно], що це цивільні, їхали 20 кілометрів на годину з увімкненим світлом. Потім, коли [російський солдат] відкрив машину, він дуже здивувався, коли побачив мене із сином».

Чоловік Катерини помер на місці. Сама вона дістала численні переломи, дитина — відкриті переломи ніг і надрив селезінки. Коли вона отямилася в лікарні через кілька днів, то пішла писати заяву до поліції, де тоді працювали росіяни й місцеві колаборанти. Там їй сказали, що не можна говорити про снайпера та про обставини аварії, інакше буде гірше — офіційно чоловік помер від серцевого нападу. 

«Таке сталося не тільки зі мною, — каже Катерина. — У моєї знайомої дядю “зняв” снайпер, коли той ішов на роботу зранку, а комендантська година ще не закінчилася». 

Жінка досі боїться розповідати свою історію: їй страшно, що російські військові можуть її знайти та помститися, що вона не мовчить. Катерина вже подала заяву в українську поліцію, проте не чекає, що вбивцю покарають — але принаймні, каже вона, це буде одним із багатьох свідчень того, що робили окупанти в Херсоні.

«Як із цим жити далі? — запитує Катерина. — Мене син постійно запитує, чи не боляче буде, якщо втопитися. Йому важко без батька, він страждає через це, але все, що я можу, — це говорити з ним».

Визволення — лише початок

Тікаючи з Херсона, російські війська знищили всю критичну інфраструктуру. Через це в місті немає світла, води й тепла. Багато хто з місцевих вважає, що росіяни зробили це, аби мешканці відчули різницю між життям під окупацією, коли проблем із базовими потребами не було, і життям після визволення. Тепер вони змушені планувати свій день так, щоби встигнути набрати води, знайти їжу і зарядити телефони, а ще — погрітися, бо температура в домівках уже опускається до критичних позначок. На вулиці — крижаний дощ.

«Без води, без світла, без тепла, але без них [окупантів]! Переживемо», — каже бабця на околиці Херсона, де тільки-но відкрився перший магазин «АТБ». А за нею, як мантру, повторюють інші. 

Утім, є ще один важкий виклик. Після відходу російських військ окупанти розташувалися прямо навпроти Херсона, на лівому березі Дніпра. Вони обстрілюють місто касетними снарядами та мінами, а в районі острова й Антонівського моста, який був підірваний під час утечі, працюють снайпери. Залишатися в цих районах міста стає небезпечно. У Міністерстві реінтеграції України оголосили про добровільну евакуацію з Херсона і Миколаєва через постійні обстріли та проблеми з цивільною інфраструктурою. Однак більшість херсонців залишається вдома. 
«Це мій дім, і я звідси нікуди не поїду, — каже кухар Володимир. — Чекаю повернення сина з війни. Та й для нас ця війна ще не закінчилася».