МИ НАМАГАЄМОСЯ ПІДТЯГТИ ВАС У 21 СТОЛІТТЯ
Три історії про людей, які борються за Херсонщину


МИ НАМАГАЄМОСЯ ПІДТЯГТИ ВАС
У 21 СТОЛІТТЯ
#Підпалюй!
Великий мультимедійний спецпроект про чейндж-мейкерів, активістів та активісток, які своїми ініціативами змінюють міста, протестують проти провінційності через культуру та інноваційні підходи і надихають інших. Ми розповідаємо 30 унікальних історій через серію op-doc (документальні репортажі з художніми елементами) і мультимедійних репортажів.


Підписуйтесь на новини про проект у нашому
Facebook, Instagram, Twitter і Telegram.
Спецпроект виконується в межах проекту «Зміцнення суспільної довіри» (UCBI), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал:
оперативно і коротко про важливе
Текст: Катерина Сергацкова
Фото: Андрій Бойко
Мультимедіа: Роман Степанович, Богдан Кінащук, Микола Дондюк
Верстка: Наталя Самсонова

Увага!
Вибір героїв і стиль оповіді може не збігатися
з вашими очікуваннями.
Оприлюднено: 26.12.2018
У Стрілковому, найпівденнішій точці Херсонської області, час на техніці Apple автоматично переходить на московський, хоча поблизу Росії немає. Техніка Apple вважає російським Крим, який із весни 2014-го захоплений російською владою. Переведення годинника працює як нагадування про те, що 15 березня посеред селища висадився десант «зелених чоловічків», що захопив контроль над газорозподільною станцією й частиною Арабатської Стрілки, яка з'єднує Херсонську область із Кримом.
У Стрілковому, найпівденнішій точці Херсонської області, час на техніці Apple автоматично переходить на московський, хоча поблизу Росії немає. Техніка Apple вважає російським Крим, який із весни 2014-го захоплений російською владою. Переведення годинника працює як нагадування про те, що 15 березня посеред селища висадився десант «зелених чоловічків», що захопив контроль над газорозподільною станцією й частиною Арабатської Стрілки, яка з'єднує Херсонську область із Кримом.
Оксана Чорнобривцева купила тут будинок у січні 2014 року. Коли купувала, думала «тільки про перспективи». Каже, була впевненість, попри те, що атмосфера тут була вкрай напружена, що все буде «на межі, але добре». Уродженка Києва вибрала будинок у найвіддаленішому південному місці країни за принципом, який, здавалося б, суперечить здоровому глузду: «тут ще дуже багато всього не зроблено, і це означає, що є можливість зробити щось добре». Хто гарантує, що в найвіддаленішій глушині зміни стануть можливими тільки тому, що ніхто раніше не намагався?

Будинок спочатку мав стати просто дачею. Але Оксана не могла створити просто дачу, не в її натурі. З'явилася велика вітальня з каміном і їдальнею, з'явилися кімнати для друзів, потім якось непомітно виросли двоповерхові гостьові будиночки, зал для конференцій, з'явилася своя громадська організація, соціальні проекти, семінари про зелений туризм... Раптово виявилося, що Оксана стала соціальним підприємцем. Принаймні так вона себе тепер називає.
Оксана Чорнобривцева, 43 роки

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube
Оксана Чорнобривцева купила здесь дом в январе 2014 года. Когда покупала, думала «только о перспективах». Говорит, была уверенность, несмотря на то, что атмосфера здесь была доведена до предела, все будет «на грани, но хорошо». Уроженка Киева выбрала дом в самом отдаленном южном месте страны по противоречащему, казалось бы, здравому смыслу принципу: «здесь еще слишком много всего не сделано, и это значит, что есть возможность сделать что-то хорошо». Кто гарантирует, что в самой отдаленной глуши изменения станут возможными только потому, что никто раньше не пытался?

Дом сначала должен был стать просто дачей. Но Оксана не могла создать просто дачу, не в ее натуре. Появилась большая гостиная с камином и столовой, появились комнаты для друзей, потом как-то незаметно выросли двухэтажные гостевые домики, зал для конференций, появилась своя общественная организация, социальные проекты, семинары по зеленому туризму… Внезапно оказалось, что Оксана стала социальным предпринимателем. По крайней мере, так она себя теперь называет.

«Агрус-Азов» из дачи превратился в бизнес в тот момент, когда Чорнобривцева увидела, как все вокруг принимают гостей: соседи, по ее словам, «заразили» туризмом. Впрочем, этот бизнес помогает закрыть расходы на социальные проекты, а не зарабатывать.

«В 14 году я была воодушевлена, как никогда, – вспоминает она. – Я очень люблю такие моменты, то есть это вот начало начал, когда ты что-то начинаешь с чистого листа. У тебя масса идей, ты входишь во вкус и приступаешь к реализации своей мечты. А вокруг что-то такое происходит… Но на меня это почему-то не влияло. Хотя да, пасмурно было очень».


Оксана Чорнобривцева купила тут будинок у січні 2014 року. Коли купувала, думала «тільки про перспективи». Каже, була впевненість, попри те, що атмосфера тут була вкрай напружена, що все буде «на межі, але добре». Уродженка Києва вибрала будинок у найвіддаленішому південному місці країни за принципом, який, здавалося б, суперечить здоровому глузду: «тут ще дуже багато всього не зроблено, і це означає, що є можливість зробити щось добре». Хто гарантує, що в найвіддаленішій глушині зміни стануть можливими тільки тому, що ніхто раніше не намагався?

Будинок спочатку мав стати просто дачею. Але Оксана не могла створити просто дачу, не в її натурі. З'явилася велика вітальня з каміном і їдальнею, з'явилися кімнати для друзів, потім якось непомітно виросли двоповерхові гостьові будиночки, зал для конференцій, з'явилася своя громадська організація, соціальні проекти, семінари про зелений туризм... Раптово виявилося, що Оксана стала соціальним підприємцем. Принаймні так вона себе тепер називає.

«Агрус-Азов» із дачі перетворився на бізнес у той момент, коли Чорнобрівцева побачила, як усі навколо приймають гостей: сусіди, за її словами, «заразили» туризмом. Втім, цей бізнес допомагає закрити витрати на соціальні проекти, а не заробляти.

«У 14-му році я була натхненна як ніколи, – згадує вона. – Я дуже люблю такі моменти, тобто це ось основа основ, коли ти щось починаєш із чистого аркуша. У тебе маса ідей, ти входиш у смак і берешся до реалізації своєї мрії. А навколо щось таке відбувається... Але на мене це чомусь не впливало. Хоча так, похмуро було дуже».


«Агрус-Азов» із дачі перетворився на бізнес у той момент, коли Чорнобрівцева побачила, як усі навколо приймають гостей: сусіди, за її словами, «заразили» туризмом. Втім, цей бізнес допомагає закрити витрати на соціальні проекти, а не заробляти.

«У 14-му році я була натхненна як ніколи, – згадує вона. – Я дуже люблю такі моменти, тобто це ось основа основ, коли ти щось починаєш із чистого аркуша. У тебе маса ідей, ти входиш у смак і берешся до реалізації своєї мрії. А навколо щось таке відбувається... Але на мене це чомусь не впливало. Хоча так, похмуро було дуже».
Зелена будка на горизонті – це пост російських прикордонників на Арабатській стрілці. Праворуч розташована оглядова вежа, а ліворуч – стовп із камерою зовнішнього спостереження. Від неокупованої української території їх відділяє невеликий рів і колючий дріт. Прикордонна служба України не рекомендує підходити до цих об'єктів ближче ніж на 300 метрів.
Зелена будка на горизонті – це пост російських прикордонників на Арабатській стрілці. Праворуч розташована оглядова вежа, а ліворуч – стовп із камерою зовнішнього спостереження. Від неокупованої української території їх відділяє невеликий рів і колючий дріт. Прикордонна служба України не рекомендує підходити до цих об'єктів ближче ніж на 300 метрів.
Десант

Незабаром після висадки на Стрілці російських військових попросили відсунутися на край села. Сьогодні їхній сторожовий пост можна побачити відразу за турбазою «Валок». Уявіть: ви лежите на пляжі, перед вами – бурхливе море, обгороджене з двох сторін парканом з колючим дротом, і дві вежі. З одної за територією наглядають українські прикордонники, з іншої – російські спецслужби. Вдалині можна навіть розгледіти російську військову базу. А ще – ґрунтову дорогу, по якій раніше можна було проїхати на півострів. За чотири роки вона майже цілковито заросла.
Десант
Незабаром після висадки на Стрілці російських військових попросили відсунутися на край села. Сьогодні їхній сторожовий пост можна побачити відразу за турбазою «Валок». Уявіть: ви лежите на пляжі, перед вами – бурхливе море, обгороджене з двох сторін парканом з колючим дротом, і дві вежі. З одної за територією наглядають українські прикордонники, з іншої – російські спецслужби. Вдалині можна навіть розгледіти російську військову базу. А ще – ґрунтову дорогу, по якій раніше можна було проїхати на півострів. За чотири роки вона майже цілковито заросла.
Проте «Валок» відкритий для туристів: за це літо, за словами першого заступника начальника Генічеського відділу прикордонної служби Олега Щербія, тут відпочили приблизно сто людей. Усі вони проходили спеціальну перевірку СБУ і два блокпости, щоби потрапити на турбазу. А територію турбази самі прикордонники називають «сірою зоною», тобто місцем, де діють, по суті, правила війни: поводитися обережно, не підходити близько до російських об'єктів, не провокувати.

Саме з такими вихідними даними Оксана вирішила розвивати тут зелений туризм. Прикордонна зона для неї – не завада, а просто набір правил, яких слід дотримуватися. Але це не єдина біда. Бід багато. На Стрілці, наприклад, немає централізованої каналізації: стічні води йдуть у море, якість питної води місцеві жителі називають «жахливою». Берегова лінія влітку потопає в смітті – про його сортування тут ніхто не чув. Туристичний сезон триває всього 45 днів. Варто йому закінчитися – і на Стрілці закриваються готелі, кафе, магазини, ринки. Більшу частину року район виглядає, як богом забута земля.
Натисни, аби
перейти у групу
Найбільший спротив викликають нові ідеї, які насправді новими й не є
Оксана Чорнобривцева
Нова фортеця
«Після окупації Криму Стрілкове і Арабатська стрілка отримали карт-бланш, – каже вона. – Сюди поїхали набагато більше людей, і не всі гравці тут були до такого навантаження готові. Потрібно підвищувати сервіс, якість послуг для туристів, створювати інфраструктуру... Я розглядаю ситуацію як дуже великий шанс».
Нова фортеця

«Після окупації Криму Стрілкове і Арабатська стрілка отримали карт-бланш, – каже вона. – Сюди поїхали набагато більше людей, і не всі гравці тут були до такого навантаження готові. Потрібно підвищувати сервіс, якість послуг для туристів, створювати інфраструктуру... Я розглядаю ситуацію як дуже великий шанс».

Частина дороги в Стрілковому, яка веде до адміністративного кордону з Кримом, закрита. Щоби проїхати далі, необхідний дозвіл Прикордонної служби та СБУ. Туристи, які хочуть відпочити на базі «Валок» під боком у російської ФСБ, повинні проходити спеціальну перевірку.

Свою місію Чорнобривцева описує так: допомогти потенціалу розкритися. «Найскладніше боротися з «містечковістю», скажімо так, – каже вона. – Найбільший спротив викликають нові ідеї, які насправді новими й не є, це просто дуже вдалі приклади того, як люди реалізовують набагато убогіший потенціал в інших місцях з великим успіхом. І мені дуже хочеться, щоб і керівництво цих місць, і самі люди більше цікавилися своєю країною, іншими областями, іншими прикладами. Україна – найбільша країна в Європі, і, мабуть, тому частково знецінюється щось. Коли всього багато, ти не цінуєш, але зміни починаються зі справжньої, великої любові до місця, у якому ти живеш. З цієї любові виростає ось ця вена».

Місія часом здається неможливою, коли потенціал наштовхується на особливості менталітету, вважає вона. Оксана почала шлях до виконання місії з малого: організація семінарів з екологічного та зеленого туризму для місцевих жителів. Потім приєдналася до міжнародного проекту GoGlobal і допомогла привезти в стрілківську школу американських волонтерів, щоби місцеві діти могли вивчати англійську через спілкування з носіями мови.

Частина дороги в Стрілковому, яка веде до адміністративного кордону з Кримом, закрита. Щоби проїхати далі, необхідний дозвіл Прикордонної служби та СБУ. Туристи, які хочуть відпочити на базі «Валок» під боком у російської ФСБ, повинні проходити спеціальну перевірку.

Свою місію Чорнобривцева описує так: допомогти потенціалу розкритися. «Найскладніше боротися з «містечковістю», скажімо так, – каже вона. – Найбільший спротив викликають нові ідеї, які насправді новими й не є, це просто дуже вдалі приклади того, як люди реалізовують набагато убогіший потенціал в інших місцях з великим успіхом. І мені дуже хочеться, щоб і керівництво цих місць, і самі люди більше цікавилися своєю країною, іншими областями, іншими прикладами. Україна – найбільша країна в Європі, і, мабуть, тому частково знецінюється щось. Коли всього багато, ти не цінуєш, але зміни починаються зі справжньої, великої любові до місця, у якому ти живеш. З цієї любові виростає ось ця вена».

Місія часом здається неможливою, коли потенціал наштовхується на особливості менталітету, вважає вона. Оксана почала шлях до виконання місії з малого: організація семінарів з екологічного та зеленого туризму для місцевих жителів. Потім приєдналася до міжнародного проекту GoGlobal і допомогла привезти в стрілківську школу американських волонтерів, щоби місцеві діти могли вивчати англійську через спілкування з носіями мови.

Арабатська Стрілка інфраструктурно сильно залежить від Генічеська. У самому Генічеську мало привабливих для туристів місць, але в цього залізничного моста, побудованого на початку 20 століття, є шанс стати впізнаваним.

У 2017-му вона заснувала громадську організацію «Нова Фортеця» (історична назва Генічеська). За рік її команда активізувала перетворення місцевої бібліотеки в комунікаційний хаб, ініціювала археологічні дослідження катакомб у Генічеську й курганів на Стрілці, чого ніколи раніше в цих місцях не було. А ще, розповідає Оксана, – і її ця ідея, здається, надихає найбільше, – вона створила «Генічеську кінокомісію», завдання якої – просувати локації на Арабатці виробникам кіно і реклами, підвищувати імідж території та формувати інфраструктуру для кіноіндустрії. На початку вересня, наприклад, на Стрілці знімали фільм Ахтема Сеітаблаєва «Додому» про повернення кримських татар на півострів. Оксана вважає, що кіношники стають своєрідними послами цього регіону й допомагають просувати його, зокрема туристам.

«Є такий вислів, – каже Оксана. – Якщо вас не влаштовує середовище, ви його або залишаєте, або починаєте міняти. Я прихильниця другого методу, тому що неможливо постійно звідкись тікати, якщо щось тебе не влаштовує. Це ж зрозуміло: хто не розвивається, той деградує».

Арабатська Стрілка інфраструктурно сильно залежить від Генічеська. У самому Генічеську мало привабливих для туристів місць, але в цього залізничного моста, побудованого на початку 20 століття, є шанс стати впізнаваним.

У 2017-му вона заснувала громадську організацію «Нова Фортеця» (історична назва Генічеська). За рік її команда активізувала перетворення місцевої бібліотеки в комунікаційний хаб, ініціювала археологічні дослідження катакомб у Генічеську й курганів на Стрілці, чого ніколи раніше в цих місцях не було. А ще, розповідає Оксана, – і її ця ідея, здається, надихає найбільше, – вона створила «Генічеську кінокомісію», завдання якої – просувати локації на Арабатці виробникам кіно і реклами, підвищувати імідж території та формувати інфраструктуру для кіноіндустрії. На початку вересня, наприклад, на Стрілці знімали фільм Ахтема Сеітаблаєва «Додому» про повернення кримських татар на півострів. Оксана вважає, що кіношники стають своєрідними послами цього регіону й допомагають просувати його, зокрема туристам.

«Є такий вислів, – каже Оксана. – Якщо вас не влаштовує середовище, ви його або залишаєте, або починаєте міняти. Я прихильниця другого методу, тому що неможливо постійно звідкись тікати, якщо щось тебе не влаштовує. Це ж зрозуміло: хто не розвивається, той деградує».
Херсон – один із найдрібніших обласних центрів в Україні й один із найбільших за кількістю корупційних скандалів і кримінальних розборок. 31 серпня тут облили літрою сірчаної кислоти в.о. керівника апарату Херсонської міської ради Катерину Гандзюк (4 листопада вона померла в лікарні – організм не впорався), яка регулярно розповідала у своїх блогах і соцмережах про факти корупції та кримінальні зв'язки місцевої поліції. Це вбивство сколихнуло всю країну, сотні тисяч людей дізналися про найбільш непривабливі сторони Херсона.
Херсон – один із найдрібніших обласних центрів в Україні й один із найбільших за кількістю корупційних скандалів і кримінальних розборок. 31 серпня тут облили літрою сірчаної кислоти в.о. керівника апарату Херсонської міської ради Катерину Гандзюк (4 листопада вона померла в лікарні – організм не впорався), яка регулярно розповідала у своїх блогах і соцмережах про факти корупції та кримінальні зв'язки місцевої поліції. Це вбивство сколихнуло всю країну, сотні тисяч людей дізналися про найбільш непривабливі сторони Херсона.
Віталій Білобров узяв на себе непросту місію – розвивати таке місто. Разом з однодумцями він заснував бізнес-асоціацію «Ми – херсонці», яка об'єднала тих, хто мріє поміняти регіон. І став ініціатором Центру креативних індустрій «Арт-платформа Турбіна», мабуть, найбільш амбітного проекту Херсонської області. Потенційно – махіна світового розмаху.

«Турбіна» – це колишній вентиляційний цех Херсонського машинобудівного заводу, порожнє триповерхове приміщення на три тисячі квадратних метрів. Мета Віталія – наповнити його життям. Навіщо?

«Коли я в дитинстві слухав історії про легендарних людей і великі підприємства, які будували і розвивали місто, мене проймала гордість, – пояснює він. – Але якось дуже різко ці ж будівлі, у яких вирувало життя, стали покинутими й закритими від людей. Символи могутності і процвітання почали символізувати занепад і регрес».

За задумом, у 2020 році в колишніх приміщеннях заводу замість голих стін, які створюють гучне відлуння, повинні з'явитися коворкінг, конференц-зали, галереї та офіси гравців креативних індустрій: IT-компаній, соціальних підприємців, арт-інституцій. Частина прибутку, який буде заробляти простір, планується віддавати на фінансування урбаністичних проектів Херсона, на інновації в інфраструктурі і міських комунікаціях – на те, до чого не доходять руки в місцевої влади.
Віталій Білобров, 35 років

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube
«Коли я в дитинстві слухав історії про легендарних людей і великі підприємства, які будували і розвивали місто, мене проймала гордість, – пояснює він. – Але якось дуже різко ці ж будівлі, у яких вирувало життя, стали покинутими й закритими від людей. Символи могутності і процвітання почали символізувати занепад і регрес».

За задумом, у 2020 році в колишніх приміщеннях заводу замість голих стін, які створюють гучне відлуння, повинні з'явитися коворкінг, конференц-зали, галереї та офіси гравців креативних індустрій: IT-компаній, соціальних підприємців, арт-інституцій. Частина прибутку, який буде заробляти простір, планується віддавати на фінансування урбаністичних проектів Херсона, на інновації в інфраструктурі і міських комунікаціях – на те, до чого не доходять руки в місцевої влади.
Віталій Білобров узяв на себе непросту місію – розвивати таке місто. Разом з однодумцями він заснував бізнес-асоціацію «Ми – херсонці», яка об'єднала тих, хто мріє поміняти регіон. І став ініціатором Центру креативних індустрій «Арт-платформа Турбіна», мабуть, найбільш амбітного проекту Херсонської області. Потенційно – махіна світового розмаху.

«Турбіна» – це колишній вентиляційний цех Херсонського машинобудівного заводу, порожнє триповерхове приміщення на три тисячі квадратних метрів. Мета Віталія – наповнити його життям. Навіщо?
Ми звернулися до влади, до донорів, розгорнули цілу кампанію, але не знайшли відгук у жодній із цих інституцій
Віталий Білобров
Демо-версія

«Почалося з того, що у 2016-му ми збиралися організувати відкриту школу підприємництва, де могли б познайомити соціально активних бізнесменів Херсона, – згадує Білобров. – Під такий формат ми шукали якесь креативне місце, тому що нам не підходили «совкові» приміщення і те, що вже є. Вирішили пошукати «заброшки», як це роблять в інших містах, і знайшли завод. Щоправда, коли зустрілися з власником заводу Олександром Олійником і розповіли йому ідею, він сказав, що це – повна нісенітниця. Але приміщення дав».
Демо-версія
«Почалося з того, що у 2016-му ми збиралися організувати відкриту школу підприємництва, де могли б познайомити соціально активних бізнесменів Херсона, – згадує Білобров. – Під такий формат ми шукали якесь креативне місце, тому що нам не підходили «совкові» приміщення і те, що вже є. Вирішили пошукати «заброшки», як це роблять в інших містах, і знайшли завод. Щоправда, коли зустрілися з власником заводу Олександром Олійником і розповіли йому ідею, він сказав, що це – повна нісенітниця. Але приміщення дав».

Власник херсонського машинобудівного заводу віддав в управління команді «Турбіни» 3000 квадратних метрів за 240 грн/м на 5 років.

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube

Але насправді, перебиває сам себе Віталій, почалося все з провалу. Ініціатива ревіталізації «Турбіни» не сподобалася практично нікому.

«Ми бачили багато подібних проектів у Європі, Канаді та кілька в Україні, тому хотіли відразу зробити щось велике, – розповідає він. – Ми звернулися до влади, до донорів, розгорнули цілу кампанію, але не знайшли відгук у жодній із цих інституцій. Напевно, через нашу недосвідченість, романтизм, відсутність приземлення якогось. Ми побачили недовіру, багато хто говорив: навіщо нам ваш креативний простір, краще зробіть дороги, житло бездомним та інше – те, чим повинна займатися влада. І тоді ми вирішили зробити демо-версію, чорновий варіант невеликими ресурсами, щоби пояснити городянам, що ми пропонуємо».
Зараз у Херсоні тільки одне місце об'єднує людей – це торговий центр «Фабрика». Але це сумно
Віталий Білобров
Так з'явився проект «Urban CAD» (Урбан Сад). Команда з 12 людей (друзі й колеги Білоброва) вклала по тисячі доларів у створення тимчасової просвітницької платформи на базі заводу, яка демонструє найкращі практики ревіталізації індустріальних просторів, виносить найкращі ідеї на обговорення громадян і потихеньку готує ґрунт для запуску власне «Турбіни». До «демо-версії» Білобров залучив як креативну директорку Олену Афанасьєву – співзасновницю організації «Тотем». Учасників організації знають у країні як проповідників контркультури, що відкрили світові неймовірного художника Стаса Волязловського (помер на початку 2018 року), який створив поняття «шансон-арт». Вони зберегли спадщину художниці наївного мистецтва Поліни Райко. Створили фестиваль Terra Futura, який об'єднує суспільство навколо осмислення сьогодення й майбутнього Херсонщини. Одного разу Афанасьєва провела цей фестиваль на покинутій взуттєвій фабриці, яка могла стати потенційною платформою для креативних індустрій, але незабаром її продали. Тепер Олена придумує наповнення для «Урбан Саду» й майбутньої «Турбіни».

За другий сезон на платформі «Урбан Сад» пройшло понад сто подій – форуми, семінари, фестивалі, кінопокази, театральні постановки, квести. У просторі на території заводу побували приблизно 30 тисяч людей – цифра, яку Віталій називає фантастичною для Херсона. За два роки існування «демо-версія» отримала чотири міжнародні премії. «Урбан Сад» увійшов у десятку найкращих міських проектів Європи в рамках конкурсу, що проводився німецьким фондом Роберта Боша. Віталій пишається таким успіхом.
Сад ідей
Натисни, аби
перейти у групу
Так з'явився проект «Urban CAD» (Урбан Сад). Команда з 12 людей (друзі й колеги Білоброва) вклала по тисячі доларів у створення тимчасової просвітницької платформи на базі заводу, яка демонструє найкращі практики ревіталізації індустріальних просторів, виносить найкращі ідеї на обговорення громадян і потихеньку готує ґрунт для запуску власне «Турбіни». До «демо-версії» Білобров залучив як креативну директорку Олену Афанасьєву – співзасновницю організації «Тотем». Учасників організації знають у країні як проповідників контркультури, що відкрили світові неймовірного художника Стаса Волязловського (помер на початку 2018 року), який створив поняття «шансон-арт». Вони зберегли спадщину художниці наївного мистецтва Поліни Райко. Створили фестиваль Terra Futura, який об'єднує суспільство навколо осмислення сьогодення й майбутнього Херсонщини. Одного разу Афанасьєва провела цей фестиваль на покинутій взуттєвій фабриці, яка могла стати потенційною платформою для креативних індустрій, але незабаром її продали. Тепер Олена придумує наповнення для «Урбан Саду» й майбутньої «Турбіни».
За другий сезон на платформі «Урбан Сад» пройшло понад сто подій – форуми, семінари, фестивалі, кінопокази, театральні постановки, квести. У просторі на території заводу побували приблизно 30 тисяч людей – цифра, яку Віталій називає фантастичною для Херсона. За два роки існування «демо-версія» отримала чотири міжнародні премії. «Урбан Сад» увійшов у десятку найкращих міських проектів Європи в рамках конкурсу, що проводився німецьким фондом Роберта Боша. Віталій пишається таким успіхом.
Щоправда, є і страх: оскільки «Урбан Сад» досяг своєї мети й переконав містян у тому, що «Турбіна» потрібна, значить, назад дороги немає. За короткий термін платформа повинна знайти інвестиції на півтора мільйона доларів, і з урахуванням того, що міська влада вже третій рік ігнорує ініціативу, завдання здається дуже складним. Але Білобров запевняє: у команди є план, як знайти такі гроші. Зараз головне – довести до пуття технічний, інженерний проект, звести кошторис і пройти різні бюрократичні процедури.
Щоправда, є і страх: оскільки «Урбан Сад» досяг своєї мети й переконав містян у тому, що «Турбіна» потрібна, значить, назад дороги немає. За короткий термін платформа повинна знайти інвестиції на півтора мільйона доларів, і з урахуванням того, що міська влада вже третій рік ігнорує ініціативу, завдання здається дуже складним. Але Білобров запевняє: у команди є план, як знайти такі гроші. Зараз головне – довести до пуття технічний, інженерний проект, звести кошторис і пройти різні бюрократичні процедури.

Віталій Білобров вважає, що одна із ключових цінностей Херсона – його історія в контексті розвитку військово-морського флоту і казначейства.

«Нічого подібного в місті немає, тому ми хочемо ризикнути, – пояснює він. – Зараз у Херсоні тільки одне місце об'єднує людей – це торговий центр «Фабрика». Але це сумно, тому що не повинен ТРЦ бути основним місцем збору людей. Але в нашій реальності, на жаль, це так».

Колись, пригадує Білобров, перед ним постав вибір – виїжджати з депресивного регіону або залишитися. Вирішив залишитися і пояснює це так, як здатна пояснити лише глибоко віруюча в зміни людина: «спочатку потрібно спробувати зробити все, що можемо, і якщо вже ми, тяжко попрацювавши і зробивши все можливе, зрозуміємо, що далі глухий кут, то треба буде робити висновки».

«Я точно знаю, що таких людей буде ще більше, якщо ми не будемо здаватися і будемо діяти щиро, чесно, показувати своїми прикладами, що не потрібні мільярди, щоби поміняти місто, – каже Віталій. – Не потрібно бути жертвою. Потрібно бути просто активною, стратегічно мислячою людиною, і діяти».
Місцеві люблять говорити, що в Херсонській області чотири моря. До відомих морів додають солоне озеро Сиваш і Каховське водосховище. На березі останнього в 1952 році з'явилася Нова Каховка – місто було створено для будівельників Каховської гідроелектростанції посеред абсолютної степової порожнечі. Сьогодні тут зароджується центр нойз-культури, який висуває українську експериментальну музику на світовий рівень.
Місцеві люблять говорити, що в Херсонській області чотири моря. До відомих морів додають солоне озеро Сиваш і Каховське водосховище. На березі останнього в 1952 році з'явилася Нова Каховка – місто було створено для будівельників Каховської гідроелектростанції посеред абсолютної степової порожнечі. Сьогодні тут зароджується центр нойз-культури, який висуває українську експериментальну музику на світовий рівень.
Юрій Самсон зустрічає нас біля панельної п'ятиповерхівки і проводить у свою квартиру, половину якої займає звукова апаратура. Клавіші, звукова панель, колонки різних габаритів, дві або три гітари – у його просторі все підпорядковане одній меті: створювати музику. У цьому ж будинку, у підвалі – щось на зразок репетиційної точки. Через кілька кварталів – гараж із музичною технікою і прокачаний радянський байк, на якому Юра пересувається містом. Ще через пару вулиць – художня галерея, де Юра періодично виступає. Неподалік від неї – тир для стрільби з лука, де він проводить фестивалі «Кровь электрическая» і BuddhaNoise, щоби розвивати в місті середовище фанатів експериментальної музики.

«Колись я працював на Республіканському стадіоні, й одного разу ми там щось чергове фарбували, а хтось почав працювати на газонокосарці, – Юра описує момент, коли він закохався в те, що зараз робить. – Вона їздила години дві, і від цих звуків я буквально впав у транс. Я слухав цю газонокосарку, і це була прекрасна музика. Один із тих моментів, коли ти дивуєшся сам собі і відчуваєш задоволення від звучання міського шуму».
Юрій Самсон, 46 років

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube
Юрій Самсон зустрічає нас біля панельної п'ятиповерхівки і проводить у свою квартиру, половину якої займає звукова апаратура. Клавіші, звукова панель, колонки різних габаритів, дві або три гітари – у його просторі все підпорядковане одній меті: створювати музику. У цьому ж будинку, у підвалі – щось на зразок репетиційної точки. Через кілька кварталів – гараж із музичною технікою і прокачаний радянський байк, на якому Юра пересувається містом. Ще через пару вулиць – художня галерея, де Юра періодично виступає. Неподалік від неї – тир для стрільби з лука, де він проводить фестивалі «Кровь электрическая» і BuddhaNoise, щоби розвивати в місті середовище фанатів експериментальної музики.
«Колись я працював на Республіканському стадіоні, й одного разу ми там щось чергове фарбували, а хтось почав працювати на газонокосарці, – Юра описує момент, коли він закохався в те, що зараз робить. – Вона їздила години дві, і від цих звуків я буквально впав у транс. Я слухав цю газонокосарку, і це була прекрасна музика. Один із тих моментів, коли ти дивуєшся сам собі і відчуваєш задоволення від звучання міського шуму».
Юру складно назвати активістом: він занадто занурений у власні думки і проекти, щоби брати участь у тому громадському активізмі, який ми звикли вважати основною формою опору сучасній українській дійсності. Точніше, не так: йому самому себе складно назвати якимсь активістом, оскільки ключова частина того, що він робить, суперечить усьому активному за своєю природою. Скажімо, він займається тим, що вчить людей навколо глибокому зануренню – в звуки, в атмосферу, в момент. А для такого занурення необхідна в певному сенсі бездіяльність, дзен. Ось цей дивний вид активізму Самсон і уособлює.
Юру складно назвати активістом: він занадто занурений у власні думки і проекти, щоби брати участь у тому громадському активізмі, який ми звикли вважати основною формою опору сучасній українській дійсності. Точніше, не так: йому самому себе складно назвати якимсь активістом, оскільки ключова частина того, що він робить, суперечить усьому активному за своєю природою. Скажімо, він займається тим, що вчить людей навколо глибокому зануренню – в звуки, в атмосферу, в момент. А для такого занурення необхідна в певному сенсі бездіяльність, дзен. Ось цей дивний вид активізму Самсон і уособлює.
Юрій Самсон почав займатися музикою два десятиліття тому з проекту «Бібліотека Просперо» («зараз заморожений», – констатує він). Він грав у ньому між роботою на будівництвах і меблевих фабриках, де заробляв гроші на життя й на техніку. Монотонна робота на галасливих підприємствах дозволяла поринути у світ звуків на сто відсотків і отримувати стільки натхнення й музичного матеріалу, скільки складно уявити музиканту, для якого музика є роботою.

«Ми можемо іноді виїжджати на велосипедах, наприклад, і записувати якесь листя, дерева, бетонні конструкції, звуки в заводському цеху, – намагається пояснити Самсон те, як він живе. – Ми живемо в епоху семплювання, саунд-дизайну, і це дає можливість роботи зі звуками: ти можеш його порізати, понизити, розтягнути, розгорнути назад – зробити що завгодно».
Коли ти прийняв цю музику, тобі важко повернутися назад, слухати нормальні пісні
Юрій Самсон
У 2016 році Юра придумав літературно-музичний фестиваль «Кровь электрическая» (назва – відсилання до однойменного роману японського письменника і нойз-музиканта Кендзі Сіраторі) і нойзовий фестиваль BuddhaNoise. Обидва фестивалі (Юра називає їх міні-фестивалями, довгими концертами, які відбуваються протягом одного дня) проводяться в мінливих локаціях у Новій Каховці – то в галереї, то в тирі, то ще десь – і за наповненням можуть зрівнятися з тернопільським «Гамселить», запорізьким Creative Jazz Fans, київським Next Sound. У середньому на кожну таку подію, говорить Самсон, приходить 22 людини. Здається, він знає кожного постійного слухача на ім'я: бути любителем експериментальної музики в Новій Каховці – приємна рідкість. Усіх їх, каже Юра, об'єднують спільні цінності. Це невелика, але сильна спільнота, учасники якої беруть активну участь у громадському житті міста та захищають базові свободи.

«Це може звучати егоїстично, але я роблю всі ці події, фестивалі для того, щоби в місці, де я живу, розвивався контекст, – говорить Самсон. – Щоби мені самому було цікаво тут жити й було з ким говорити про музику. Самого себе як музиканта я вже давно бачу у світовому контексті і працюю з європейськими лейблами, а тут на місці мені важливо, щоби люди могли слухати нову цікаву музику і спілкуватися між собою».


Кров електрична
Натисни, аби
перейти у групу
«Це може звучати егоїстично, але я роблю всі ці події, фестивалі для того, щоби в місці, де я живу, розвивався контекст, – говорить Самсон. – Щоби мені самому було цікаво тут жити й було з ким говорити про музику. Самого себе як музиканта я вже давно бачу у світовому контексті і працюю з європейськими лейблами, а тут на місці мені важливо, щоби люди могли слухати нову цікаву музику і спілкуватися між собою».
У 2016 році Юра придумав літературно-музичний фестиваль «Кровь электрическая» (назва – відсилання до однойменного роману японського письменника і нойз-музиканта Кендзі Сіраторі) і нойзовий фестиваль BuddhaNoise. Обидва фестивалі (Юра називає їх міні-фестивалями, довгими концертами, які відбуваються протягом одного дня) проводяться в мінливих локаціях у Новій Каховці – то в галереї, то в тирі, то ще десь – і за наповненням можуть зрівнятися з тернопільським «Гамселить», запорізьким Creative Jazz Fans, київським Next Sound. У середньому на кожну таку подію, говорить Самсон, приходить 22 людини. Здається, він знає кожного постійного слухача на ім'я: бути любителем експериментальної музики в Новій Каховці – приємна рідкість. Усіх їх, каже Юра, об'єднують спільні цінності. Це невелика, але сильна спільнота, учасники якої беруть активну участь у громадському житті міста та захищають базові свободи.

Юрій Самсон відповідає на запитання, навіщо він робить те, що робить, запитанням: «А й справді, навіщо шаману фестиваль?...»

Юра трохи лукавить, коли каже, що робить усе тільки заради себе. Насправді він – такий собі шаман, який прищеплює оточенню новий смак, нові практики.

«Коли ти прийняв цю музику, тобі важко повернутися назад, слухати нормальні пісні, – каже Самсон, ретельно підбираючи слова. – Це ніби, наприклад, ви вирішили погурманити й щось таке спробували, що захопило всі смакові рецептори. А після цього вам дають гороховий суп. Нічого проти горохового супу не маю, але це різний рівень. Крім того, гурманської їжі багато не потрібно. Ця робота трошки тонша, ніж «ширпотреб». Велика частина поп-музики працює суто на споживача, який просто її їсть, тому що йому це готують. А ми намагаємося претендувати на щось цікавіше. Як сказав один наш товариш: «Ми намагаємося вас підтягти у 21 століття».
Авторка ідеї проекту

Виконавчий продюсер відео-відділу

Режисер

Режисерка-постановниця

Продюсерка епізодів

Сценаристка

Оператор-постановник

Оператори

Режисер монтажу

Дизайн графіки

Анімація

Мультимедіа


Фото

Верстка

Тексти

Редактор текстів

Менеджер проекту
КАТЕРИНА СЕРГАЦКОВА

РОМАН СТЕПАНОВИЧ

РОМАН СТЕПАНОВИЧ

АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

БОГДАН КІНАЩУК

МИКОЛА ДОНДЮК, РОМАН СТЕПАНОВИЧ

МИКИТА ДАНЕЧКІН

ДМИТРО СИЛЬЧЕНКО

ТАНЯ ФРАНЦ

РОМАН СТЕПАНОВИЧ,
БОГДАН КІНАЩУК, МИКОЛА ДОНДЮК


АНДРІЙ БОЙКО

НАТАЛІЯ САМСОНОВА

КАТЕРИНА СЕРГАЦКОВА

ДМИТРО ФІОНИК

АНТОН СКИБА
Хочете побачити більше?
Дивіться наш документальний репортаж
і підписуйтесь на канал YouTube
КАТЕРИНА СЕРГАЦКОВА

РОМАН СТЕПАНОВИЧ


РОМАН СТЕПАНОВИЧ


АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

БОГДАН КІНАЩУК

МИКОЛА ДОНДЮК,
РОМАН СТЕПАНОВИЧ

МИКИТА ДАНЕЧКІН

ДМИТРО СИЛЬЧЕНКО

ТАНЯ ФРАНЦ

РОМАН СТЕПАНОВИЧ,
БОГДАН КІНАЩУК,
МИКОЛА ДОНДЮК

АНДРІЙ БОЙКО

НАТАЛІЯ САМСОНОВА

КАТЕРИНА СЕРГАЦКОВА

ДМИТРО ФІОНИК

АНТОН СКИБА
Авторка ідеї проекту

Виконавчий продюсер
відео-відділу

Режисер

Режисерка-постановниця

Продюсерка епізодів

Сценаристка

Оператор-постановник

Оператори


Режисер монтажу

Дизайн графіки

Анімація

Мультимедіа



Фото

Верстка

Тексти

Редактор текстів

Менеджер проекту