У драмтеатрі було розташоване одне з небагатьох бомбосховищ у Маріуполі. Про це добре знали ті, хто там працював. Тож саме працівники драмтеатру першими прийшли туди, коли почалися обстріли міста. Серед них була Віра Лебединська.

Віра переїхала до Маріуполя з Донецька у 2014 році — тікала від війни. Відтоді працювала у Маріупольському драматичному театрі спочатку викладачкою вокалу, а потім керівницею музичної програми. Вона знала про бомбосховище, тому навіть не роздумувала над іншими варіантами, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Працівники театру приводили туди свої сімʼї, розповідали про це бомбосховище родичам та сусідам. Так до драмтеатру потрапили студент Маріупольського фахового коледжу культури і мистецтв Андрій (прізвище не називаємо з міркувань безпеки) та його дівчина. Андрій жив у гуртожитку по сусідству із сімейною парою артистів драмтеатру. І, на відміну від гуртожитку, у драмтеатрі, каже Андрій, він почувався безпечно.

Через сарафанне радіо новина про евакуацію цивільних із міста дійшла до Марії (прізвище не називаємо з міркувань безпеки) — одна з точок збору була біля драмтеатру. Того ж дня вона зібрала речі, взяла із собою двох собак і кота та пішла до театру. Про евакуацію з драмтеатру маріупольці також дізнавалися від представників місцевого Червоного Хреста. Так сталося із Володимиром (прізвище не називаємо з міркувань безпеки).

На початку березня, коли Росія вже оточила Маріуполь і обстрілювала його з артилерії, «Градів» і авіації, до підвалу, де сидів Володимир із двома дітьми та дружиною, прийшов волонтер Червоного Хреста. Він повідомив місцевим, що наступного дня від драмтеатру йтимуть евакуаційні автобуси до Запоріжжя. Вони, за словами волонтера, мали їхати з трьох локацій: від магазину «Тисяча дрібниць», що на проспекті Миру, від драмтеатру і спорткомплексу «Іллічівець». Найближчим до будинку Володимира був магазин, однак, коли сімʼя туди дісталася, евакуації не відбувалося. Тому вирішили йти до драмтеатру.

Евакуюватися від драмтеатру радили й правоохоронці. У гуртожиток, де жив хлопець студентки Лізи, 5 березня прийшла поліція і сказала, що наступного дня з Маріуполя будуть вивозити людей. Точка збору — знову ж таки, драмтеатр.

Будівля театру розташована у центрі міста на Театральній площі, у мирний час саме там нерідко призначали зустрічі, святкували Новий рік, влаштовували побачення, водили екскурсії для школярів. Типова центральна площа міста — всі місцеві знають, де вона розташована, і можуть легко її знайти. Площа перед драмтеатром доволі простора, поруч проходить широкий проспект Миру — там могли зібратися чимало машин. Дорога навколо драмтеатру кругова, з виїздами у будь-який район міста — відповідно, доїхати туди відносно нескладно.

У драмтеатрі було велике облаштоване бомбосховище — на це вказує радник мера Маріуполя Петро Андрющенко. Вважалося, що призначати його місцем збору для евакуації — безпечно, адже якщо район обстрілюватимуть, люди, які стоять у черзі на евакуацію, можуть сховатися у підвалі будівлі.

«Там дійсно було нормальне бомбосховище, і, як ми бачимо, люди, які перебували саме там, вижили. Тому що принаймні воно схоже на реальне бомбосховище», — пояснює Андрющенко.

Перша організована евакуація з Маріуполя відбулася 24 лютого. Наступну мали провести 5 березня. Об 11 ранку мали відкрити перший «зелений коридор» із Маріуполя. Люди активно збиралися на евакуацію під драмтеатр ще пʼять днів поспіль, та кожного дня евакуацію переносили. Росія не надавала «зелений коридор», а їхати навмання під обстрілами було дуже ризиковано. Ті, хто приходив до драмтеатру, щоби виїхати з міста, залишалися там на тижні в очікуванні можливості.

10 березня до театру приїхало багато людей власними автівками. Вони дізналися, що тут буде формуватися колона на виїзд з Маріуполя. Евакуації знову не відбулося. Дехто вирішив їхати самостійно, інші — полишили свої автівки неподалік та перебували всередині будівлі.

15 березня Марія Кутнякова зловила мобільний звʼязок і змогла звʼязатися зі знайомими з іншого, спокійнішого місця. Вони розповіли про успішну евакуацію напередодні й про організацію наступного виїзду 16 березня. Тож наступного дня Марія вже була біля головного входу драмтеатру.

Уранці 16 березня перед будівлею театру декілька свідків, яких опитали Заборона і Центр просторових технологій, побачили два мікроавтобуси та вантажівку з написом «ДІТИ». Всередині останньої стояв легковий автомобіль. Скоріш за все, це був евакуаційний транспорт, проте його надавали не місцева влада чи волонтери — звичайні люди приїхали власними мікроавтобусами, щоби допомогти іншим виїхати. Військових біля авто не було, поліції також.

Крім цих автобусів, на Театральній площі перед драмтеатром, як і під час попередніх спроб евакуації, збирався приватний транспорт. Люди шикувалися в колону на виїзд із міста в бік Бердянська. Охочих сісти до когось у машину було багато, люди набивалися в легкові машини по 8‒10 осіб.

Станом на 5 березня у драмтеатрі оселилося близько 100 людей, та поступово кількість збільшувалася. Орієнтовно 10 березня в драмтеатр перестали пускати нових мешканців. Працівники театру, які там жили, казали, що приміщення переповнені і люди змушені жити в потенційно небезпечних приміщеннях — на кшталт глядацької зали, де висіла величезна люстра з кришталю, яка могла травмувати тих, хто переховувався від обстрілу. У цей же період до театру прийшов місцевий чиновник — хто саме це був, ніхто з героїв не знає. Він запитав, чому до бомбосховища не пускають людей. Потім приїхали поліцейські — наказали пускати всіх.

Сусідка Андрія по гуртожитку, режисерка звуку Євгенія Забогонська, яка працювала в драмтеатрі, взялася організовувати побут людей у драмтеатрі та стала кимось на кшталт кризової адміністраторки. Разом з іншими мешканцями-волонтерами вона вела списки тих, хто жив у театрі-сховищі. Згідно зі списками, 14 березня у драмтеатрі перебувало до 1700 людей. Відповідно до свідчень, які зібрали журналісти Заборони разом із Центром просторових технологій, після евакуації з драмтеатру 15 березня там лишилося до тисячі мешканців, а за деякими зі свідчень — до 700. Цю ж інформацію підтверджує і радник мера Маріуполя Петро Андрющенко.

«Дійсно, за день до вибуху в будівлі драматичного театру перебувало від 1200 до 1500 людей. Однак через те, що відбувалася евакуація, містяни масово виїжджали. За даними опитування людей, що там були, в будинку драматичного театру [16 березня] перебувало не менше як 900 осіб», — говорить він.

Списки, які вели мешканці театру-сховища, не збереглися. Через це неможливо встановити імена людей, які перебували в театрі до та під час атаки, а заразом і зробити висновки про точну кількість мешканців.

Хтось у коридорах, хтось у проходах, у кутках і на сходах. Найзаселеніша частина будівлі — підвал. Мешканцям бомбосховища здавалося, що під землею безпечніше. Менше людей жило на верхніх двох поверхах — там було занадто холодно.

Разом із педагогами музичного коледжу, які працювали в театрі, в одній із кімнат підвального приміщення жили Андрій з дівчиною. «З підвалу можна було вийти в окрему кімнату. Посеред цієї кімнати стояв великий стіл, і було два виходи у менші кімнати — гримерки. Одну з цих кімнат ми і зайняли. Спали на театральних лавках, але у порівнянні з іншими людьми, що ховалися в драмтеатрі, наші умови були дуже хорошими. Перебувати весь час у підвалі було важко: при тому, що приміщення розраховане на 50 людей, там перебувало близько 200», — згадує Андрій.

5‒7 березня у драмтеатрі було спокійно. Потім росіяни активно взялися бомбити найбільший у Маріуполі завод «Азовсталь» — його було видно з вікон театру. Потім бомби почали летіти в район будівлі ДОСААФ [«Добровольное общество содействия армии, авиации и флоту России»], за 300‒400 метрів від Театральної площі. Надворі все стояло в диму, виходити на вулицю було важко.

Спочатку працівники театру самоорганізувалися і розподілили між собою обовʼязки: хтось обліковував людей, хтось готував їжу, хтось прибирав. Щоб відрізняти, хто чим займається, працівники театру вішали на шиї мотузки з номерками гардероба. Згодом до активних дій стали долучатися й інші мешканці. Невдовзі підвозити до театру їжу, воду та медикаменти почали військові й поліція. Проте вони не залишалися у театрі — привозили гуманітарну допомогу і їхали, не заходячи всередину. Це підтверджують усі, з ким говорили журналісти Заборони й Центру просторових технологій.

За кілька днів до атаки на драмтеатр російські пропагандисти поширювали повідомлення про те, що там ховаються українські військові. Це сталося після того, як 10 березня полк «Азов» опублікував відео з кадрами цивільних у театрі.

12 березня пропагандист Дмітрій Стешин опублікував у телеграм-каналі пост про те, що нібито «жителі Маріуполя» надіслали йому таке повідомлення: «Вторую провокацию Зеленский готовит для картинки в западные СМИ. После неудачной провокации с роддомом украинские вояки совместно с администрацией драмтеатра собрали мариупольских женщин, детей и стариков в здании драмтеатра, чтобы при удобном случае подорвать людей и выть на весь мир, что это авиация РФ и срочно нужно закрыть украинское небо».

Уже після атаки російської авіації, ввечері 16 березня, Стешин публікує на сайті КП це «попередження від місцевих» як факт, а в Міноборони РФ заявляють, що «нацисти з "Азову"» підірвали театр. Через кілька місяців, 19 липня, пропагандистські ЗМІ написали, що на момент вибуху в театрі не було цивільних — самі лише військові «Азову».

У перші дні хтось із мешканців драмтеатру пропонував намалювати на даху будівлі червоний хрест. Проте хтось із присутніх сказав, що росіяни навпаки скидають снаряди на такі будівлі. Потім вирішили написати «ДІТИ» російською спереду і позаду театру.

Напис «ДІТИ» був не просто запобіжником для обстрілів. У театрі дійсно було багато дітей. Андрій говорить, що в підвалі навіть народжували. За стінкою гримерки, в якій він жив, була велика кімната, де перебували мами з немовлятами.

«Мені згадалося, як я якось спустився вже вночі в підвал, а там мами співають колискові. В один голос. Було трошки моторошно», — згадує Андрій.

Віра Лебединська говорить, що напис «ДІТИ» зробили працівники театру. Його нанесли під керівництвом звукорежисерки театру Євгенії Забогонської.

Мешканці драмтеатру зазвичай прокидалися о 8‒9 годині ранку. 16 березня не було винятком. Володимир прокинувся раніше, ніж зазвичай. Цього дня він хотів вивезти родину з-під обстрілів, але в нього не було власної автівки. Чоловік пішов домовлятися з людьми, які збиралися зі своїми автівками біля театру, приєднатися до автомобільної колони. Того ж дня центральні та прилеглі райони міста дуже обстрілювали, тому його дружина з дітьми сиділи в бомбосховищі.

Володимир зустрів Олександра Рубця, який тільки приїхав до драмтеатру. Він погодився допомогти Олександру в пошуках друга та провів його поверхами будівлі. Олександр поїхав шукати друга в інше місце, згодом повернувся до драмтеатру і сказав Володимиру збиратися в дорогу.

Володимир пішов у підвал до своїх. Напередодні отруїлася його молодша донька, дружина сумнівалася, чи варто виїжджати саме сьогодні. Старша дитина була у важкому емоційному стані й боялася виходити з бомбосховища. Коли Олександр пішов по родину Володимира, стався вибух. Будівля затремтіла, приміщення заповнили пил та курява від штукатурки. Частина людей побігла з підвалу нагору, а ті, що були нагорі, навпаки, намагалися потрапити в підвал. Родині Володимира вдалося пройти через двосторонній потік людей у хол театру, де вони зустріли Олександра.

Момент вибуху Рубець зустрів на першому поверсі, біля головного входу. Поруч із ним був маленький хлопчик — син жінки, яку Олександр також погодився взяти із собою в машину до Запоріжжя. Він закрив собою хлопця, щоб його не вразило уламками. «У приміщенні стало темно, я дістав телефон і увімкнув ліхтарик. Побачив, що жінка, яка стояла неподалік від мене, впала на підлогу. Я подумав, що її збило з ніг вибуховою хвилею і їй потрібно допомогти підвестися. Я спробував її підняти, але коли перевернув — побачив у її горлі шматок ДСП, яким у драмтеатрі забивали вікна. Я вже нічим не міг їй допомогти», — згадує Рубець.

Віра Лебединська разом із подругою спустилися у свою кімнату. Гучні звуки літака, свист і за ним голосний вибух. Далі пил, гуркіт, крики людей. У кімнаті, де сиділи жінки, посипалася штукатурка. У сусідній кімнаті повністю вибило важкі залізні двері.

«Коли все затихло, чоловік подруги вирішив піти розвідати ситуацію. Я не пам'ятаю, скільки його не було. Ми як стояли, так і стояли. Потім він прийшов, плаче й каже: «Театру немає. Там трупи, там страшне», — згадує Лебединська.

Вони вирішили тікати з драмтеатру, бо будівля могла обвалитися. Поки бігли в бік виходу, бачили багато трупів. Найбільше Вірі запамʼяталася мертва дівчинка, над якою схилилися батьки.

До вибуху Марія Кутнякова пішла навідати дядька, що жив за 15 хвилин від драмтеатру. По дорозі дівчина бачила, як обстрілюють «Азовсталь». Згодом над її головою пролетів перший літак, потім другий. Вони скидали бомби на центр міста. Дівчина помітила дим над драмтеатром. Наблизившись, вона побачила, що будівля напівзруйнована. На вулиці навколо будівлі лежали поранені люди. Зверху театр почав горіти, у нього не було даху й обвалилися стіни.

На вулиці Кутнякова почала вигукувати своє прізвище, аби знайти родину, що залишилася в будівлі. Хтось відгукнувся, але не було зрозуміло, звідки голос. Вона підійшла до дверей збоку — це виявився вхід у бомбосховище. Від нього йшли сходи вниз, Марія спустилася і побачила внизу свою родину. Вони були в штукатурці, але не поранені. Разом вони вийшли надвір. У цей час сквер перед драмтеатром почали обстрілювати з артилерії. Люди, що були на вулиці, розбігалися в різні боки.

Вона почула гул літака, а згодом вибух. Перше, що побачила дівчина, — чоловік, який лежав обличчям униз. Він був весь в уламках. Поруч сиділа жінка, яка трясла його за плече і кричала. Марія згадала, що має аптечку. Вона пішла по неї, але зрозуміла, що вхід до зали, де були її речі та собаки, завалений. Вона намагалася потрапити в приміщення з різних боків, але нічого не вийшло. Собак і кота Марії, ймовірно, теж завалило уламками стін і стелі.

Поранених було багато. Ступінь уражень був різний — від забоїв та рваних ран до відірваних кінцівок. Медпункт завалило. Люди рвали простирадла і накладали з тих клаптів повʼязки пораненим. Шини для переламаних кінцівок робили з дощок, що повідлітали з вікон.

Ліза підбігла до жінки, яка лежала під завалами. Вона кричала від болю — на її ногах лежала величезна плита, яку неможливо було підняти без допомоги техніки. Ймовірно, цю жінку також не змогли витягти.

На вибух у драмтеатрі збіглися люди із сусідніх будинків. Серед них були Юлія та її хлопець, які жили за 400 метрів. «Це була скрізна пробоїна. З боку польової кухні вцілів тільки один хлопець, у нього була травмована спина. Ми його не чіпали, бо він так попросив. Ми чекали, щоб хоч хтось приїхав та забрав поранених. Ми почали розбирати завали, але каміння та палі були дуже важкі. Без спеціальної техніки було важко», — згадує Юлія.

З центрального входу будівлі виносили поранених. Усього Юлії та її хлопцю вдалося витягти 12 людей із пораненнями різного ступеня важкості. Одній жінці просто на місці ампутували ногу, вона не вижила.

Кілька свідків, із якими спілкувалися журналісти Заборони, стверджують, що ті, хто перебував на верхніх поверхах театру, не мали шансів вижити, оскільки снаряд влучив прямісінько туди. У холі на першому поверсі, за оцінками свідків, вижило максимум 50 людей. Після вибуху в драмтеатрі почалася пожежа в частині підвалу з боку проспекту Миру, де було близько 20 людей. Свідки кажуть, що їх довелося вмовляти вийти звідти, бо всі були дуже налякані.

Комусь удалося відкопати з-під завалів у драмтеатрі аптечку. Там здебільшого були ліки проти головного болю та отруєння. Був перекис водню та знеболювальне в ампулах — його кололи важкопораненим.

Згодом до порятунку долучився хлопець із тероборони. Він прийшов до драмтеатру після вибуху. Із собою в нього була аптечка та джгути, і він робив пораненим уколи. До театру підійшло двоє поліцейських. Вони перевозили поранених цивільною машиною до лікарні №3 — там було вціліле пологове відділення. Скільки загалом людей дістало поранення, невідомо.

Прокурори Донецької обласної прокуратури в розмові з Забороною говорять, що, за попередніми даними, загинуло та дістало поранення сумарно до 100 людей. Це означає, що загинули, ймовірно, кілька десятків.

Дані Донецької обласної прокуратури сильно відрізняються від тих, що оприлюднювали місцеві чиновники. Зокрема, 25 березня Маріупольська міська рада стверджувала, що загинуло приблизно 300 людей. Таку ж цифру в розмові із Забороною наводить і радник мера Маріуполя Петро Андрющенко.

Агентство Associated Press проводило власне розслідування і встановило, що кількість жертв могла бути вдвічі вищою. Журналісти АР опитали 23 свідків трагедії, побудували 3D-модель драмтеатру та звернулися по консультацію до військових експертів.

Таку ж цифру наводить волонтер Михайло Пуришев, який евакуював людей із Маріуполя у перші місяці вторгнення — про це він сказав у розмові з Забороною.

У перші ж дні повної окупації Маріуполя росіяни почали розбирати завали драмтеатру: є підтверджувальне відео, яке опублікував журналіст Андрій Лохматов. 31 серпня СтратКом ЗСУ повідомив, що окупанти заливають тіла загиблих у драмтеатрі бетоном, а трупний запах намагаються усунути за допомогою хлорки.

Раніше Amnesty International в рамках свого розслідування зробила висновок, що внаслідок авіаударів (дослідники організації кажуть про дві авіабомби) загинуло як мінімум 12 людей, а ймовірніше, значно більше.

Зі свідчень, які зібрали на цей момент Заборона разом із Центром просторових технологій, ми схиляємося до висновку, що більшість мешканців драмтеатру вижили під час атаки, а кількість загиблих може сягати від кількох десятків до сотні осіб. Але відсутність доступу до будівлі драмтеатру і списків мешканців сховища унеможливлює зробити конкретніший висновок.