«Мотузка — це святе». Замість сеансу медитації редакторка Заборони відвідала студії БДСМ-бондажа (один раз її навіть підвісили до стелі!) Ось її репортаж

Торік редакторка Заборони Марія Педоренко пообіцяла собі, що пробуватиме усе нове, що може допомогти їй позбутися нав’язливих і негативних думок. Замість традиційних йоги та медитації вона відправилася на сеанс сібарі — японського естетичного (а нерідко й еротичного) бондажа, який позбавляє відчуття контролю над власним тілом і при цьому вселяє відчуття свободи. Ось що з цього вийшло.

Вгамувати контрол-фріка

З білої стіни на мене агресивно дивиться рогата голова. Порожні зіниці опущені додолу, звірячий вищир тримає гілку засушених квітів, насуплені брови вигнулися перевернутою літерою Г. 

«Це Хання, — пояснює мені довговолоса дівчина з великою чорнильною мандалою на плечі. — У японців в синтоїзмі дуже багато духів, і цей вселяється в жінку, яка дізналася про зраду свого чоловіка. В такому образі вона приходить до коханки, щоби налякати її. Вона наче зла, але, якщо підняти її підборіддя, в неї буде обличчя розпачу».

Це Влада, їй 25 років, і разом зі своїм 26-річним хлопцем, теж Владом, вона тримає чайну студію на Подолі в Києві. Тут кілька кімнат, і ми сидимо в найбільшій — по колу передаємо одне одному склянки, щоби вдихнути аромат чаю. Я пʼю одну маленьку піалу за одною, не здогадуючись: згодом мене знерухомить не лише мотузка, а й міцний напій, що вдарить у голову чимось схожим на похмілля.

«Ми взагалі початково фотографи», — зауважує Влад. Татуювань у нього ще більше, та в очі насамперед кидається густа борода і таке ж густе волосся, зібране на макітрі.

Пʼять років поспіль він знімав ню, коли одного разу до нього прийшла мати двох дітей і посеред фотосесії спитала: «В мене є мотузка, хочеш, я можу себе пов’язати, а ти познімаєш?»

Після цієї фрази мистецтво зв’язування вирішила спробувати Влада. «Я уявляв: сиджу на балконі, курю косячок, п’ю чайок, і переді мною дві оголені дівчини в’яжуть [одна одну], — пригадує, сміючись, Влад. — Реальність: я уже випив і покурив, і мені кажуть: “Щоби Влада знала, як [треба зав’язувати мотузки], мені треба показати. І показувати я буду на тобі”».

Влад сидів без футболки, відчував, як мотузка поколює тіло, і зрозумів, що йому… Комфортно? «В однієї руки теплі, в іншої холодні. Все повільно. Я відчував тотальну безпеку, і це був шок. Я зрозумів, що в мені є щось настільки широке, — він розводить руками, — що неможливо обмежити мотузками, стінами, кордонами».

Того ж дня Влад усвідомив: річ, до якої він ставився критично, виявилася зовсім не такою. Для себе він поділяє практику сібарі на кілька різновидів: перформативний — коли бондаж стає елементом шоу, компенсаційний — так він сприймає БДСМ, і медитативний.

«Останній мені ближче, — підкреслює він. — Тут значно менше сексуальності. В мене є основне правило, що перший досвід сібарі має бути виключно асексуальним. Якщо ти даси мозку щось з поміткою “сексуальність”, потім неймовірно важко буде дати це з поміткою “медитація” або “рефлексія”».

«Бо ти вже дав солодшу цукерку», — додає Влада.

Далі Влад починає буквально озвучувати мої думки — я захотіла спробувати сібарі, щоби хоча б на 10–20 хвилин перестати бути контрол-фріком і не намагатися менеджерити все, що відбувається навколо.

«Наш мозок завжди думає про контроль, — говорить він. — Це наш базовий інстинкт, і сібарі — це коли твій мозок не думає. Тебе звʼязують, і ти свідомо передаєш відповідальність за своє тіло іншій людині».

Для Влади ж сібарі — це насамперед мистецтво. Вона каже, що колись замислилася: чи вистачить їй життя, щоби спробувати всі можливі варіанти творчості? Ліногравюри, друкарство, фотографія — так само й сібарі. Утім, коли в дівчини поганий настрій або забагато думок в голові, вона приходить до Влада. «Звʼяжи мене» — це допомагає їй змістити фокус з навколишнього на внутрішнє, вимкнути, як вона це називає, «автомагістраль у голові» та заглибитися у власне тіло.

Влад і Влада разом уже вісім років. Але бондаж у сексуальних стосунках вони практикують лише час від часу — щоб не приїдалося.

«Це допомагає відчути себе в іншій ролі, — пояснює хлопець, — відчути певну владу».

«Для вас — відчути дуже конкретну Владу», — випалюю я й одразу вибачаюся. Та всі всміхаються.

Самому йому не подобається, коли його звʼязують у сексі. Влада ж натомість вбачає у сексуальному сібарі можливість поглибити емоційний і фізичний звʼязок — має бути довіра до партнера, якому ти ввіряєш своє тіло. І, само собою, увага. Сібарі вимагає концентрації, а розуміти, що вся увага прикута до тебе, завжди приємно.

«Будемо вʼязатися?» — Влад перемикає увагу з дівчини на мене.

Ми пересуваємо стіл. Я знімаю футболку й підбираю волосся. Влад сідає переді мною на килим і показує, що треба скласти долоні човником. Раз, два, три — навколо запʼясток, ще раз — поміж долонями. Закріпити петлею і вгору — довгий кінець мотузки тягне мої руки за голову. Спина випрямляється, та я сиджу з покірно опущеною головою.

На сонячному сплетінні зʼявляється ромб, що розходиться за плечі й спину. Мотузка поколює тіло й контрастує з прохолодою рук, які вʼяжуть мене. Контроль втрачено, та чи відчуваю я щось? Медитації не виходить — голова зайнята тим, щоби зіставити очікування й реальність. Але й думок про секс теж немає. Зрештою Влад знімає мотузки. Ми повертаємо стіл на місце, я вдягаюся і на прощання обіймаю його — хай там як, а поміж очікуванням і реальністю зʼявилася довіра.

Кілька хвилин спокою

О третій ночі мене будить вимогливий гавкіт пса. Свічу ліхтариком на миску з водою — вона порожня. Пʼять кроків до кухні, і кожен віддає в попереку тупим болем. Рука намацує в кухонній шафі мазь для спини. Собака сидить неподалік і чекає на воду. Я ж чекаю, що на ранок зможу розігнутися, і задираю футболку, аби натерти поперек.

За день до того я пішла до сібарі-студії і трохи соромʼязливо сказала майстрині: «Хочу, щоби ви мене звʼязали та підвісили». 

«Чи є місця, яких я не можу торкатися?» — питає вона.

Я замислилася: «Напевно, немає. Щоправда, я не дуже гнучка».

Юлія Васильєва практикує сібарі вже 15 років, та останнім часом звʼязує лише тих, хто не буде ойкати чи айкати — досвідчених людей, які знають, з чим мають справу. Я, виходить, виключення — сприймаю за честь.

Її захоплення мистецтвом японського бондажа почалося, коли в Україні про сібарі мало хто знав. Васильєва вчилася в Харкові на економістку, мала хлопця і нічого не знала про БДСМ. Коли партнер запропонував звʼязати їй руки під час сексу, вона погодилася — дівчині сподобалося, хіба що шкіра свербіла від мотузки.

Поверховий пошук в інтернеті відкрив їй японські гравюри зі звʼязаними жінками. Побачене зачарувало дівчину настільки, що незабаром вони з хлопцем уже їхали за кордон на свій перший фестиваль сібарі.

«Я повернулася іншою людиною і точно зрозуміла, що хочу в цьому жити 24/7. Памʼятаю, їхала містом і розуміла: це сіре життя не для мене, — пригадує Васильєва з усмішкою. — На фестивалі люди повністю віддавалися процесу, це була феєрія щирості й довіри».

Майстриня просить не знімати її — вона впевнена у своїй нефотогенічності. Та ще до нашої зустрічі я натрапляю на фото з вечірок з Васильєвою. У кадрі наче жива статуетка зі слонової кістки: затягнута в червоний латекс, зі свіжим зрізом чорного каре і, звісно ж, червоною помадою та манікюром.

За кілька років після першого фестивалю у Васильєвої вже була власна студія в Харкові. Вдень вона сиділа в паперах, як заповідала економічна освіта, та вже о 18:01 зривалася з офісу під питання колег: «У тебе ж нема чоловіка, нема дітей — куди ти так летиш?»

Свій час у студії Васильєва називає святом. Вона стала свідком народження чогось нового: любителі сібарі й БДСМ почали виходити на світ — спочатку на анонімні зустрічі, де питати імʼя й професію було моветоном, згодом — на мінівечірки, які перетікали в андеграунд, щоби згодом стати відкритими для тих, хто не боїться говорити про свої вподобання.

До цього нерозуміння оточення заважало їй в пошуках студії — що в Харкові, що в столиці. Проте Васильєва взяла собі за правило не приховувати нічого від орендодавців чи потенційних сусідів. Тому з-поміж відмов зрештою знайшла простору залу на Кирилівській у Києві, де сьогодні проходять лекції та практичні уроки для любителів сібарі.

Коротка лекція чекає й на мене:

• сібарі — це частина БДСМ, але лише одна гілка субкультури;
• бондаж — це не лише мотузка; знерухомити людину можна ланцюгом, наручами, поножами чи навіть пояском від халата та пледом;
• мотузкою можна зробити будь-що — ніжний бондаж або дуже болючий;
• та найголовніше в сібарі — контроль; він вибудовує сценарій між учасниками процесу, і він же тягне за собою відповідальність, бо брак контролю може обернутися для звʼязаної людини травмою.

«Я не можу уявити, що буду зустрічатися з кимось, хто не любить мотузки, — зауважує вона. — Але так сталося, що всі мої партнери любили звʼязування».

Я жартома запитую, чи не боїться вона вигоріти. Але майстриня лише сміється, бо їй самій цікаво, чи набридне їй колись звʼязувати людей.

Найближче до цього вона була на початку повномасштабного вторгнення. Фото закатованих людей зі звʼязаними кінцівками шокували своєю жорстокістю, і Васильєва почала переносити свій жах на сібарі. Проте згодом дійшла думки: «Мотузка — це святе, а її так ганебно використовують».

Після кількох місяців за кордоном майстриня повернулася до Києва і на диво побачила, що студія не стоїть порожня. Люди продовжували займатися тим, що люблять, а разом з ними приходили й нові.

«Мені знімати штани?» — запитую.

«Як вам комфортно».

Все починається як і вперше: мотузка навколо запʼястків, руки вгору — от тільки тепер не за голову, а над нею, де майстриня кріпить їх на бамбукову перекладину. Пригадую вголос попередній досвід звʼязування, і Васильєва одразу сварить Влада: мовляв, не можна було обмежувати мені руки так одразу — це завжди безпорадна позиція, як і обвʼязування живота, що викликає тваринний страх. Згодом вона взагалі звільняє мої руки, щоправда, аби за хвилину звʼязати їх знову — вже хрестом на грудях.

Її рухи стрімкі й повільні водночас. Вона мʼяко проводить долонею по перетягнутій шкірі, щоби — різко, в мить — потягти мотузку слідом. І от уже мої ноги підкошуються та відриваються від підлоги, а тендітна, наче статуетка, Васильєва за кілька секунд підтягує їх на один рівень з руками.

Стегно прострілює болем, я ойкаю й айкаю, та майстриня згодом пояснить: це було навмисне, щоби перемкнути мій мозок. Я дійсно знову застрягла у своїй голові. Мені подобається, чи ні? Що я відчуваю? Як їй вдалося так легко мене підняти? Як я виглядаю зі сторони?

Коли здається, що вже фінал, майстриня обходить мене ззаду і проводить рукою по волоссю. Розпущене — так не годиться. Вона бере його в петлю та привʼязує до ніг. Я напружуюся, та мені не боляче, а, скоріше… Приємно? 

Замість сексуальних переживань я, здається, отримала дещо інше: коли моє тіло висіло за метр від підлоги, я не відчувала себе звʼязаним мішком картоплі, не відчувала себе полоненою чи секс-іграшкою, — я не відчувала взагалі нічого. І хіба не вперше в житті ця порожнеча дарувала спокій, а не бажання її заповнити.

Зі студії я повернулася з червоним пунктиром крововиливів на спині — майстриня попереджала, що сліди залишаться. Та на вечірню прогулянку з собакою вдягнула найвідкритіший топ.

«Анонс матеріалу», — сказала я баристі на районі й показала свіжі синці.