Плітки, інтриги та дорогий одяг — це лише маленька частина того, що потрапило на сторінки графічної новели «Даруйте, я стиліст» від видавництва «Саміт-книга». Її зробила Тетяна Кремень — в минулому журналістка та фешн-редакторка нині закритого журналу Esquire Україна. Саме робота в глянці, за словами коміксистки, дозволила їй «варитися у світі українського гламуру», а підсумок цього досвіду вилився в дебютну для Кремень книгу. Журналістка й коміксистка Заборони Анастасія Оприщенко поговорила з Тетяною Кремень про український фешн в епоху «дурних грошей» та пізнього Януковича, про ображених фанатів Святослава Вакарчука та терапевтичну силу малюнка.
Ви потрапили в «світ українського гламуру» 2012 року, коли почали працювати в «Есквайрі». Чому ви вирішили перетворити свій досвід роботи на комікс?
В мене був план іншої книжки — про життя підлітків на початку 1990-х. Але я ніяк не могла змусити себе малювати її. Не відчувала на це сил. Тому історії про життя стиліста в певному сенсі стали для мене лікувальними. Я занотовувала їх для якоїсь самотерапії. Коли вони накопичилися, думала швиденько намалювати таку малеееньку книжку. Та потім ці історії перетворилися на щось більше, ніж просто розвага — і зробити нашвидкуруч вже не вийшло.
Насамперед мені хотілося передати в коміксі своє здивування чи збентеження від знайомства зі світом високої моди. Мода здавалася мені якоюсь дурнею — для мене це було очевидно, а для всіх інших — ні. Я вважала себе інтелектуальною людиною, була снобом і думала, що світ високої моди зовсім не про мене. Але згодом я зрозуміла, що все не так однозначно: в моді є надзвичайно красиві речі, вона може бути мистецтвом. Тому робота стилістом стала для мене цікавим перевтіленням.
І хоч я описала цей досвід з гумором, іноді бували морально складні речі. Наприклад, моя улюблена історія про [київський бутик люксового одягу] «Санахант» — я багато думала над нею. Там якраз про серйозні речі — Майдан, 2014 рік, — мені не хотілося, щоби гумор виглядав якось недоречно.
Найбільш щемка історія з коміксу — друга: коли ми збирали сині речі [для фотопроєкту] і я купила губку [для ванної] за 20 гривень. Бабуся-продавчиня сказала, що це дуже дорогий товар на ринку — вона подумала, що я купую її на подарунок. Мене це дуже вразило.
До коміксу мало увійти більше історій, але я хотіла зберегти певний настрій. Деякі історії виглядали, ніби я писала їх ображена. Наприклад, як я працювала на відкритті ЦУМу. Історія була по-своєму смішна, проте швидко перейшла від пліткування до книги скарг, а мені цього не хотілося.
Заборона анонсувала вихід коміксу ще влітку 2021 року. Як сталося, що його видали тільки зараз?
Ми технічно довго робили комікс. В Україні мало видавництв мають досвід видання дорослого коміксу. Також треба було визначитися з папером: щоби він гарно виглядав і був недорогий — ми довго з цим довбалися.
А в січні 2022 року я сама для себе зрозуміла, що комікс не можна видавати російською. Тож вирішила: якщо досі не випустили комікс, то почекаємо, поки я його перекладу. На це пішло близько двох місяців, якраз почалася війна. Памʼятаю, я тоді подумала: супер, що він не вийшов російською.
Переклад я робила самотужки, бо крім самого перекладу тексту українською, треба було адаптувати рукописний шрифт — це дуже трудомісткий процес. Потім його читав редактор, потім ми міняли формат, аби зекономити, якісь типографії перестали працювати, якісь були завантажені іншими замовленнями. Так воно і вийшло.
Але насправді завдяки цій роботі я підняла свій рівень малювання.
Фрагмент книги «Даруйте, я стиліст»
Чому ви вирішили розповідати історії саме у форматі коміксу та як формувався ваш стиль малюнку?
На шлях коміксів я ступила тому, що мала великі внутрішні суперечності, пов’язані з мовами. В мене україномовний тато і російськомовна мама — тобто я білінгв, але писала завжди російською. На якомусь етапі я зрозуміла, що російська може мені перешкоджати в плані вираження думок чи явищ. А малюнки — це, можливо, більш універсальна мова, яка не потребує особливого перекладу. Вже потім до мене потрапила цікава книга «Розуміння коміксу» Скотта Маклауда про те, як робити комікси, і я розкрила для себе всі можливості малюнку, як його можна комбінувати.
Вчилася малювати я вже у дорослому віці — у київського художника Анатолія Миколайовича Твердого. Він чудовий вчитель, його знають багато киян, зараз він викладає на Андріївському узвозі. А потім я вже малювала сама.
Щодо стилю тішу себе думкою, що він став унікальним з часом. Коли починаєш малювати, дуже складно втриматися від того, щоби не наслідувати. Ти когось бачиш, надихаєшся і починаєш мимоволі малювати у стилі цієї людини.
Стиль — це постійне виокремлення того, що ти хочеш зробити, постійна відмова від того, щоби себе з кимось порівнювати, постійне бажання щось малювати і не думати. Мені колись дуже вчасно порадили вимикати мозок в процесі творення малюнку. І це справді працює. Також допомагає не порівнювати себе з кимось. Але іноді це роблять інші люди. І коли хтось каже мені: «Ви малюєте, як [данський карикатурист Герлуф] Бідструп», я кажу: «Ок, дякую».
Події коміксу переважно відбуваються напередодні Революції гідності. Колишній головред «Есквайру» Олексій Тарасов, якого теж можна побачити на сторінках вашої книги, назвав її «зліпком епохи пізнього Януковича». Яким був цей час всередині фешн-індустрії?
Це була епоха дурних грошей. Ми, напевно, про це багато не думали, сприймали все як є. Розуміли, що є люди з купою грошей, які хочуть купувати дорогі товари, і є компанії, яким потрібен якийсь майданчик для реклами. І ось, будь ласочка, наш журнал, завдяки якому ми можемо робити щось фанове і відриватися.
Було в нашій роботі чимало контроверсійних речей, коли з однієї сторони намагаєшся зробити роботу круто, але з іншої — розумієш, що цей журнал читає дуже й дуже мало людей. Ще менше цей журнал купують. Ти перебуваєш у такій креативній бульбашці з людьми, з якими працюєш, і фактично обслуговуєш інший клас з купою грошей. Переважна більшість людей про це просто не знає, бо це не телебачення і не щоденна газета — це дуже нішева річ.
Були й доволі дуалістичні речі. Ти можеш їсти в МакДональдз і писати якісь дивні тексти про супердорогі лакшері-бренди, чи створювати зйомки для машин, які ти собі не можеш дозволити, або одягати людей в одяг, який ти не будеш носити, бо він занадто дорогий для тебе.
Глянцеві журнали сьогодні майже не існують. Вони виходять рідко, і кожен новий примірник журналу зараз — це подія. Медіа перейшли в онлайн, бо не можуть дозволити собі друкуватися — і це не тільки українська тенденція, а й світова. Журнали виходять приблизно раз на рік чи пів року. Щоби втриматися, журнал має запропонувати щось цікаве, він має стати артзіном — тоді його куплять.
Фрагмент книги «Даруйте, я стиліст»
Як за цей час змінився світ високої моди в Україні?
Тодішня фешн-тусовка в Україні була по-своєму комічною. Багаті люди носили італійський стиль, підкреслено жіночий або чоловічий одяг, багато блиску, ліній. Потім пішла мода на безформне — мішок за всі гроші світу. Насправді я люблю цей стиль, він доволі унісекс.
А зараз… Складно сказати, бо український стиль формується кожного дня, навіть враховуючи те, що відбувається з нами і нашою країною. Крутою зараз стала військова форма, але якщо ти вдягаєш її безпідставно, це не круто і неетично. Камуфляж — це принада військових, це символ сили, символ того, що нас береже, тобто не можна цим користуватися, якщо ви не маєте до цього стосунку.
Загалом в Україні зараз розквітають дуже багато цікавих невеликих брендів стрітвіру [вуличного стилю]. Люди мають цікаві ідеї й хочуть робити гарний одяг. Серед них є навіть ті, хто робить свою роботу попри те, що швачки виїхали за кордон, а тканина дорожчає.
Інтерес до моди в Україні надзвичайний. Я дуже сподіваюся, що він збережеться і буде схожий на британську моду — розвинута, якісна, важлива. Те, що через війну в нас з ринку пішов мас-маркет, навіть трохи допомагає українським брендам.
У вашому коміксі фігурують реальні персони — місцями завуальовані. Одна з них — зірка Славік, в якій легко можна вгадати Святослава Вакарчука (історію про нього можна прочитати тут). Чи були в нього питання до вас?
На фейсбуці був істотний наплив фанатів Славіка, які звинувачували мене в піарі на його імені: «Як ви можете? Руки геть!» Але найдивніший коментар був від дівчини, яку я дуже поважаю і яка також працювала в індустрії моди. Вона сказала, що стилісти не мають про таке говорити, бо ми як лікарі: все, що було з клієнтами — таємниця.
Це мене здивувало. Лікарі підписуються на те, щоб оглядати людину і знати, як вона себе почуває. Але стиліст — це не каналізаційна яма, щоби якісь герої зливали туди свої емоції.
Тепер, коли після кількох років роботи комікс нарешті видали друком, чим ви плануєте займатися далі?
Хочу займатися мультиплікацією — мені це дуже цікаво. Наразі в мене висить проєкт з польською анімаційною студією [Animoon]. За моїм коміксом ми робитимемо мультфільм про початок війни. Польський інститут згодився видати на це кошти, але поки не дав, тому чекаємо.
Планую робити наступний комікс — про підлітків у 1990-х. Тоді був такий час — дикуватий, складний, ніхто не знав, що робити. Дорослі раптом опинилися в ситуації, коли не знали, що відбувається. А коли ти підліток, ти й так не знаєш, що відбувається. Тобто все множиться, виникає подвійна нестабільність. Я люблю досліджувати такі соціальні зрізи.
