Журналістка Заборони двічі стикалася з домаганнями чоловіків у купе. Чому окремі жіночі вагони — необхідна практика, але її недостатньо для запобігання насиллю в поїздах? Колонка Поліни Вернигор

Кілька тижнів суперечок у соцмережах щодо доцільності впровадження окремих вагонів для жінок закінчилися заявою пресслужби Укрзалізниці про створення жіночих купе. На прохання редакції журналістка Заборони Поліна Вернигор вперше публічно розповідає про свій невдалий досвід подорожей нічними потягами та пояснює, чому жіночі купе необхідні, але водночас нагадують ковчег, в якому не вистачить місця всім. 

Мені було 18 років, коли я вступила в університет у Києві та переїхала в столицю з Запоріжжя. Поїздки додому були лотереєю: пасажири напідпитку чи людина, яка тихо читає роман; розмови з допитами про особисте життя і запрошеннями обмінятися номерами чи тиха, без жодної репліки, подорож. Я не завжди вигравала.

Одного разу чоловік, якого провідниця впустила у потяг без квитка, а потім продала йому декілька пляшок пива, всівся на моїй нижній поличці і просидів там всю ніч. Він слухав шансон, голосно говорив телефоном, а іноді — з самим собою. Коли я просила його встати, він бурмотів щось собі під ніс, а потім присунувся до мене і сказав на вухо: «Будеш підіймати галас — заріжу». Провідниця розвела руками: «Ну а що я йому зроблю? Він чоловік, а я жінка». І це правда: що вона може зробити?

Ще раз я програла в лотерею у 2019 році. Після важкого розриву з хлопцем, під час затяжної депресії, я вирішила побувати біля моря взимку. Спонтанно купила квитки до Одеси і вже ввечері сиділа в купе з трьома незнайомими чоловіками. Згодом чоловіків стало більше — до них долучилися п’ятеро їхніх друзів з інших купе. Вони обліпили нижні полички, на одній з яких їхала я, та дістали кілька пляшок коньяку.

Вони були командою з гандболу. За кілька годин я знала майже все про найактивнішого з них: сім’янин, донька мого віку, фото і відео з родинних застіль, з тренувань та змагань. Я намагалася бути люб’язною, але відстороненою. Пасивність не допомагала. Вони обговорювали мою зовнішність, мій одяг, пропонували зняти худі, бо в купе нібито спекотно, і наполягали, щоб я випила з ними. Попри відмови, переді мною ставили стакани з коньяком і обурювалися тим, що я його не випиваю. В якийсь момент той самий чоловік почав розповідати, який секс йому до вподоби. Він поглядав на мене і сміявся. 

Десь близько четвертої ранку компанія розійшлася. Перед тим як вирубитися чоловік сказав, що його команда їде під Одесу у заміський будинок, і я маю поїхати з ними — всі будуть купатися голяка у морі. Я сказала, що маю інші плани на вікенд. Він розсміявся і відповів, що забрав мій рюкзак під свою полицю і віддасть його, якщо я поїду з ними. Я опустила руку під мою полицю — рюкзака не було.

За ніч я не стулила очей жодного разу. Я не розуміла, що робити, і моделювала сценарії втечі. Я увімкнула музику в навушниках та відвернулася до стіни. Через кілька годин мій попутник прокинувся. Я удала, що сплю. Він двічі ляснув мене по сідницях.

«Прокидайся, спляча красуня».

Коли він вийшов з купе, я забрала рюкзак та втекла до іншого вагону. Решту маршруту я проїхала в тамбурі, а потім поперед інших пасажирів вискочила з потяга та побігла якомога далі від вокзалу.

Майже у всіх моїх знайомих жінок є хоча б одна неприємна історія, повʼязана з потягами. Пару років тому мама розповіла, як в дитинстві її подругу намагався зґвалтувати чоловік. Дівчинка лежала з широко відкритими очима, але через шок не могла кричати, ніби її скував сонний параліч. Моя близька подруга прокинулася посеред ночі від звуку затвора камери: її попутник відсунув з неї ковдру і фотографував її сідниці. 

Я довго думала, чому ніяк не відреагувала в тому купе з гандбольною командою. Я була виснажена ще до того, як увійшла в потяг, а останні сили забрав страх, який переслідував мене всю поїздку. Я не вміла відстоювати кордони і не розуміла, коли їх порушують. Мені не хотілося ображати людей, бо вони розповідали про свої родини і давали мені життєві поради (яких я, звісно ж, не просила). Я звикла бути зручною. 

На Забороні виходив мій текст про три реакції на стрес: бій, біжи і завмри. Моя типова реакція — завмерти. Зараз я можу вигадати мільйон варіантів того, як я могла себе захистити. Але тоді вони не були актуальними — просто тому, що було забагато «але». Певно, та історія навчила мене не бути зручною. 

Вагон — це замкнений простір, де змушені ночувати кілька десятків незнайомців. Це інтимний процес, який потребує хоча б мінімальної захищеності. Я маю тривожитися за свою безпеку, безпеку своїх речей та за можливість трохи виспатися. Чи розв’яже мою проблему можливість їхати в компанії виключно жінок? Якоюсь мірою. 

Жінки майже ніколи не здатні зґвалтувати жінку. Жінки рідко відпускають масні жарти про жінок. Жінки можуть бути говіркими. Жінки бувають конфліктними, але це не викликає страху, бо наші фізичні сили зазвичай приблизно рівні. 

Та жіночих купе на весь потяг буде лише декілька штук. У коментарях під заявою Укрзалізниці пасажирки переживають, що якщо не встигнуть купити квиток у жіноче купе, проїзд у звичайному сприйматиметься потенційними кривдниками як мовчазна згода на домагання.

Жіночі купе — лише подорожник на відкритому переломі. Жінка не має сепаруватися, щоб бути в безпеці, оскільки це не розв’язує глобальну проблему. Правоохоронна, судова, законодавча, освітня та правозахисна системи мають переглядати методи боротьби з гендерно зумовленим насильством. Уроки сексуального виховання у школах, висвітлення проблеми у мас-медіа та формування конкретного наративу про неприйнятність домагань, посилення відповідальності за подібні злочини та ефективні розслідування — ті інституційні практики, які мають впроваджуватися вже зараз. І зачинених на замок купе недостатньо, щоб утримати насилля за дверима.