КРИК СОНЦЯ
Три історії про людей, які борються за Маріуполь
КРИК СОНЦЯ
Три історії про людей, які борються за Маріуполь
#Підпалюй!
Великий мультимедійний спецпроект про чейндж-мейкерів, активістів та активісток, які своїми ініціативами змінюють міста, протестують проти провінційності через культуру та інноваційні підходи і надихають інших. Ми розповідаємо 30 унікальних історій через серію op-doc (документальні репортажі з художніми елементами) і мультимедійних репортажів.


Підписуйтесь на новини про проект у нашому
Facebook, Instagram, Twitter і Telegram.
Спецпроект виконується в межах проекту «Зміцнення суспільної довіри» (UCBI), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).
Оприлюднено: 14.12.2018
Текст: Катерина Сергацкова
Фото: Андрій Бойко
Мультимедіа: Богдан Кінащук, Микола Дондюк
Верстка: Наталя Самсонова


Увага!
Вибір героїв і стиль оповіді може не збігатися
з вашими очікуваннями.

Це місто можна вгадати з перших нот. У ньому ніколи не буває тихо. Його саундтрек – це ніби в небо злітає десяток вертольотів. Так звучать заводи, які десятки років тому повростали в тіло міста.
Це місто можна вгадати з перших нот. У ньому ніколи не буває тихо. Його саундтрек – це ніби в небо злітає десяток вертольотів. Так звучать заводи, які десятки років тому повростали в тіло міста.
Маріуполь проступає крізь туман. У цього туману є свій запах, і будь-хто, хто хоч раз тут був, згадає його: суміш сірководню й металу. Туман, звісно, несправжній: це викиди із заводів «Азовсталь» і меткомбінату ім. Ілліча. Ти продираєшся крізь туман і думаєш тільки про те, як добре, що ти тут не живеш. А хтось – живе.

Дмитро Чичера – громадський активіст. До «руської весни» він працював головним інженером на одному з місцевих підприємств, а вечорами керував фотошколою. У травні 2014-го Маріуполь захопили люди, які хотіли зробити з міста частину«Донецької народної республіки». Дмитру довелося тоді рятувати поранених. З того часу життя Чичери, як і багатьох місцевих, кардинально змінилося. Він почав цінувати своє місто й боротися за нього.
Дмитро Чичера, 43 роки

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube
Этот город можно угадать с первых нот. В нем никогда не бывает тихо. Его саундтрек – как будто в небо взлетает десяток вертолетов. Так звучат заводы, десятки лет назад проросшие в тело города.


Мариуполь проступает сквозь туман. У этого тумана есть свой запах, и любой, кто хоть раз здесь был, узнает его: смесь сероводорода и металла. Туман, конечно, ненастоящий: это выбросы с заводов «Азовсталь» и меткомбината им. Ильича. Ты продираешься сквозь туман и думаешь только о том, как здорово, что ты здесь не живешь. А кто-то – живет.

Дмитрий Чичера – общественный активист. До «русской весны» он работал главным инженером на одном из здешних предприятий, а по вечерам руководил фотошколой. В мае 2014-го Мариуполь захватили люди, желавшие сделать из города часть «Донецкой народной республики». Дмитрию довелось тогда спасать раненых. С тех пор жизнь Чичеры, как и многих местных, кардинально изменилась. Он начал ценить свой город и сражаться за него.
Дмитро Чичера, 43 роки

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube
Маріуполь проступає крізь туман. У цього туману є свій запах, і будь-хто, хто хоч раз тут був, згадає його: суміш сірководню й металу. Туман, звісно, несправжній: це викиди із заводів «Азовсталь» і меткомбінату ім. Ілліча. Ти продираєшся крізь туман і думаєш тільки про те, як добре, що ти тут не живеш. А хтось – живе.

Дмитро Чичера – громадський активіст. До «руської весни» він працював головним інженером на одному з місцевих підприємств, а вечорами керував фотошколою. У травні 2014-го Маріуполь захопили люди, які хотіли зробити з міста частину«Донецької народної республіки». Дмитру довелося тоді рятувати поранених. З того часу життя Чичери, як і багатьох місцевих, кардинально змінилося. Він почав цінувати своє місто й боротися за нього.
Це місце називається Шлакогора. Здалеку можна переплутати із цілком кримським пейзажем, але насправді гора повністю складається зі шкідливого для навколишнього середовища шлаку, який утворюється внаслідок вироблення коксу. Місцеві розповідають, що іноді його відвантажують у села, щоби прокласти дорогу замість асфальту.
Це місце називається Шлакогора. Здалеку можна переплутати із цілком кримським пейзажем, але насправді гора повністю складається зі шкідливого для навколишнього середовища шлаку, який утворюється внаслідок вироблення коксу. Місцеві розповідають, що іноді його відвантажують у села, щоби прокласти дорогу замість асфальту.
Інженер
Якщо дивитися на Маріуполь з Пост-моста (так називається міст через річку Кальміус, що з'єднує правобережну й лівобережну частини), то можна побачити, як у міський простір вгризається залізний восьминіг. Це одне з двох найважливіших підприємств Приазов'я – завод «Азовсталь».
Інженер

Якщо дивитися на Маріуполь з Пост-моста (так називається міст через річку Кальміус, що з'єднує правобережну й лівобережну частини), то можна побачити, як у міський простір вгризається залізний восьминіг. Це одне з двох найважливіших підприємств Приазов'я – завод «Азовсталь».

Маріуполь стоїть на березі Азовського моря, але влітку мало хто ризикує тут купатися через екологічну ситуацію. А на деяких пляжах можна зустріти табличку «Заміновано».

Біля прохідної запах сірководню з металом посилюється. Іронія: викиди, які керівництво підприємства намагається приховувати, найбільше помітні саме зі сторони фасаду.

Усередині заводу – магія.

Те, з якою ритмічністю розпечений сляб біжить на розкочування по конвеєрній лінії і супроводжуючий цей процес звук – наче все навколо валиться і тут же збирається знову – здатне загіпнотизувати будь-кого, хто потрапив у серце заводу вперше.

«Один із головних тутешніх міфів – це те, що Маріуполь в принципі не існує без двох підприємств: комбінатів Ілліча і «Азовсталь», – розповідає колишній інженер Чичера. – Але Маріуполю 240 років, а найстарішому заводу – не більше ніж 130 років. Значить, це не місто з'явилося завдяки заводам, а навпаки, заводи побудували, бо місто вже існувало».

Чичера багато пережив.

Тоді, у 2014-му, Дмитро покинув інженерну посаду і став волонтером: їздив на передову, у Широкине, привозив військовим одяг, обладнання, їжу, відкрив волонтерський центр і більшість часу проводив координуючи інших волонтерів та меценатів.

Він подорослішав разом із містом. У 2016-му запустив Маріупольську асоціацію підприємців, яка розвиває бізнес-потенціал міста і проводить зустрічі бізнесменів.
Чичера багато пережив.

Тоді, у 2014-му, Дмитро покинув інженерну посаду і став волонтером: їздив на передову, у Широкине, привозив військовим одяг, обладнання, їжу, відкрив волонтерський центр і більшість часу проводив координуючи інших волонтерів та меценатів.

Він подорослішав разом із містом. У 2016-му запустив Маріупольську асоціацію підприємців, яка розвиває бізнес-потенціал міста і проводить зустрічі бізнесменів.
Навколо повно людей, які критикують, повно тих, хто спостерігає з дивана, й одиниці тих: хто щось реально робить
Дмитро Чичера
Халабуда
«Ми вирішили замутити щось за принципом антикафе, – згадує Дмитро. – Зняли приміщення на 40 квадратів – під час першої зустрічі навіть встати не було де. Ми почали робити speaking club, тренінги проводити психологічні. Люди втомилися від війни, а розваг з інтелектуальним нальотом було мало або не було взагалі».
Халабуда

«Ми вирішили замутити щось за принципом антикафе, – згадує Дмитро. – Зняли приміщення на 40 квадратів – під час першої зустрічі навіть встати не було де. Ми почали робити speaking club, тренінги проводити психологічні. Люди втомилися від війни, а розваг з інтелектуальним нальотом було мало або не було взагалі».
Незабаром «Халабуда» переїхала в колишній спортзал на 350 квадратних метрів в одному з непопулярних торгових центрів.

Тепер це великий простір, який вміщує айтішників, громадських активістів, проектних менеджерів, дизайнерів, підприємців – усіх, хто живе наперекір формулі «робота-магазин-дім». «Халабуда» організовує форуми, конференції, лекції та працює як коворкінг і платформа для співпраці. Тут же іноді проходять і збори тих, хто бореться проти забруднення навколишнього середовища. Серед них Чичера – один із найактивніших.

Він із тих, по кому складно відразу сказати, який він.

Розповідає про свій активізм так, ніби це буденність, ніби йому однаково важливо, що відбувається навколо, й однаково все одно. Свою роботу він виконує технічно, спокійно, раціонально. Як програма, завдання якої – захистити систему від збоїв. Як завод.

Сляб змушений бігти по конвеєрній лінії, інакше він не буде розкатаний у лист.
Натисни, аби
перейти у групу
Незабаром «Халабуда» переїхала в колишній спортзал на 350 квадратних метрів в одному з непопулярних торгових центрів.

Тепер це великий простір, який вміщує айтішників, громадських активістів, проектних менеджерів, дизайнерів, підприємців – усіх, хто живе наперекір формулі «робота-магазин-дім». «Халабуда» організовує форуми, конференції, лекції та працює як коворкінг і платформа для співпраці. Тут же іноді проходять і збори тих, хто бореться проти забруднення навколишнього середовища. Серед них Чичера – один із найактивніших.

Він із тих, по кому складно відразу сказати, який він.

Розповідає про свій активізм так, ніби це буденність, ніби йому однаково важливо, що відбувається навколо, й однаково все одно. Свою роботу він виконує технічно, спокійно, раціонально. Як програма, завдання якої – захистити систему від збоїв. Як завод.

Сляб змушений бігти по конвеєрній лінії, інакше він не буде розкатаний у лист.
Натисни, аби
перейти у групу
Незабаром «Халабуда» переїхала в колишній спортзал на 350 квадратних метрів в одному з непопулярних торгових центрів.

Тепер це великий простір, який вміщує айтішників, громадських активістів, проектних менеджерів, дизайнерів, підприємців – усіх, хто живе наперекір формулі «робота-магазин-дім». «Халабуда» організовує форуми, конференції, лекції та працює як коворкінг і платформа для співпраці. Тут же іноді проходять і збори тих, хто бореться проти забруднення навколишнього середовища. Серед них Чичера – один із найактивніших.

Він із тих, по кому складно відразу сказати, який він.

Розповідає про свій активізм так, ніби це буденність, ніби йому однаково важливо, що відбувається навколо, й однаково все одно. Свою роботу він виконує технічно, спокійно, раціонально. Як програма, завдання якої – захистити систему від збоїв. Як завод.

Сляб змушений бігти по конвеєрній лінії, інакше він не буде розкатаний у лист.

Дмитро Чичера вчиться грати на ударних. Барабани зазвичай стоять в офісі «Халабуди».

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube


«Навколо повно людей, які критикують, повно тих, хто спостерігає з дивана, й одиниці тих: хто щось реально робить, – спокійно каже Дмитро. – Так ось, зміни починаються тільки тоді, коли хтось щось постійно робить».

Бути активістом у Маріуполі – складно.

Тебе можуть легко прийняти за гравця у ворота чиїхось політичних або бізнес-інтересів або, ще гірше, за проплаченого балабола. Чесного активіста відрізняє від інших досить тонка грань: ніхто не може сказати впевнено, на кого той працює. Нема кінцевого бенефіціара.

Особливо складно бути активістом у Маріуполі, коли ти займаєшся проблемами екології й безпосередньо вимагаєш закрити заводи – знищити залізного восьминога, що отруює місто. Дмитро Чичера не самотній.

Дмитро Чичера вчиться грати на ударних. Барабани зазвичай стоять в офісі «Халабуди».

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube

«Навколо повно людей, які критикують, повно тих, хто спостерігає з дивана, й одиниці тих: хто щось реально робить, – спокійно каже Дмитро. – Так ось, зміни починаються тільки тоді, коли хтось щось постійно робить».

Бути активістом у Маріуполі – складно.

Тебе можуть легко прийняти за гравця у ворота чиїхось політичних або бізнес-інтересів або, ще гірше, за проплаченого балабола. Чесного активіста відрізняє від інших досить тонка грань: ніхто не може сказати впевнено, на кого той працює. Нема кінцевого бенефіціара.

Особливо складно бути активістом у Маріуполі, коли ти займаєшся проблемами екології й безпосередньо вимагаєш закрити заводи – знищити залізного восьминога, що отруює місто. Дмитро Чичера не самотній.
Під масками ховаються учасники гурту SunScream (Крик сонця) – один школяр і двоє студентів-першокурсників. Захисні костюми їм позичив співробітник заводу «Азовсталь», який побажав зберегти анонімність.
Під масками ховаються учасники гурту SunScream (Крик сонця) – один школяр і двоє студентів-першокурсників. Захисні костюми їм позичив співробітник заводу «Азовсталь», який побажав зберегти анонімність.
Вчитель музики
Учитель музики Олексій Леонтьєв вийшов до будинку маріупольської мерії 24 жовтня цього року. Щоби нагадати міській владі про те, що вони так і не відреагували на великий вересневий екологічний протест. Разом із ним була група підлітків – музикантів з гурту SunScream. Музиканти стали візуальним центром мітингу: одяглися в білі захисні заводські комбінезони та протигази, цілу годину барабанили по бочках.
Вчитель музики

Учитель музики Олексій Леонтьєв вийшов до будинку маріупольської мерії 24 жовтня цього року. Щоби нагадати міській владі про те, що вони так і не відреагували на великий вересневий екологічний протест. Разом із ним була група підлітків – музикантів з гурту SunScream. Музиканти стали візуальним центром мітингу: одяглися в білі захисні заводські комбінезони та протигази, цілу годину барабанили по бочках.
Олексія практично відразу затримали поліцейські.

Змусили підписати протокол про адміністративне порушення з дивним формулюванням: «За проведення несанкціонованого мітингу».
Олексія практично відразу затримали поліцейські.

Змусили підписати протокол про адміністративне порушення з дивним формулюванням: «За проведення несанкціонованого мітингу».

Олексій Леонтьєв, 42 года

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube


«Це ж Рашка так робить – за несанкціоновані мітинги, а в нас санкціонувати нічого не потрібно, та й який же це мітинг?!» – обурюється вчитель музики.

Леонтьєв із сім'єю живе в Східному (Восточном) – селищі на околиці Маріуполя, яке стало відомим під час обстрілу з боку проросійських бойовиків у 2015 році. На деяких багатоповерхівках досі можна побачити сліди обстрілу. На виїзді зі Східного стоїть блокпост: кілька рядів пофарбованих у червоний «їжаків» і табличка: «Заборонена зона». Проїжджати через цей блокпост можна тільки військовим і людям зі спеціальним дозволом.

«Далі, – пояснює Олексій, – війна».

«Масові екологічні протести почалися в Маріуполі у 2012 році, – продовжує він. – Тоді вийшло дуже багато людей, приблизно 10 тисяч. Але потім війна відсунула екологію на друге місце. Ми відчули на собі й обстріли, і все інше, але ви можете пересвідчитись своїм носом: дихати стає все гірше, – зітхає і продовжує: – Причини для протестів є. Люди бачать, що за цей час хтось розбагатів, а хтось – більшість – зубожіли. Бідність породжує нові протести».
Олексій Леонтьєв став одним з активістів руху «За екологічно чистий Маріуполь», який утворився в травні цього року.

Він стверджує, що жителі почали масово приєднуватися до ініціативи. З більшістю з них він познайомився на вересневій акції. «Влада не відреагувала, – гарячкує він. – Телебачення теж. Неначе нічого не було. Деякі говорили, що ми проплачені. Хтось сказав, що ми сепаратисти!»

У Маріуполі можна запросто бути звинуваченим у чому завгодно: тут, поруч із лінією розмежування, люди звикли до того, що нікому не можна довіряти.
Натисни, аби
перейти у групу
Колись я пожартував при місцевому чиновнику, придумав слоган: «Відкрий ФОП – закрий завод». Він жарту не зрозумів
Дмитро Чичера
Газова камера
Дмитро Чичера описує Маріуполь жорстко, двома словами: «Газова камера».

«У центрі міста роблять ремонт, усе дуже красиво зовні, але, як на мене, не принципово, де нашим дітям буде погано дихати – у камері з ремонтом і пластиковими вікнами чи в камері зі старим асфальтом», – говорить він.
Газова камера

Дмитро Чичера описує Маріуполь жорстко, двома словами: «Газова камера».

«У центрі міста роблять ремонт, усе дуже красиво зовні, але, як на мене, не принципово, де нашим дітям буде погано дихати – у камері з ремонтом і пластиковими вікнами чи в камері зі старим асфальтом», – говорить він.

На металургійних заводах Маріуполя працює приблизно 6% всього населення, ще частина людей – на компаніях, що їх обслуговують. Мер міста – колишній інженер «Азовсталі» й топ-менеджер меткомбінату Ілліча. Власник обох заводів – олігарх Ринат Ахметов. Усе місто, по суті, перебуває в його руках.

За останні пару років – відтоді як запрацювала реформа по децентралізації влади – Маріуполь досить сильно змінився зовні: бюджетні кошти пішли на кардинальний ремонт центральних вулиць і майданів. Деякі об'єкти зроблені набагато якісніше, ніж, наприклад, у більшості центральних локацій Києва, Харкова та Львова.

Але іноді цих змін просто не видно через той самий заводський «туман». Ідея Чичери, Леонтьєва, інших активістів у тому, щоби прибрати заводи з міста. Зовсім.

Їхній аргумент – повітря. Контраргумент місцевої влади – робочі місця.

Сьогодні на двох основних підприємствах працює приблизно 6% населення міста, і Чичера вважає, що це не такий уже й високий відсоток, щоби триматися за заводи як за єдиний спосіб заробітку.

«Колись я пожартував при місцевому чиновнику, придумав слоган: «Відкрий ФОП – закрий завод». Він жарту не зрозумів, – сміється Чичера. – Насправді, сьогодні на заводі працює приблизно 25 тисяч людей, і кількість працівників постійно скорочується, тому треба вже зараз починати думати, куди їх влаштовувати, як їх перенавчати, щоби вони ставали або підприємцями, або освоювали нові спеціальності».

Усе тим же спокійним голосом Чичера продовжує: «Говорити про Приазов'я як про столицю IT, можливо, рано, але якщо сюди повноцінно інвестувати, то можливості для цього є, – робить паузу і видає: – Маріуполь може пройти ребрендинг».

На металургійних заводах Маріуполя працює приблизно 6% всього населення, ще частина людей – на компаніях, що їх обслуговують. Мер міста – колишній інженер «Азовсталі» й топ-менеджер меткомбінату Ілліча. Власник обох заводів – олігарх Ринат Ахметов. Усе місто, по суті, перебуває в його руках.

За останні пару років – відтоді як запрацювала реформа по децентралізації влади – Маріуполь досить сильно змінився зовні: бюджетні кошти пішли на кардинальний ремонт центральних вулиць і майданів. Деякі об'єкти зроблені набагато якісніше, ніж, наприклад, у більшості центральних локацій Києва, Харкова та Львова.

Але іноді цих змін просто не видно через той самий заводський «туман». Ідея Чичери, Леонтьєва, інших активістів у тому, щоби прибрати заводи з міста. Зовсім.

Їхній аргумент – повітря. Контраргумент місцевої влади – робочі місця.

Сьогодні на двох основних підприємствах працює приблизно 6% населення міста, і Чичера вважає, що це не такий уже й високий відсоток, щоби триматися за заводи як за єдиний спосіб заробітку.

«Колись я пожартував при місцевому чиновнику, придумав слоган: «Відкрий ФОП – закрий завод». Він жарту не зрозумів, – сміється Чичера. – Насправді, сьогодні на заводі працює приблизно 25 тисяч людей, і кількість працівників постійно скорочується, тому треба вже зараз починати думати, куди їх влаштовувати, як їх перенавчати, щоби вони ставали або підприємцями, або освоювали нові спеціальності».

Усе тим же спокійним голосом Чичера продовжує: «Говорити про Приазов'я як про столицю IT, можливо, рано, але якщо сюди повноцінно інвестувати, то можливості для цього є, – робить паузу і видає: – Маріуполь може пройти ребрендинг».
Привернути увагу України та світу» – складно. Річ у тому, що Маріуполь сьогодні далеченько як від світу, так і від України
Дмитро Чичера
Але спочатку, вважає Чичера, потрібно привернути увагу «України і світу» до екологічної проблеми. Компанія «Метінвест», за його словами, найбільше боїться репутаційних втрат на європейському ринку. Щоби їхню продукцію продовжували купувати, вони повинні діяти за європейськими стандартами, а поки що вони їх порушують.

«Привернути увагу України та світу» – складно. Річ у тому, що Маріуполь сьогодні далеченько як від світу, так і від України.
Але спочатку, вважає Чичера, потрібно привернути увагу «України і світу» до екологічної проблеми. Компанія «Метінвест», за його словами, найбільше боїться репутаційних втрат на європейському ринку. Щоби їхню продукцію продовжували купувати, вони повинні діяти за європейськими стандартами, а поки що вони їх порушують.

«Привернути увагу України та світу» – складно. Річ у тому, що Маріуполь сьогодні далеченько як від світу, так і від України.

Жителі міста безпосередньо під прохідною заводу «Азовсталь» ловлять у Кальміусі пеленгас, який запливає сюди з моря. Улов продають на ринках.
«Хто ви? Шо? Куда? Откуда?» – вигукує набір питань військовий на блокпості на в'їзді в Маріуполь. За блокпостом дорога відгалужується направо – туди, куди цивільним особам не можна, – в аеропорт. Колись із маріупольського аеропорту вилітали літаки на Київ і близькосхідні курорти, а влітку 2014-го, з початком війни, його зайняли військові з добровольчих батальйонів. Витончена мозаїка в холі терміналу була завішана онучами, рушниками, простирадлами. Тепер тут розташовується база СБУ.

Маріупольці вже почали забувати, як це – мати під боком свій аеропорт. Сьогодні місто від решти світу відокремлює вічність: 18 годин поїздом до Києва, понад 30 – до Львова. Раніше можна було сісти на нічний поїзд «Донецкий уголек» і доїхати до Донецька. Сьогодні ж Маріуполь – такий собі острів, оточений небезпекою – окупованими Росією територіями.

Жителі міста безпосередньо під прохідною заводу «Азовсталь» ловлять у Кальміусі пеленгас, який запливає сюди з моря. Улов продають на ринках.

«Хто ви? Шо? Куда? Откуда?» – вигукує набір питань військовий на блокпості на в'їзді в Маріуполь. За блокпостом дорога відгалужується направо – туди, куди цивільним особам не можна, – в аеропорт. Колись із маріупольського аеропорту вилітали літаки на Київ і близькосхідні курорти, а влітку 2014-го, з початком війни, його зайняли військові з добровольчих батальйонів. Витончена мозаїка в холі терміналу була завішана онучами, рушниками, простирадлами. Тепер тут розташовується база СБУ.

Маріупольці вже почали забувати, як це – мати під боком свій аеропорт. Сьогодні місто від решти світу відокремлює вічність: 18 годин поїздом до Києва, понад 30 – до Львова. Раніше можна було сісти на нічний поїзд «Донецкий уголек» і доїхати до Донецька. Сьогодні ж Маріуполь – такий собі острів, оточений небезпекою – окупованими Росією територіями.
Кажуть, що Маріуполь –
це край Європи. А як на мене,
з Маріуполя починається Європа і Україна
Діана Берг
Кажуть, що Маріуполь – це край Європи. А як на мене, з Маріуполя починається Європа і Україна
Не місцева
Якщо приїхати до Маріуполя й абстрагуватися від контексту, можна подумати: велике живе місто, можна жити. Але не покидає відчуття, що в цій картині щось не так. Міномети.
Не місцева

Якщо приїхати до Маріуполя й абстрагуватися від контексту, можна подумати: велике живе місто, можна жити. Але не покидає відчуття, що в цій картині щось не так. Міномети.
Щодня чутно, як зі східної сторони «прилітає». Місцеві не звертають на це уваги, вони звикли. Місцеві чують ці звуки щодня вже чотири роки. Звуки «прильотів» тут настільки ж буденні, наскільки вплетені в шум міста звуки заводів.

Місцеві кажуть: живемо, як на острові в океані, де в будь-який момент може статися цунамі, і його знесе під воду.

Діана Берг – не місцева. Вимушена переселенка з Донецька.

Вона змушена була тікати з рідного Донецька навесні 2014 року після останньої проукраїнської публічної акції, яка відбулась 28 квітня в центрі донбаської столиці. Берг була однією з організаторок мітингів з українськими прапорами в місті, яке вже було під зав'язку набите агресивними людьми з російськими прапорами. Виїхати її підштовхнула реальна загроза розправи. Так вона опинилася в Маріуполі – місті, яке, як вона каже, терпіти не могла. Завжди намагалася його об'їжджати.
Діана Берг, 38 лет

Хочете побачити більше? Дивіться наш документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube



В Маріуполі реальні новини – наприклад, про ескалацію конфлікту на окупованих територіях Донбасу – часто перемішані з чутками. Місцеві жителі дуже чутливі до теми російської агресії: російські війська розташовуються на сході від міста, а також на півдні, уздовж морського кордону.
А потім раптово полюбила.

«Сіла в машину і, знаєте, як у Стуса – «на Схід на Схід, на Схід...», – згадує вона. – І приїхали. А далі – Раша вже. Ну, війська стоять. Приїхала якраз, коли тут було дуже жорстко. Маріуполь уже два місяці був під ДНР, влітку їх відтіснили, але, тим не менш, було дуже небезпечно, звідси всі тікали, тікала міліція. СБУ все виїхало, а ми такі приїхали, ну, типу: «Привіт, шо-то треба робити».

«Шо-то» досить швидко вималювалося.

У Маріуполі ніколи не було неофіційної культури. Як каже Діана: «Були сліпі плями: три ДК, театр і три музеї». Ні галерей, ні відкритих майстерень, ні громадських просторів чи місць для дискусій – чисте поле».

Продовжує: «У 14-му це не було пріоритетом, звичайно. Був пріоритет – вижити, вистояти, не допустити агресії. Але ми розуміли, що без розвитку в культурному плані теж довго не вийде, не можна жити тільки війною. Й ось одного разу наші друзі з львівського театру Леся Курбаса сказали: «А ми хочемо приїхати! Без грошей, просто так. Хочемо в Маріку показати дві вистави». Уявіть: сюди не їздив ні президент, ні міністр якийсь, ніхто, тому що дуже небезпечно було, а театр Леся Курбаса зі Львова взяв і приїхав! А потім приїхала Мар'яна Садовська, потім приїхав Жадан, Андрухович... Усі почали сюди приїжджати! Артисти, художники якось тонко відчувають, коли десь потрібна підтримка. І все – так вийшло – відбувалося через мене».

В Маріуполі реальні новини – наприклад, про ескалацію конфлікту на окупованих територіях Донбасу – часто перемішані з чутками. Місцеві жителі дуже чутливі до теми російської агресії: російські війська розташовуються на сході від міста, а також на півдні, уздовж морського кордону.

А потім раптово полюбила.

«Сіла в машину і, знаєте, як у Стуса – «на Схід на Схід, на Схід...», – згадує вона. – І приїхали. А далі – Раша вже. Ну, війська стоять. Приїхала якраз, коли тут було дуже жорстко. Маріуполь уже два місяці був під ДНР, влітку їх відтіснили, але, тим не менш, було дуже небезпечно, звідси всі тікали, тікала міліція. СБУ все виїхало, а ми такі приїхали, ну, типу: «Привіт, шо-то треба робити».

«Шо-то» досить швидко вималювалося.

У Маріуполі ніколи не було неофіційної культури. Як каже Діана: «Були сліпі плями: три ДК, театр і три музеї». Ні галерей, ні відкритих майстерень, ні громадських просторів чи місць для дискусій – чисте поле».

Продовжує: «У 14-му це не було пріоритетом, звичайно. Був пріоритет – вижити, вистояти, не допустити агресії. Але ми розуміли, що без розвитку в культурному плані теж довго не вийде, не можна жити тільки війною. Й ось одного разу наші друзі з львівського театру Леся Курбаса сказали: «А ми хочемо приїхати! Без грошей, просто так. Хочемо в Маріку показати дві вистави». Уявіть: сюди не їздив ні президент, ні міністр якийсь, ніхто, тому що дуже небезпечно було, а театр Леся Курбаса зі Львова взяв і приїхав! А потім приїхала Мар'яна Садовська, потім приїхав Жадан, Андрухович... Усі почали сюди приїжджати! Артисти, художники якось тонко відчувають, коли десь потрібна підтримка. І все – так вийшло – відбувалося через мене».
Діана курить, примруживши очі, ніби цілячись кудись далеко вперед.

Наше спілкування з нею почалося біля будівлі, відомої як «Платформа ТЮ» – дітище Діани Берг. Це, здається, єдина будівля в Маріуполі, чий фасад пофарбований у чорний. Чорний будинок в українській провінції сам собою стає формою протесту. Будинки не повинні бути чорними. Темними – можуть, а чорними – у жодному разі. Чорний тут – колір ритуальних послуг, і ніяк інакше. Але «ТЮ» – це простір для сучасного мистецтва й дискусій, яке зробила Берг, щоби переконати Маріуполь, що він може бути іншим.

Діана називає це так: «Несеться».
Діана курить, примруживши очі, ніби цілячись кудись далеко вперед.

Наше спілкування з нею почалося біля будівлі, відомої як «Платформа ТЮ» – дітище Діани Берг. Це, здається, єдина будівля в Маріуполі, чий фасад пофарбований у чорний. Чорний будинок в українській провінції сам собою стає формою протесту. Будинки не повинні бути чорними. Темними – можуть, а чорними – у жодному разі. Чорний тут – колір ритуальних послуг, і ніяк інакше. Але «ТЮ» – це простір для сучасного мистецтва й дискусій, яке зробила Берг, щоби переконати Маріуполь, що він може бути іншим.

Діана називає це так: «Несеться».
Два роки «Платформа ТЮ» жила ніби віртуально. Свого приміщення не було, було просто бажання щось робити. Точніше, не бажання навіть, а внутрішня необхідність. Неслось-неслось два роки, й у 2016-му з'явилася своя локація, цей самий будинок, який відразу ж пофарбували в чорний, щоби позначити, де конкретно концентрується свобода.

Тут може виступити Сергій Жадан із «Собаками», може зіграти сет діджей Сутенер, може приїхати Space Spice Boy, може розгорнутися цілий «Гогольфест». Взагалі, може статися все, що завгодно, що не буде схоже на те, що коли-небудь бачив Маріуполь.

Така місія в «ТЮ» – показувати те, що більше ніхто не покаже.

«Нас по-різному називають: починаючи від того, що це гей-клуб якийсь, що тут збираються збоченці, що це наркоманський притон... – каже Діана й характерно так посміхається, ніби картає дітей, які намалювали на паркані непристойне слово. – Але насправді ті, хто до нас приходять, говорять, що тільки тут вони можуть відчувати себе вільно. Є хлопці, молодь місцева, які сидять тільки в нас. Вони не можуть піти кудись, в інших місцях у місті вони себе почувають незатишно, тому що виглядають якось не так. У когось дреди, у когось... Пацан, наприклад, фарбує очі тінями. А в «ТЮ» приймають усіх, усіх поважають, незалежно від якихось ознак, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, походження – незалежно ні від чого».
Натисни, аби
перейти у групу
Берг постійно поспішає.

Після того, як з Україною трапилася «руська весна», що зробила з неї вимушену переселенку й активістку, у неї завівся мотор, якого раніше не було. «Часто хочеться все кинути нафіг, кудись поїхати, у Китай, волонтеркою в який-небудь заповідник панд, – сміється вона. – Але, мені здається, у мене є якісь резерви з минулого життя в Донецьку, і тепер я їх усіх використовую. І ось у нас постійно щось несеться...»
Берг постійно поспішає.

Після того, як з Україною трапилася «руська весна», що зробила з неї вимушену переселенку й активістку, у неї завівся мотор, якого раніше не було. «Часто хочеться все кинути нафіг, кудись поїхати, у Китай, волонтеркою в який-небудь заповідник панд, – сміється вона. – Але, мені здається, у мене є якісь резерви з минулого життя в Донецьку, і тепер я їх усіх використовую. І ось у нас постійно щось несеться...»
Хочу, щоби люди відчували себе вільно й комфортно,
і не боялися бути собою»
Діана Берг
Між розумними і сильними
19 серпня цього року на «ТЮ» було скоєно напад. Це трапилося під час концерту підліткової анархістської групи, яка виступала вперше. Три десятки людей у балаклавах увірвалися в приміщення, побили музикантів, розпорошили газ, поламали меблі.

Діани в той момент не було в Маріуполі.

Коли їй надіслали фотографії розбитих меблів, вона розридалася. Так буває: коли її місто окупували, не ридала, а тут – не стрималася. Наче в її особистий простір, у її будинок – у новий будинок, який тільки-тільки побудувався, – увірвався чужий і зіпсував усе найдорожче.
Між розумними і сильними

19 серпня цього року на «ТЮ» було скоєно напад. Це трапилося під час концерту підліткової анархістської групи, яка виступала вперше. Три десятки людей у балаклавах увірвалися в приміщення, побили музикантів, розпорошили газ, поламали меблі.

Діани в той момент не було в Маріуполі.

Коли їй надіслали фотографії розбитих меблів, вона розридалася. Так буває: коли її місто окупували, не ридала, а тут – не стрималася. Наче в її особистий простір, у її будинок – у новий будинок, який тільки-тільки побудувався, – увірвався чужий і зіпсував усе найдорожче.

У Маріуполі розташовується одна з баз полку «Азов», де живуть і тренуються військові. Паралельно з ними існує осередок націоналістичної організації «Національні дружини», до складу якої входять ветерани війни, що вийшли з азовського руху. Представників «дружин» неодноразово помічали у нападах на організації, що борються за рівність і права людини, по всій країні.

«Такого ніхто не очікував. До цього були спроби саботувати нас, але відкритої фізичної агресії не було, – поспішає висловитися Берг. – Нам обмальовували фасад якимись хейтерськими написами, нам розбивали вікна, розписували і дряпали машини, колеса різали. Але все це було анонімно, якось нишком, за спиною... Мені так гріла душу думка, що все-таки в Маріуполі, найближчій точці до лінії розмежування, радикали, праві організації більше відчувають, хто ворог і з ким потрібно боротися. Що ворог – он там, на сході, і вони його знають в обличчя. А виходить, – Діана Берг робить секундну паузу, – виходить – ворог, це ми?!»

«В результаті вони, – Діана закурює чергову сигарету, – борються з нами, називаючи всіх, хто відстоює права людини, ліваками. І, виходить, це штучне протистояння «праві проти лівих». Це дуже неправильний поділ, але, тим не менше, якщо ми візьмемо і уявимо, що дійсно є праві й ліві, і ліві – це ми, то виходить, що ми – розумні, а вони – сильні. Але я не хочу, щоби ми постійно боялися, не хочу, щоби хтось вважав себе головним тільки тому, що сильний. Не хочу…»
«...Хочу, – продовжує Діана, – щоби люди відчували себе вільно й комфортно, і не боялися бути собою».

Вечір. Діана так само нервово курить у розпал вечірки на честь старту тритижневої арт-резиденції для художників зі всієї України, на проведення якої «ТЮ» виграла фінансування Українського культурного фонду. Навколо «несеться»: на відкриття прийшли місцеві музиканти, дрібні чиновники, студенти.

На сцені тільки що виступив Сергій Кучеренко-Садковський – маріупольський бард. Він виконав свій хіт, який починається словами: «Маріуполь вам – не хуй собачий». І з цим, взагалі-то, навряд чи хтось сперечатиметься.
Увага, присутня нецензурна лексика.
Авторка ідеї проекту

Виконавчий продюсер відео-відділу

Режисер

Режисерка-постановниця

Продюсерка епізодів

Сценаристка

Оператор-постановник

Оператори

Режисер монтажу

Дизайн графіки

Анімація

Мультимедіа


Фото

Верстка

Тексти

Редактор текстів

Менеджер проекту
КАТЕРИНА СЕРГАЦКОВА

РОМАН СТЕПАНОВИЧ

РОМАН СТЕПАНОВИЧ

АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

БОГДАН КІНАЩУК

МИКОЛА ДОНДЮК, РОМАН СТЕПАНОВИЧ

МИКИТА ДАНЕЧКІН

ДМИТРО СИЛЬЧЕНКО

ТАНЯ ФРАНЦ

РОМАН СТЕПАНОВИЧ,
БОГДАН КІНАЩУК, МИКОЛА ДОНДЮК


АНДРІЙ БОЙКО

НАТАЛІЯ САМСОНОВА

КАТЕРИНА СЕРГАЦКОВА

ДМИТРО ФІОНИК

АНТОН СКИБА
Хочете побачити більше?
Дивіться повний документальний репортаж і підписуйтесь на канал YouTube
КАТЕРИНА СЕРГАЦКОВА

РОМАН СТЕПАНОВИЧ


РОМАН СТЕПАНОВИЧ


АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

АНАСТАСІЯ КАНАРЬОВА

БОГДАН КІНАЩУК

МИКОЛА ДОНДЮК,
РОМАН СТЕПАНОВИЧ

МИКИТА ДАНЕЧКІН

ДМИТРО СИЛЬЧЕНКО

ТАНЯ ФРАНЦ

РОМАН СТЕПАНОВИЧ,
БОГДАН КІНАЩУК,
МИКОЛА ДОНДЮК

АНДРІЙ БОЙКО

НАТАЛІЯ САМСОНОВА

КАТЕРИНА СЕРГАЦКОВА

ДМИТРО ФІОНИК

АНТОН СКИБА
Авторка ідеї проекту

Виконавчий продюсер
відео-відділу

Режисер

Режисерка-постановниця

Продюсерка епізодів

Сценаристка

Оператор-постановник

Оператори


Режисер монтажу

Дизайн графіки

Анімація

Мультимедіа



Фото

Верстка

Тексти

Редактор текстів

Менеджер проекту