Підписуйтесь на наш Телеграм-канал:
оперативно і коротко про важливе.
оперативно і коротко про важливе.
Оприлюднено: 21.05.2019
Текст: Катерина Сергацкова
Експертиза: Дарина Мізіна.
В якості ілюстрацій використані скріншоти коментарів під постами в пабліку Заборони в Фейсбуці, присвяченими насильству над жінками.
Експертиза: Дарина Мізіна.
В якості ілюстрацій використані скріншоти коментарів під постами в пабліку Заборони в Фейсбуці, присвяченими насильству над жінками.
Постраждала – жінка до 30 років, що живе з двома маленькими дітьми, чоловіком та його мамою в обласному центрі, де у неї практично немає знайомих. Останні 2 з половиною роки чоловік систематично б'є і принижує її, не дає бачитися ні з ким, крім близьких родичів. А соціальні служби і правоохоронні органи не можуть їй допомогти. Єдине, що їй залишається у цій ситуації, – розлучитися через суд, потайки перевезти речі і виїхати жити в інше місто, де він не зможе її знайти. А поки цього не сталося – смиренно терпіти. Принаймні, вона бачить тільки такий вихід.
Історія показує, наскільки безсилою є постраждала у нашому суспільстві. Практично завжди сусіди, поліцейські, психологічні служби, юристи, медики вважають за краще не втручатися. Винятки – рідкість.
Заборона фокусується на складних темах і вважає своїм обов'язком розповісти цю історію, щоб наші читачі наблизилися до розуміння того, як виглядає насильство в сім'ї, що заважає постраждалим вибратися на свободу, і наскільки це не унікальне для України явище. Чим ближче суспільство до розуміння проблеми, тим легше і швидше її вдасться вирішити.
Текст героїні доповнений коментарями та рекомендаціями психолога, психіатра та священика. Ця публікація може стати в пригоді всім, хто зіштовхується з насильством у своїй сім'ї і сім'ях близьких, знайомих і незнайомих людей. Поділіться матеріалом – можливо, він збереже комусь життя і здоров'я.
На прохання героїні ми не розкриваємо її імені, щоби не нашкодити їй і її сім'ї. Всі деталі історії перевірені авторкою цього матеріалу.
Історія показує, наскільки безсилою є постраждала у нашому суспільстві. Практично завжди сусіди, поліцейські, психологічні служби, юристи, медики вважають за краще не втручатися. Винятки – рідкість.
Заборона фокусується на складних темах і вважає своїм обов'язком розповісти цю історію, щоб наші читачі наблизилися до розуміння того, як виглядає насильство в сім'ї, що заважає постраждалим вибратися на свободу, і наскільки це не унікальне для України явище. Чим ближче суспільство до розуміння проблеми, тим легше і швидше її вдасться вирішити.
Текст героїні доповнений коментарями та рекомендаціями психолога, психіатра та священика. Ця публікація може стати в пригоді всім, хто зіштовхується з насильством у своїй сім'ї і сім'ях близьких, знайомих і незнайомих людей. Поділіться матеріалом – можливо, він збереже комусь життя і здоров'я.
На прохання героїні ми не розкриваємо її імені, щоби не нашкодити їй і її сім'ї. Всі деталі історії перевірені авторкою цього матеріалу.
Щось пішло не так
Був тривалий процес розуміння, що щось не так.
Мій чоловік – військовий. Він пройшов непрості бої на Донбасі влітку 2014-го. Наш перший рік, до весілля, ми жили в різних містах і постійно одне до одного їздили. Коли я завагітніла першою дитиною, переїхала до його батьків з Криму в Чернігів, а він до нас приїжджав раз-два на місяць з постійних відряджень.
На початку 2016 року його батькові поставили смертельний діагноз. Незабаром чоловік уперше сильно мене побив, а потім штовхнув і батька, який мене захищав, і той впав. Через місяць я дізналася, що вагітна другою дитиною. А батько помер. Не виключаю, що ця подія критично вплинула на те, що почало відбуватися далі.
Наприкінці року чоловік знову вдарив мене. Я впала, вдарилася об одвірок. Я була на 7 місяці другої вагітності. Знепритомніла, було багато синців, перекинувся плід. Потім, десь через 4-6 місяців – і досі – він пояснював це тим, що в домашнє молоко, яке нам привозив один і той же молочник, щось підсипали, тому ми всі дуже агресивні. Він називав їх «вони» – його уявні вороги, які хочуть отруїти або зруйнувати (кожен раз – інша версія) нашу сім'ю.
Навесні 2017-го чоловік почав питати, що я йому підсипаю в їжу. Почав будити уночі і влаштовувати допити. Він писав на папірці запитання, а я повинна була відповідати.
Питання на кшталт «на кого ти працюєш, зізнайся мені, я все вибачу, допоможи мені з ними впоратися, вони вбивають людей, вони хочуть зруйнувати нашу сім'ю, а ти потураєш їм, перестань це робити, зізнайся мені, підкажи, чого вони хочуть». Кожен раз папірець він спалював і змивав попіл в унітаз.
Мій чоловік – військовий. Він пройшов непрості бої на Донбасі влітку 2014-го. Наш перший рік, до весілля, ми жили в різних містах і постійно одне до одного їздили. Коли я завагітніла першою дитиною, переїхала до його батьків з Криму в Чернігів, а він до нас приїжджав раз-два на місяць з постійних відряджень.
На початку 2016 року його батькові поставили смертельний діагноз. Незабаром чоловік уперше сильно мене побив, а потім штовхнув і батька, який мене захищав, і той впав. Через місяць я дізналася, що вагітна другою дитиною. А батько помер. Не виключаю, що ця подія критично вплинула на те, що почало відбуватися далі.
Наприкінці року чоловік знову вдарив мене. Я впала, вдарилася об одвірок. Я була на 7 місяці другої вагітності. Знепритомніла, було багато синців, перекинувся плід. Потім, десь через 4-6 місяців – і досі – він пояснював це тим, що в домашнє молоко, яке нам привозив один і той же молочник, щось підсипали, тому ми всі дуже агресивні. Він називав їх «вони» – його уявні вороги, які хочуть отруїти або зруйнувати (кожен раз – інша версія) нашу сім'ю.
Навесні 2017-го чоловік почав питати, що я йому підсипаю в їжу. Почав будити уночі і влаштовувати допити. Він писав на папірці запитання, а я повинна була відповідати.
Питання на кшталт «на кого ти працюєш, зізнайся мені, я все вибачу, допоможи мені з ними впоратися, вони вбивають людей, вони хочуть зруйнувати нашу сім'ю, а ти потураєш їм, перестань це робити, зізнайся мені, підкажи, чого вони хочуть». Кожен раз папірець він спалював і змивав попіл в унітаз.
Навесні 2017-го чоловік почав питати, що я йому підсипаю в їжу. Почав будити уночі і влаштовувати допити. Він писав на папірці запитання, а я повинна була відповідати.
Іноді я не могла зрозуміти, чому раптом у нього псується настрій. Одного разу був сонячний сніжний день. Для південної людини – щось неймовірне. Я попросила його поїхати в ліс погуляти. Він замовк. Дні два ходив похмурий, огризався до мене, штовхав, коли йому потрібно було кудись пройти. А потім раптом каже: «Ти що, не знаєш, що в лісі труп закопаний? Хочеш мене підставити?».
Інший раз у мене був цистит, я бігала в туалет постійно, навіть на вулиці. Через кілька днів він мені пише на папірці: «Ти симулюєш свій цистит. Хто тобі сказав це робити?»
Або буває так: він підходить і каже: «Ти – дрянь, мразь, продаєш своїх дітей».
Якось він почав «серйозну розмову» щодо того, що я слухаю Queen. Запитує: «Хто тобі сказав це слухати? Чому ти почала слухати це після того, як я твоєму батькові по скайпу розповів про тиск, який «вони» на мене чинять?» У мене грала пісня Under Pressure.
Таких історій було дуже багато.
Інший раз у мене був цистит, я бігала в туалет постійно, навіть на вулиці. Через кілька днів він мені пише на папірці: «Ти симулюєш свій цистит. Хто тобі сказав це робити?»
Або буває так: він підходить і каже: «Ти – дрянь, мразь, продаєш своїх дітей».
Якось він почав «серйозну розмову» щодо того, що я слухаю Queen. Запитує: «Хто тобі сказав це слухати? Чому ти почала слухати це після того, як я твоєму батькові по скайпу розповів про тиск, який «вони» на мене чинять?» У мене грала пісня Under Pressure.
Таких історій було дуже багато.
«Тато повернеться»
Влітку 2018 року я стала потроху розповідати про це родичам і знайомим. Вони сказали: може, його до лікаря треба?
Ми зі свекрухою пішли в психдиспансер, розповіли, що і як, написали заяву. Нам дали телефон швидкої. Одного разу, коли він був дуже агресивним, я викликала поліцію і швидку. Його забрали. Він чинив опір. Наділи наручники. Був уже жовтень.
Пам'ятаю, як син сказав: «Не плач, тато повернеться». Діти не бачили, як його забирали, але зрозуміли, що тата немає. Після сплесків агресії чоловіка син почав заїкатися.
У лікарні чоловіку поставили діагноз шизофренічного спектра.
Лікар сказав: як ви його до такого довели? Якщо це триває вже два роки, чому не звернулися раніше?
Але звідки ми знали? Ми сприймали все серйозно – мало що у людини на службі може трапитися. Ніхто ніде не вчить розрізняти психічно здорову людину і хвору. Та й межа тут дуже тонка.
У лікарні марення почало його відпускати. Для мене фраза «тато повернеться» набула іншого сенсу. Я знайшла надію, що чоловік знову буде нормальним, уважним, турботливим, як раніше. Мене навіть майже влаштовувало, що він не зможе працювати деякий час. Я була впевнена, що він зможе знайти заробіток, тільки б ця маячня пішла. До мене повернулися мрії про нормальну сім'ю, про будинок, який ми збиралися побудувати, про те, як будемо виховувати дітей.
Я забрала чоловіка з лікарні через 9 днів. Він знову був зі мною. Трохи ослабів, але мій. У мене була надія, що все ще можна полагодити.
Ми зі свекрухою пішли в психдиспансер, розповіли, що і як, написали заяву. Нам дали телефон швидкої. Одного разу, коли він був дуже агресивним, я викликала поліцію і швидку. Його забрали. Він чинив опір. Наділи наручники. Був уже жовтень.
Пам'ятаю, як син сказав: «Не плач, тато повернеться». Діти не бачили, як його забирали, але зрозуміли, що тата немає. Після сплесків агресії чоловіка син почав заїкатися.
У лікарні чоловіку поставили діагноз шизофренічного спектра.
Лікар сказав: як ви його до такого довели? Якщо це триває вже два роки, чому не звернулися раніше?
Але звідки ми знали? Ми сприймали все серйозно – мало що у людини на службі може трапитися. Ніхто ніде не вчить розрізняти психічно здорову людину і хвору. Та й межа тут дуже тонка.
У лікарні марення почало його відпускати. Для мене фраза «тато повернеться» набула іншого сенсу. Я знайшла надію, що чоловік знову буде нормальним, уважним, турботливим, як раніше. Мене навіть майже влаштовувало, що він не зможе працювати деякий час. Я була впевнена, що він зможе знайти заробіток, тільки б ця маячня пішла. До мене повернулися мрії про нормальну сім'ю, про будинок, який ми збиралися побудувати, про те, як будемо виховувати дітей.
Я забрала чоловіка з лікарні через 9 днів. Він знову був зі мною. Трохи ослабів, але мій. У мене була надія, що все ще можна полагодити.
В дорозі він перестав пити ліки, аргументуючи тим, що вони на нього погано впливають, а він і так себе здатний контролювати. Але контроль тривав недовго
Ліки потрібно було приймати рік. Наприкінці грудня він поїхав в інше місто по службі. В дорозі він перестав пити ліки, аргументуючи тим, що вони на нього погано впливають, а він і так себе здатний контролювати. Але контроль тривав недовго. До середини січня я знову стала «працювати на іноземні спецслужби».
Він знову почав проявляти агресію. Я вкотре викликала швидку, але його не забрали, бо при свідках він був абсолютно спокійний, а примусове лікування – тільки через суд. Він почав звинувачувати нас в тому, що ми «його доводимо». А як змусити його лікуватися? Для суду потрібно було б взяти всі мої виклики і заяви в поліцію, написати заяву в психдиспансер, щоб уже вони направляли папери в суд, який зможе вирішити – лікувати чи ні.
Проблема в тому, що коли приїжджає поліція, я в підсумку відмовляюся писати заяву.
Адже чисто по-людськи не хочу поганого своєму чоловікові. Його потрібно лікувати, а не судити. А поліцію викликаю, бо мені страшно. Поліцейський сказав, що це той випадок, коли поліція просто безсила.
Він знову почав проявляти агресію. Я вкотре викликала швидку, але його не забрали, бо при свідках він був абсолютно спокійний, а примусове лікування – тільки через суд. Він почав звинувачувати нас в тому, що ми «його доводимо». А як змусити його лікуватися? Для суду потрібно було б взяти всі мої виклики і заяви в поліцію, написати заяву в психдиспансер, щоб уже вони направляли папери в суд, який зможе вирішити – лікувати чи ні.
Проблема в тому, що коли приїжджає поліція, я в підсумку відмовляюся писати заяву.
Адже чисто по-людськи не хочу поганого своєму чоловікові. Його потрібно лікувати, а не судити. А поліцію викликаю, бо мені страшно. Поліцейський сказав, що це той випадок, коли поліція просто безсила.
Інше життя
Зараз, коли вже зрозуміло, наскільки все погано, я намагаюся не сперечатися з чоловіком, мовчати, щоби було менше крику. Його марення про те, що я продаю сім'ю, не переспориш. Я знаю, що скоро буде інше життя, потрібно тільки потерпіти. Раніше сперечалася, відстоювала свою думку.
Нещодавно я звернулася до психологині з центру допомоги жінкам, які перебувають у ситуації домашнього насильства. Я розповіла їй свою історію загалом, оминаючи деякі подробиці, які не впливають на загальну картину. Це була радше розмова не про проблему, а про рішення. Я вже кілька місяців все для себе усвідомила і знаю, що робити зі своїм життям. Це не складно бути однією з двома дітьми. Складно жити з психопатом і не знати, чи будеш ти сьогодні спокійно спати, чи не обматюкає він тебе на рівному місці, чи не викине твої речі, чи не вдарить по обличчю, чи не плюне, тому що «заслужила».
Психологиня запитала, яку допомогу я від неї чекаю. А я не знаю. Важливо було те, що людина просто почула мою історію. Коли розповідала, то не відчувала нічого особливого. Іноді просто прикро, що все так. Шкода кожного учасника цієї історії. Я намагаюся жити нормальним життям незважаючи ні на що, щоби не копатися у своїх болях. Можливо, потім, коли все розрулиться, – але не зараз. Я часто дивлюся на все як ніби з боку і, наскільки це можливо, не беру близько до серця. Але це непросто. Це щоденна робота над собою.
Нещодавно я звернулася до психологині з центру допомоги жінкам, які перебувають у ситуації домашнього насильства. Я розповіла їй свою історію загалом, оминаючи деякі подробиці, які не впливають на загальну картину. Це була радше розмова не про проблему, а про рішення. Я вже кілька місяців все для себе усвідомила і знаю, що робити зі своїм життям. Це не складно бути однією з двома дітьми. Складно жити з психопатом і не знати, чи будеш ти сьогодні спокійно спати, чи не обматюкає він тебе на рівному місці, чи не викине твої речі, чи не вдарить по обличчю, чи не плюне, тому що «заслужила».
Психологиня запитала, яку допомогу я від неї чекаю. А я не знаю. Важливо було те, що людина просто почула мою історію. Коли розповідала, то не відчувала нічого особливого. Іноді просто прикро, що все так. Шкода кожного учасника цієї історії. Я намагаюся жити нормальним життям незважаючи ні на що, щоби не копатися у своїх болях. Можливо, потім, коли все розрулиться, – але не зараз. Я часто дивлюся на все як ніби з боку і, наскільки це можливо, не беру близько до серця. Але це непросто. Це щоденна робота над собою.
Психологиня розповіла, що до неї приходять жінки, яких чоловіки б'ють протягом 20 років, а вони терплять
Я почала розповідати про те, що відбувається в нашій родині, не так давно, до цього мовчала, бо була розгублена, не розуміла, що до чого. Важливо говорити про це, тому що мій випадок – не єдиний. Важливо, щоби жінки в подібних ситуаціях відчували, що вони не одні, не дозволяли розтоптати себе. Але допомогу ззовні знайти не просто. Потрібно шукати ресурси в собі.
Психологиня розповіла, що до неї приходять жінки, яких чоловіки б'ють протягом 20 років, а вони терплять. А я типу молодець, зрозуміла все раніше. Ніколи не думала, що біль, страх, розчарування – це будівельна сила.
Одного разу чоловік включив увечері музику – таку спокійну, приємну. Я закрила очі і уявила, що чоловік здоровий, його батько живий, а в Крим ходять прямі поїзди. І я в будь-який момент можу просто приїхати в гості до батьків, а вони – до мене. Це моє ідеальне життя, яке на мене чекало, коли я планувала переїзд з Криму до Чернігова, ще до анексії, і якого не буде ніколи. Хіба що Крим повернеться, я в це вірю.
Я виходила заміж за прекрасного, розумного, красивого, уважного, амбітного і доброго чоловіка, який мене любив. Ми планували побудувати будинок і народити багато дітей, і жити до кінця разом. А потім – війна, смерть близької людини, втрата роботи і хвороба, яка почала руйнувати все, що в нас було й могло бути. Найжахливіше в цій ситуації для мене – не побої і приниження, а те, що ніколи не буде так, як ми хотіли.
Психологиня розповіла, що до неї приходять жінки, яких чоловіки б'ють протягом 20 років, а вони терплять. А я типу молодець, зрозуміла все раніше. Ніколи не думала, що біль, страх, розчарування – це будівельна сила.
Одного разу чоловік включив увечері музику – таку спокійну, приємну. Я закрила очі і уявила, що чоловік здоровий, його батько живий, а в Крим ходять прямі поїзди. І я в будь-який момент можу просто приїхати в гості до батьків, а вони – до мене. Це моє ідеальне життя, яке на мене чекало, коли я планувала переїзд з Криму до Чернігова, ще до анексії, і якого не буде ніколи. Хіба що Крим повернеться, я в це вірю.
Я виходила заміж за прекрасного, розумного, красивого, уважного, амбітного і доброго чоловіка, який мене любив. Ми планували побудувати будинок і народити багато дітей, і жити до кінця разом. А потім – війна, смерть близької людини, втрата роботи і хвороба, яка почала руйнувати все, що в нас було й могло бути. Найжахливіше в цій ситуації для мене – не побої і приниження, а те, що ніколи не буде так, як ми хотіли.
Експертиза
Марта Чумало
Психологиня, Центр «Жіночі перспективи», Львів:
Насамперед маю сказати, що завжди утримуюся від тверджень про «типові історії домашнього насильства». Працюючи вже понад 20 років з проблемою насильства щодо жінок, розумію, що історія кожної жінки – особлива. Кривдники часто застосовують подібні стратегії встановлення влади та контролю над жінкою, але всі історії дуже індивідуальні.
Мені не подобається висновок про те, що все, що залишається жінці до розлучення – це смиренно терпіти. Я взагалі проти того, щоб у будь-який спосіб покладати відповідальність за те, що кривдник застосовує насильство щодо жінки, на плечі жінки.
У цьому тексті я спостерігаю особливий фокус на тому, що робить або не робить, в якій ситуації перебуває чи хоче перебувати, що відчуває, переживає і думає постраждала жінка. На моє глибоке переконання, ми маємо робити все для того, щоб не жінка себе захистила, чи запобігла насильству щодо себе, а щоб це насильство не могло відбуватися.
Найефективнішими я вбачаю такі стратегії. По-перше, поширення інформації серед найрізноманітніших цільових груп, застосовуючи різні комунікаційні канали для того, щоби якнайбільше людей охопити інформацією та знаннями про те, що насильство – це порушення прав людини і водночас злочин. Що ніхто не має права нікого кривдити, незважаючи на стосунки, вік, ступінь спорідненості та ін.
По-друге, дуже важливо зробити все можливе для того, щоби насильство не живилося гендерними стереотипами та гендерними нормами. Дуже часто саме ці корені живлять насильство, від якого потерпають жінки. «Я – чоловік і тому сильніший, маю більше влади та спроможностей – а отже, я сам буду вирішувати, що маю робити, де жити, з ким зустрічатися, де працювати. А ти – жінка і тому маєш підкорятися, дбати про мої потреби, створювати комфорт та обслуговувати мене та інших». Саме ці переконання дуже часто сприяють поширенню та посиленню насильства щодо жінок.
По-третє, дуже важливо зробити так, щоби насильство не було можливим через активізацію соціуму. Необхідно досягти такого рівня, щоб як тільки хтось десь кличе на допомогу, оточуючі, свідки, перехожі реагували: стукали у двері, кликали на допомогу, залучали інших свідків, просто означували свою присутність, пропонували свою допомогу. Саме в такий спосіб ми унеможливимо насильство. Коли кривдник розумітиме, що він під спостереженням, що постраждалу підтримують інші люди, що про його насильство відомо, він матиме більшу мотивацію припинити насильство.
Даний випадок нетиповий ще й тому, що кривдник має розлади психічного здоров'я. І ці випадки, з досвіду роботи центру «Жіночі перспективи», особливо важкі для забезпечення прав постраждалих та покарання кривдника. У будь-якому разі я не втомлююся закликати представників/ць ЗМІ під час опису історій насильства над жінками зосереджуватися більше на діях кривдника та пошуку стратегій максимального залучення до даної проблеми соціального оточення та держави.
Мені не подобається висновок про те, що все, що залишається жінці до розлучення – це смиренно терпіти. Я взагалі проти того, щоб у будь-який спосіб покладати відповідальність за те, що кривдник застосовує насильство щодо жінки, на плечі жінки.
У цьому тексті я спостерігаю особливий фокус на тому, що робить або не робить, в якій ситуації перебуває чи хоче перебувати, що відчуває, переживає і думає постраждала жінка. На моє глибоке переконання, ми маємо робити все для того, щоб не жінка себе захистила, чи запобігла насильству щодо себе, а щоб це насильство не могло відбуватися.
Найефективнішими я вбачаю такі стратегії. По-перше, поширення інформації серед найрізноманітніших цільових груп, застосовуючи різні комунікаційні канали для того, щоби якнайбільше людей охопити інформацією та знаннями про те, що насильство – це порушення прав людини і водночас злочин. Що ніхто не має права нікого кривдити, незважаючи на стосунки, вік, ступінь спорідненості та ін.
По-друге, дуже важливо зробити все можливе для того, щоби насильство не живилося гендерними стереотипами та гендерними нормами. Дуже часто саме ці корені живлять насильство, від якого потерпають жінки. «Я – чоловік і тому сильніший, маю більше влади та спроможностей – а отже, я сам буду вирішувати, що маю робити, де жити, з ким зустрічатися, де працювати. А ти – жінка і тому маєш підкорятися, дбати про мої потреби, створювати комфорт та обслуговувати мене та інших». Саме ці переконання дуже часто сприяють поширенню та посиленню насильства щодо жінок.
По-третє, дуже важливо зробити так, щоби насильство не було можливим через активізацію соціуму. Необхідно досягти такого рівня, щоб як тільки хтось десь кличе на допомогу, оточуючі, свідки, перехожі реагували: стукали у двері, кликали на допомогу, залучали інших свідків, просто означували свою присутність, пропонували свою допомогу. Саме в такий спосіб ми унеможливимо насильство. Коли кривдник розумітиме, що він під спостереженням, що постраждалу підтримують інші люди, що про його насильство відомо, він матиме більшу мотивацію припинити насильство.
Даний випадок нетиповий ще й тому, що кривдник має розлади психічного здоров'я. І ці випадки, з досвіду роботи центру «Жіночі перспективи», особливо важкі для забезпечення прав постраждалих та покарання кривдника. У будь-якому разі я не втомлююся закликати представників/ць ЗМІ під час опису історій насильства над жінками зосереджуватися більше на діях кривдника та пошуку стратегій максимального залучення до даної проблеми соціального оточення та держави.
Євгеній Воронков
Лікар-психіатр, психотерапевт, практикуючий психолог:
Я вам так скажу, у випадку домашнього насильства одного разу стане. Коли кажуть «даю ще один шанс», то читай так «даю ще один шанс побити мене». Ідеться ж насправді про дотримання особистих кордонів іншої людини. Тільки якщо людина йде до психотерапевта з усвідомлення: «Я вдарив свою жінку, зі мною щось не те, треба розібратись», – тільки тоді на дистанції в нього є шанси побудувати свої стосунки знову через рік, два, у залежності від терапії. Але якщо чоловік каже: «Вона сама винна», то про який діалог можна говорити?
В Україні діє закон щодо психіатричної допомоги. У ньому чітко прописано процедуру госпіталізації. Нюанси в тому, що чоловік скоїв цей злочин, будучи, напевно, душевно хворим. І якщо жінка напише заяву, зніме побої, то поліція повинна відкрити карну справу. Якщо ж його притягуватимуть до кримінальної відповідальності, він повинен пройти судово-психіатричну експертизу. На підґрунті того, що у нього встановлено хворобу, поліція не може відмовити. Бо він не визнаний неосудним. Якщо жінка, наприклад, пише заяву, не згадуючи те, що він хворий, то після початку справи чоловік зобов'язаний пройти судово-психіатричну експертизу. За тією ознакою, що в нього абсурдні ідеї, в рамках шизофренії чи іншого психічного розладу, його визнають неосудним, тому спрямовують на примусове лікування, досить тривале, у спеціалізований заклад. Також він стає на облік і повинен проходити огляд не рідше, ніж раз на півроку. Під час лікування жінка має змогу подати заяву на позбавлення дієздатності, подбати про опіку, потім безпечно піти від нього. І тут права чоловіка захищені, тому що його не садять у в'язницю, та надають необхідне лікування, а вона матиме час вирішити ці питання у правовому полі.
В Україні діє закон щодо психіатричної допомоги. У ньому чітко прописано процедуру госпіталізації. Нюанси в тому, що чоловік скоїв цей злочин, будучи, напевно, душевно хворим. І якщо жінка напише заяву, зніме побої, то поліція повинна відкрити карну справу. Якщо ж його притягуватимуть до кримінальної відповідальності, він повинен пройти судово-психіатричну експертизу. На підґрунті того, що у нього встановлено хворобу, поліція не може відмовити. Бо він не визнаний неосудним. Якщо жінка, наприклад, пише заяву, не згадуючи те, що він хворий, то після початку справи чоловік зобов'язаний пройти судово-психіатричну експертизу. За тією ознакою, що в нього абсурдні ідеї, в рамках шизофренії чи іншого психічного розладу, його визнають неосудним, тому спрямовують на примусове лікування, досить тривале, у спеціалізований заклад. Також він стає на облік і повинен проходити огляд не рідше, ніж раз на півроку. Під час лікування жінка має змогу подати заяву на позбавлення дієздатності, подбати про опіку, потім безпечно піти від нього. І тут права чоловіка захищені, тому що його не садять у в'язницю, та надають необхідне лікування, а вона матиме час вирішити ці питання у правовому полі.
О. Назар Заторський
Священик УГКЦ, душпастир українців у Цюриху, Лозанні та Женеві:
Всім відоме прислів'я «Христос терпів – і нам велів». Його часто наводять у подібних випадках, як у цієї жінки, ніби побожні та доброзичливі люди, які просто не знають, як допомогти. На їхню думку, такі вислови повинні скріпити людину в дусі. На ділі ж вони лише погіршують ситуацію, утверджуючи жертву в думці, що треба терпіти, не варто нічого міняти. Мовляв, така Божа воля. Та насправді це прислів'я тут цілком недоречне. Бо ж Христос терпів з позиції сили, а не слабкості, як у випадку жертв сімейного насилля. Ісус, будучи Божим Сином, добровільно прийняв страждання і смерть, хоча міг їх уникнути, в будь-який момент припинити чи поставити на свій захист 12 легіонів ангелів, як Сам про це каже (Матвія 26, 53). Його страждання мали вищу мету (жертва за гріхи людства), а не були виявом психології жертви.
Зі свого боку Українська Греко-Католицька Церква намагається запобігти сімейним негараздам через обов'язкові курси передшлюбних наук, завданням яких є духовна, інтелектуальна й моральна підготовка наречених до подружнього життя. Під час цієї нагоди молоді люди також мають можливість краще пізнати одне одного. Що ж стосується конкретно психічних розладів, то це може бути перешкодою до надання церковного шлюбу та причиною для визнання його недійсним.
Не менш важлива з боку Церкви й духовна опіка після надання шлюбу. В контексті домашнього насилля йдеться про працю як і з жертвою, так і з агресивною стороною. Щодо останнього можна запропонувати сповідь як шлях до зцілення душі, адже визнаючи насилля на сповіді, людина озвучуватиме й визнаватиме його як проблему, що вже є першим кроком до її вирішення. Питання в тому, наскільки люди в таких випадках готові впустити Бога в цю темряву, наскільки віра важлива в їхньому житті. Як показує досвід, доволі рідко агресори готові визнати свою проблему на сповіді та щиро працювати над нею. Переважно вони перекладають вину на когось іншого (заслужила, спровокувала та ін.). А вже про молитву про духа покори та лагідности й говорити годі.
Що стосується сторони, що страждає, то тут сповідь стає тим першим безпечним місцем, у якому жертви вперше відважуються озвучити цю проблему (хоч вона й не стосується їхніх гріхів), адже певні, що священик, зв'язаний таємницею сповіді, нікому про неї не розкаже, а також надіються на якусь пораду чи підтримку. Це має величезний терапевтичний ефект, адже дає можливість виговоритися в безпечних умовах. Що ж до духовного аспекту, то жертва повинна молитися про духа мудрості та мужності, щоб Бог дав сили діяти і вказав, що можна та треба зробити. У такий спосіб людина дозріває до рішення діяти, а не займати пасивну позицію. Особливо це важливо з огляду на дітей. Жінка повинна усвідомити, що її бездіяльність може призвести до трагічних наслідків як для неї, так і для них. Ідеться не лише про так звані побутові вбивства, якими все може закінчитися. Мова може йти про психологічне й духовне скалічення дитини, яка стає свідком насилля в сім'ї.
Важливим профілактичним засобом від конфліктів у сім'ї назагал (а не лише у випадках фізичного насилля) є спільна молитва всіх членів родини: підняти руку на того, з ким ти щойно молився, є набагато важче, адже спільна молитва являє нам наших співмолільників як Божий образ, як людей, тоді як для того, щоб зважитися на агресію, потрібно у певний спосіб дегуманізувати людину, перетворити її на об'єкт. Тому спільна молитва має велику профілактичну дію, однак до неї слід звертатися вже на стадії знайомства, коли тільки планується спільне сімейне життя. А також продовжувати постійно практикувати в сім'ї після укладення шлюбу, а не щойно тоді, коли проблема вже така задавнена, як в описаній ситуації. Зрештою, це діє лише у випадку психічно здорових людей. У випадку психічних розладів слід одразу звертатися по фахову допомогу. Те саме стосується проблеми домашнього насилля взагалі: Церква може виконувати тут лише допоміжну функцію і не може замінити собою психдиспансер, поліцію чи соціальні служби.
Зі свого боку Українська Греко-Католицька Церква намагається запобігти сімейним негараздам через обов'язкові курси передшлюбних наук, завданням яких є духовна, інтелектуальна й моральна підготовка наречених до подружнього життя. Під час цієї нагоди молоді люди також мають можливість краще пізнати одне одного. Що ж стосується конкретно психічних розладів, то це може бути перешкодою до надання церковного шлюбу та причиною для визнання його недійсним.
Не менш важлива з боку Церкви й духовна опіка після надання шлюбу. В контексті домашнього насилля йдеться про працю як і з жертвою, так і з агресивною стороною. Щодо останнього можна запропонувати сповідь як шлях до зцілення душі, адже визнаючи насилля на сповіді, людина озвучуватиме й визнаватиме його як проблему, що вже є першим кроком до її вирішення. Питання в тому, наскільки люди в таких випадках готові впустити Бога в цю темряву, наскільки віра важлива в їхньому житті. Як показує досвід, доволі рідко агресори готові визнати свою проблему на сповіді та щиро працювати над нею. Переважно вони перекладають вину на когось іншого (заслужила, спровокувала та ін.). А вже про молитву про духа покори та лагідности й говорити годі.
Що стосується сторони, що страждає, то тут сповідь стає тим першим безпечним місцем, у якому жертви вперше відважуються озвучити цю проблему (хоч вона й не стосується їхніх гріхів), адже певні, що священик, зв'язаний таємницею сповіді, нікому про неї не розкаже, а також надіються на якусь пораду чи підтримку. Це має величезний терапевтичний ефект, адже дає можливість виговоритися в безпечних умовах. Що ж до духовного аспекту, то жертва повинна молитися про духа мудрості та мужності, щоб Бог дав сили діяти і вказав, що можна та треба зробити. У такий спосіб людина дозріває до рішення діяти, а не займати пасивну позицію. Особливо це важливо з огляду на дітей. Жінка повинна усвідомити, що її бездіяльність може призвести до трагічних наслідків як для неї, так і для них. Ідеться не лише про так звані побутові вбивства, якими все може закінчитися. Мова може йти про психологічне й духовне скалічення дитини, яка стає свідком насилля в сім'ї.
Важливим профілактичним засобом від конфліктів у сім'ї назагал (а не лише у випадках фізичного насилля) є спільна молитва всіх членів родини: підняти руку на того, з ким ти щойно молився, є набагато важче, адже спільна молитва являє нам наших співмолільників як Божий образ, як людей, тоді як для того, щоб зважитися на агресію, потрібно у певний спосіб дегуманізувати людину, перетворити її на об'єкт. Тому спільна молитва має велику профілактичну дію, однак до неї слід звертатися вже на стадії знайомства, коли тільки планується спільне сімейне життя. А також продовжувати постійно практикувати в сім'ї після укладення шлюбу, а не щойно тоді, коли проблема вже така задавнена, як в описаній ситуації. Зрештою, це діє лише у випадку психічно здорових людей. У випадку психічних розладів слід одразу звертатися по фахову допомогу. Те саме стосується проблеми домашнього насилля взагалі: Церква може виконувати тут лише допоміжну функцію і не може замінити собою психдиспансер, поліцію чи соціальні служби.
