Читаєте зараз
Історія одного підвалу в Маріуполі. Як сусіди допомагали один одному вижити у нестерпних умовах

Історія одного підвалу в Маріуполі. Як сусіди допомагали один одному вижити у нестерпних умовах

Katerina Sergatskova
Історія одного підвалу в Маріуполі. Як сусіди допомагали один одному вижити у нестерпних умовах

До повномасштабного вторгнення Росії в Маріуполі, найбільшому місті на березі Азовського моря, мешкало близько п’ятисот тисяч людей, а великі місцеві промислові підприємства працювали для всієї країни. 24 лютого російські війська оточили центр Приазов’я з південного заходу, сходу та півночі, і почали знищувати місто. Відомо про понад десять тисяч загиблих мирних жителів і про сотні тисяч насильно вивезених на територію Росії. Забороні вдалося поговорити із сім’єю, яка провела у блокадному Маріуполі 55 днів, після чого росіяни вивезли їх на територію Росії. Звідти вони вибралися в Європу.


Вранці 24 лютого 61-річний Анатолій Кінащук уперше не пішов на роботу у звичному амплуа. Він уже кілька років жив у Маріуполі та працював звукорежисером у Палаці культури «Молодіжний». Це був наймодніший район промислового приазовського міста. Тут була Театральна площа, яку зовсім недавно відреставрували так, що не відрізнити від майданчиків у якомусь західноєвропейському місті, неподалік — платформа «ТЮ», де розвивалася нова українська культура, та Грецький культурний центр. А в самому «Молодіжному» ставили вистави та проводили конференції, і найближчим часом його збиралися трансформувати у Центр сучасного мистецтва.

«Вранці рано дружина каже: ну все, Толіку, біда трапилася», — розповідає Анатолій. Біда прийшла до нього не вперше. На початку 2015 року чоловік виїхав на одному з останніх евакуаційних автобусів з Авдіївки — промислового міста неподалік Донецька, де прожив понад половину свого життя. Тоді угруповання «Донецької народної республіки», вагому частину яких складали росіяни, намагалися захопити це місто та нещадно його обстрілювали. Після цих обстрілів у місцевих школах навіть запровадили уроки самозахисту для дітей на випадок, якщо щось подібне повториться.

Для всіх вторгнення Росії 24 лютого почалося однаково — і для кожного по-своєму.

«Коли Путін зробив заяву, що такої країни [як Україна] не існує, що це все створено штучно, — ось тоді у мене закралася впевненість: ну все, якщо він на весь світ заявляє такі речі, значить, щось буде», — каже Толік.

Перші кілька днів Маріуполь жив нормально: місто ще не бомбили. Було чути відлуння стрілянини зі сходу, з боку Широкиного. Звуки, каже Толік, передавалися морем.

Справжні проблеми почалися, коли 28 лютого підірвали залізничний міст у Волновасі, через який із Маріуполя на північний захід ходив поїзд. Тоді маріупольці зрозуміли, що вони відрізані від зовнішнього світу і виїхати буде складно. Волноваху на той час зайняли російські військові разом із проксі-військами «ДНР». 29-річна Олена, дружина Толіка, того ж дня перебралася разом із дітьми із квартири до підвалу будинку, де жили її батьки. Цей будинок стояв біля Палацу культури «Молодіжний», в якому працював Толік, і був з усіх боків захищений іншими будинками.

У перші дні в підвалі ховалися лише Олена з дітьми та дві бабусі. Але до початку березня, у міру того як посилювався тиск на Маріуполь, до підвалу стали сходитися сусіди.

«І тут почалися справжні прильоти», — каже Толік.

Театральні бомбосховища

Будинки у Маріуполі не були підготовлені до вторгнення Росії. Спроба захоплення найбільшого приазовського міста російськими проксі-військами «ДНР» навесні 2014 року не стала приводом для облаштування укриттів в житлових будинках і спорудження бомбосховищ.. Ніхто не очікував, що Росія може розпочати повномасштабне вторгнення в Україну і використовуватиме для цього повний арсенал: від заборонених Женевською конвенцією касетних бомб до авіаударів та хімічної зброї.

З 2014 року, попри війну на Донбасі, Маріуполь активно розвивався: у місті з’явилися модні клуби, зародилося інтелектуальне середовище, з’явився план створення нового університету. Маріуполь став новим центром тяжіння в регіоні, і туди з’їжджалися тисячі людей — навіть попри катастрофічну ситуацію з екологією, яка погіршувалася через ключові металургійні підприємства міста — «Азовсталь» та комбінат ім. Ілліча.

Коли місто почали обстрілювати з усіх боків, місцеві жителі пішли ховатися насамперед у справжні, обладнані бомбосховища. Один із найбільших притулків був розташований у Драматичному театрі в центрі міста, за п’ять хвилин пішки від місця, де жив Толік із сім’єю. У приміщеннях театру ховалося близько півтори тисячі людей. На асфальті по обидва боки від будівлі вони великими літерами — так, щоби можна було розрізнити з повітря, — написали: «ДІТИ». 16 березня росіяни скинули на театр бомбу — вона зруйнувала практично всю будівлю. Пізніше представники Маріупольської міської ради повідомили, що триста людей, які перебували всередині, вижили. Скільки загинуло, ніхто не сказав. Толік вважає, що під завалами могли померти понад п’ятсот людей (майже такі ж цифри підтверджує розслідування Associated Press). Він каже, що люди ховалися не лише у бомбосховищі, а й у приміщеннях на різних поверхах театру.

Приблизно одночасно росіяни обстріляли палац культури «Молодіжний». Там теж було бомбосховище, де ховалося близько трьохсот людей. «Молодіжний» збудували понад сто років тому — ще за часів Російської імперії там розташовувався готель «Континенталь», і укриття у нього, як каже Толік, було «потужне». До цього укриття з’їхалися, за його словами, люди з усього міста, думаючи, що там буде безпечно. Вони сиділи там безвилазно, вдень та вночі.

Після чергового «прильоту» «Молодіжний» спалахнув: ракета залетіла через дах будівлі на поверх, де розміщувалася редакція місцевого телеканалу «ТВ-7». Це сталося серед ночі. Толік добре пам’ятає, як побіг рятувати людей. Дим і чадний газ від пожежі спустився трубами до частини підвалу. Зайнялися речі. Сто п’ятдесят осіб — сім’ї з дітьми, старі люди — в непроглядній імлі намагалися вибратися з укриття. Кидали свої сумки, документи, накопичену їжу, перебігали вулиці під обстрілами, бігли в паніці хто куди. Врешті, каже Толік, усі вибралися живими.

Рідний підвал

Частина людей, що ховалися в «Молодіжному», перемістилася до підвалу, де сидів Толік. Підвал був досить просторим, 64 квадратні метри — розміром зі стандартну трикімнатну квартиру, тільки без перегородок. Перед входом до підвалу був розташований невеличкий передбанник. Там мешканці поставили відро і використовували його замість туалету. А поруч із відром, на полицях, розмістили їжу.

«Ми так зробили на випадок, якщо на нас раптом впаде бомба і заблокує прохід, щоб якийсь запас їжі поряд залишився», — пояснює Толік.

У підвалі влаштувалося 22 дорослих та семеро дітей: найстаршому було сімнадцять років, наймолодшому — п’ять місяців. Більшість мешканців Толік бачив уперше.

«Компанія підібралася різношерста», — описує Толік своїх сусідів по підвалу. Серед них була і артистка драматичного театру, і працівник міського водоканалу, і інженер комбінату ім. Ілліча.

«Люди дуже різні, але ми поріднилися», — каже він.

«Ми і їли у підвалі, і в туалет ходили там, і розважалися, — каже Толік. — Моя дружина збирала дітей, вони запалювали свічку і читали — вона навчала їх, щоб діти не отупіли за цей час».

Дні у підвалі проходили так.

Прокидалися, каже Толік, від перших розривів — стріляти починали з четвертої чи пів на п’яту ранку. Як тільки розвиднялося, мужики — тобто Толік та його нові товариші — вставали, заварювали каву і за нею обговорювали план на день: йти за водою чи не йти, буде бомбардування в їхньому районі чи ні. Воду набирали у джерелі за пару кілометрів від «Азовсталі», біля вулиці Малофонтанної. Коли набирали воду, бачили, як над підприємством розриваються снаряди. Походи по воду завжди несли ризики.

«Ми намагалися зранку зарядитись енергією та спланувати свій день так, щоб він пройшов максимально продуктивно для всіх, — каже Толік. — Якщо ми чули, що бомблять ближче до «Азовсталі», де ми набирали воду, то не йшли й чекали, поки все стихне і почнеться з іншого боку. За водою ми завжди йшли швидко, бо з порожніми бляшанками, а назад — повільно, повні, і тому ставали потенційною ціллю [для атаки]».

Поступово це місце стало небезпечним: туди почали стріляти із мінометів. А одного разу Толік дізнався, що людину, яка набирала там воду з джерела, вбило — з того часу їхня «бригада» туди не ходила. Стали набирати воду у колодязі розбитого Грецького культурного центру.

Добування їжі

З їжею теж було тяжко. Ще на початку березня в Маріуполі почалося мародерство: більшість продуктових магазинів та супермаркетів розбили та розікрали. Дещо вдавалося купити в торговому центрі «Порт-Сіті», і часто люди вистоювали там багатогодинні черги, ризикуючи потрапити під обстріл. У центрі у магазинах уже давно нічого не було, і їжу до підвалу підвозили рідкі волонтери. Якоїсь миті стало зрозуміло, що продукти доведеться добувати всіма правдами та неправдами.

Толік сором’язливо визнає, що продукти витягували з тих магазинів та складів, які вже були розкриті до них. Якось мужики знайшли розкрадену сироварню, де ще залишалися недозрілі голівки сиру — цим теж не погребували. Знаходили їжу в квартирах сусідів, які поїхали та залишили по собі консерви, крупи та цукор. Тягнули все в підвал. Куховарили на багатті у внутрішньому дворику, намагаючись готувати так, щоб дим не підіймався високо — інакше міг розпочатися мінометний обстріл.

«Коли ми поверталися до нашого підвалу зі здобиччю, всі накидалися на ці сумки, це було так зворушливо, — згадує Толік. — А коли вдавалося знайти іграшки для дітей, вони раділи цьому як святу, і одразу забували про війну».

Протягом дня місто бомбили з артилерії, «Градів», винищувачів, і щойно смеркалося, вулиці потопали в темряві та тиші. На ніч артилерія стихала, і лише зрідка, «мабуть, для профілактики», додає Толік, працювали міномети.

Все, що відбувалося, активно обговорювали в підвалі. Толік каже, що серед сусідів було кілька «ватників» — вони намагалися звинуватити українську армію в обстрілі Маріуполя.

«От летить літак, скидає бомби на Палац культури, на магазин біля мого будинку, наприклад, — а вони кажуть: це ж бомблять «Азовсталь», — згадує Толік. — А я їм кажу: льотчик чудово бачить, куди він сипле цими бомбами! Доходило до крику: я доводив людям, що російські льотчики знають, що бомблять мирні будинки. Коли розмова заходила в глухий кут, я наводив останній аргумент: хіба це Україна напала на Росію? Ви звали «руський мир»? Ось він прийшов і звільнив вас — від ваших квартир, від ваших речей, від вашого колишнього нормального життя. Після цього вони затикалися і не розмовляли зі мною якийсь час».

Бувало, що деякі сусіди тишком-нишком їли їжу зі спільних запасів, поки інші спали. Після кількох таких випадків, каже Толік, провели серйозну розмову, і більше це не повторювалося.

Попри розбіжності, підвал жив мирно та справлявся з викликами часу. Якось уночі снаряд прилетів до сусідньої будівлі, і весь чоловічий склад підвалу побіг його гасити. Жоден чоловік не мав досвіду пожежогасіння, тож діяли наздогад: носили технічну воду з підвалу на дах, знайшли вогнегасники у Палаці культури. А наступної ночі снаряд потрапив у ще одну будівлю по сусідству, і дим почав спускатися в підвал. Толік злякався, що підвал може спалахнути, як це вже було з бомбосховищем у «Молодіжному». Він вирішив евакуювати мешканців.

«Це була найстрашніша ніч для наших жінок та дітей, — каже він. — Усі сонні бігли надвір під обстрілами, плакали, психували, а ми переносили речі та дітей у підвал Палацу культури. Ніч була яскравою, на небі зіркі, але при цьому було дуже страшно. Ми втрьох із чоловіками пішли рятувати нашу будівлю і всю ніч пильнували, стояли під обстрілами, залазили на дах і гасили вогнегасниками. Ми відчували себе героями, якийсь адреналін з’явився. Зрештою дим нас оминув. Вранці ми прийшли за нашими жінками та дітьми і всі плакали від радості, що ми їх не покинули і повертаємось у наш рідний підвал. Звучить страшно, правда? Але підвал справді став для нас рідним».

Жахи окупації

Визначити, де у Маріуполі проходить лінія фронту, городянам було складно. На початку квітня більшість міста опинилася під контролем російських військ. Водночас увесь світ дізнався про звірства росіян у Бучі та Ірпені, під Черніговом та Сумами після того, як російська армія відійшла з позицій на півночі та перегрупувалася для наступу на сході.

Підвал на проспекті Миру сидів без зв’язку. Ні Толік, ні інші жителі не знали, що сталося за сотні кілометрів від їхнього будинку. Не чули нічого ні про вбивства мирних жителів, ні про тортури, ні про зґвалтування. Їхні родичі за межами Маріуполя марно намагалися з ними зв’язатися та з’ясувати, чи не сталося чогось страшного.

Тим часом на вулицях міста стали з’являтися мертві тіла. Толік на власні очі бачив кількох покійників на проспекті Миру, у самому центрі Маріуполя. Він чув ще раніше, що місцеві морги вже переповнені тілами, а комунальні служби через обстріли не можуть виїжджати на виклики та ховати людей на цвинтарях. Це було небезпечно. Ще він чув, що комунальники рекомендували складати тіла загиблих у найхолоднішому місці у квартирі, а якщо такої можливості немає — переносити їх надвір, у тінь. Одного такого покійника, який лежить у тіні на проспекті Миру, Толік сфотографував.

Якось снаряд прилетів у будинок його сусіда по підвалу, Дениса. Він жив у квартирі з дружиною, п’ятимісячною дитиною та старим батьком дружини. Снаряд убив батька, коли той спав у своїй кімнаті. Його поховали у саду приватного будинку неподалік Палацу культури. За два довгі місяці, каже Толік, у цьому саду організувався невеликий цвинтар: покійників несли туди з усієї округи.

Якоїсь миті до району, де жив Толік, зайшли військові «ДНР». Увечері він сидів у підвалі і почув, як неподалік хтось голосно розмовляє та ходить. Разом із товаришами по підвалу вони піднялися до квартири поверхом вище, і хтось скомандував: «Швидко всі вниз». Вони пішли. Вранці піднялися знову, а у квартирі їх зустріли «днрівці».

«Вони розташувалися вільно, по-господарськи, — каже Толік. — Поїли наші продукти, попили нашу воду. Сказали, що житимуть якийсь час тут, і що тут буде опорний пункт. Ми розуміли, що тепер, поки вони тут, до нас можуть прилетіти українські снаряди, якщо наші наступатимуть. Але попросити їх піти ми не могли…»

Через кілька днів «днрівці» покинули квартиру так само раптово, як зайняли її, залишивши у спадок два ящики з гранатами, бронежилет та куртку. Сказали, що повернуться та заберуть, але не повернулися. Слідом за ними прийшла ще одна група «днрівців», але ті теж швидко пішли. Тоді ж почали активніше бомбардувати «Азовсталь», де укріпився полк Національної гвардії «Азов».

Розмови з терористами

Толік намагався використати будь-яку нагоду, щоб поговорити з «днрівцями». На відміну від росіян, які воліли не потикатися в епіцентр військових дій, з цими у нього було щось спільне. Насамперед — Донецьк, де він раніше жив і працював багато років. Більшість військових «ДНР», за його словами, привезли до Маріуполя саме з Донецька.

Якось на блокпосту неподалік будинку Толік розговорився з одним з таких.

«Він мені раптом каже: «Як за*бала ця Росія», — згадує Толік. — Я глянув на нього так обережно: чи не провокатор? А він продовжує: я, каже, працівник водоканалу з Донецька, мене забрали 23 лютого, сказали, мовляв, за 72 години ми тебе повернемо, ось Київ захопимо — і всіх вас відпустимо. А тепер ми м’ясо, каже. Потім я розмовляв із ще одним хлопцем, він програміст із Донецька. Говорить: мене сюди Росія кинула, а мені це нах*р не треба. І, каже, я боюся, що якщо ми почнемо «звільняти» Авдіївку, Мар’їнку та Піски, Україна зробить із Донецьком те, що ми зробили з Маріуполем. А там наш дім».

Без їжі та води

Іноді Толік разом зі своїм новим товаришем по підвалу Борисом виходив на прогулянку і обходив сусідні будинки, щоб дізнатися, що відбувається, чи не потрібна комусь допомога.

Була середина квітня. Центр Маріуполя вже контролювався російськими проксі-військами «ДНР», а околиці — російською армією. Більшість будинків було зруйновано. Толік рідко зустрічав перехожих. Частіше бачив мертві тіла на вулиці.

Раптом Толік почув, як із вікна напівзруйнованого під’їзду кричить жінка похилого віку: «Пити, дайте пити! Люди, я тут, дайте пити…»

Він вигукнув у відповідь: ви де? На якому поверсі? Жінка замовкла, а потім знову почала кричати. Толік не міг збагнути, що робити. Він повернувся до підвалу, набрав бляшанку води і почав шукати стареньку. Судячи з голосу, міркував він, це другий чи третій поверх. Він знайшов вхід у під’їзд, але той був зачинений на замок. Разом із Борисом вони намагалися зламати двері — не вийшло. Через вікна на першому поверсі залізти не вдалося: ґрати.

Раптом відчинилися двері в іншому під’їзді і звідти вийшла бабуся. Толік спитав її, чи не знає вона, хто живе в цьому під’їзді і як туди потрапити, бо він приніс води. Бабуся відповіла: «Дайте води мені, я теж хочу пити».

«Ми віддали їй цю воду і пішли з думкою, що кидаємо людину на смерть, — каже Толік. — Ми не змогли допомогти тій жінці і я не можу собі цього пробачити».

Потім, згадує Толік, він приніс тій бабусі з іншого під’їзду кашу та буханець хліба.

«Відчиняю двері, віддаю їй все, а вона мовчки подивилася на мене і просто накинулася на цю їжу одразу, — каже він. — Я зачинив двері та пішов».

Тварини-співмешканці

Підвал був котячим: разом із двадцятьма дев’ятьма жителями тут мешкали п’ять кішок і один кіт. Їх підгодовували їжею, яка залишалася від спільних запасів.

Часто у двір заходили чужі собаки — породисті та дворняги. Їм хотілося погрітися та поїсти. Багатьох хазяї залишили в Маріуполі, тому що евакуюватися з тваринами було набагато складніше. Толік каже, що тварин доводилося проганяти, бо їжі на всіх не вистачало: давали потроху та випроваджували. Якось у підвал забіг молодий породистий собака — хаскі.

«Я їй говорю: до побачення, марш, — каже Толік. — Взяв хворостинку, пригрозив. Вона дивиться на мене і не хоче йти. Я починаю з нею грубо розмовляти, а вона стоїть на місці. Я ляснув її хворостинкою несильно, а вона розвернулась спиною до мене і маленькими кроками почала йти. А потім обертається до мене і як заскавчить скривджено. Наче хотіла мені сказати: ну що ти, людино, мене проганяєш, я ж хороша…»

Як би не було шкода тварин мешканцям підвалу, вони не могли їх утримувати.

Відчайдушне очікування евакуації

Обстріли в Маріуполі не припинялися ні на годину. Щодня російська техніка потрапляла до якогось житлового будинку чи лікарні. Ні зв’язку, ні електрики не було вже другий місяць, як і палива. Ті щасливчики, у кого були автомобілі та бензин, змогли вибратися раніше за всіх. Інші були змушені шукати можливості організованого виїзду.

Надії місцевих жителів на евакуацію танули з кожним днем. Декому вдавалося потрапити на автобус до окупованого Бердянська, звідки можна було дістатися до Запоріжжя та Дніпра, але все частіше росіяни вивозили маріупольців на окуповані території на Херсонщині, Донбасі та у Крим, а вибратися звідти на підконтрольну Україні територію набагато складніше.

Якось стало відомо, що росіяни збирають містян в автобуси і відправляють до Таганрогу в Ростовській області, а звідти вивозять сім’ї у віддалені частини Росії.

У підвалі у Толіка машини ніхто не мав. Періодично він виходив надвір у пошуках водіїв, які б взяли його сім’ю із собою.

«Одного разу було організовано коридор для виїзду на своїх машинах, — каже Толік. — Виїжджало машин тридцять. Назустріч нам йшла жінка з хлопчиком років семи та зовсім маленьким у колясці. Вона плаче, махає рукою цим машинам, і жодна не зупиняється. Вона у розпачі — всі проїжджають повз. Люди вивозили лише своїх. І тоді я зрозумів, що ми не виїдемо».

Ішов 55-й день вторгнення. Цей день, 19 квітня, називають датою початку нової фази боїв за Донбас, куди Росія перенаправила більшість сил. Цього дня голова міністерства окупованих територій Ірина Верещук повідомила, що гуманітарний коридор для евакуації із Маріуполя знову не зможе відкритися. Толік почув, як до Палацу культури під’їхала машина. Він вибіг, як завжди, подивитися, хто приїхав, — звик, що якщо приїжджає автомобіль, значить, буде або хліб, або невелика пайка. Таку «гуманітарку» росіяни привозили, як правило, разом із пропагандистськими газетами, і знімали роздачу їжі на камеру.

Цього разу він побачив усе те саме. Біля двору стояв великий чорний джип із російськими номерами, і двоє чоловіків роздавали їжу та газету «Новороссия». Толік узяв собі кілька буханців хліба, але раптом щось стукнуло йому в голову.

«Лено, кажу, піди запитай, можуть вони нас забрати чи ні, — згадує Толік. — Я пішов у підвал, минає десять секунд, бачу — Лена біжить і кричить: бігцем, збирайся, нас забирають! У підвалі у нас вже були приготовлені сумки.

Росіяни посадили Толіка, Олену, трьох дітей, бабусю та сумки у багажник, прямо на газети, зачинили двері та поїхали. Джип довіз їх до селища Микільське, що на півночі від Маріуполя, а звідти їх відвезли до Новоазовська на кордоні з Росією і передали на так звану «фільтрацію». Усіх, хто попадав на цю ділянку, допитували співробітники ФСБ Росії. Вони вивчали телефони, перевіряли листування та пости у соціальних мережах, ставили запитання про ідеологію, роздягали догола, шукали татуювання.

Толік знав, що це буде. Він заздалегідь видалив свої сторінки в соцмережах, оскільки по них було видно, що він є патріотом України, і сховав фотографії. А ще підготував відповіді на ідеологічні питання.

«Мене запитали, яке моє ставлення до російської армії, до Росії та війни, — каже він. — Я сказав нейтрально: ця війна нікому не потрібна, це смерті з обох боків. Після цього нас випустили».

Автобус відвіз Толіка із сім’єю до Таганрогу. Пасажирів — людей п’ятдесят — висадили на залізничному вокзалі та вишикували перед чоловіком у цивільному. Він сказав ніби заздалегідь заготовлену промову про те, що на всіх, хто приїхав сюди з Маріуполя, чекає безплатний поїзд, і що там, куди цей поїзд їде, для них буде безплатне житло, їжа і робота.

«Хтось спитав у нього, а куди ж їде цей поїзд, — каже Толік. — Він відповів: Перм. Ми швиденько схопили свої речі і побігли на електричку до Ростова».

Через кілька днів Толік із сім’єю доїхав до Санкт-Петербурга, а звідти на машині вони перетнули кордон з Естонією. Він зателефонував мені, щойно перетнув кордон. Сказав: «Ну все, ми на волі!».

Я питаю Толіка, що з тими людьми з підвалу, з якими він прожив майже два місяці. Чи змогли виїхати? Толік відповідає зі скорботою в голосі: «Виїхали тільки ми. Інші досі сидять під бомбардуваннями. Ми просто найбільше хотіли виїхати — ми там уже вмирали, згасали».

Толік надсилає мені фотографію, зняту за п’ять хвилин до від’їзду. Вона виглядає як сімейний знімок: мешканці підвалу позують перед камерою з гітарою та повітряними кульками і посміхаються так, ніби немає жодної війни.

Я питаю Толіка, чого вони та його сусіди навчилися за 55 днів життя в обложеному Маріуполі.

«Ми навчилися дружити, — відповідає він. — Ми навчилися цінувати людей, цінувати життя, їжу, воду та людське добро. І я почав більше любити свою країну. Якою б вона не була, якими б не були президент, уряд — ми всі люди, і найголовніше — що президент у нас змінюється, він у нас не цар».

Потім Толік надсилає мені свіжу фотографію з Естонії. Він разом з Оленою та дітьми гуляє біля озера. Вони обережно посміхаються. Тепер вони по-справжньому у безпеці. Вони вибралися.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору