Автор тексту: Роман Губа

Автор фото і відео: Євген Малолетка

Верстка: Наталя Самсонова

Створено за підтримки Медіамережі.

Мілове в Луганській області – селище міського типу, найсхідніша точка України. Межує з російським селищем Чертково Ростовської області. У радянські часи й до початку українсько-російського військового конфлікту ці два населених пункти зливалися в одне ціле. Одну вулицю дві країни ділили навпіл – вона як і раніше має назву Дружби Народів. Громадяни двох країн, за розповідями місцевих, перебігали один до одного в гості, а прикордонники часто закривали на це очі.

У вересні 2018 року Дружбі Народів прийшов кінець. Російські прикордонники почали будувати огорожу вздовж вулиці, яка колись була вітриною дружніх російсько-українських відносин.

Взаємопроникнення двох селищ настільки глибоке, що практично кожна людина, яку ми зустріли в Міловому або Черткові, має близькі зв'язки в сусідній країні. Звідси й популярна аналогія з Берлінською стіною. Жителі селищ кажуть, що їх «розділили», хоча фактично вони й так багато років жили в різних країнах.

Тут розрив України й Росії є найбільш болючим і помітним.

Луганщина восени тоне в тумані. Серед білого марева можна не помітити з десяток пофарбованих біло-червоними лініями бетонних пірамід, якими перекрито дорогу. За ними продовжується асфальт, але немає ані авто, ані пішоходів. Це одна з ділянок дороги T-1307, яка з'єднує населені пункти Луганської області та частково проходить державним кордоном із Російською Федерацією. Бетонні блоки – місце, де українська дорога перетинає лінію між Україною й Росією. Із серпня 2018 проїхати там не можна, і жителям доводиться користуватися об'їзною дорогою.

Тепер, щоби дістатися з українського села Зоринівка до райцентру Мілове, потрібно проїхати об'їзними шляхами 60 кілометрів, хоча до перекривання доріг відстань між селищами була всього 14 кілометрів. Це одна з причин, через яку тепер пожежна охорона і швидка допомога буде їхати до селища вчетверо довше, ніж раніше. Зараз керівництво району проклало тимчасову ґрунтову дорогу, але водії кажуть, що це – «до першого нормального дощу».

«В принципі він збігся з адміністративним кордоном часів Радянського Союзу, – розповідає Король. – Але зараз ми розуміємо, що Російська Федерація заклала «міни» на майбутнє, тобто шматки своєї інфраструктури на нашій території, чи нашої на їхній».

«Мінами» Король називає дорогу, яка сполучає частини Міловського району, але фактично проходить територією кордону з РФ. А ще – російську залізницю, потяги якої 11 разів перетинають український державний кордон. Раніше сторони користувалися цими дорогами без проблем, навіть після початку військового конфлікту у 2014 році.

«Ми користувалися ділянками цієї дороги, яка фактично проходить територією РФ «за замовчуванням». Вони не чіпали нас, ми не чіпали їх», – пояснює Артур Король.

Король говорить українською, але акцент видає в ньому російськомовного. Під час телефонних дзвінків він спокійно переходить на російську мову й коротко вітає співрозмовника: «Алло, це Король».

Міловську районну адміністрацію Король очолює із середини 2017 року. До цього він служив на керівних посадах у Державній прикордонній службі України.

Паркан уздовж вулиці Дружби Народів він називає «берлінською стіною». Ця аналогія дуже поширена в Міловому та нерозривному з ним Черткові.

«Колись у Берліні взяли стройбат і за тиждень побудували стіну, – каже колишній прикордонник. – І все, хто залишився на одній території – той «ГДРівець», а хто на іншій, став західним берлінцем».

Паркан між двома частинами вулиці Дружби Народів теж поставили швидко. Російські прикордонники повідомили українську сторону, що будуть проводити інженерні роботи. Потім зробили в асфальті отвори, поставили стовпи й обтягнули їх колючим дротом. Висота огорожі перевищує людський зріст.

У Міловому на кордоні пропускний режим набагато вільніший, ніж між НДР і ФРН. Відповідно до російського законодавства, українці можуть відвідувати РФ за внутрішніми паспортами.

У Міловому багато приватних одноповерхових будинків, але є і дво-триповерхові будівлі, побудовані підприємствами ще в радянські роки. Трохи далі від центру є навіть чотириповерхові хрущовки – вони здаються багатоповерхівками в порівнянні з іншими будівлями посеред степу.

На околиці селища працює пішохідно-автомобільний пропускний пункт. Там зазвичай стоїть черга з машин, найчастіше – з української сторони.

Один із водіїв районної адміністрації каже, що буває в Росії мало не щотижня. Там він заправляє автомобіль, оскільки пальне в Росії коштує майже вдвічі дешевше. Наприклад, літр 95-го бензину коштує в Черткові 45-47 рублів (~ 20 гривень), а в Міловому – майже 35 гривень (~80 рублів).

Багато хто в Міловому в такий спосіб заробляє собі на життя. Тут не так багато можливостей для заробітку – підприємства не працюють. Зазвичай відповідь на питання про контрабанду звучить так: багато сусідів і друзів «банчать» бензином, «але я заправляюся тільки для себе».

«Берлінська стіна» розділяє вулицю Дружби Народів рівно навпіл: на російську та українську частини. Іноді жителі кажуть просто «стіна», згадуючи про проект «Європейський вал», також відомий як «Стіна Яценюка» – масштабний інфраструктурний проект на кордоні Росії та України. Згідно з планами 2014 року, на кордоні повинні були з'явитися загородження, рови і траншеї. Але станом на 2018 рік вона так і не була побудована, а у 2017 Національне антикорупційне бюро України відкрило справу про розкрадання під час реалізації проекту.

Неподалік від української частини вулиці стоїть український олійжиркомбінат, навпроти нього в Черткові – російський елеватор. Колись вони були сполучені спеціальним переходом над дорогою. Олійжиркомбінат уже кілька років закритий. Російський елеватор продовжує працювати.

Вулиця Дружби Народів – це ще й центр селища. Тут працюють найбільші магазини, а щосереди й щосуботи уздовж української частини виростає продуктовий ринок. Овочі, м'ясо, молочні продукти. Але обсяги продажів, за словами торговців, з часів початку війни сильно впали.

«Раніше ж як було – я міг двічі на день зганяти до Луганська на базу, закупити товар і все тут продати, – розповідає Володимир, громадянин України, торговець овочами. – А тепер усе, раз на тиждень тільки їжджу в Сєвєр (Сєверодонецьк) і цього вистачає».

«Раніше» – це коли до Мілового могли ходити сусіди-росіяни. Після того, як з 1 березня 2015 року Україна заборонила в'їзд росіянам за внутрішніми паспортами, і місцевий ринок, і магазини опинилися в кризі.

Родина у Володимира живе в Росії. «Хто ж знав, що так станеться», – знизує він плечима. У його рідних, як і в багатьох мешканців Черткова, немає закордонних паспортів.

Від остаточного падіння продажів трохи рятують громадяни України, які приїжджають до Мілового з непідконтрольних українській владі територій, щоби переоформити пенсійні виплати або скористатися державними послугами.

Але все ж із більшою тугою тут згадують клієнтів з-за кордону.«У них же все несмачне, – сумно каже Тетяна, власниця готелю-ресторану «Стрілецька Слобода» в Міловому. – Ні ковбаси нормальної, ні молочки, нічого. І розваг нормальних немає, завжди в нас гуляли».

Вона хвалиться, що колись новорічні корпоративи в них святкували по черзі російські й українські прикордонники.

У її закладі стіни завішані опудалами тварин, оленячими рогами, але на них лежить шар пилу. Ресторан не працює вже десять років. Заклад виживає завдяки готелю, де зупиняються переселенці, щоби не ночувати на вулиці біля «Ощадбанку». У відділенні банку внутрішньо переміщені особи мають пройти ідентифікацію, щоб отримувати зарплати чи пенсії від України.

По обидві сторони міждержавного паркану ходять українські та російські прикордонні патрулі.

«Ми спостерігаємо, щоби не відбулося нелегальної передачі товару через державний кордон», – каже один із прикордонників, який просив не називати його ім'я, і після паузи додає: «Всяке бувало».

На шиї в прикордонника визирають витатуйовані цифри «88». Він воював у складі батальйону «Азов» Національної гвардії України з 2014 року й незабаром планує повернутися на передову. «А то тут так спокійно все», – пояснює він.

Коли паркану посеред вулиці не було, люди часто перебігали з однієї країни в іншу через дорогу. Наприклад, до родичів. Далі чертківської частини Дружби Народів у Росію забігти було складніше, але з двору у двір – легко. Тепер через вулицю без проблем переходять тільки собаки й коти: пролазять під колючим дротом.

Вислів «На Росію» в Міловому – це не прийом у суперечці щодо використання прийменників в/на, а просто напрямок руху. «Пішла на Росію», «на Росії живе син».

Із міловською пропискою перейти «на Росію» нескладно. Треба лише перейти колії через залізничний міст, де діє пункт малого прикордонного руху.

З іншого боку рейок розташована залізнична станція Чертково. Її навіть видно з української сторони, це найближчий діючий вокзал для міловчан. Їхати до українського Рубіжного та Лисичанська потрібно понад чотири години.

Але діючим вокзал Черткова можна назвати досить умовно. Раніше ця станція приймала поїзди, що прямують на південь Росії. Влітку вагони були забиті людьми, які їхали на відпочинок. Багато з них купували в місцевих на пероні їжу й напої. Тепер ця можливість заробити загублена.

Після 2014 року в «РЖД» вирішили збудувати нову гілку на заміну старого шляху, який фактично їхав територією України. Наприкінці 2017 року роботи були завершені, і всі швидкісні потяги з Черткова зняли.


Тепер курсує лише електричка до Ростова, та й той раз на день. А потяги тепер їдуть через станцію Кутєйнікове, розташовану за 25 кілометрів від Черткова.

Цією електричкою користуються як українці, так і росіяни. Але в обох селищах ходять чутки, що й цей електропоїзд буде скасований. А з занепадом станції з'явилися побоювання, що залізничний міст, який обслуговує «РЖД», можуть закрити. Такого сценарію в Міловому дуже побоюються, тому що тоді в Чертково доведеться ходити через повноцінний перехід, а він розташований на околиці селища Мілове і веде в таку ж околицю селища Чертково. Через міст міловчани ходять не тільки до родичів, але й на роботу, у школу. За словами голови районної адміністрації Короля, у селищі є декілька дітей, які здобувають середню освіту в Росії.

У буферній зоні між Міловим і Чертковом стоїть черга з автомобілів, переважно українських. Також переходять кордон ті, хто не має права скористатися системою малого прикордонного руху – залізничним мостом.

«Яка мета вашого візиту?», – питає російська прикордонниця на пункті переходу.

«На автобус до Луганська», – така відповідь цілком її влаштовує. Від Черткова можна доїхати до Луганська, якщо немає бажання переходити фактичний кордон у Станиці Луганській. Це є порушенням українського законодавства, але охочих проїхати в Україну з України через Росію вистачає.

Колишній працівник нафтопереробної станції в Міловому Віктор уже десять років на пенсії й постійно живе в Росії. Але зовсім нещодавно з колишнього місця роботи йому передали фінансову допомогу до професійного свята. Закордонного паспорта він не має, тому гроші йому передав друг і колега з Мілового. Він приходить кілька разів на місяць до Черткова по ліки для дружини й пограти в місцевому шаховому клубі.

«Мені не подобається, звісно, що тепер не можна потрапити в Україну», – розповідає Віктор, – у мене там стільки друзів, колег. Раніше завжди якось збиралися. А в когось ж там і родичі поховані!»

У Міловому Віктор пропрацював понад двадцять років. Чоловік розповідає, що національне питання в його колективі ніколи не виникало. Української мови він не розуміє. «Та й не потрібно було», – каже він.

Віктор згадує, як багато він їздив на спартакіади та змагання від підприємства. «Київ, Одеса, Полтава, – перераховує він українські міста, де був. – І всюди нас добре приймали, не було такого, щоби якісь конфлікти виникали».

«А ось коли останні рази бував в Україні, то мені траплялися люди з русофобською позицією, – каже Віктор про колишніх друзів і колег. – Але більшість із них підтримували, – він робить паузу, – кримські події».

Чоловік також згадує, що влітку 2014 року почув гучні вибухи.

«Я думав, що це феєрверк, – розповідає Віктор. – А потім зрозумів, що це обстріли. Зранку інтерес переміг страх, я пішов у Мілове, а там кажуть, що Росія їх обстріляла».

Віктор активно цікавиться політикою, але більше українською, ніж російською.

«Я ось це слухаю й дивлюся і ваших, і наших, – розповідає він. – І Соловйова, і «60 минут», і «Время покажет». Там часто запрошують ваших експертів і політиків. Тільки їх там щось не дуже люблять. А недавно слухав Ляшка на якомусь каналі... Він, звісно, русофоб, але з деякими його словами я згоден».

Віктор запевняє, що він проти війни, але впевнений, що Росія ні за яких умов не віддасть Крим. Він із ностальгією згадує радянські часи, коли Мілове й Чертково не були розділені кордоном.

«На танцмайданчик до вас ходили, – з усмішкою каже він. – Не знаю, чому саме в Мілове, у нас же цілий парк відпочинку свій був, але якось прийнято так було».

Парк відпочинку в Черткові є й досі, на вході стоїть бюст Володимира Леніна, навпроти – пам'ятник прикордонникам. У російському селищі майже вдвічі більше населення аніж у Міловому – 10 тисяч людей на противагу 5 тисячам – і через це воно значно більше схоже на місто. На відміну від Мілового, у Черткові є супермаркет.

Але в Черткові з наближенням вечора вулиці швидко стають такими ж пустими, як і в Міловому.

Мілове виглядає значно більш орієнтованим на Чертково, ніж навпаки. Для російських громадян у Міловому відкривали великі продуктові магазини, працював великий ринок. Українці ходять у Мілове до родичів чи на роботу, у росіян до цього переліку додавався шопінг.

До новозбудованого паркану підхід із російської сторони є обмежений. Видання «Новая Газета» писала, що російська частина Дружби Народів оточена Україною з трьох боків, а з четвертого боку її підпирає залізниця, яка теж оточена парканом. У цьому «апендициті» живе 350 громадян РФ. «Шкода, що Україна від нас відгородилася, – відповідає місцева мешканка на питання про паркан. – Ми раніше ходили до вас, а тепер що ж».

«Так паркан ж поставили росіяни», – парируємо ми.

«Так ви ж перші нам в'їзд заборонили», – відповідає росіянка.

Російські ЗМІ повідомляли, що в Черткові є будинки, які досі підключені до українських комунальних служб і через це росіяни платять за комунальні послуги за українськими цінами. Частина цих жителів виїхали з Черткова за програмою переселення.

А от у виборі мобільних операторів мешканці Мілового й Черткова є вільними. Тут функціонує і український, і російський стільниковий зв'язок. Біля будинків, які виставили на продаж, вказують і російські, і українські номери одночасно.

Під час підготовки цього матеріалу в нас було чітке розуміння, що без перетину російсько-українського кордону він буде неповним і однобоким. Під час виконання цього завдання нам довелося поспілкуватися і з російськими прикордонниками, і переконатися, що російська прикордонна зона перебуває під особливим контролем.

У Чертково три готелі: один із них розташований біля самого прикордонного паркану, а інший – біля прикордонної застави на околиці міста. Усі власники готелів передають дані про гостей російській прикордонній службі. Водночас уточнюють: «Ну ви ж, сподіваюся, нормальні?»

На стовпах і дошках оголошень розміщено телефони, куди можна звернутися, якщо раптом хтось підозріло запитує про нелегальний перехід кордону.

Гуркіт у двері нашого номеру. На порозі – двоє російських прикордонників, один із них є офіцером. «З якою метою тут перебуваєте?», – перше питання після формального вітання.

Паспорт із пропискою в Донецькій області частково знімає питання. Але слова колеги, що він хоче перебути ніч у Черткові перед поїздкою до Москви, викликає підозри.

«Ви порушили правила знаходження в прикордонній зоні. Ви мали одразу їхати далі», – сухо каже один із них.

«Що загрожує нам?» – питаємо.

«Депортація за межі району і штраф тисяча рублів», – сухо відповідає офіцер і йде з номера комусь телефонувати.

«До України депортація»?» – питаємо другого прикордонника.

«За межі району. Як керівництво скаже», – відрізає він.

Проте штраф не входить у плани росіян.

«Коротше так. Зранку вас тут немає, – це вже офіцер повернувся вочевидь із рішенням «керівництва». – Не буяньте тут».

Зранку в Чертковому нас уже не було. З російської сторони межа не така жвава і прикордонник ліниво розглядає вчорашній штамп про перехід кордону.

«Були в нас коли?» – запитує він, хоча на штампі є вчорашня дата.

«Вчора були», – відповідаємо ми.

«Ясно. Щасливої дороги», – прикордонник ставить у паспорт ще один штамп.