Оксана Чорнобривцева купила тут будинок у січні 2014 року. Коли купувала, думала «тільки про перспективи». Каже, була впевненість, попри те, що атмосфера тут була вкрай напружена, що все буде «на межі, але добре». Уродженка Києва вибрала будинок у найвіддаленішому південному місці країни за принципом, який, здавалося б, суперечить здоровому глузду: «тут ще дуже багато всього не зроблено, і це означає, що є можливість зробити щось добре». Хто гарантує, що в найвіддаленішій глушині зміни стануть можливими тільки тому, що ніхто раніше не намагався?

Будинок спочатку мав стати просто дачею. Але Оксана не могла створити просто дачу, не в її натурі. З'явилася велика вітальня з каміном і їдальнею, з'явилися кімнати для друзів, потім якось непомітно виросли двоповерхові гостьові будиночки, зал для конференцій, з'явилася своя громадська організація, соціальні проекти, семінари про зелений туризм... Раптово виявилося, що Оксана стала соціальним підприємцем. Принаймні так вона себе тепер називає.

Оксана Чорнобривцева купила здесь дом в январе 2014 года. Когда покупала, думала «только о перспективах». Говорит, была уверенность, несмотря на то, что атмосфера здесь была доведена до предела, все будет «на грани, но хорошо». Уроженка Киева выбрала дом в самом отдаленном южном месте страны по противоречащему, казалось бы, здравому смыслу принципу: «здесь еще слишком много всего не сделано, и это значит, что есть возможность сделать что-то хорошо». Кто гарантирует, что в самой отдаленной глуши изменения станут возможными только потому, что никто раньше не пытался?

Дом сначала должен был стать просто дачей. Но Оксана не могла создать просто дачу, не в ее натуре. Появилась большая гостиная с камином и столовой, появились комнаты для друзей, потом как-то незаметно выросли двухэтажные гостевые домики, зал для конференций, появилась своя общественная организация, социальные проекты, семинары по зеленому туризму… Внезапно оказалось, что Оксана стала социальным предпринимателем. По крайней мере, так она себя теперь называет.

«Агрус-Азов» из дачи превратился в бизнес в тот момент, когда Чорнобривцева увидела, как все вокруг принимают гостей: соседи, по ее словам, «заразили» туризмом. Впрочем, этот бизнес помогает закрыть расходы на социальные проекты, а не зарабатывать.

«В 14 году я была воодушевлена, как никогда, – вспоминает она. – Я очень люблю такие моменты, то есть это вот начало начал, когда ты что-то начинаешь с чистого листа. У тебя масса идей, ты входишь во вкус и приступаешь к реализации своей мечты. А вокруг что-то такое происходит… Но на меня это почему-то не влияло. Хотя да, пасмурно было очень».

Оксана Чорнобривцева купила тут будинок у січні 2014 року. Коли купувала, думала «тільки про перспективи». Каже, була впевненість, попри те, що атмосфера тут була вкрай напружена, що все буде «на межі, але добре». Уродженка Києва вибрала будинок у найвіддаленішому південному місці країни за принципом, який, здавалося б, суперечить здоровому глузду: «тут ще дуже багато всього не зроблено, і це означає, що є можливість зробити щось добре». Хто гарантує, що в найвіддаленішій глушині зміни стануть можливими тільки тому, що ніхто раніше не намагався?

Будинок спочатку мав стати просто дачею. Але Оксана не могла створити просто дачу, не в її натурі. З'явилася велика вітальня з каміном і їдальнею, з'явилися кімнати для друзів, потім якось непомітно виросли двоповерхові гостьові будиночки, зал для конференцій, з'явилася своя громадська організація, соціальні проекти, семінари про зелений туризм... Раптово виявилося, що Оксана стала соціальним підприємцем. Принаймні так вона себе тепер називає.

«Агрус-Азов» із дачі перетворився на бізнес у той момент, коли Чорнобрівцева побачила, як усі навколо приймають гостей: сусіди, за її словами, «заразили» туризмом. Втім, цей бізнес допомагає закрити витрати на соціальні проекти, а не заробляти.

«У 14-му році я була натхненна як ніколи, – згадує вона. – Я дуже люблю такі моменти, тобто це ось основа основ, коли ти щось починаєш із чистого аркуша. У тебе маса ідей, ти входиш у смак і берешся до реалізації своєї мрії. А навколо щось таке відбувається... Але на мене це чомусь не впливало. Хоча так, похмуро було дуже».

«Агрус-Азов» із дачі перетворився на бізнес у той момент, коли Чорнобрівцева побачила, як усі навколо приймають гостей: сусіди, за її словами, «заразили» туризмом. Втім, цей бізнес допомагає закрити витрати на соціальні проекти, а не заробляти.

«У 14-му році я була натхненна як ніколи, – згадує вона. – Я дуже люблю такі моменти, тобто це ось основа основ, коли ти щось починаєш із чистого аркуша. У тебе маса ідей, ти входиш у смак і берешся до реалізації своєї мрії. А навколо щось таке відбувається... Але на мене це чомусь не впливало. Хоча так, похмуро було дуже».

Проте «Валок» відкритий для туристів: за це літо, за словами першого заступника начальника Генічеського відділу прикордонної служби Олега Щербія, тут відпочили приблизно сто людей. Усі вони проходили спеціальну перевірку СБУ і два блокпости, щоби потрапити на турбазу. А територію турбази самі прикордонники називають «сірою зоною», тобто місцем, де діють, по суті, правила війни: поводитися обережно, не підходити близько до російських об'єктів, не провокувати.

Саме з такими вихідними даними Оксана вирішила розвивати тут зелений туризм. Прикордонна зона для неї – не завада, а просто набір правил, яких слід дотримуватися. Але це не єдина біда. Бід багато. На Стрілці, наприклад, немає централізованої каналізації: стічні води йдуть у море, якість питної води місцеві жителі називають «жахливою». Берегова лінія влітку потопає в смітті – про його сортування тут ніхто не чув. Туристичний сезон триває всього 45 днів. Варто йому закінчитися – і на Стрілці закриваються готелі, кафе, магазини, ринки. Більшу частину року район виглядає, як богом забута земля.

Натисни, аби
перейти у групу

Віталій Білобров узяв на себе непросту місію – розвивати таке місто. Разом з однодумцями він заснував бізнес-асоціацію «Ми – херсонці», яка об'єднала тих, хто мріє поміняти регіон. І став ініціатором Центру креативних індустрій «Арт-платформа Турбіна», мабуть, найбільш амбітного проекту Херсонської області. Потенційно – махіна світового розмаху.

«Турбіна» – це колишній вентиляційний цех Херсонського машинобудівного заводу, порожнє триповерхове приміщення на три тисячі квадратних метрів. Мета Віталія – наповнити його життям. Навіщо?

«Коли я в дитинстві слухав історії про легендарних людей і великі підприємства, які будували і розвивали місто, мене проймала гордість, – пояснює він. – Але якось дуже різко ці ж будівлі, у яких вирувало життя, стали покинутими й закритими від людей. Символи могутності і процвітання почали символізувати занепад і регрес».

За задумом, у 2020 році в колишніх приміщеннях заводу замість голих стін, які створюють гучне відлуння, повинні з'явитися коворкінг, конференц-зали, галереї та офіси гравців креативних індустрій: IT-компаній, соціальних підприємців, арт-інституцій. Частина прибутку, який буде заробляти простір, планується віддавати на фінансування урбаністичних проектів Херсона, на інновації в інфраструктурі і міських комунікаціях – на те, до чого не доходять руки в місцевої влади.

Віталій Білобров, 35 років

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube

«Коли я в дитинстві слухав історії про легендарних людей і великі підприємства, які будували і розвивали місто, мене проймала гордість, – пояснює він. – Але якось дуже різко ці ж будівлі, у яких вирувало життя, стали покинутими й закритими від людей. Символи могутності і процвітання почали символізувати занепад і регрес».

За задумом, у 2020 році в колишніх приміщеннях заводу замість голих стін, які створюють гучне відлуння, повинні з'явитися коворкінг, конференц-зали, галереї та офіси гравців креативних індустрій: IT-компаній, соціальних підприємців, арт-інституцій. Частина прибутку, який буде заробляти простір, планується віддавати на фінансування урбаністичних проектів Херсона, на інновації в інфраструктурі і міських комунікаціях – на те, до чого не доходять руки в місцевої влади.

Віталій Білобров узяв на себе непросту місію – розвивати таке місто. Разом з однодумцями він заснував бізнес-асоціацію «Ми – херсонці», яка об'єднала тих, хто мріє поміняти регіон. І став ініціатором Центру креативних індустрій «Арт-платформа Турбіна», мабуть, найбільш амбітного проекту Херсонської області. Потенційно – махіна світового розмаху.

«Турбіна» – це колишній вентиляційний цех Херсонського машинобудівного заводу, порожнє триповерхове приміщення на три тисячі квадратних метрів. Мета Віталія – наповнити його життям. Навіщо?

Так з'явився проект «Urban CAD» (Урбан Сад). Команда з 12 людей (друзі й колеги Білоброва) вклала по тисячі доларів у створення тимчасової просвітницької платформи на базі заводу, яка демонструє найкращі практики ревіталізації індустріальних просторів, виносить найкращі ідеї на обговорення громадян і потихеньку готує ґрунт для запуску власне «Турбіни». До «демо-версії» Білобров залучив як креативну директорку Олену Афанасьєву – співзасновницю організації «Тотем». Учасників організації знають у країні як проповідників контркультури, що відкрили світові неймовірного художника Стаса Волязловського (помер на початку 2018 року), який створив поняття «шансон-арт». Вони зберегли спадщину художниці наївного мистецтва Поліни Райко. Створили фестиваль Terra Futura, який об'єднує суспільство навколо осмислення сьогодення й майбутнього Херсонщини. Одного разу Афанасьєва провела цей фестиваль на покинутій взуттєвій фабриці, яка могла стати потенційною платформою для креативних індустрій, але незабаром її продали. Тепер Олена придумує наповнення для «Урбан Саду» й майбутньої «Турбіни».

За другий сезон на платформі «Урбан Сад» пройшло понад сто подій – форуми, семінари, фестивалі, кінопокази, театральні постановки, квести. У просторі на території заводу побували приблизно 30 тисяч людей – цифра, яку Віталій називає фантастичною для Херсона. За два роки існування «демо-версія» отримала чотири міжнародні премії. «Урбан Сад» увійшов у десятку найкращих міських проектів Європи в рамках конкурсу, що проводився німецьким фондом Роберта Боша. Віталій пишається таким успіхом.

Натисни, аби
перейти у групу

Так з'явився проект «Urban CAD» (Урбан Сад). Команда з 12 людей (друзі й колеги Білоброва) вклала по тисячі доларів у створення тимчасової просвітницької платформи на базі заводу, яка демонструє найкращі практики ревіталізації індустріальних просторів, виносить найкращі ідеї на обговорення громадян і потихеньку готує ґрунт для запуску власне «Турбіни». До «демо-версії» Білобров залучив як креативну директорку Олену Афанасьєву – співзасновницю організації «Тотем». Учасників організації знають у країні як проповідників контркультури, що відкрили світові неймовірного художника Стаса Волязловського (помер на початку 2018 року), який створив поняття «шансон-арт». Вони зберегли спадщину художниці наївного мистецтва Поліни Райко. Створили фестиваль Terra Futura, який об'єднує суспільство навколо осмислення сьогодення й майбутнього Херсонщини. Одного разу Афанасьєва провела цей фестиваль на покинутій взуттєвій фабриці, яка могла стати потенційною платформою для креативних індустрій, але незабаром її продали. Тепер Олена придумує наповнення для «Урбан Саду» й майбутньої «Турбіни».

За другий сезон на платформі «Урбан Сад» пройшло понад сто подій – форуми, семінари, фестивалі, кінопокази, театральні постановки, квести. У просторі на території заводу побували приблизно 30 тисяч людей – цифра, яку Віталій називає фантастичною для Херсона. За два роки існування «демо-версія» отримала чотири міжнародні премії. «Урбан Сад» увійшов у десятку найкращих міських проектів Європи в рамках конкурсу, що проводився німецьким фондом Роберта Боша. Віталій пишається таким успіхом.

Юрій Самсон зустрічає нас біля панельної п'ятиповерхівки і проводить у свою квартиру, половину якої займає звукова апаратура. Клавіші, звукова панель, колонки різних габаритів, дві або три гітари – у його просторі все підпорядковане одній меті: створювати музику. У цьому ж будинку, у підвалі – щось на зразок репетиційної точки. Через кілька кварталів – гараж із музичною технікою і прокачаний радянський байк, на якому Юра пересувається містом. Ще через пару вулиць – художня галерея, де Юра періодично виступає. Неподалік від неї – тир для стрільби з лука, де він проводить фестивалі «Кровь электрическая» і BuddhaNoise, щоби розвивати в місті середовище фанатів експериментальної музики.

«Колись я працював на Республіканському стадіоні, й одного разу ми там щось чергове фарбували, а хтось почав працювати на газонокосарці, – Юра описує момент, коли він закохався в те, що зараз робить. – Вона їздила години дві, і від цих звуків я буквально впав у транс. Я слухав цю газонокосарку, і це була прекрасна музика. Один із тих моментів, коли ти дивуєшся сам собі і відчуваєш задоволення від звучання міського шуму».

Юрій Самсон, 46 років

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube

Юрій Самсон зустрічає нас біля панельної п'ятиповерхівки і проводить у свою квартиру, половину якої займає звукова апаратура. Клавіші, звукова панель, колонки різних габаритів, дві або три гітари – у його просторі все підпорядковане одній меті: створювати музику. У цьому ж будинку, у підвалі – щось на зразок репетиційної точки. Через кілька кварталів – гараж із музичною технікою і прокачаний радянський байк, на якому Юра пересувається містом. Ще через пару вулиць – художня галерея, де Юра періодично виступає. Неподалік від неї – тир для стрільби з лука, де він проводить фестивалі «Кровь электрическая» і BuddhaNoise, щоби розвивати в місті середовище фанатів експериментальної музики.

«Колись я працював на Республіканському стадіоні, й одного разу ми там щось чергове фарбували, а хтось почав працювати на газонокосарці, – Юра описує момент, коли він закохався в те, що зараз робить. – Вона їздила години дві, і від цих звуків я буквально впав у транс. Я слухав цю газонокосарку, і це була прекрасна музика. Один із тих моментів, коли ти дивуєшся сам собі і відчуваєш задоволення від звучання міського шуму».

Юрій Самсон почав займатися музикою два десятиліття тому з проекту «Бібліотека Просперо» («зараз заморожений», – констатує він). Він грав у ньому між роботою на будівництвах і меблевих фабриках, де заробляв гроші на життя й на техніку. Монотонна робота на галасливих підприємствах дозволяла поринути у світ звуків на сто відсотків і отримувати стільки натхнення й музичного матеріалу, скільки складно уявити музиканту, для якого музика є роботою.

«Ми можемо іноді виїжджати на велосипедах, наприклад, і записувати якесь листя, дерева, бетонні конструкції, звуки в заводському цеху, – намагається пояснити Самсон те, як він живе. – Ми живемо в епоху семплювання, саунд-дизайну, і це дає можливість роботи зі звуками: ти можеш його порізати, понизити, розтягнути, розгорнути назад – зробити що завгодно».

У 2016 році Юра придумав літературно-музичний фестиваль «Кровь электрическая» (назва – відсилання до однойменного роману японського письменника і нойз-музиканта Кендзі Сіраторі) і нойзовий фестиваль BuddhaNoise. Обидва фестивалі (Юра називає їх міні-фестивалями, довгими концертами, які відбуваються протягом одного дня) проводяться в мінливих локаціях у Новій Каховці – то в галереї, то в тирі, то ще десь – і за наповненням можуть зрівнятися з тернопільським «Гамселить», запорізьким Creative Jazz Fans, київським Next Sound. У середньому на кожну таку подію, говорить Самсон, приходить 22 людини. Здається, він знає кожного постійного слухача на ім'я: бути любителем експериментальної музики в Новій Каховці – приємна рідкість. Усіх їх, каже Юра, об'єднують спільні цінності. Це невелика, але сильна спільнота, учасники якої беруть активну участь у громадському житті міста та захищають базові свободи.

«Це може звучати егоїстично, але я роблю всі ці події, фестивалі для того, щоби в місці, де я живу, розвивався контекст, – говорить Самсон. – Щоби мені самому було цікаво тут жити й було з ким говорити про музику. Самого себе як музиканта я вже давно бачу у світовому контексті і працюю з європейськими лейблами, а тут на місці мені важливо, щоби люди могли слухати нову цікаву музику і спілкуватися між собою».

Натисни, аби
перейти у групу

«Це може звучати егоїстично, але я роблю всі ці події, фестивалі для того, щоби в місці, де я живу, розвивався контекст, – говорить Самсон. – Щоби мені самому було цікаво тут жити й було з ким говорити про музику. Самого себе як музиканта я вже давно бачу у світовому контексті і працюю з європейськими лейблами, а тут на місці мені важливо, щоби люди могли слухати нову цікаву музику і спілкуватися між собою».

У 2016 році Юра придумав літературно-музичний фестиваль «Кровь электрическая» (назва – відсилання до однойменного роману японського письменника і нойз-музиканта Кендзі Сіраторі) і нойзовий фестиваль BuddhaNoise. Обидва фестивалі (Юра називає їх міні-фестивалями, довгими концертами, які відбуваються протягом одного дня) проводяться в мінливих локаціях у Новій Каховці – то в галереї, то в тирі, то ще десь – і за наповненням можуть зрівнятися з тернопільським «Гамселить», запорізьким Creative Jazz Fans, київським Next Sound. У середньому на кожну таку подію, говорить Самсон, приходить 22 людини. Здається, він знає кожного постійного слухача на ім'я: бути любителем експериментальної музики в Новій Каховці – приємна рідкість. Усіх їх, каже Юра, об'єднують спільні цінності. Це невелика, але сильна спільнота, учасники якої беруть активну участь у громадському житті міста та захищають базові свободи.