Щеплення від авторитаризму: онлайн-архів Харківської школи фотографії та його культурна дипломатія

Це один із чотирьох онлайн-проєктів, підтриманих Українським інститутом у рамках програми #UkraineEverywhere. Її мета — представити іноземним аудиторіям українські явища, імена та контексти, що залишили слід у світовій культурі, але не завжди відомі як українські.

Заборона поговорила з куратором архіву, представником другої хвилі ХШФ Ігорем Манком і координаторкою проєкту Іванною Скибою-Якубовою про завдання архіву і його культурну дипломатію.

В архіві зібрані роботи 29 авторів — починаючи з першого покоління ХШФ кінця 1960-х і до третього покоління 2010-х. Зараз в архіві 2236 фотографій і постійно додаються нові роботи.

В основу майбутнього архіву ліг проєкт Манка про історію ХШФ, над яким він працював із 2013-го до 2015 року спільно з VASA project.

«Я додав те, що сталося за останні п’ять років, а також історичні матеріали й купу [фотографічних] історій, які допомагають глядачеві отримати загальне уявлення про той чи інший аспект [ХШФ]», — розповідає куратор.

Крім самих фотографій і мультимедійних історій на порталі зібрані історичні відео з відкриттів виставок та інтерв’ю з харківськими фотографами.

Велику увагу приділено дослідницьким текстам, присвяченим ХШФ. Вони не тільки розповідають п’ятдесятирічну історію школи, а й актуалізують її спадщину та вплив у XXI столітті.

Наприклад, есе Катерини Яковленко «Мистецтво після #Metoo: образ і (не)прийнятна провокація в сучасній українській візуальній культурі» або текст англійського арткритика Руї Сепеда «Історична (культурна) дисфункція й розлади: про Харківську школу фотографії».

Найважливіше завдання архіву — презентація спадщини Харківської школи зарубіжному глядачеві, адже цей культурний феномен не завжди асоціюється з Україною за кордоном. «Так, у Росії після анексії Криму з анексією ХШФ уже не церемоняться», — пояснює куратор проєкту Ігор Манко.

Попри те, що останній рік став роком «легалізації» Харківської школи в українському культурному полі, частина представників української дипломатичної місії були збентежені та незадоволені вибором Українського інституту.

«Одна справа дати [Борису] Михайлову Шевченківську премію, інша — обирати ХШФ як інструмент промоції України в Європі», — пояснює сміливість вибору Українського інституту координаторка проєкту Іванна Скиба-Якубова.

Фото: YURI KADOBNOV / AFP via Getty Images

Проєкт у першу чергу презентуватимуть у країнах, де в інформаційному та культурному полі домінує звучання російських медіа — Німеччини, Австрії та Франції.

А ще — у сусідніх Польщі та Чехії. Автори проєкту вважають, що питання, які можна розглядати крізь оптику ХШФ, для Польщі зараз актуальні: це історія протистояння консервативного і прогресивного векторів, розкриття табу, подолання тоталітарної спадщини, опозиція вузьким уявленням про «національне».

Різноманітність зібраних в архіві матеріалів дозволяє вести діалог із європейським глядачем на будь-яку актуальну тематику, представляючи Україну частиною загальноєвропейської культурної історії. І без ХШФ це історія не буде повноцінною.

Говорячи про культурну дипломатію, Іванна порівнює її з калейдоскопом, у якому з різних фрагментів складається повноцінна картина. «Дуже важливо не втратити цей наратив, цю спробу показати різні версії української реальності й бути чесним із собою та світом у її презентації».

Як приклад такої дипломатії вона наводить заплановану на вересень виставку Харківської школи в чеському Брно (місто-побратим Харкова), де в рамках великого проєкту партнерства поряд із ХШФ будуть представлені українська сучасна література, авангардна поезія, сучасний живопис і багато іншого.

«Куратори проєкту в Брно не бояться виставляти провокативні роботи ХШФ просто неба у центрі міста. У Харкові таке поки складно уявити», — каже Іванна.

Автори проєкту хочуть презентувати його в європейських художніх вишах — майбутнім кураторам, дизайнерам, мистецтвознавцям. Це ще один спосіб включити харківську фотографію в корпус сучасної європейської візуальної культури.