Харківська школа фотографії: яким буде приватний музей у Харкові | Заборона
Читаєте зараз
Харківська школа фотографії змінила світове мистецтво. Ось що треба про це знати

Харківська школа фотографії змінила світове мистецтво. Ось що треба про це знати

Харківська школа фотографії змінила світове мистецтво. Ось що треба про це знати

Харківська фотографія — унікальне явище в історії українського мистецтва. Про харківських авторів більше знають за межами країни, а їхня культурна спадщина досі мало досліджена й не визнана на батьківщині. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова побувала на відкритті першої колективної виставки представників Харківської школи фотографії та в Музеї ХШФ, що нині споруджується — і розповідає, чому про це явище мають знати всі.


Харківська школа фотографії, яка активно розвивалася в період застою й розпаду Радянського союзу, мала великий вплив на багатьох важливих гравців у сучасному мистецтві. Імена членів ХШФ — таких, як, наприклад, Борис Михайлов або Сергій Братков — відомі на весь світ, їхні роботи є в колекціях найбільших художніх інституцій. Навесні цього року експерти Центру Жоржа Помпіду відібрали для своєї колекції 131 роботу авторів, які представляють Харківську фотошколу. У 2022 році в Парижі пройде велика виставка, присвячена українській фотографії. Один із найяскравіших феноменів українського мистецтва буде вперше показаний глобальній аудиторії на такому рівні.

28 травня в харківському ЄрміловЦентрі відкрилася колективна виставка «Автор у грі», організована Музеєм Харківської школи фотографії. Представники різних поколінь ХШФ уперше опинилися в одному просторі. Авторка монографії «Харківська школа фотографії: Гра проти апарату» й співкураторка виставки Надія Бернар-Ковальчук каже, що було важливо об’єднати авторів у спільному символічному полі й показати, що закладені Школою традиції живуть і нині.

А ще — заявити, що це явище вже давно заслуговує на увагу українських дослідників і глядачів, тому що його масштаби, вплив і сила виходять далеко за межі однієї країни. Водночас в Україні про нього практично не говорять. У 2013 році в ЄрміловЦентрі відбулася перша за роки незалежності ретроспектива Бориса Михайлова — єдиного українського художника, який виставлявся в нью-йоркському МоМА. А у 2019-му виставка, присвячена Харківській школі фотографії, пройшла в ПінчукАртЦентрі, проте її розкритикували через те, що там не було представлено й половини учасників руху.

«Автор у грі»

Харківська школа фотографії утворилася в 1971 році на базі Харківського обласного фотоклубу, яким керував Герман Дрюков. Клуб діяв за тими ж правилами, що і в усьому Радянському союзі: об’єднував фотолюбителів, які раз на тиждень збиралися в Палаці профспілок, обговорювали знімки один одного і відправляли їх у журнал «Радянське фото». Знімки мали бути схвалені радянською пропагандою і виконувалися в офіційному стилі соцреалізму. Однак усе змінилося, коли на засіданнях клубу між собою познайомилися Борис Михайлов, Євген Павлов, Юрій Рупін, Олег Мальований, Олександр Супрун і Геннадій Тубалєв. Вони сформували незалежну групу «Час» — і назавжди змінили правила гри в радянській і сучасній світовій фотографії. Основою їхнього методу стала «теорія удару».

Фотографи могли годинами дискутувати про роль фотографії, межі зображення і вплив на глядача. У процесі дискусій вони прийшли до методу, у якому головне — приголомшити, здивувати, «вдарити» глядача так, щоби він зрозумів щось важливе про реальність, у якій існує. Звісно, такий підхід суперечив офіційній естетиці соцреалізму, вигаданого радянською ідеологічною верхівкою для підміни реальності ідеальними образами «соціалізму, що переміг».

Члени групи «Час» постійно експериментували з об’єктами фотографічних досліджень і з формальними методами. Наприклад, Михайлов винайшов метод накладення знімків, який назвав «бутербродом»: у ньому два зображення (наприклад, похмурий міський пейзаж і гола натура) накладаються одне на одне й утворюють новий сенс. Усі члени групи робили колажі, розфарбовували фотографії та створювали серії, що фіксували певні явища або події.

Коли група розпалася, а фотоклуб закрився через радикальні підходи фотографів, з’явилося друге покоління Харківської фотошколи, яке разом із першим продовжило експерименти. «Група швидкого реагування» виникла в момент розпаду Радянського союзу. Туди увійшли Борис і Віта Михайлови, Сергій Братков та Сергій Солонський. Основним її методом був перформанс і художня провокація. Дослідниця Надя Бернар-Ковальчук каже, що група працювала і з відео, і з інсталяцією, виходячи далеко за рамки фотографії і водночас зберігаючи її як основу.

«Три покоління Харківської школи фотографії, особливо Борис Михайлов, розробили методи, які використовують і досі», — говорить член групи «Шило» (третє покоління Харківської фотошколи) і засновник Музею Харківської школи фотографії Сергій Лебединський.

Полеміка про Школу

«Ну й навіщо ми дивимося, як інші люди бухають?» — запитує дівчина на відкритті виставки «Автор у грі». Перед нею документація перформансу 1996 року, у якому брали участь представники першого і другого поколінь Харківської школи фотографії. На відео, знятому Андрієм Авдєєнком, колеги проводжають Бориса Михайлова в Німеччину: художник переїхав із Харкова до Берліна, де живе й досі. Документація акцій харківських фотографів, які поділяють «теорію удару», стала одним із важливих методів Харківської фотошколи. Дівчина дивується, а тим часом Андрій Авдєєнко стоїть в метрі від неї.

Довкола Харківської школи фотографії точиться багато суперечок. Одна з основних полягає в тому, а чи була школа взагалі — як явище, бо це ж не інституція. У своїй монографії Надія Бернар-Ковальчук доводить, що була. А Сергій Лебединський стверджує, що вона існує й досі, оскільки методи, винайдені її членами, продовжують застосовуватися, і простежується спадковість.

Є й інше питання: кого зараховувати до Харківської школи фотографії. Деякі фотографи не називають себе її послідовниками, але до Школи їх зараховують дослідники. Інші ж, навпаки, вважають себе послідовниками Школи, але в їхній належності до неї сумніваються — особливо якщо мова йде про фотографів, які ніколи не жили в Харкові.

«Є два шляхи, — говорить Сергій Лебединський. — Можна стати членом Харківської школи фотографії по любові або по науці. Якщо людина декларує, що наслідує методи харківських фотографів, то вона «по любові» стає членом ХШФ. Якщо людина не вважає, що є послідовницею ХШФ, але дослідники знають, що вона нею надихалася і використовувала ті ж методи, тоді її зараховують «по науці».

Основну суперечку Лебединський розв’язав на відкритті виставки «Автор у грі», перерізавши червону стрічку перед символічним об’єктом — шкільним випускним альбомом. У традиціях радянської шкільної фотографії куратори помістили в овальні рамки портрети всіх, кого зараховують до трьох поколінь ХШФ: від Бориса Михайлова (перше покоління) і Сергія Браткова (друге покоління) до дуету Даніїла Ревковського й Андрія Рачинського (третє покоління).

Музей-лабораторія

До середини 2010-х Харківська школа фотографії була центром уваги досить вузького кола культурологів, дослідників і художників. Архіви харківських фотографів в основному припадали пилом вдома або в студіях, а деякі серії на той час і зовсім були знищені або втрачені. Водночас, наприклад, Борис Михайлов уже був лауреатом найпрестижніших світових мистецьких премій (The Hasselblad Foundation International Award in Photography і Goslarer Kaiserring), а його роботи виставлялися в найбільших художніх центрах світу.

Ситуація почала змінюватися, коли учасник групи «Шило» (третє покоління ХШФ), фотограф Сергій Лебединський вирішив створити Музей Харківської школи фотографії. Спочатку, каже він, було бажання колекціонувати фотографії колег і створити власний архів усіх авторів ХШФ.

«Я прийшов із цією ідеєю до Сергія Солонського й запропонував купити в нього кілька фотографій, — розповідає Сергій Лебединський. — У нього в студії роботи роками лежали в пилу, ніхто ними не займався. І я вирішив, що треба активніше збирати всіх авторів Харківської школи, просувати й показувати їх всюди — а для цього потрібна основа. Але як це зробити, не маючи великих коштів, та ще й щоби автори не послали тебе нафіг, а те, що тобі довірять, не пропало?»

Так з’явилася громадська організація «Музей Харківської школи фотографії». У її правління увійшли, крім Лебединського, дослідниці Надія Бернар-Ковальчук та Олександра Осадча.

Але музей не міг існувати без приміщення. Тоді Лебединський умовив батьків віддати під нього частину цегляної будівлі заводу «Манометр». Вона була побудована на початку 20 століття і слугувала лабораторією залізниці. Зараз цей завод виробляє датчики тиску й належить родині фотографа.

Сергій разом із сім’єю вкладають особисті гроші в ремонт горища будівлі під виставковий зал. Частина офісних приміщень стане сховищем для архівів, частина піде під відкриту бібліотеку, конференц-зал і простір для музейних дослідників. Крім того, у комплексі заводу є ангар і склади, якими, каже Лебединський, за можливості теж послуговуватимуться в музейних цілях.

«На створення музею потрібно стільки грошей, скільки в нас немає, — каже Сергій Лебединський. — Але потроху своїми силами щось робимо. Коли доробимо сам музей, постане питання, наприклад, поганої дороги, яка до нас веде, якогось місця, де відвідувач міг би випити кави, і так далі».

Валіза Троха

Музей уже видав фотокниги Віктора й Сергія Кочетових, Олександра Чекменьова та Сергія Мельниченка, а також монографію Надії Бернар-Ковальчук. Попереду — фотокниги інших авторів із колекції музею та вивчення архівів.

Архіви — найцікавіше в майбутній роботі музею. Нещодавно за підтримки фотографа Чекменьова та культурної менеджерки Ірини Осадчої колектив зміг отримати знамениту «валізу Троха» — архів київського фотографа Миколи Трохимчука. Він був яскравим представником спільноти художників «Паризька комуна», працював у жанрі фотоколажу й постановочної фотографії, наслідуючи традиції американських фотографів Гельмута Ньютона й Пітера Джоела Віткіна.

Він помер від серцевого нападу у 2007 році, залишивши по собі величезний хаотичний набір відзнятих плівок. Більшість із цих знімків ніколи не друкувалися. Після його смерті ходила легенда, що в когось є «валіза Троха» з цим архівом, який нібито було загублено.

«Ось, ця «валіза» тепер у нас», — каже Лебединський.

Надія Бернар-Ковальчук вважає, що нинішня ситуація унікальна: більшість класиків Харківської школи фотографії живі й можуть розповісти, яким був їхній час, як змінювалася радянська й пострадянська дійсність через призму їхнього погляду.

«Поки є можливість усе заархівувати й записати голоси авторів, потрібно швидше це робити, — каже вона. — Інакше архіви згорять, перерветься доступ до сучасної історії нашої країни. Тому музей приватний і його робимо ми — бо ми особисто відповідаємо за роботи фотографів і розуміємо їхню цінність».

Лебединський каже, що головна мета музею — щоби кожен, хто приїжджає до Харкова, насамперед йшов дивитися Харківську школу фотографії та Бориса Михайлова.

«Спадщина найяскравішого явища в українському мистецтві має бути доступною для всіх», — каже фотограф.

Нагору