У конфлікті брали участь Грузія та Південна Осетія [грузини називають цей регіон Самачабло]. Між ними завжди були складні відносини, і коли центральна радянська влада почала слабшати, вони тільки загострилися. З обох боків росли радикальні настрої, посилювалася взаємна ненависть.

У 1989 році у Південно-Осетинській автономній області відбулися мирні протестні акції між грузинами, що підтримували незалежність країни, та лояльними до Радянського Союзу осетинами. Обласна рада Південної Осетії оголосила, що регіон відокремиться від Грузії та утворить Радянську Демократичну Республіку. У відповідь Верховна Рада Грузії у березні 1990 року анулювала автономію. Згодом конфлікт посилився через розпад СРСР і після ослаблення державної влади в Грузії.

Вже у 1991 році стосунки між Грузією та Південною Осетію були на межі збройного зіткнення. У Цхінвалі [грузинською — Цхінвалі] в січні роззброїли місцевих міліціонерів, і за два дні в місто зайшли підрозділи грузинського МВС. Збройні протистояння тривали до липня 1992 року.

Російські військові брали участь у конфлікті, однак не лише в бойових діях. Зокрема, деякі військові поставляли чи продавали зброю в Абхазію і Грузію перед початком конфлікту. Зброю розповсюджували серед кількох воєнізованих формувань, створених грузинськими націоналістами. Вже на початку 1991 року схованки з AK та пістолетами Макарова вивезли на військову базу Вазіані та грузинські станції Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту (ДТСААФ). Так до початку громадянської війни було озброєно грузинські, осетинські та абхазькі ополчення. Фактично РФ продавала зброю всім сторонам, і доступ до неї збільшувався із посиленням конфлікту.

Зокрема, до політичної нестабільності, періодичних фінансових, економічних та соціальних криз, що відбулися протягом десятиліття. Під час бойових дій добровольці з різних республік Північного Кавказу та Південної Осетії втратили 2 тисячі осіб, поранень зазнали понад 2,5 тисячі.

Грузинська сторона втратила близько 169 військових, поранено 947. Росія втратила 46 людей. Серед мирного населення Грузії було вбито 224 мирні жителі і 15 зникли безвісти, 547 поранені.

Відносини між Грузією та самопроголошеною владою Південної Осетії залишалися напруженими та призвели до відновлення бойових дій у регіоні у 2008 році.

Ця війна — частина громадянського конфлікту в Грузії, про який ми вже писали вище. З Абхазією була приблизно така ж сама ситуація, як і з Південною Осетією: за радянських часів Абхазія входила до складу Грузії як автономна республіка, а після розпаду СРСР прагнула незалежності.

У січні 1992 року законно обраний президент Грузії Звіад Гамсахурдіа був повалений групою змовників, серед яких були очільники незаконних озброєних формувань. Після захоплення влади ці сили запросили політичного діяча Едуарда Шеварднадзе повернутися до Грузії для легітимації режиму.

21 лютого 1992 року правляча Військова рада Грузії оголосила про скасування Конституції Грузинської РСР 1978 року та відновлення конституції Грузинської демократичної республіки 1921 року, зберігаючи у такий спосіб автономність республік Абхазія, Аджарія та Південно-Осетинської області в складі Грузії.

Прибувши в Грузію в березні 1992 року, Шеварднадзе очолив Державну Раду, чий склад був сформований за участю змовників, що скидали Гамсахурдіа. Держрада контролювала більшу частину території Грузії, за винятком Південно-Осетинської автономної області, Аджарії та Абхазії. Водночас Звіад Гамсахурдіа намагався повернутись до влади та розпочав бойові дії у Західній Грузії.

Абхазія для стабілізації ситуації після повалення Гамсахурдії створила Раду національної єдності Абхазії. Поступово Абхазія намагалася відійти від впливу Грузії. Державній Раді, яку очолював Шеварднадзе, це не сподобалося.

23 липня 1992 року розпочалася війна в Абхазії. Верховна рада Абхазької АРСР, відновивши Конституцію Абхазії 1925 року, проголосила незалежність республіки. Держрада Грузії та міжнародна спільнота не прийняла цього. Після цього розпочалися масові звільнення грузинів із силових структур автономії, а також створення абхазьких військових формувань. Це, своєю чергою, не підтримала Грузія. Вже 14 серпня грузинське керівництво ввело війська до автономії, пославшись на необхідність охорони залізниці. Також Держрада Грузії ухвалила рішення про введення до Абхазії сил Національної гвардії. Конфлікт перейшов у озброєні зіткнення. Метою грузинського уряду було встановлення контролю над частиною своєї території та збереження її цілісності. Метою абхазької влади було спочатку розширити права автономії і, зрештою, здобути незалежність.

Протягом серпня тривали бої за Сухумі [Сухум грузинською] та безліч інших міст Абхазії. Війна тривала до вересня 1993 року. З обох боків загинули кілька тисяч людей, сотні тисяч покинули свої будинки і стали внутрішніми біженцями. Обидві сторони вдавалися до витіснення противника зі стратегічно важливих районів. Захоплення та обмін заручників набули масового характеру.

У серпні 1993 року з ініціативи Росії було підписано тристоронню Сочинську угоду, яка передбачала виведення грузинських військ з Абхазії. Грузія вивела війська, але Абхазія не стримувала своїх сил і провокувала грузинську сторону на конфлікт. До кінця вересня Абхазія почала штурм Сухумі, з якого були виведені практично всі грузинські важкі озброєння. Абхазія разом із військовими добровольцями з Росії та інших країн взяла штурмом місто Сухумі, аеропорт Сухум, місто Очамчиру.

Внаслідок конфлікту абхазькі сили у вересні 1993 року встановили контроль над усією територією Абхазії. Близько 250 тисяч грузинів, за даними Human Rights Watch, були змушені втекти з Абхазії після закінчення боїв за Сухумі. Перехід був важким, удень – спека, уночі – мороз. Дорога зайняла майже два тижні близько 500 людей, що замерзли в дорозі.

Більшість населення Грузії піддавалося катуванням і етнічним чисткам з боку абхазьких військ, чеченців та інших північнокавказців з Російської Федерації. На трупах, вилучених з території, що утримується абхазами, було виявлено сліди тортур.

Росія взяла на себе роль третьої сторони у врегулюванні конфлікту. У період конфлікту президент Росії Борис Єльцин зберігав нейтралітет, засуджував порушення прав людини та запроваджував санкції проти обох сторін. При цьому російські військові частини, розташовані в зоні конфлікту від початку, надавали неофіційну підтримку як абхазьким, так і грузинським формуванням. За численними свідченнями, саме російські літаки бомбардували грузинські позиції, і з російських літаків проводилася висадка абхазького десанту.

Напередодні введення військ Грузія, за підрахунками експертів Центру кавказьких досліджень, отримала зі складів колишнього Закавказького військового округу близько 100 танків, безліч бронетранспортерів, близько 25 тисяч автоматів та кулеметів, десятки знарядь та ракетно-артилерійських систем.

Росія офіційно визнала незалежність Республіки Абхазія та встановила з нею дипломатичні відносини. Згідно з офіційними даними, за час військових дій з 537 тисяч населення довоєнної Абхазії загинули близько 16 тисяч людей, з них 4 тисячі — абхази, 10 тисяч — грузини і близько 2 тисяч — добровольці з Північного Кавказу та Південної Осетії.

Від 200 до 250 тисяч людей (переважно грузинської національності) стали біженцями. Половина населення Абхазії, рятуючись від бойових дій, була змушена залишити рідні місця. Повернутися змогли не більше 300 людей. Кілька десятків тисяч етнічних грузинів (мегрелів) повернулися до Гальського району Абхазії без будь-яких гарантій безпеки з боку міжнародної спільноти чи абхазької влади. Після закінчення зіткнень на території Абхазії залишилося безліч мін, від яких загинуло близько 700 людей.

Неврегульованість відносин між Абхазією та Грузією та наявність тисяч грузинських біженців з Абхазії у Грузії й досі залишаються постійним джерелом напруженості у Закавказзі.

Величезних економічних збитків зазнали господарства мирних жителів Абхазії. Протягом п'яти років після закінчення конфлікту Абхазія перебувала в умовах фактичної блокади як з боку Грузії, так і Росії. Істотною підтримкою сепаратистського режиму, на думку Грузії та багатьох членів міжнародної спільноти, була виплата населенню російських пенсій та допомоги, що стала можливою після надання російського громадянства значній частині (понад 90%) населення Абхазії. Указом Володимира Путіна абхазам було надане російське громадянство у спрощеному порядку у рамках обміну радянських паспортів.

Військове протистояння у Молдові розпочалося через те, що одна частина країни хотіла незалежності, а інша — залишитися у складі СРСР. Війна у Придністров'ї велася між придністровськими (ПМР) силами, включно з Придністровською республіканською гвардією, ополченням та козачими частинами (яких підтримували частини 14-ї російської армії) і молдавськими силами, що включали молдавські війська та поліцію.

З грудня 1989 року до листопада 1990 року в містах та районах Придністров'я — регіону на сході Молдови — пройшли місцеві референдуми. На голосуванні підіймали питання про створення Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. Усього до списків виборців тоді внесли 472 тисячі людей, з яких на референдум прийшли 370 тисяч. З них за утворення нової республіки висловилося 95,8%. Тоді ж на референдумі підтримали й ідею про перебування на території Придністров'я 14-ї російської армії, яка весь цей час уже перебувала в Молдові і від чого країна саме намагалася відмовитися.

Загострилися й національні питання: зокрема, у березні 1988 року на пленумі Спілки письменників СРСР намагалися просунути ідею російської мови як загальнонаціональної в усіх республіках СРСР. Молдова і Румунія не захотіли втрачати свою ідентичність, тому 16 лютого 1989 року парламент Молдови опублікував законопроєкт «Про функціонування мов на території Молдавської РСР», за яким батьків позбавляли права вибору мови навчання дітей, а за використання в офіційному спілкуванні іншої мови, крім молдавської, передбачалася адміністративна та навіть кримінальна відповідальність. Це призвело до виникнення стихійного громадського руху, який виступав за введення у Молдові двох державних мов: молдавської та російської.

Перші жертви конфлікту з'явилися 2 листопада 1990 року, через два місяці після проголошення незалежності ПМР. Згодом між поліцією Молдови та жителями Придністров'я сталося чимало зіткнень.

У 1991 році 17 березня відбувся всесоюзний референдум про збереження СРСР. Молдова не підтримала його. Згодом Молдова оголосила про свою незалежність. Придністров'я також. ООН як державу визнала лише Молдову. 2 березня 1992 року Молдова стала повноправним членом ООН.

Влада РФ не бажала втрачати контроль над Молдовою, також її не влаштовував союз Молдови з Румунією. Фактично це стало причиною початку збройного конфлікту на сході країни. У ніч з 1 на 2 березня 1992 року загони козаків напали на поліцейську дільницю Дубоссар і взяли в заручники 32 поліцейських. Пости гвардійців та міліціонерів сепаратистського режиму Тирасполя були застраховані броньованими автомобілями російської армії. У результаті військові дії охопили лівобережні села на підступах до Дубоссар та правобережні Бендери.

28 березня 1992 року президент Молдови Мірча Снєгур ввів надзвичайний стан на всій території республіки, наказав ліквідувати та роззброїти міліцію Придністров'я.

З початку конфлікту російська армія постійно обстрілювала молдавських військових. Молдова зазнавала значних втрат і вже 21 липня 1992 року президент Молдови Мірча Снєгур, президент РФ Борис Єльцин та лідер ПМР Ігор Смирнов підписали мирну угоду. Конфлікт «заморозили» й досі не вирішили.

2010 року парламент Молдови оголосив 2 березня «Днем пам'яті».

Росія у цьому конфлікті, як і в попередніх, активно залучала свої так звані миротворчі батальйони для нібито його врегулювання. Та від початку бойових дій країна підтримувала Придністровську Молдавську Республіку. Чисельність військ РФ, що брали участь у збройному конфлікті, спірна: називають цифри від 5 до 10 тисяч осіб.

21 липня в Москві Президент Російської Федерації Борис Єльцин та Президент Республіки Молдова Мірча Снєгур підписали угоду про припинення вогню. Конфлікт заморозили, Молдова втратила цілісність території та контроль над лівобережжям Дністра та Бендерами. Натомість владі Придністров'я не вдалося встановити контроль над Кочієрами, Малими, Кошницею, Піритою, Варницею та Копанкою.

Питання статусу Придністровської Молдавської Республіки й досі залишається актуальним. Міжнародна спільнота визнає регіон частиною Молдови, проте Молдова не має контролю над Придністров'ям. Водночас незалежність ПМР визнали інші самопроголошені республіки пострадянського простору: Абхазія, Південна Осетія та Нагірний Карабах.

Крім того, Молдова та ПМР заявляють про масові порушення прав людини у районі міста Бендер у червні-липні 1992 року. Мова не лише про випадки пограбування та розбоїв: сторони звинувачують одна одну у цілеспрямованих обстрілах мирного населення, у тому числі жінок, людей літнього віку та дітей.

Таджикистан під час перебудови страждав від безробіття, демографічного вибуху та злочинних угруповань, частина з яких перебувала при владі. Втім, попри напругу в країні, влада змінювалася без конфліктів. Однак у 1990–1991 роках конфлікт перемістився на вулиці.Також частково на події в Таджикистані вплинув розвал СРСР, адже РФ перестала захищати цей регіон і просувати свої ідеї там.

Громадянська війна не набула б таких масштабів без головних супротивних угруповань, які складалися з політичних груп. Часто ці угруповання формувалися за належністю до певного регіону, але не завжди. Фактично громадянська війна у Таджикистані велася одразу між регіонами, політичними елітами та ідеологіями.

Зі сторони уряду була політична еліта — вихідці з Кулябу та Ленінабадської області. По інший бік уряду протистояла коаліція нових опозиційних партій та їхніх озброєних прихильників. Більшість цих партій ідентифікували себе поза ідеологічними ознаками. Вони відстоювали «демократію», «ісламські цінності» або «відродження таджицької нації». Найбільшою з цих партій була «Партія ісламського відродження» (ПІВТ).

ПІВТ приєдналася до нової «Демократичної партії Таджикистану» (ДПТ), народного руху «Растохез». Також існувала «Лалі-Бадахшан» — партія, членами якої були переважно памірці, які виступали за велику автономію гірського Бадахшану на сході Таджикистану. Під час війни деякі з цих груп об'єдналися в Об'єднану таджицьку опозицію (ОТО) для продовження своїх військових дій та участі у мирних переговорах.

Дослідники наголошують, що причина, через яку різні групи чіплялися за війну, не обмежувалася політикою. Окремі польові командири як з боку уряду, так і з боку опозиції боролися за контроль над ресурсами (бавовна, алюміній, наркотики).

Громадянська війна, що охопила Таджикистан після розпаду СРСР, тривала п'ять років. У кровопролитті взяли участь різні сили: комуністи, демократи, радикальні ісламісти, представники різних етнічних груп. У конфлікт активно втручалися сусіди, особливо Узбекистан. Свою роль зіграла і російська армія. Росія та Узбекистан підтримали владу Таджикистану, тобто вихідців із Куляба та Ленінабадської області. Опозиція (ОТО) підтримувалась різними силами з Афганістану та Ірану. Втім, у 2017 році Іран заперечив твердження про те, що має стосунок до громадянської війни в Таджикистані.

24 листопада 1991 року в Таджицькій РСР пройшли президентські вибори, перемогу на яких здобув «ленінабадець» Рахмон Набієв, який набрав 56,92% голосів. Опозиція заявила що вибори були сфальсифіковані.

Після становлення Набієва як президента вся влада була узурпована ним та його правлячою партією. Набієв мав проросійські погляди, і Росія його активно підтримувала. Усі наступні домовленості з російською стороною приймав саме виходець із Ленінабадської області.

Результатом стало те, що всю опозицію намагалися усунути, людей, які були не згодні з виборами, заарештовували та засуджували до ув'язнення. Демократа Максуда Ікромова засудили за нібито наклеп на голову Верховної ради Таджикистану Сафаралі Кенджаєва. Через 3 дні, 26 березня 1992 року, перед Президентським палацом розгорнулися протестні акції, на яких вимагали відставки Кенджаєва. Кількість людей доходила до 50–60 тисяч. Кенджаєв залишив посаду. Вже 29 квітня опозиція заблокувала Президентський палац, тому керівництво Таджикистану ввело незмінне президентське правління на невизначений термін.

1 травня президент Рахмон Набієв створив спеціальний батальйон національної гвардії та роздав своїм прибічникам близько 1800 автоматів. Внаслідок цього в кількох регіонах відбулося кровопролиття та озброєні сутички

Після цього група молодих людей, які називали себе «молодь Душанбе», захопила телецентр та віддала його опозиції. Опозиція намагалася блокувати ключові урядові будівлі та дороги. 7 травня Набієв підписав угоду, за якої опозиція отримувала контроль над вісьмома міністерствами, передбачався розпуск гвардії та обмеження прав президента. Але опозиція на цьому не зупинилася.

Вже влітку розпочалися нові акції протесту, опозиція і так звана «молодь Душанбе» захоплювала все більше радіостанцій та урядових будинків, в процесі виникали збройні сутички.

На тлі усіх акцій протесту та збройних конфліктів у Ленінабадській області було оголошено про створення «Національної гвардії» чисельністю 2 тисячі осіб. 2 вересня члени кабінету міністрів підписали спільну заяву про недовіру до президента.

7 вересня Рахмон Набієв спробував таємно виїхати до рідного міста Ходжент, яке контролювалося близькими до нього силами, але його перехопили дорогою в аеропорт. З метою не допустити розправи над президентом до аеропорту прибули 4 танки, 1 БТР та 1 БМП 201-ї мотострілецької дивізії, а також 4 БТР МВС Таджикистану. Увечері того ж дня після зустрічі з членами Президії Верховної Ради Таджикистану Набієв підписав заяву про відставку. Після цього політична криза в Таджикистані остаточно набула характеру громадянської війни.

Колишній Голова Верховної Ради республіки Сафаралі Кенджаєв утік у Куляб та організував власні загони бойовиків. На основі кулябсько-гісарської коаліції було створено Народний фронт Таджикистану, який проголосив за мету відновлення «конституційного ладу». Лідерами народного фронту стали Сафаралі Кенджаєв та Сангак Сафаров.

Протягом 1992 року в країні тривали постійні сутички, взаємний терор між опозицією та прихильниками влади. Обидві сторони використовували бронетехніку та важке озброєння. До жовтня 1992 року загальні жертви склали 15–20 тисяч убитими та кілька десятків тисяч пораненими (переважно мирні жителі), сотні тисяч мешканців стали біженцями. З півдня поїхали майже всі переселенці з Узбекистану та Північного Таджикистану. З Таджикистану виїхали близько 90 тисяч російськомовних жителів.

Загострилася ситуація на таджицько-афганському кордоні, де несли службу російські прикордонники. З весни 1993-го бойовики таджицької опозиції за підтримки афганських моджахедів неодноразово намагалися здійснити прорив кордону. Рано вранці 13 липня афганські моджахеди силами одного батальйону (200 осіб) з-поміж військовослужбовців 55-ї піхотної дивізії афганських збройних сил і бойовиків таджицької опозиції прорвалися на територію Таджикистану, вступивши в бій з 12-ю заставою. До вечора до місця бою підійшли частини російської 201-ї мотострілецької дивізії, які вибили моджахедів із позицій і відновили цілісність кордону.

З квітня 1994 року до травня 1997-го під егідою ООН пройшло 8 раундів переговорів. 27 червня на 9-й зустрічі в Кремлі ОТО та керівництво Республіки Таджикистан підписали остаточну мирну угоду.

Також цьому сприяв Міжтаджицький діалог, який допоміг розпочати комунікацію між тими групами, які брали участь у війні.

Російська влада відкрито підтримувала уряд Таджикистану, який змінився після протестів у Душанбе. Під час заворушень чинна влада країни попросила РФ допомогти, тож Кремль спочатку відправив на таджицько-афганський кордон повітряно-десантні частини, а потім і прикордонників.

Російська військова присутність у незалежному Таджикистані передувала громадянській війні. Прикордонники та 201 мотострілецька дивізія, яка залишилася в Таджикистані після розпаду СРСР, становили більшу частину миротворчих сил Співдружності Незалежних Держав (СНД) у Таджикистані на момент 1997 року.

Також у громадянській війні брали участь миротворці, найманці та військовослужбовці узбецької армії, казахстану та ще кількох країн.

Проурядові сили мали підкріплення завдяки присутності російських прикордонників та 201-ї російської дивізії. Російські прикордонники часто брали участь у перестрілках із силами Об'єднаної таджицької опозиції (ОТО), які намагалися знову потрапити до Таджикистану з Афганістану. Москва постійно заперечувала, що війська 201-ї дивізії брали участь у бойових діях у Таджикистані, але, наприклад, повітряні удари по позиціях ОТО не міг завдати ніхто окрім російських військ.

Вночі на 13 липня 1993 року одним із російських загонів було практично повністю знищено ісламську опозицію з Афганістану. Внаслідок запеклого бою загинули 24 прикордонники, а також кілька військовослужбовців 201-го мсд та співробітників КНБ Таджикистану. Правозахисна організація Меморіал згадує також загибель 25 таджицьких сімей. Загибель прикордонників набула широкого резонансу в РФ і змусила звернути увагу на одну із суттєвих проблем — брак серйозної правової бази як миротворців під час дій російських військ у країнах СНД.

Підтримка РФ виражалася також в економічній допомозі новому уряду та активному військовому співробітництві. Росія підписала з новим урядом окремий договір «Про співробітництво у військовій галузі», але конкретна співпраця виявилася ще тіснішою, ніж передбачав договір.

До кінця війни Таджикистан перебував у стані повної розрухи. Близько 1,2 мільйона людей стали біженцями всередині та за межами країни. Інфраструктура, державні служби та економіка Таджикистану, як і більшість населення, виживали завдяки фінансуванню від міжнародних організацій з надання допомоги.

Економіка Таджикистану до розпаду СРСР була однією з останніх за показниками серед усіх республік, а в результаті багаторічної громадянської війни Таджикистан фактично перетворився на одну з найбідніших країн світу, хоча й не був включений ООН до офіційного списку найменш розвинених країн. У ході війни було зруйновано понад 60 медичних закладів, десятки шкіл та інших навчальних закладів, десятки об'єктів соціального та культурного призначення.

Тяжка економічна та соціально-гуманітарна ситуація після завершення громадянської війни фактично відкинула Таджикистан як мінімум на 10 років в минуле. Через руйнування та призупинення більшості підприємств, заводів і фабрик у країні почалося безробіття. Відбувся великий витік вчених. З початку 2000-х населення Таджикистану (переважно чоловіче) масово виїхало на заробітки — насамперед в Росію, а пізніше в Казахстан, Туреччину, США та країни Європи. Більшість таджицьких дітей та сімей жили і живуть без батька.

Навіть після завершення війни через важку економічну та соціальну ситуацію не припиняється еміграція таджикистанців до інших країн. Як під час війни, так і після її завершення країни світу, міжнародні, світові, регіональні та неурядові організації регулярно відправляли до Таджикистану гуманітарну, технічну та фінансову допомогу.

Особливою проблемою стали вбивства та переслідування журналістів, науковців та мирних жителів. За час громадянської війни було вбито понад 40 журналістів.

В ході війні Таджикистан і Сили об'єднаної таджицької опозиції втратили понад 60 тисяч людей. Втрати Росії налічують 302 особи, з них 104 — це військовослужбовці-прикордонники.

На момент розпаду СРСР Чечня яка ще була на території Росії прагнула відокремлення. Російська влада думаючи, що цей регіон можливо швидко повернути не переймалася через активізацію націонал-патріотичних рухів у Чечні. Однак пізніше, патріотичні настрої в Чечні почали непокоїти Росію тому що вже відчувлася неможливість російської влади закріпитися у Чечні та інтегрувати її у склад РФ.

У 1990 році в Грозному пройшов всенаціональний Чеченський з'їзд. Чечня хотіла відділитися від СРСР, скориставшись тою самою знаменитою фразою Бориса Єльцина, адресованою республікам Союзу: «Беріть стільки суверенітету, скільки можете взяти». На з'їзді обрали Виконавчий комітет, який мав просувати інтереси чеченців. Головою комітету став генерал-майор Джохар Дудаєв. На другому з'їзді у 1991 році прийняли декларацію про формування Чеченської Республіки Ічкерія. Оскільки Чечня все ще була республікою СРСР, там фактично утворилося дві влади.

Тому цей конфлікт не просто війна з сусідньою це відкрите втручання Росії у життя суверенних сусідів. І якщо у сусідніх країнах Росія всіляко підтримувала сепаратистів, то на своїй території вона з ними жорстоко розправлялася.

Того ж року самопроголошений Національний конгрес чеченського народу (НКЧН) під керівництвом Дудаєва оголосив, що не входить до РРФСР та СРСР.

У 1991 році члени НКЧН штурмували сесію Верховної Ради Чечено-Інгушської АРСР з метою утвердження незалежності. Внаслідок штурму загинув голова грозненського відділення Комуністичної партії Радянського Союзу Віталій Куценко. Фактично таким чином уряд Чечено-Інгушської Автономної Республіки Радянського Союзу був розпущений і Виконавчий комітет вийшов зі складу РРФСР і СРСР. Того ж року Дудаєв став президентом Чечні. За явки 72% за Дудаєва проголосувало 90,1%.

Напередодні виборів Верховна Рада Радянського Союзу опублікувала у чеченській пресі інформацію про те, що вибори 1991 року були незаконними. Тому 8 листопада Борис Єльцин ввів у республіці надзвичайний стан та направив на військовий аеродром у Ханкалі спецзагони під командою віцепрезидента Олександра Руцького. Чеченські сили зупинили їх.

Дудаєв оголосив про створення незалежної республіки Ічкерія. Росія, як і всі країни світу, не визнали її незалежність. Але склалася парадоксальна ситуація: Росія жодним чином не контролювала ситуацію в республіці, і водночас Ічкерія продовжувала субсидуватися з федерального бюджету РФ.

8 червня завершується виведення російських частин із території Чечні. Глава російського Міноборони Павло Грачов і президент Чечні Джохар Дудаєв підписали документ про розділ російського озброєння, що є в Чечні.

Російський уряд часто повторював, що причиною для війни в Чечні став «геноцид» росіян у республіці, а також високий рівень бандитизму. Спочатку Росія хотіла повалити Дудаєва руками опозиції. Зіткнення відбувалися влітку 1994 року.

Москва надала опозиціонерам озброєння для штурму, але антидудаєвці були розбиті прихильниками Дудаєва. Пізніше в полон до чеченців потрапили російські військові, яких Москва таємно відправила на допомогу опозиціонерам. Тодішній міністр оборони Павло Грачов стверджував, що ці солдати не мають стосунку до армії РФ. А на телеканалі НТВ солдати тим часом показували свої армійські жетони.

Взимку 1994 року Борис Єльцин погодився ввести війська в Ічкерію. На нараді силовики переконували російського президента, що ця «операція» буде швидкою, а населення нібито зустрічатиме федеральні війська з квітами. Міністр оборони Павло Грачов, який спочатку розкритикував ці дані та просив відкласти початок операції на декілька місяців, під тиском змінив свою риторику та обіцяв взяти Грозний за два дні.

З вересня 1994 року в Чечні велися активні бойові дії. Російські війська, зокрема, бомбардували військові об'єкти. Дудаєву протистояли збройні формування, штурмовики Су-24 і вертольоти Мі-24 без розпізнавальних знаків.

11 грудня президент РФ підписав Указ № 2169 «Про заходи щодо забезпечення законності, правопорядку та громадської безпеки на території Чеченської Республіки». Після цього того ж дня на територію Чечні одночасно у трьох напрямках — із заходу (з Північної Осетії через Інгушетію), півночі (з Моздокського району Північної Осетії) та сходу (з території Дагестану) — увійшли російські війська.

Єльцин назвав війну у Чечні «спецоперацією з захисту її громадян від екстремістів» та пояснив, що федеральні війська зайшли на територію Чечні для захисту населення від громадянської війни.

На початку воєнної кампанії руйнівними стали битва за столицю Чеченської Республіки Грозний, яку російські війська захоплювали з 31 грудня 1994 до березня 1995 року і майже знищили, та теракти в Будьонівську в червні 1995 року. Також РФ бомбардувала міста Чечні з повітря.

Після захоплення Грозного російські федеральні сили спробували захопити контроль над гірським районом Чечні, але зіткнулися з сильним опором чеченських партизанів. Попри перевагу Росії в озброєнні, живій силі, артилерії, бойових машинах і підтримці з повітря, федеральні сили зазнали поразки. Протягом 1995 року РФ та Чечня намагалися врегулювати конфлікт мирним шляхом.

За час першої Чеченської війни загинув Дудаєв — протягом воєнних дій на нього полювали російські спецслужби. Після загибелі Дудаєва Шаміль Басаєв став одним із керівників Державного комітету оборони та головнокомандувачем збройних сил Чеченської республіки Ічкерія.

У 1996 році 9–11 червня на переговорах у Назрані між російською та чеченською стороною та були укладені угоди з військових питань: російські війська мали вийти з Чечні та знищити усі блокпости на дорогах, а роззброєння чеченських бойовиків мало пройти з 7 липня до 7 серпня. Повне виведення федеральних військ передбачалося закінчити до 30 серпня.

Проте вже 1 липня 1996 року чеченська сторона заявила, що російське командування не дотримується умов перемир'я: федеральна сторона не зняла жодного блокпоста, хоча, згідно з домовленостями, мала зробити це до 7 липня. Тож вже 6 липня чеченська сторона повторно попередила: якщо до кінця наступного дня російські блокпости не будуть зняті, вона виходить із переговорного процесу. Росія на це відповіла так: повного зняття блокпостів не планується, командування пов'язує це із «загальною нормалізацією обстановки».

Російська влада продемонструвала, що не збирається виконувати підписаних нею домовленостей, коли відпала політична потреба в цьому. Тому Росія вийшла з переговорного процесу та продовжила бойові дії. Однак, незважаючи на технічну перевагу та кількість особового складу, російські війська зазнали великих втрат. Чеченська сторона повернула контроль над своїми містами, в тому числі й над Грозним.

За російськими даними, у битві за Грозний загинуло 494, поранено 1407, зникло безвісти 182 військовослужбовці та співробітники міліції. Втрачено 87 одиниць бронетехніки, 23 автомашини, 3 вертольоти. Чисельність бойовиків, що атакували місто, становила від 850 до 2 тисяч осіб.

31 серпня 1996 року польовий командир Аслан Масхадов зі сторони Чечні та генерал Олександр Лебедь з російської сторони підписали Хасавюртські угоди в Дагестані. Згідно з ними розгляд питання про статус Чечні відкладався до 31 грудня 2001 року. 27 січня 1997 року Масхадов був обраний президентом ЧРІ, набравши 59,3% голосів виборців.

Втрати чеченської сторони оцінюються, за різними підрахунками, у 10–15 тисяч осіб. Росія наполягає на тому, що ними було знищено 17 391 військових.

Втрати федеральних сил у Першій чеченській війні склали, за офіційними даними, 4379 убитих, 1200 зниклих безвісти та 19 794 поранених. За даними Комітету солдатських матерів Росії — понад 14 тисяч загиблих та зниклих безвісти (це свідчить про замовчування владою РФ реальних втрат).

Кількість вбитих мирних жителів Чечні різниться від 20 000 до 100 000 — остання цифра зазвичай згадується в чеченських джерелах. Більшість вчених та правозахисних організацій оцінюють кількість жертв серед цивільного населення у 40 000 осіб.

Росія, як і в Придністров'ї та Грузії, відправила на війну місцевих резервістів та строковиків. В рамках військового вишколу строковиків перекинули на фронт, не повідомивши ні їм, ні їхнім сім'ям про те, куди конкретно вони прямують.

Крім цього РФ дуже довго не визнавала, що в Чечні йде війна, тому і рахувати втрати ніхто не збирався. Але втрати були — і це зробило війну вкрай непопулярною у Росії.

Протягом війни на території Чечні її ж військовими було скоєно багато умисних вбивств.

Деякі чеченські бойовики були винні в жорстоких порушеннях у міжвоєнні роки, включно з масовими викраденнями людей і захопленням заручників. Є переконливі докази того, що чеченські бойовики страчували захоплених у полон російських солдатів під час цього конфлікту. У республіці процвітало захоплення заручників і работоргівля — за даними «Росінформцентру», всього з 1992 року в Чечні викрали та незаконно утримували 1790 осіб.

Через етнічні чистки та бойові дії в республіці практично не залишилося нечеченського населення — одні виїхали, інших вбили. В Чечні почалося зростання ваххабізму (релігійно-політична течія в ісламі), що надалі призвело до вторгнення в Дагестан, а потім і до початку Другої чеченської війни.

Чеченська війна не закінчилася, а просто перейшла в іншу фазу. Фактично її початком стали бої у Республіці Дагестан: 7 серпня 1999 року до Дагестану з території Чечні вторглися близько 500 бойовиків. 9 серпня керівництво Чечні оголосило державну раду Дагестану недійсною та сформувало Ісламський уряд в Дагестані.

Після цього почалися масові збройні зіткнення, які супроводжувалися введенням на територію Дагестану чеченських загонів «Ісламської миротворчої бригади» під командуванням Шаміля Басаєва та Аміра ібн аль-Хаттаба, більш відомого просто як Хаттаб. Офіційна позиція Чечні полягала в тому, що вторгнення в Дагестан — це миротворча операція, і що чеченці мають захистити кавказькі народи від втручання Росії.

Бої між росіянами, дагестанцями та чеченськими бойовиками тривали понад місяць та закінчилися тим, що чеченські бойовики були змушені відступити з території Дагестану назад до Чечні.

З кінця серпня керівництво РФ та представники федеральних силових структур розпочали підготовку громадської думки країни до військової операції проти Чечні. Першим етапом пропаганди стали розповіді про тортури з боку чеченців (під час Першої чеченської війни), росіян залякували можливістю терактів із боку чеченських бойовиків — і підтверджували їх випадками скоєння терористичних вибухів (у П'ятигорську та Нальчику), за які то брав на себе, то заперечував відповідальність Салман Радуєв, воєначальник ЧРІ.

Другий етап пропагандистської кампанії розпочався після серії терактів у Буйнакську (4 вересня), Москві (9 та 13 вересня) та Волгодонську (16 вересня). Тільки в Буйнакську тоді загинули близько 300 людей. Відповідальність за теракти поклали на чеченських терористів.

Пізніше під час розслідування було встановлено, що безпосередніми виконавцями були «особи слов'янської зовнішності», а як організатори вибухів у розшук були оголошені мешканець Карачаєво-Черкесії та уродженець Середньої Азії. Проте версія «чеченського сліду» на той час вже міцно утвердилася у масовій свідомості.

Самі керівники ісламських формувань Чечні та Дагестану, в тому числі Шаміль Басаєв, категорично відкинули свою причетність до терактів, проте їхні заяви не були взяті до уваги.

Після цього почався другий етап чеченської війни. 23 вересня 1999 року російські війська розпочали масовані бомбардування Грозного та його околиць, а вже 30 вересня увійшли на територію Чечні.

Ця війна була єдиною, що вийшла за межі бойових територій і поширилася на Росію у вигляді терактів. Після 2009 року підпільні банди чеченських бойовиків організували в країні низку великих терактів (вибухи в московському метро 2010 року, в аеропорту «Домодєдово» 2011-го, на вокзалі та у тролейбусі у Волгограді 2013-го).

Росія і цю війну називала «контртерористичною операцією», а відповідальність за її проведення спочатку поклали на Міністерство оборони, з 22 січня 2001 року — на ФСБ Росії, а з 1 вересня 2003 року — на МВС Росії.

Війна розпочалася з масованих бомбардувань території Ічкерії російською авіацією та артилерією на початку вересня. За інформацією влади ЧРІ, жертвами авіанальоту стали 40 людей. Тіла більшості вбитих було неможливо впізнати. Загалом за другу війну внаслідок бомбардувань в Чечні було зруйновано близько 15 сіл, загинуло понад 200 людей, близько 20 тисяч залишили свої будинки.

16 вересня Аслан Масхадов заявив, що керівництво ЧРІ докладає всіх зусиль для мирного розв'язання конфлікту навколо Ічкерії. Він намагався домовитися з російською владою, обіцяючи допомогу у виявленні та затриманні терористів. Проте федеральні правоохоронні органи, представники яких неодноразово стверджували, що «нитки терактів ведуть до Чечні», не виявили бажання співпрацювати.

Наземна військова операція біля Чечні розпочалася 30 вересня 1999 року. У відповідь на авіаудари президент ЧРІ Масхадов оголосив Росії газават (священну війну). За пів місяця федеральним силам, не зустрічаючи особливого опору, вдалося зайняти третину території Чечні на північ від річки Терек, а за листопад-грудень взяти Гудермес, Ачхой-Мартан, Аргун, Урус-Мартан, Ханкалу, Шалі.

На початку листопада 1999 року російські війська оточили і заблокували Грозний, проте до 6 лютого 2000 року у столиці тривали запеклі бої. Артобстріли майже зрівняли Грозний із землею. У 2003 році ООН назвала Грозний найбільш зруйнованим містом на Землі.

У березні 2000 року блоковані в Аргунській ущелині чеченці змогли захопити село Комсомольське. Російське командування розгорнуло великомасштабну військову операцію і лише ціною величезних втрат зуміло повернути контроль над селом.

20 квітня 2000 року перший заступник начальника Генштабу Росії Валерій Манілов заявив: «військову частину КТО в Чечні закінчено». 23 січня 2001 року президент Путін прийняв рішення про часткове виведення російських військ з республіки.

Після цього у ЧРІ відбулося кілька партизанських в збройних конфліктів. На території Чечні та в сусідніх регіонах продовжувалися теракти та напади.

У березні 2005 року під час спецоперації ФСБ у селі Толстой-Юрт було знищено президента Ічкерії Аслана Масхадова. У 2006 році був знищений його наступник Абдул-Халім Садулаєв. Доку Умаров, який очолив сепаратистів, оголосив у 2007 році про ліквідацію Ічкерії та створення «Імарату Кавказ» (заборонений в Росії як терористична організація).

31 січня 2006 року Володимир Путін заявив, про закінчення контртерористичної операції у Чечні. А у липні 2006 року в результаті спецоперації російських спецслужб було знищено Шаміля Басаєва.

Росії вдалося повністю взяти під контроль територію республіки та забезпечити її лояльність центральній владі.

Економічна ситуація була складна, рівень життя населення різко впав. Абсолютна більшість чеченців практично не мала засобів для існування та жила у зруйнованих війною будинках.

Багато зброї опинилося в руках населення самопроголошеної республіки, тож відбулася активізація злочинних угруповань. У багатьох селах стали створюватися місцеві нікому не підпорядковані загони ополчення. Колишні польові командири створювали власні банди, які займалися рекетом, работоргівлею, поширенням наркотиків та викраденням людей.

У жовтні 2000 року організація Human Rights Watch (HRW) опублікувала 99-сторінкову доповідь «Ласкаво просимо до пекла» про те, як російські війська затримували тисячі чеченців, нерідко без будь-яких доказів правопорушень. Чеченських ув'язнених систематично били, деякі з них також зазнавали зґвалтувань або інших форм тортур. Більшість із них звільнили лише після того, як їхні сім'ї заплатили великі хабарі російським чиновникам.

У HRW також виокремили вісім випадків, коли тіла кидали просто вдовж узбіччя доріг, на території госпіталів та в інших місцях. В «Меморіалі» теж зафіксували багато подібних випадків. Більшість цих тіл мали каліцтва та сліди пострілів зблизька, характерні для позасудових розправ. Лікарські огляди деяких жертв показали, що частина каліцтв була завдана ще живим людям.

Через кілька років після війни Чечня посідала 65 місце за рівнем середньої зарплати — 21 500 рублів на місяць. У 2014 році, за даними Росстату, зарплата скоротилася ще на 3% (найгірший показник в Росії). Через 13 років після закінчення Другої чеченської війни економіка Чечні виглядає погано: республіка майже не має власного бізнесу. При цьому вона посідає друге місце (після Інгушетії) за сумою дотацій з російського бюджету. Тобто майже вся економіка, яка зараз є в країні, створена штучно.

За оцінками правозахисної організації Amnesty International, ситуація на Кавказі після Другої чеченської війни супроводжувалася систематичним порушенням прав людини, включно з позасудовими стратами і тортурами, до яких вдавалися як співробітники силових структур, так і чеченські бойовики.

Зараз у Чечні складна ситуація з правами людини, а вся влада належить Рамзану Кадирову та його прибічникам. В Чечні практикуються викрадення людей та вбивства незгодних.

Загалом за період бойових дій у Дагестані та Чечні під час так званої антитерористичної операції з 27 липня 1999 року до 1 лютого 2001 року підрозділи та частини російських Міністерства оборони, внутрішніх військ та міліції МВС, прикордонних військ, а також формування інших відомств втратили 3007 осіб, поранень зазнала 8771 особа. З-поміж мирних жителів у цей період загинуло близько 1000 людей.

До 2008 року відбувалося нагнітання конфлікту біля кордонів Грузії, а саме в Кодорській ущелині. Під час грузино-абхазької війни (1992–1993) тут були сформовані загони сванського ополчення, що воювали на боці Грузії проти абхазів. За умовами «Угоди про припинення вогню та роз'єднання сил», підписаної грузинською та абхазькою стороною 4 квітня 1994 року в Москві, грузинські війська потрібно було вивести з Кодорської ущелини.

У 2004 році президентом Грузії став лідер «Національного руху Грузії» Михайло Саакашвілі. В інтерв'ю 26 січня 2004 року, відповідаючи на запитання газети Neue Zuercher Zeitung, новообраний президент наголосив, що «регіон перебуває під контролем російських генералів. Він відкритий для іншої незаконної діяльності».

На початку липня надходили повідомлення про прибуття в зону конфлікту добровольців із суб'єктів Південного федерального округу Росії, включно з козаками та представниками «афганських» організацій для участі у можливих військових діях. МЗС Грузії заявило, що «Відкрита агресія з боку РФ створює загрозу миру й безпеці не тільки Грузії, а й усього Кавказького регіону». Також Грузія заявила, що готова відповідати російській агресії спокійно, але жорстоко.

Росія ж, прикриваючись військовими навчаннями «Кавказ-2008», залишила біля кордону з Південною Осетією невелике угруповання 58-ї армії у складі двох посилених мотострілецьких батальйонів, яке в разі загрози з боку Грузії мало увійти на територію республіки та надати допомогу миротворчому батальйону.

Колишній командувач 58-ю армією Анатолій Хрульов заявив, що ці групи залишилися ніяк не залучені, чекають завершення навчань з іншого боку тунелю і просто забезпечують прохід військ до місць постійної дислокації.

Як визначила комісія ЄС, Росія порушила багато норм ще до конфлікту. До початку війни з Грузією Москва масово видавала російські паспорти мешканцям Південної Осетії та Абхазії, щоб потім розпочати нібито «захист» своїх громадян від Грузії.

7 серпня 2008 року президент Грузії Міхаіл Саакашвілі наказав грузинським військам припинити вогонь і звернувся до громадян Південної Осетії з пропозицією вчинити так само. У ніч на 8 серпня 2008 року грузинські війська розпочали артилерійський обстріл столиці Південної Осетії Цхінвала та прилеглих районів. «Президент» Південної Осетії Едуард Кокойти повідомив про численні жертви серед мирних жителів регіону та звинуватив президента Грузії у геноциді осетинського народу.

8 серпня РФ почала вторгнення в Грузію. Російські та абхазькі війська відкрили другий фронт, атакувавши Кодорську ущелину, яка утримувалася Грузією. Російські військово-морські сили заблокували частину чорноморського узбережжя Грузії. Російська авіація атакувала цілі як всередині, так і поза зоною конфлікту.

9 серпня ООН провела засідання, на якому посол Віталій Чуркін заявив, що Москва не погодиться на припинення вогню, оскільки грузинські війська досі перебувають на території Південної Осетії. І хоча ООН закликала припинити війну, Росія все одно ввела свої війська до Цхінвала. Протягом 10 серпня РФ та Грузія обмінювалися артилерійськими ударами.

11 серпня російські війська почали наступ, перейшли лінію розмежування Абхазії, Південної Осетії та Грузії і та почали просуватися вглиб країни. Навколо Цхінвалі тривали бої з грузинськими частинами, відрізаними від основних сил. Російська авіація завдавала ударів по цілях на території Грузії.

У грудні 2008 року Європейський союз створив Міжнародну комісію з розслідування обставин війни на Південному Кавказі у серпні 2008 року. 30 вересня 2009 року комісія опублікувала підсумкову доповідь. У ній робиться висновок, що війну почала Грузія, а дії Росії, що передували цьому, обмежувалися багатомісячними сутичками та напруженням ситуації з усіх боків.

За даними ООН, біженцями внаслідок конфлікту стали понад 118 тисяч людей. При цьому близько 30 тисяч південноосетинських біженців перебувають у РФ, ще близько 15 тисяч етнічних грузинів перебралися з Південної Осетії до Грузії та ще 73 тисячі людей залишили свої будинки в Грузії, включно з більшістю жителів Горі. Та вже за період з 12 до 20 серпня 2008 року до Південної Осетії повернулися 17,9 тисячі людей.

Внаслідок серпневої війни значно похитнулися позиції президента Грузії Михеіла Саакашвілі. Його партія зазнала поразки на парламентських виборах у жовтні 2012 року. А через рік він сам, не чекаючи на закінчення президентського терміну, полетів за кордон.

Війська Росії досі перебувають у Грузії, контролюючи її частину. Під час конфлікту обидві сторони утримували полонених та заручників. Осетинська сторона захопила кілька десятків грузинських військових та понад півтораста цивільних осіб.

Втрати російської сторони внаслідок війни з Грузією точно невідомі. Вважається, що в Грузії загинуло 67 російських військовослужбовців, 283 було поранено, троє осіб вважаються зниклими безвісти.

Водночас втрати грузинської армії були офіційно озвучені у 2008 році і склали в живій силі 410 військовослужбовців і 14 поліцейських, поранено до 2 тисяч людей.

Цій події безпосередньо передувала Революція гідності в Україні — багатомісячні антипрезидентські та антиурядові акції, які закінчилися втечею та усуненням Віктора Януковича з посади президента країни в лютому 2014 року. Його місце тимчасово зайняв тодішній спікер Верховної Ради України Олександр Турчинов. В Криму російська пропаганда подавала ці події як «державний переворот».

Протягом 23 і 24 лютого під тиском проросійських активістів в Севастополі змінилася влада — очільником міста замість Володимира Яцуби став так званий «народний мер» Олексій Чалий. Два дні потому, 26 лютого, під будівлею кримського парламенту в Сімферополі одночасно пройшли два мітинги: з одного боку були прихильники Меджлісу кримських татар та нової української влади, з іншого — проросійські активісти, члени партії «Русское единство» та, зокрема, її тодішній лідер і майбутній «голова Криму» Сергій Аксьонов. В результаті акції та контракції загинуло двоє людей: в одного чоловіка стався серцевий напад, іншу жінку затоптали в натовпі.

Вранці 27 лютого російські спецпідрозділи зайняли будівлі органів влади АР Крим в центрі Сімферополя. Того ж дня депутати Верховної Ради Криму, які зібралися в захопленій будівлі парламенту, відправили у відставку уряд тодішнього премʼєр-міністра Анатолія Могильова та призначили на його місце лідера партії «Русское единство» Сергія Аксьонова. Він тоді заявив про невизнання нового керівництва України, а також додав, що влада Росії «сприяє забезпеченню миру та спокою на території Автономної Республіки Крим».

Починаючи з 27 лютого на території Криму розгортали численні збройні формування. З одного боку це були групи російських військових без ознак — російська пропаганда називала їх «ввічливі люди». Вони діяли за наказами власного керівництва та не підпорядковувалися місцевій владі. З іншого боку були загони самооборони, що складалися з місцевих жителів, «беркутівців», козаків та представників різних російських громадських організацій, які прибули до Криму для «захисту співвітчизників».

1 березня Рада Федерації РФ офіційно дозволила Володимиру Путіну використовувати російські війська на території України — хоча на цей час вони вже фактично перебували в Криму.

Російські військовослужбовці спільно з загонами добровольців блокували всі об'єкти та військові частини ЗС України на території півострова, командування яких відмовилося підкоритися новому уряду Криму.

16 березня в Криму відбувся референдум, де жителям півострову пропонували обрати між «возз'єднанням Криму з Росією на правах субʼєкта Російської Федерації» та «статусом Криму як частини України». Мало того, що сам референдум суперечив українській конституції, так ще і його проведення відбувалося з численними порушеннями — зокрема, голосувати могли негромадяни України, одна людина могла проголосувати кілька разів, а як підтвердження особи приймали навіть паспорти СРСР.

Результати оголосили вже за годину після закриття виборчих дільниць. Фактичну анексію півострова начебто підтримали 96,57% кримчан, а участь у референдумі взяли 82,71% всіх мешканців Криму.

17 березня Автономну Республіку Крим проголосили незалежною Республікою Крим, а вже наступного дня, 18 березня 2014 року, Путін разом з представниками незаконної влади півострову — Сергієм Аксьоновим, Володимиром Константіновим та Олексієм Чалим — підписали договір про входження Криму до складу РФ.

15 квітня 2014 року Верховна рада України визначила статус території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь як тимчасово окупованих. Крім України, анексію півострова не визнали ООН, Рада Європи, ОБСЄ, а також більшість держав світу, включно зі США і країнами ЄС. До того ж захоплення Криму Росією порушує низку міжнародних угод, зокрема Будапештський меморандум 1994 року про гарантії безпеки Україні, який разом з тодішніми лідерами України, Великобританії та США підписав і президент Росії Борис Єльцин.

Російська окупація мала серйозні економічні наслідки як для півострова, так і для Росії. Рубль після 2014 року суттєво втратив позиції, тож в Криму одразу почали зростати ціни на всі товари. У відповідь на російську агресію проти країни, її лідерів, держпідприємств тощо почали застосувати міжнародні санкції. Приватний бізнес, аби не стати жертвою економічних обмежень, з 2014 року почав залишати півострів. Наразі в Криму майже не представлені не лише міжнародні, а й російські компанії, які бояться санкцій.

Фактично Крим став відрізаним від світу. Дипломи, видані у підконтрольних російському Міністерству освіти кримських вишах, визнає лише Росія, міжнародні платіжні системи Visa та MasterCard на півострові не працюють — натомість тут діє лише російська система «Мір», а відбудований «міжнародний аеропорт» в Сімферополі здійснює рейси тільки між Кримом та російськими містами.

Зараз у Криму не розв'язано проблему водопостачання — перекритий у 2014 році Україною Північнокримський канал забезпечував 85% водних потреб півострова, і втрата цієї води призвела до скорочення вирощування водозатратних сільськогосподарських культур. Втім, виноградарство змогло адаптуватися в умовах дефіциту води: збільшилася як площа, так і валовий збір з виноградників. Після початку в лютому 2022-го повномасштабної російської війни в Україні окупанти підірвали дамбу, яка не пропускала дніпровську воду до Криму.

Для України анексія Криму поряд з геополітичними, військовими та внутрішньополітичними наслідками пов'язана і з економічними втратами — зокрема, з «націоналізацією» державної власності на півострові, яку фактично захопили представники кримської та російської влади.

З півостровом Україна втратила і дві третини свого військового флоту. І хоча спочатку було досягнуто принципової домовленості щодо виведення всіх українських кораблів і літаків з Криму, пізніше РФ призупинила передачу військової техніки, посилаючись на дії українських силовиків на сході України, хоча й не виключила можливість її відновлення в майбутньому.

За візуальним фасадом покращень (будівництво нового терміналу аеропорту в Сімферополі, відкриття траси «Таврида» та моста через Керченську протоку) всі ці 8 років в Криму фіксують чимало порушень прав людини. Це і примусова паспортизація, оскільки без документів російського зразка кримчани не зможуть влаштуватися на роботу та отримати медичну допомогу, і призов до російської армії кримських юнаків. А також масові переслідування кримчан через релігію (зокрема, численні «справи Хізб ут-Тахрір») та політичні погляди. За даними правозахисної організації Let My People Go, кількість незаконно увʼязнених кримчан сьогодні налічує 127 осіб.

Президент Росії Володимир Путін любить повторювати, що Крим захопили без жодної краплі крові, але це брехня. Однією з перших жертв окупації став 39-річний сімферополець Решат Аметов. 3 березня 2014 року він вийшов до будівлі кримського уряду з одиночним пікетом, засуджуючи дії Росії в Криму. А за деякий час пропав безвісти — востаннє його бачили живим у супроводі чоловіків у камуфляжі, які посадили його в авто та вивезли в невідомому напрямку. 15 березня його тіло, неглибоко закопане в землю, випадково знайшов мешканець села Земляничне Білогірського району. На тілі Аметова були сліди катувань, на голові — дві колоті рани.

Крім того, під час російської анексії Криму загинули двоє українських військових — прапорщик Сергій Кокурін і майор Станіслав Карачевський.

За даними Міністерства соціальної політики України, станом на 2021 рік кількість вимушених переселенців з Криму сягає близько 49 тисяч осіб. Однак, за словами керівника ГО «Крим SOS» Дениса Савченка, кількість кримчан, які тимчасово або постійно перебувають на території материкової України, налічує щонайменше 100 тисяч осіб.

У 2014 році на Донбасі почались сутички та конфлікти, якими опікувалися російські спецслужби. 25 вересня 2014 року Міністерство закордонних справ Росії вперше офіційно назвало «Новоросією» Луганську та Донецьку області України. До цього ще 17 квітня президент Росії Володимир Путін назвав південний схід України «Новоросією».

Проросійські сили у низці регіонів країни (у тому числі на Донбасі), надихнувшись результатом кримських подій, прагнули повторити «кримський сценарій» у своїх регіонах, і від «простого неприйняття» нової української влади перейшли до активного опору та повалення її місцевих прихильників. З іншого боку, нова українська влада, намагаючись не допустити повторення «кримського сценарію», оголосила про початок силових дій проти протестувальників, які захоплювали адміністративні будівлі на сході країни.

Однією з ключових фігур був росіянин та колишній службовець ФСБ Ігор Гіркін (Стрелков). Він допомагав анексувати Крим, організував збір кримських депутатів для призначення референдуму, командував штурмом фотограмметричного центру у Сімферополі. У квітні 2014 року зі своїм загоном він перетнув кордон України в Донецькій області, керував захопленням Слов'янська, розпочавши таким чином війну на Донбасі.

Бойові дії на Донбасі почалися 12 квітня 2014 року, коли російські загони, керовані спецслужбами РФ, захопили українські міста Слов'янськ, Краматорськ і Дружківку. У захоплених відділках МВС російські диверсанти віддали конфісковану зброю місцевим і прийняли колаборантів до своїх лав.

11 травня 2014 року на території деяких районів Донецької та Луганської областей пройшли референдуми. Головою «ЦВК» на незаконному «референдумі» був Роман Лягін. На референдумах винесли лише одне питання про підтримку державної самостійності проголошених у квітні «ДНР» та «ЛНР». Питання виглядало так: «Чи підтримуєте Ви акт державної самостійності Луганської Народної Республіки?». Відповідь була тільки «так» чи «ні». Референдуми були незаконними та суперечили конституції України.

За даними організаторів референдуму, «за» висловилися — 96,2%, а «проти» — 3,8%. За дослідженнями КМІС, у травні 2014 року лише 30% населення Луганської та Донецької областей бажало приєднання до Росії. Через невизнання референдуму більшістю країн світу та міжнародними організаціями міжнародних спостерігачів на ньому не було. Також повідомлялося про численні порушення голосування.

20 червня 2014 року Петро Порошенко, який переміг на президентських виборах, віддав наказ силам АТО з п'ятниці, 20 червня до 27 червня 2014 року припинити бойові дії на окупованих терористами територіях України та закликав бойовиків до участі в переговорах з метою мирного врегулювання інциденту на Донбасі. Паралельно з цим відбулися переговори на рівні Контактної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України. Так званий прем'єр-міністр «ДНР» Олександр Бородай заявив, що «ополчення» зобов'язується припинити вогонь і будь-яке пересування військ на території Донбасу. Однак окупанти порушили домовленість, і 24 червня під Слов'янськом збили український гелікоптер, внаслідок чого загинуло 9 осіб. Фактично РФ показала, що жодних домовленостей не буде, та продовжила наступ вглиб території України.

1 липня 2014 року силові структури України розпочали повномасштабну військову операцію з активного контрнаступу на всій лінії фронту та тотальної ізоляції зони конфлікту від військового забезпечення з боку Російської Федерації.

Впродовж липня 2014 року в Донецькій області ЗСУ остаточно звільнили Артемівський, Мар'їнський і Слов'янський райони. У Луганській області бої за міста йшли до 5 вересня — більшість із них була звільнена. Паралельно з цим 17 липня 2014 року між підконтрольними бойовикам «ДНР» селами Грабове та Розсипне Шахтарського району Донецької області України біло збито пасажирський літак Boeing 777 авіакомпанії Malaysia Airlines, що виконував рейс «MH17» Амстердам — Куала-Лумпур. В результаті теракту загинули 298 осіб — громадяни Нідерландів, Малайзії та ще 16 країн.

До серпня ЗСУ загалом успішно вибивали окупаційні війська з українських територій. Але з серпня 2014 року почалося масове вторгнення батальйонних тактичних груп Збройних сил РФ на територію України. Різні джерела вказують, що приблизно чотири з них вторглися до Луганської області, і ще чотири — до Донецької.

З середини серпня 2014 року українські силовики вели бойові дії в районі Іловайська, але були змушені припинити їх через нестачу сил для остаточного взяття міста. На початковому етапі українські війська оточували проросійських бойовиків, але з 24 серпня українському угрупованню в тил зайшла значна кількість регулярних військ РФ, змінивши хід боїв. Українські війська опинилися в оточенні.

З російською стороною було обговорено маршрут виходу українських військ з Іловайська по «зеленому коридору» двома колонами. Проте в ніч з 28 на 29 серпня російська сторона передала тодішньому Головнокомандувачу Збройних сил України Віктору Муженку умову виходити без техніки. Вона не була прийнята українськими військами, які запланували йти на прорив 29 серпня о 3-й годині ночі.

В той самий час 29 серпня на сайті Кремля з'явилося звернення Путіна до терористів із закликом «відкрити гуманітарний коридор» для українських військових, які опинилися в оточенні. ЗСУ вирішили йти оговореним раніше маршрутом, поділившись на дві колони: північну з кодовою назвою «Булава» і південну — «Вітер». Але ця операція виявилася пасткою: російські війська обстріляли обидві колони.

27 серпня 2019 року Генеральний штаб Збройних Сил України оприлюднив дані щодо втрат військових Збройних сил у боях під Іловайськом у серпні 2014 року: 229 загиблих, 270 поранених, 423 зниклих безвісти. Станом на 2019 рік 10 осіб досі залишалися в заручниках.

Ці події призвели до укладення перших Мінських угод, за якими обидві сторони мали припинити вогонь. Однак бойовики та російські війська нехтували домовленостями і продовжували щоденні обстріли позицій українських військових.

Загалом військами РФ з моменту підписання Мінських домовленостей наприкінці жовтня 2015 року тишу було порушено понад 2 тисячі раз.

Протягом січня-лютого 2015 року поновилися бої за Донецький аеропорт. Про наміри захопити аеропорт заявив ватажок «ДНР» Олександр Захарченко. На той час захисники аеропорту утримували другий поверх будівлі нового терміналу, а перший і третій контролювалися проросійськими бойовиками. Бої за Донецький аеропорт стали символом незламності українського війська, а захисники терміналів отримали прізвисько «Кіборги».

Протягом січня російські бойовики обстрілювали аеропорт з гранатометів. 19 січня вони підірвали частину перекриття другого поверху. Внаслідок вибуху загинуло багато українських захисників. Через пошкоджений зв'язок до них не встигла прийти допомога, і російські війська взяли аеропорт штурмом. В результаті українські військові зазнали втрат загиблими, частина потрапила до полону. За весь період перебування українців в донецькому аеропорту загинуло понад 200 осіб, поранено — понад 500.

З падінням Донецького аеропорту російські бойовики перейшли в наступ на Дебальцеве, або Дебальцівський плацдарм. Станом на початок 2015 року, українські сили утримували дебальцевський виступ: Дебальцеве, Вуглегірськ, Рідкодуб, Чорнухине. Чисельність українських сил оцінювалася у 2,5 тисячі. Проти них воювало 15 000 — 17 000 особового складу ворога. Крім цього РФ відправила значну кількість воєнних до Дебальцевого. Так, 18 лютого зі Стаханова були перекинуті великі формування місцевих озброєних людей та російських найманців, техніка та озброєння.

В запеклих боях українські війська втратили частину позицій. Так, під час боїв за Логвинове українська армія потрапила в котел, з якого було доволі складно вивести війська. Ці події призвели до других Мінських угод.

Після цього з кінця лютого 2015 року до 24 лютого 2022 року на українській території тривали позиційні бої: наступ на Мар'їнку у 2015 році, бої на Світлодарській дузі, бої за Авдіївку, за Бахмутку. Станом на червень 2017 року у зоні АТО перебувало 34 тисячі бійців Збройних сил України.

У 2018 році Росія заблокувала українські кораблі в Азовському морі. Також РФ починає стягувати війська під виглядом навчань на кордоні з Україною. Станом на серпень 2017 року відбувалися постійні локальні бої, щодня українські прикордонники повідомляли про обстріли та поранених.

У 2019 році українська сторона домовилася про розведення військ, відійшла зі своїх позицій у Станиці Луганській та прибрала блокпости. Російська ж нічого з цього не виконала. Ескалація конфлікту збільшувалася через невиконання російською стороною домовленостей та стягування до кордонів України військ з РФ та Білорусі.

Попри численні факти участі Збройних сил РФ та докази причетності Росії до війни, офіційно Росія не визнає факту свого вторгнення в Україну у 2014 році.

Зараз РФ підлаштувала тимчасово окуповані території «ЛНР» і «ДНР» під себе. Так, на цій території діють виключно рублі. Місцеві мешканці отримують російські паспорти.

За 8 років війни на сході України проросійські терористи масово затримували журналістів, активістів та волонтерів. На окупованих територіях на сьогодні зафіксували щонайменше 26 локацій, де розташовуються концтабори бойовиків та місця масового поховання їхніх жертв.

Полонених піддають жорстоким тортурам, фізичному та сексуальному насильству. А з їхніх родичів за звільнення нерідко вимагають грошові викупи — залежно від статків родини розмір варіюється від 5 до 50 тисяч доларів.

Велика кількість біженців зі східної частини України. Станом на 20 лютого 2017 року від початку збройної агресії Росії проти України майже 1 млн 800 тисяч людей стали внутрішньо переміщеними особами.

Станом на 2019 рік в заручниках на окупованих територіях Донецької та Луганської областей офіційно перебуває 251 особа та вважаються зниклими безвісти 410 осіб.

Втрати України з 14 квітня 2014 року до 31 січня 2021 року становлять 42 000–44 000: З них 13 100–13 300 загиблих (щонайменше 3375 цивільних осіб, приблизно 4150 українських військових та приблизно 5700 членів озброєних груп).

Поранених 29 500–33 500, з них (7000–9000 цивільні особи, 9700–10700 — українські військові та 12 700–13 700 — члени озброєних груп)».

Війна на сході України виявила проблему відсутності психологічної допомоги військовим після бойових дій. За час проведення АТО щонайменше 554 особи наклали на себе руки.

Сумарні втрати Росії:

• За даними ООН, на 2019 рік серед бойовиків ДНР\ЛНР 5650 загиблих, 12 500–13 500 поранених
  
  

Жодна держава світу не визнала незалежність так званих республік. В окупованих частинах України сильно впав рівень життя.

Сирія здобула незалежність у 1946 році внаслідок багатьох переворотів. Черговий військовий переворот 1963 року привів до влади партію Баас. Невдовзі стався ще один переворот в 1966 році, внаслідок якого її лідери були скинуті. Лідер сирійської фракції партії Баас, міністр оборони Хафез аль-Асад захопив владу в країні, оголосив себе президентом та правив до своєї смерті у 2000 році. Після цього правляча партія не змінювалася. Баас залишався єдиною владною партією Сирії, а громадяни країни могли лише схвалити президента на референдумі, але не провести багатопартійні вибори до парламенту.

Паралельно з цим розпадався ісламістський рух по всій країні. Асад використав тактику випаленої землі в боях за місто Хама для придушення повстання сунітських ісламістських громад.

Після смерті Хафез аль-Асада правонаступником став його син, Башар аль-Асад. Башар висловив сподівання, що сирійський уряд піде на деякі поступки заради лібералізації суспільно-політичних відносин. Так утворилася так звана «Дамаська весна» — політичні дебати тривали з 2000 до 2001 року, було створено багато форумів, де люди могли обговорювати соціальні та політичні питання. Проте ця ініціатива закінчилася в серпні 2001 року арештами і ув'язненням активістів, які закликали до проведення демократичних виборів і кампаній громадянської непокори. Сирія залишилась під однопартійним правлінням.

Після 2006 року в Сирії загострилися релігійні питання. Деякі політичні діячі звинувачували інших в тому, що ті підбурюють громадян до повстання. Влада Сирії у випадку таких заворушень захищала себе, покладаючись на збройні формування, які очолювали родичі чи особи з оточення Башара Асада.

Крім цього, в ході багатьох заворушень в Сирії права людини постійно порушувалися. Фактично з моменту утворення владної партії Баас у 1963-му і до 2011 року країна перебувала в режимі надзвичайного стану. Силовим відомствам були надані широкі повноваження арештовувати та утримувати під вартою громадян.

Відбувалися утиски правозахисників, урядом заборонялися вебсайти на кшталт Amazon, Facebook, Wikipedia та YouTube. Жінки та національні меншини зазнавали дискримінації, якщо хотіли бути державниками чи увійти в політику. Тисячі сирійських курдів були позбавлені громадянства у 1962 році, а їхні нащадки залишались у статусі «іноземців» до 6 квітня 2011 року, коли 120 000 з приблизно 200 000 курдів стали громадянами Сирії.

Все це у 2011 році призвело до громадянської війни в Сирії та повстання проти режиму Башара Асада. Згодом в конфлікт включилися різні військово-політичні угруповання і міжнародні організації. РФ почала брати в ньому активну участь з 2015 року.

В березні 2013 року Башара Асада звинуватили у застосуванні хімічної зброї під час штурму Алеппо. Про це також повідомляли й розвідувальні служби Великої Британії, Франції, Ізраїлю та Сполучених Штатів. Результати аналізу крові декількох осіб, які перебували в місті під час штурму, виявили ознаки застосування зарину. Однак міністр інформації Сирії Омран аль-Зобі заперечив наявність хімічної зброї у сирійських військових та факт використання ними такої зброї.

З березня до серпня 2013 року різні політичні групи сперечалися через наявність чи відсутність у Сирії хімічної зброї. Різними міжнародними організаціями було проведено багато досліджень. Попри відсутність достовірного підтвердження факту застосування хімічної зброї та того, хто саме її застосував, США розпочали підготовку до військової інтервенції в Сирію.

Загалом конфлікт в Сирії часто сприймають як частину прихованої війни між сунітськими державами, такими як Саудівська Аравія, Туреччина і Катар, що підтримують сунітів під проводом опозиції, та Іраном і Хезболлою в Лівані, які підтримують проурядові сили алавітів. Фактично Сирія вже давно не належить сирійцям через втручання міжнародних гравців. Через це війна там триває вже понад 10 років.

Більшість країн засудило владу Сирії за використання зброї проти мирного населення, а також відмовилося втручатися в конфлікт. Але деякі країни все ж таки були залучені. Так, Ізраїль наніс кілька авіаударів по аеропортах, складах з ізраїльськими боєприпасами на території Сирії, і по дослідницькому центру «Джамрая» на околицях Дамаска.

Деякі країни розірвали відносини з урядом Асада — серед них країни Перської затоки, Лівія, Туніс, Велика Британія, Іспанія, Туреччина, США та Бельгія. Канада закрила візовий відділ, але залишила посольство в Дамаску.

Туреччина допомагала сирійській опозиції та сирійським дисидентам, була ворожою до уряду Асада та сприяла об'єднанню опозиційних фракцій. Росія спочатку заявила, що не вступатиме в конфлікт, а пізніше підтримала уряд Сирії.

Починаючи з 2015 року заворушення на території Сирії не припиняються. Протягом 7 років у війні в Сирії почергово беруть участь різноманітні країни, виступаючи то з боку опозиції, то з боку уряду, що тільки поглиблює конфлікт та створює додаткову ескалацію. Ракетні удари по країні наносили США, Великобританія та Франція. РФ активно втручалася зі своїми винищувачами та кораблями.

Втручання Росії істотно змінило розклад сил на користь Асада, допомогло йому відбити Алеппо й інші важливі міста.

30 вересня 2015 року Радбез РФ дав дозвіл Володимиру Путіну на застосування Збройних сил Російської Федерації за кордоном. Зокрема, передбачалося використання військово-повітряних сил на території Сирії.

Після того Росія тричі оголошувала про згортання військової операції та свого контингенту в Сирії, але все одно продовжувала брати участь у бойових діях.

За словами представників міжнародної неурядової організації «Amnesty International», за три місяці (з грудня 2015 до лютого 2016 року) російські повітряно-космічні сили та урядові війська Сирії щонайменше шість разів цілеспрямовано атакували лікарні, медичні центри та клініки на півночі сільської частини провінції Алеппо, через що загинуло багато жінок, дітей та мирних жителів. У грудні 2015 року організація заявила про наявність доказів, що дозволяють підозрювати російську авіацію у використанні некерованих бомб у густонаселених районах та застосуванні касетних бомб. Росія також поставляла зброю та техніку до Сирії.

Конфлікт заморожений з березня 2019 року, бойові дії майже не ведуться, але жодного політичного врегулювання ситуації немає досі. Асад повернув контроль над більшою частиною Сирії. На сьогодні країна поділена на три частини. Дві з них підтримують США та Туреччина. Також на сході Сирії досі перебувають військові РФ, США та Туреччини.

За час війни відомо про 46 випадків порушення законів та звичаїв війни, у тому числі з використанням касетних боєприпасів, внаслідок чого прямо чи опосередковано постраждали цивільні об'єкти та інфраструктура в Ідлібі.

Фактично російська війна проти України не припинялася з 2014 року, але в лютому 2022-го вона набрала куди більших обертів. Про можливе повномасштабне вторгнення армії РФ протягом 8 років війни говорили неодноразово. Втім, як цілком реальну загрозу його почали обговорювати навесні 2021-го, коли до кордонів Росії з Україною під виглядом навчань стали масово перекидати військову техніку та особовий склад. В листопаді того ж року їхня кількість стала ще більшою. Нарощування російських військ відбувалося не лише на території країни-агресора, але й в Білорусі, окупованому Криму та непідконтрольних Києву регіонах Донецької та Луганської областей.

Паралельно про плани Кремля вторгнутися в Україну почали говорити й іноземні ЗМІ. Вони публікували дані розвідки про шляхи наступу російської армії та можливий розподіл Україні в разі її захоплення.

З 17 лютого 2022 року в зоні бойових дій на Донбасі почалося суттєве загострення. Бойовики «ЛДНР» десятки разів порушували «режим тиші», обстрілюючи українські позиції по всій лінії розмежування. А вже в наступні два дні ватажки самопроголошених народних республік спочатку оголосили про масову евакуацію з «ДНР» і «ЛНР» до Росії, а потім і про загальну мобілізацію всіх чоловіків віком від 18 до 55 років.

21 лютого на засіданні Ради безпеки РФ країна-агресор визнала псевдореспубліки суверенними державами. У відповідних указах зазначалося, що «функції підтримання миру» на окупованих територіях Донецької та Луганської областей будуть здійснювати Збройні сили РФ. Того ж вечора на російському ТБ транслювали промову Володимира Путіна, в якій він заявив, що Україну створив Ленін, тож Росія може показати, що таке «справжня декомунізація».

Три дні потому, вранці 24 лютого президент РФ виступив з «екстреним зверненням» до громадян країни. За його словами, «ДНР» і «ЛНР» звернулися до нього з проханням про допомогу, тож Росія розпочинає «спеціальну військову операцію».

«Її ціль — захист людей, які протягом восьми років піддаються знущанням, геноциду з боку київського режиму. Для цього ми будемо прагнути демілітаризації та денацифікації України. Також віддамо під суд тих, хто вчинив численні криваві злочини проти мирних жителів, в тому числі й громадян Російської Федерації», — заявив він.

Так Путін фактично оголосив Україні війну.

Як і у випадку з попередніми війнами, Кремль не назвав вторгнення в Україну війною. Ба більше: в країні швидко прийняли закон, що передбачає покарання — аж до 15 років тюрми — за використання слова «війна», тому що це нібито дискредитує дії російської армії.

Через 15 хвилин після закінчення ранкової промови Путіна у багатьох містах України пролунали ракетні удари — російська армія розпочала наступ. За кілька годин на території країни запровадили воєнний стан, представники місцевої влади у різних регіонах почали вводити комендантські години, Володимир Зеленський підписав указ про загальну мобілізацію і Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією.

У перший день мішенями росіян стала військова інфраструктура України: аеропорти, аеродроми, складські та військові потужності української армії тощо. Крім цього окупанти почали проводити сухопутні операції (зокрема, захоплення Чорнобильської АЕС, Каховської ГЕС, Північнокримського каналу) та напади з моря (атака на острів Зміїний).

При цьому Росія з усіх федеральних каналів заявила, що в пологовому давно вже нікого не було і там переховувався «Азов». Очільник МЗС РФ Сергій Лавров підтвердив, що бомбардування лікарні та пологового будинку в Маріуполі було свідомим та цілеспрямованим рішенням армії РФ, назвавши пологовий будинок воєнним об'єктом.

Блокада в Маріуполі триває з 1 березня: в місті немає електрики, води, газу, опалення та мобільного зв'язку. Доставити воду, продукти, ліки та дитячі товари для людей, які перебувають в облозі, неможливо. Перші гуманітарні коридори для мешканців Маріуполя відкрили тільки 14 березня. За оцінками української влади, до початку блокади з міста виїхали 140 тисяч людей, після початку — вдалося евакуювати 150 тисяч. Ще 170 тисяч станом на 28 березня все ще перебували в облозі. Щонайменше 5 тисяч маріупольців загинули, з них близько 210 — діти.

28 лютого між Росією та Україною розпочався перший етап перемовин. На цей час сторони встановили режим тиші, проте щойно переговори скінчилися, Росія обстріляла Київ та Харків. Російські умови на перемовинах мали ультимативний характер: провести в Україні так звані «демілітаризацію» та «денацифікацію», надати юридичний захист російській мові та на конституційному рівні закріпити нейтральний статус країни — відмову від розробки ядерної зброї та від розміщення військових баз інших держав на території України. Офіційний Київ натомість говорив про припинення вогню, вивід російських військ та компенсації за руйнування.

За підсумками шести раундів та тристоронньої зустрічі очільників МЗС України, Росії та Туреччини 30 березня сторони озвучили перший проєкт мирного договору, який розробила і погодила українська сторона. В ньому, зокрема, Україна готова відмовитися від вступу до НАТО та інших військо-політичних союзів, але натомість прагне отримати від інших країн дієві безпекові гарантії. Підписантами такої безпекової угоди можуть стати Велика Британія, Китай, США, Франція, Туреччина, Німеччина, Італія, Польща, Канада, Ізраїль та інші країни. Обовʼязково там має бути і Росія. Питання щодо статусу окупованих територій Донецької та Луганської областей і Криму проєкт договору не регулює. Однак в угоді є згадка про те, що протягом 15 років Україна не збирається повертати Крим військовим шляхом.

Росія натомість «з метою підвищення взаємної довіри та створення умов для подальшого ведення переговорів» вирішила зменшити активність своїх військ на Київському і Чернігівському напрямках.

О 5 ранку 1 квітня в російських ЗМІ зʼявилася новина про те, що російські морпіхи «зачищають» населені пункти в напрямку Гостомель — Буча — Озера на Київщині, щоби надалі закріпитися там. Та вже згодом того ж дня мер Бучі Анатолій Федорук повідомив, що ЗСУ звільнили місто від окупантів, які тримали його під контролем з 25 лютого.

Після себе російська армія залишила сотні мертвих цивільних — закатованих, вбитих прицільно в голову, з завʼязаними руками, розкиданих просто посеред дороги, скинутих в братські могили. Мер Бучі також повідомив, що 90% тіл мають кулеві поранення, а не уламкові. Та сама картина відкрилася і в інших звільнених від росіян населених пунктах на Київщині: Бородянці, Ворзелі, Мотижині тощо.

Влада Росії відео та фото з убитими мешканцями Бучі назвала фейками та провокацією.

Війна Росії проти України триває вже понад 40 днів. Основні зусилля окупанти зосереджують на захопленні Маріуполя, веденні наступу у районі міста Ізюм на Харківщині та спробах прорвати оборону на Донецькому напрямку. Причому у випадку з Харковом росіяни й надалі продовжують блокувати місто та обстрілюють його з артилерії.

В керівництві Збройних сил України водночас зазначають, що ворог не відмовився від повторного наступу на Київ: «Ситуація залишається напруженою. Ворог відійшов, він зараз перенацілює свої напрямки і найближчим часом буде намагатися взяти під контроль Донецьку і Луганську області, а після цього слід очікувати повторний наступ, все-таки на столицю», — заявив заступник начальника штабу Командування Сухопутних військ ЗСУ Олексій Грузевич.

Окрім окупованих Криму та окремих територій Донецької та Луганської областей, під контролем росіян на 43-й день війни перебувають Херсон і велика частина Херсонської області, міста Енергодар, Бердянськ і Мелітополь у Запорізькій області, Станиця Луганська та довколишні села на Донеччині.

Від 21 лютого, коли Росія визнала незалежність квазіреспублік «ДНР» і «ЛНР», США, ЄС та низка інших країн запровадили проти країни-агресора пʼять пакетів санкцій. Так, зокрема, заморозили половину резервів Центробанку РФ, що знаходяться у банках Великої сімки, пʼять російських банків відключили від міжнародної міжбанківської системи SWIFT, а пропагандистським ЗМІ Росії заборонили мовлення. Крім того, особисті санкції поширюються як на «верхівку» російської влади, так і на осіб, що зіграли роль у загрозі суверенітету та незалежності України.

Станом на зараз повітряний простір для російських авіакомпаній закрили понад 40 країн — серед них, зокрема, всі члени ЄС, США, Канада та Велика Британія.

Як наслідок санкцій та на знак солідарності з Україною з Росії почали масово виходити та призупиняти свою діяльність міжнародні компанії. Серед них банки та міжнародні платіжні системи, виробники продовольчих товарів та ліків, автоконцерни, бренди одягу та взуття, виробники різного роду техніки тощо. Росіянам почали забороняти брати участь у міжнародних спортивних змаганнях, книжкових та кінофестивалях. А низка сервісів, додатків, компʼютерних і мобільних ігор більше не доступна російським користувачам. Наразі Росія є найбільш підсанкційною країною світу. Детально з переліком санкцій можна ознайомитися тут.

Росія перший тиждень не коментувала втрати серед своєї армії. На сьомий день війни у Міноборони РФ повідомили про 498 загиблих та 1597 поранених військових. Україна того ж дня називала цифру у 9 тисяч мертвих окупантів.

За понад 40 днів війни в Україні ліквідували сімох російських генералів: генерал-лейтенантів Андрія Мордвічева та Якова Резанцева, а також генерал-майорів Магомеда Тушаєва, Андрія Суховецького, Віталія Герасимова, Андрія Колесникова та Олега Мітяєва.

Станом на 11 квітня, за даними Генштабу ЗСУ, втрати особового складу армії Росії вбитими сягнули близько 19,5 тисяч людей. Натомість в Міноборони РФ наприкінці березня називали цифру у понад 1,3 тисячі загиблих окупантів та понад 3,8 тисячі поранених. При цьому 7 квітня прессекретар Путіна Дмитро Пєсков в інтервʼю сказав, що Росія понесла «суттєві втрати військ», однак не назвав жодної цифри.

Точної інформації щодо загиблих українських воїнів від офіційних джерел немає (Заборона писала про те, чому під час війни ці дані мають бути засекреченими). 12 березня Володимир Зеленський під час брифінгу з іноземними журналістами назвав приблизні українські втрати — близько 1,3 тисячі людей.

Повної інформації щодо загиблих серед цивільного населення України наразі теж немає. За оцінками ООН, за період з 24 лютого до 4 квітня загинули 1480 людей, серед них 123 дитини. Поранення отримали 2195 людей, з яких 183 — діти. При цьому в організації зазначають, що реальні втрати набагато вищі. В офісі Генпрокурора України 7 квітня назвали цифру у 167 загиблих дітей і 297 поранених.

Близько 4,3 мільйона українців були змушені залишити країну, ще понад 7 мільйонів стали внутрішніми біженцями.