Всі обговорюють майбутні жіночі купе від Укрзалізниці. А чи є схожі практики в Європі, Азії чи на Близькому Сході? Так, і ось які

Після заяви Укрзалізниці про впровадження жіночих купе, аби убезпечити пасажирок від домагань та гендерно зумовленого насилля, Заборона розпочала серію матеріалів про необхідність (та недостатність) цього рішення: зокрема, редакція опублікувала колонку журналістки Поліни Вернигор про її негативний досвід в потязі та чотири історії читачок видання, до яких домагався провідник чи попутники.

Наступний текст розповідає про досвід країн, які прийшли до гендерного зонування публічного транспорту, чому японські пасажирки страждають від домагань через великий трафік і гіперурбанізованість міст, що таке чікан та чому турецькі жінки проти окремого транспорту.

Окремі вагони для жінок — не нова ідея?

Так, не нова.

Окремі вагони існували на деяких британських залізничних лініях (наприклад, між Лондоном та Ессексом) з 1826 року, тобто майже з перших днів руху поїздів у Сполученому Королівстві. Однак першочергова ціль запровадження жіночих вагонів полягала в гендерній сегрегації вікторіанського та едвардіанського суспільств — жінки не мали автономії через патріархальний диктат, а тому в деяких випадках (неодружені жінки, жінки з гучними дітьми) мали їхати окремо, щоб не заважати чоловікам.

Одна з гіпотез, що пояснюють гендерний розподіл у потягах, стверджує, що жіночі вагони нібито стали реакцією на численні випадки сексуального насильства, про які активно повідомляли ЗМІ. Проте на сьогодні невідомо, чи всі згадки про зґвалтування відповідали дійсності. Один з найвідоміших інцидентів, описаних у мас-медіа, висвітлював судовий позов Ребеки Дікінсон до полковника Валентайна Бейкера. Дікінсон стверджувала, що полковник намагався її зґвалтувати.

Кандидатка наук з неовікторіанської літератури та літератури ХІХ століття Катріна Ян дослідила згадки в ЗМІ про насилля у потягах та припустила, що медіа перебільшували реальну небезпеку. На думку Ян, патріархат відчував втрату контролю над жінками з початком індустріальної революції: з технічним прогресом жінки змогли подорожувати потягом на великі відстані, що сприймалося як небажаний рух в бік емансипації. На думку дослідниці, систематична публікація новин про зґвалтування — це інструмент політики страху, який мав позбавити жінок мобільності та повернути їх додому. Такі повідомлення, на думку Ян, створили переконання, що винахід залізниці призвів до збільшення сексуального насилля. 

Лаура Фрейні, доцентка кафедри англійської мови у коледжі Міллсапс у Джексоні, підкреслювала, що новини про сексуалізоване насильство сприяли появі літературного сюжету про так звану нову жінку. Згідно з дослідженням Фрейні, сюжет про жінок, що подорожують потягом, часто включав опис сексуальних фантазій чоловіків — від бульварного еротичного читва такі тексти відрізняло зображення чоловічих фантазій скоріш як перверсивних та аморальних. Подібна література часто була написана самими жінками й описувала травматичний досвід можливого зґвалтування, аби обмежити жіночу мобільність і заохотити покірність.

Також серед причин нападів на жінок часто називали технічні аспекти організації залізничних перевезень. Конструкція британських потягів XIX століття не передбачала сполучення між вагонами — аби перейти в інший вагон, доводилося чекати зупинки потяга. У разі небезпеки вибратися з таких вагонів було майже неможливо. Зміна конструкції зробила простір більш відкритим та безпечним, дозволила пасажирам переміщатися потягом і на додачу включала охорону.

Чи були окремі вагони популярними?

Не дуже. 

Після згадок про напади та насилля серед залізничних компаній були поширені вимоги про окреме розміщення пасажирок у суто жіночих вагонах. У XIX столітті окремі вагони намагалися запровадити в Америці та Британії. Але цього зазвичай вимагали чоловіки, а не жінки: чоловікам не подобалося ділити простір з жінками й дітьми, поруч з якими було незручно вести «світські бесіди» — про це навіть жартували у карикатурах. 

Проте іноді жінкам відмовляли у перебуванні і в жіночих вагонах через звинувачення у наданні сексуальних послуг в потягу. Річ у тім, що жіночі вагони часто були напівпорожніми, чим могли скористатися секс-працівниці. Ось трохи цифр: у 1888 році з 1060 місць для жінок використовувалися тільки 248 (натомість близько 5140 жінок подорожували в купе для курців).

Непопулярність жіночих вагонів пояснювалася тим, що сегмент жінок, яким потрібні жіноче купе, був вкрай низьким: більшість жінок подорожувала зі своїми сім’ями або жіночими спільнотами, а суфражистки навмисно їхали у змішаних вагонах, кидаючи виклик громадській думці та пасажирам-чоловікам. З часом більшість компаній скасували окремі вагони, але натомість при купівлі квитка пасажирка могла попросити, аби купе з її місцем позначалося як жіноче — тоді про це мали повідомляти чоловіків, які купували квитки до цього ж купе, та розміщувати їх в іншому місці. Жіночі купе іноді охоронялися, проте таких звернень було небагато, до того ж чоловіки порушували правила, сідаючи в суто жіночі купе.

Ймовірно, одна з головних безпекових проблем жіночих вагонів полягала в тому, що там не було охорони, купе були напівпорожніми, і у разі небезпеки (у вагон пробрався зловмисник) жінки залишалися з нею сам на сам. Тому пасажирки віддавали перевагу подорожам в більш людних вагонах. 

Також багатьох чоловіків у Британії навпаки дратували жіночі вагони: вони звинувачували залізничні компанії у тому, що їм доводиться їхати у переповненому купе, поки окремі вагони для жінок залишаються напівпорожніми. 

Остаточно жіночі купе були скасовані тільки у 1977 році, невдовзі після того, як британський парламент ухвалив Закон про дискримінацію за ознакою статі.

Чи розповсюджені жіночі вагони сьогодні?

Окремі гендерні зони в громадському транспорті використовуються в Ірані, Японії, Індії, ОАЕ, Єгипті, Індонезії, Бразилії, Китаї, Казахстані та Мексиці. Історично в цих країнах жінки стикаються з інституційною дискримінацією і сексуальними домаганнями. Проте в деяких з вищезгаданих країн окремі гендерні зони запроваджують скоріше з релігійно-культурних міркувань, ніж задля захисту прав жінок.

Мексика запровадила окремі вагони метро для жінок та дітей у 2000 році. Потяги резервують перші кілька вагонів для жінок, решта — змішані. Пізніше від вагонів влада перейшла до «рожевих таксі» — таксі для жінок з жінкою-водієм, кнопкою тривоги та набором косметики. Схожу практику намагалися застосувати й у Туреччині, але багато жінок негативно поставилися до ініціативи.

2006 року в Бразилії у приміських поїздах та поїздах метро були введені жіночі вагони, але з протесту чоловіки все одно туди сідали (це триває і зараз). Теоретично на станціях мають бути охоронці, які стежать за розподілом пасажирів, проте охорона є лише на кількох станціях. У Китаї чоловіки так само ігнорують правила та вільно сідають у вагони для жінок. Станом на 2017 рік у КНР було зареєстровано найбільшу кількість кримінальних злочинів, пов’язаних із громадським транспортом — близько 19 145 випадків. 

У Великобританії повернення до дискусій щодо гендерного зонування почалося у серпні 2015 року, коли кандидат у лідери лейбористів Джеремі Корбін заявив, що проведе консультації щодо введення окремих вагонів для жінок, щоб зменшити домагання у громадському транспорті. Оскільки ця ідея викликала неоднозначну реакцію в соціальних мережах, Корбін пояснив, що це лише пропозиція, яку розглядають. Дебати про це відновилися після того, як Дженні Гілрут, міністрка транспорту SNP, торік оголосила про плани проконсультуватися з жіночими організаціями щодо цього питання.

Спеціальні купе, призначені лише для жінок, є в потягах Словаччини, Чехії й Австрії. У Німеччині влада запровадила жіночі купе у 2016 році, але жінки назвали це рішення відсталим, пояснюючи, що жінка має почуватися в безпеці усюди, а не тільки в окремому купе. Активісти наголошують, що гендерно зумовлене насилля має бути зупинене за допомогою більш жорстких законів, а не завдяки одним тільки купе. 

У Єгипті у всіх потягах каїрського метро два середні вагони (4-й і 5-й) та перший вагон у всіх трамваях зарезервовані для жінок (5-й вагон у каїрському метро стає змішаним після 21:00). Однак жінки, як і раніше, можуть вільно їздити в інших вагонах. 

У Японії залізнична лінія Tokyo Chuo представила жіночі вагони ще в 1912 році, щоб відокремити студентів від студенток у годину пік. На більш системному рівні країна ввела вагони для жінок тільки у 2000 році як спосіб зменшити відсоток сексуалізованого насилля. Вісім приватних поїздів та дві станції метро у Токіо запустили вагони, позначені рожевими наклейками «Тільки для жінок», надрукованими японською та англійською мовами. Це було зумовлене тим, що за останні роки кількість випадків домагань значно зросла. Вагони вітали й чоловіки, які побоювалися помилкового звинувачення у домаганнях. Зараз такі вагони доступні у найбільших містах Японії — Токіо та Осаці. 

На надмірно завантажених японських станціях вагони для жінок працюють щоденно. Одна з причин — розповсюджене в Японії явище «чікан» або обмацування. Через надмірну заповненість вагонів чоловіки часто обмацують жінок, залишаючись непоміченими в натовпі. За 2019 рік було зареєстровано 1780 випадків обмацування чи розбещення. З них 45% складали обмацування у потягах, а 19% — на станціях. 

Система окремих вагонів в Японії виявилася ефективною. За рік кількість скарг на обмацування зменшилася на третину. Крім цього, випадки, коли вдалося підтвердити чікан, караються штрафом розміром до ¥500 000 або тюремним ув’язненням строком від шести місяців до двох років. Домагання також зменшились після встановлення у потягах тривожних кнопок та камер відеоспостереження. 

У Арабських Еміратах метро у години пік має один вагон, призначений лише для жінок і дітей. Чоловіків, які заходять туди, штрафують на суму 100 дирхамів. Але такі вагони переважно використовуються не для запобігання насиллю, а для більш комфортного розміщення жінок із дітьми.

Жіночі купе — це панацея від гендерно зумовлених злочинів в публічному транспорті? Чи їх самих недостатньо?

Гендерна сегрегація настільки ж дієва, наскільки й контрпродуктивна: зонування у громадському транспорті легітимізує неприйнятне ставлення до жінок з боку чоловіків — воно демонструє незахищеність і страх жінок перед чоловіками. Відокремлення жінок від чоловіків за допомогою зонування простору не впливає на першопричини сексуалізованого насильства. Окремі вагони можуть тільки допомогти жінці відчути себе у безпеці, тоді як важливо не стільки відокремлювати простір для чоловіків та жінок (хоча це теж необхідний крок), скільки інституціалізувати та затвердити гендерно врівноважену поведінку чоловіків. 

«Рожеве таксі» у Туреччині викликало кампанію протесту в соціальних мережах саме через дискримінацію жінок. Одне з гасел, яке резюмувало суспільні настрої, наголошувало, що жінки не збираються сідати у «рожеві таксі» через те, що чоловіки не можуть навчитися поважного ставлення. Жінки хочуть не спеціальних послуг, а свободи в користуванні уже наявними послугами без побоювань за свою безпеку.

Жіночі купе — це тимчасовий крок на шляху до розбудови спеціальної інфраструктури: патрулювання, системи відеоспостереження у вагонах та тривожних кнопок, навчання провідників і насамперед впровадження гендерної освіти та справедливої системи покарань.